Письменство (перекладне й вітчизняне).

 Спільними для ранньосередньовічних освітніх процесів у Західній Європі й Руси були спроби культивування античної філософії. В Київські Руси серед книг перекладного письменства було чимало праць античних авторів. Митрополит Клим Смолятич у полеміці з «простецями» зазначав, що він писав «от Оміра (Гомера), от Аристотеля и от Платона». (Між іншим, ті «простеці» його якраз за це й картали – що, мовляв, казна що читає й тому складно пише. Прикметно: висока освіченість уже в ті часи викликала елементарну заздрість у тих, хто її не зміг дістати. Це ж саме можна побачити й сьогодні. Тож усе це – стара історія для нашого народу).

Не відставали в освіченості від чоловіків і руські жони. Найзначнішим є приклад Анни, доньки «тестя Європи» Ярослава Мудрого, яка не тільки знала кілька іноземних мов і вміла грати на різних музичних інструментах, а й вміла писати, що блискуче засвідчила на церемонії її вінчання з королем Франції, коли вона, на відміну від свого чоловіка, який, обмакнувши свій великий палець у чорнила, просто ляпнув ним на свідоцтво про одруження, виписала пером на ньому слова: «Анна Ярославна, королева Франції». Всі присутні на цій церемонії, включно з єпископом Франції, були в шоковому стані (жінка і вміє писати?! Та, це диво якесь!). І з цього часу любов французів до своєї прекрасної королеви й донині не має меж. Вони й досі зберігають у Луврській бібліотеці те Євангеліє, яке їхня обожнювана ними королева привезла з собою з далекої Руси. Вона ж привезла їм і золотий княжий Тризуб, який перетворився у символ французької монархії – три знамениті золоті лілії. Але несолодко було Анні у Франції. В одному з листів до свого батька великого князя Ярослава його донька, що сумувала за культурною Руссю, так дорікала батькові: «Боже-Боже, отче, в яке ж село ти мене заслав!». Цим «селом» був Париж ХІ століття… Тож, коли пишуть учені, що Київська Русь була перлиною середньовічної Європи, вони таки мають у тому велику рацію.

Жінки не відставали від чоловіків і згодом. У житії чернігівської княжни Єфросинії засвідчено, що хоча вона й не навчалася у Афінах, але вивчала «афінську премудрість», засвоївши «філософію, риторику і всю граматику».

Разом з тим, як зазначав М. С. Грушевський, такі дисципліни, як історія, історія літератури, географія, природничі науки, філософія, а навіть теологія (бо її не було, як я сказала вище) не викладалися в системі руської освіти, а знання засвоювалися з перекладених грецьких підручників та шляхом спілкування з більш досвідченими у «книжному почитанні». Ось тут уже видно, як Православна церква поступово ставала на заваді вивчення «земних» наук, прагнучи того, щоб людина турбувалася тільки про душу. І не можна все скидати тільки на впливи греків – у них, дійсно, це було, але все-одно їхня освіта й наука розвивалися. А ось в Руси, а пізніше і в Московській державі церква зайняла дуже консервативні позиції в цьому питанні. Греки-митрополити цьому сприяли, так, але своя голова була дана для чого? Питання залишається на рівні риторичного. Думайте самі. Зазначу тільки, що у Візантії теж усе з цим було далеко не просто, але там імператори уважно слідкували за тим, що відбувалося в їхній церкві, й далеко не завжди підтримували ієреїв. Навпаки, імператори інколи доволі грубо втручалися у справи церкви, й це було часто дуже вдалим. Їм удавалося своєчасно рвати церковний консерватизм. Руські князі після Ярослава Мудрого не змогли досягти такого рівня освітнього авторитету у своїй церкві.

Більшість книг ішла в Русь з Візантії. Значно поширені були твори Григорія Амартола, Козьми Індикоплова, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Лествичника та ін. За участю київських князів при княжих дворах, митрополіях та монастирях створювалися бібліотеки. «Почитаніє книжноє» було дуже популярним в Руси і вважалося шляхом до спасіння душі.

Книгозбірень було чимало й вони являли собою своєрідні наукові інституції, бо тут же література перекладалася, переписувалася, створювалася. Це потребувало великої кількості вчених людей. Сам великий князь Ярослав особисто перекладав книги з грецької мови. Його син Всеволод знав п’ять мов і давав багато грошей на розвиток шкіл. Про його доньку Анну Ярославну ми вже казали. Князівна Кунгута Ростиславівна, дружина чеського короля Пшемисла Оттокара ІІ, стала першою чеською поетесою. Знанням мови й літературним талантом відзначався також і князь Володимир Мономах.

Мовою писемності в Київські Руси, як і у всій Європі, стала церковна мова (тут – церковнослов’янська). Вона відігравала довгий час ту ж культуротворчу роль, що й латинська мова на Заході й грецька – на Сході. (Про це ми докладно говорили у лекції «Християнство і Русь»). Вводити живу розмовну мову в літературу Руси ніхто спроб не робив – те ж саме довгий час було і в Європі. Там це почнеться особливо інтенсивно тільки з початком Реформації (тобто, тільки з ХVІ ст.). У східнослов’янських народів церковна мова була більш зрозумілою людям, ніж латинська для західноєвропейців, тому вона затрималась як мова письменства на довший період. Вона ніколи не була розмовною мовою, але впливала на формування своєрідної літературної мови в українців, росіян і білорусів. Уже в найдавніших літературних пам’ятках – «Ізборнику Святослава» (ХІ ст.), або «Проповіді» Григорія Богослова (ХІ ст.) видні сліди живої мови, і це була мова українська з місцевими діалектними забарвленнями, що відрізняли її від північноруських пам’яток (тих же «Новгородських Міней»).

Жива народна мова дійшла до нас не тільки з пам’ятками нашої давньої культури, а й від іноземців. Так, грецький історик і мандрівник Пріск Панійський (їздив у складі посольства до Аттіли) у 448 році записав на терені України кілька народних слів, серед яких були «мед» і «страва», що цілком відповідає сучасній українській мові.

Окремою темою є українські щедрівки, які ніхто ніколи не перекладав (і не збирався) ніякою сучасною мовою. Наприклад: