Але існували також ще волинська й галицька архітектурні школи.

 У ХІІ – першій половині ХІІІ ст. архітектурний стиль дещо еволюціонує, змінюється й будівельна техніка. З’являються невеликі «посадські» церкви, які будувалися вже торгівельними та ремісничими громадами. Зміни сталися під впливом розвитку міського життя. У Західній Європі починає своє життя готика, в Руси – споруди набувають вежоподібного характеру, стають більш динамічними.

 З другої половини ХІІ ст. помітно слабшає візантійський вплив на руську архітектуру й розпочинається вплив архітектури романської. Та й у подальшому всі інші стилі – готика, ренесанс, бароко, рококо, класицизм, еклектизм – розвиваються і в Україні.

Живопис ХІ – ХІІ ст.

Важливою складовою художнього оздоблення давньоруського храму був монументальний і станковий живопис. Найбагатші церкви (Десятинна, Собор Св. Софії, Михайлівський Золотоверхий та ін.) прикрашалися мозаїками, а стіни, стовпи й склепіння – фресками. Особливу роль у оздобленні церкви відігравали ікони.

Від до монгольської доби збереглося близько 40 ікон візантійського, корсунського і місцевого походження (це при тому, що в княжу добу тільки чудотворних ікон Божої Матері налічувалося тільки в Києві більше 300. Майже всі були знищені чи вивезені. І це відбувалося ще й до періоду «войовничого атеїзму». Останній тільки добив те, що ще залишалося). Стан ікон, які все ж таки вдалося зберегти, дуже поганий: вони не тільки постраждали від часу й умов зберігання, а й від так зв. «обновлень» – тобто їх просто перемальовували. Що вже казати про ікони, якщо навіть одна з багатьох фресок Марії Оранти в Софії Київській під час «обновлення» в другій половині ХІХ ст. була, можна сказати, знищена: її «посадили на хмаринку», тоді як Оранта сиділа «в позі лотоса». Московська церква просто з себе виходила, коли щось заважало їй пропагувати міф про те, що Русь начебто «прийняла християнство від Візантії». І як, на вашу думку, з цим міфом співвідносилася «поза лотосу» Богоматері з Св. Софії? Отож, не все так просто як з Орантою, так і з Київським християнством, про що, власне, я весь час і тверджу.

І все ж таки те, що залишилося з ікон від княжої доби, дає можливість твердити, що староукраїнський іконопис не був одноманітним, порівняно із західними зразками. Навпаки, це було мистецтво з великою силою колориту, композиційно довершене й виконане з високою майстерністю.

І тут назвемо патріарха українського малярства – Олімпія (Аліпія) Печерського. Його найголовніший твір – це Христос Пантократор (нині знаходиться в Москві. Так, само собою, а де ж іще?). Це був такий шанований майстер, що його перед смертю назвали «преподобним» і занесли опис його життя у Києво-Печерський патерик, а також про нього були складені дві легенди. Згідно з однією, коли він помер, то ангел за нього закінчив ікону Успіння Богоматері; а згідно з іншою – що Олімпій лікував людей своїми фарбами.

Дуже прикметною рисою руського церковного мистецтва, яку обов’язково слід відзначити, було те, що руські майстри ніколи не використовували камінь для створення Божественних образів (як це було і є на Заході). Руський майстер, пройшовши довгий шлях очищення душі в монастирі (не менше року) й отримавши дозвіл настоятеля до творчості (а той міг і не дозволити), у високому пориві душі використовував тільки живі предмети: стіну собору, просякнуту сонячними й космічними променями і вкриту спеціальним покриттям, яке накладали на стіну людські руки; дерево, а також органічні фарби й пензлі, які сам розминав своїми живими руками, супроводжуючи це натхненною молитвою. Тільки так поставало на Землі унікальне руське образотворче церковне мистецтво, якому ні тоді, ні тим більш сьогодні (коли іконки й образи просто тиражуються й продаються у ларьках) ніколи не було і немає рівних.

Мініатюри й рукописна орнаменталістика.

Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, Трірська Псалтир (або Молитовник Гертруди) та ін. – це все багато й шикарно розписані рукописні книги. (Досліджували їх, до речі, тільки іноземці, українські вчені ще тільки приступають до цього).

І тут я наведу тільки рядок з Галицько-Волинського літопису про те, що князь Володимир Василькович подарував перемишльській кафедрі «євангеліє апракос, мальоване золотом, оковане золотом і жемчугом, а серед нього Спаса з фініфтю» (тобто емаллю). Таким книгам немає ціни, тому що вони безцінні.

З технологій ювелірного мистецтва були розвинені ще:

– зернь (із золота),

– скань (із срібла),

– чернь (оксидований малюнок),

– філігрань (витискана з металу мережа арабесок).

Музика.

Спів і музика були одним з характерних ознак староукраїнського побуту. Вони звучали і в церкві, і в світському житті. Хори мали: Ярослав Мудрий, Анна Ярославна, князь Мстислав (і це – тільки те, про що до нас дійшли відомості). Але слід констатувати, що музика княжої доби вивчена наукою найменше, оскільки система нот так досі й не розшифрована. Деякі партитури збереглися, але їх неможливо виконати, бо ніхто не знає, як читати записані ноти.

Світська музика існувала, але ми її майже не знаємо, тільки опосередковано – з епосів. Однак ми знаємо принаймні імена славетних співаків – Бояна (зі «Слова о полку Ігоревім» та Митусю (з Галицько-Волинського літопису). Відомо також, що в народі ходили «скоморохи» – веселі співаки, які виконували побутові пісні.