ТЕМА 8: Епідеміологія і профілактика гепатитів В і С та ВІЛ-інфекції.

Актуальність теми.

В даний час проблеми гепатитів з парентеральним механізмом передачі та ВІЛ-інфекції набувають все більшого значення, що пов’язано із поширенням медичної допомоги населенню та наявністю значної кількості скритих джерел інфекції в суспільстві. Віруси характеризуються стійкістю до дезінфікуючих засобів і антисептиків і представляють собою найбільшу небезпеку як збудники внутрішньолікарняних інфекцій при проведенні парентеральних втручань.

2.Навчальні цілі заняття:

Ознайомитись, мати уявлення про госпітальні інфекції (а-І)

Знати, засвоїти основні характеристики вірусних гепатитів В і С, ВІЛ-інфекції напрямки боротьби з ними(а-ІІ)

Опанувати технікою виконання організації протиепідемічного режиму в лікарняних закладах (а-ІІІ)

Розвивати творчі здібності в процесі експериментального та теоретичного дослідження проблемних питань (а-ІV)

3.Цілі розвитку особистості:

Спрямовані на формування епідеміологічного мислення, професійної відповідальності лікаря щодо профілактики госпітальних інфекцій.

Міждисциплінарна інтеграція.

Дисципліни	Знати	Вміти
1.Попередні дисципліни: імунологія мікробіологія   2.Наступні дисципліни інфекційні хвороби, терапія, хірургія     3.Внутрішньопредметна інтеграція: Профілактика інфекційних захворювань	Загальні мікробіологічні і імунологічні характеристики гепатитів В і С, ВІЛ-інфекції.     Загальні принципи боротьби і профілактики гепатитів В і С.     Напрямки боротьби із інфекційними захворюваннями	Організовувати санітарно-гігєнічні та протиепідемічні заходи в лікарняних закладах.

Зміст теми заняття.

Характеристика ВІЛ-інфекції

Етіологія

Збудник – вірус роду Lentivirus, родини Retroviridae, який має сферичну форму, діаметром близько 80-120 нм. Геном вірусу складається з 2 ланцюгів РНК, у клітинах хазяїна ВІЛ утворює ДНК. Наявність ферменту зворотної транскриптази забезпечує можливість передачі генетичної інформації від РНК до ДНК, що й визначило назву родини («ретровіруси» від лат. «retro» – назад). Крім зворотної транскриптази (ревертази) ВІЛ містить ще два ферменти – протеазу (РНКазу) та інтегразу.

На поверхні оболонки вірусу знаходяться специфічні глікопротеїди - gp120 та gp41, які мають велике значення під час розпізнавання вірусами СД4- клітин.

Реплікація ВІЛ. Основним рецептором для ВІЛ є СД4-антиген (CD – Cell Differention antigen). СД 4 – це глікопротеїд, структура якого комплементарна до gp120, що в свою чергу визначає тропність ВІЛ до клітин, які містять цей антиген. СД4-рецептори були знайдені в популяції Т-хелперів, макрофагальних клітинах Лангерганса, епітелії тонкого і товстого кишечнику та вбагатоядерних гігантських клітинах у нервовій системі. Після проникнення вірусу в клітину за допомогою ревертази й протеази з РНК вірусу відбувається синтез ДНК провірусу, яка завдяки інтегразі вбудовується в ДНК клітини-хазяїна й виконує функцію матриці для синтезу РНК нових віріонів.

ВІЛ має високу генетичну мінливість. Часті мутації вірусу обумовлені особливостями ревертази, яка не здатна коректувати помилки при синтезі ДНК. Щоденно в інфікованому організмі з’являються до 10 млн. нових варіантів вірусу.

Стійкість ВІЛ у навколишньому середовищі. Збудник належить до термолабільних вірусів. Його інфекційність різко знижується при нагріванні до 56ºС протягом 30 хв. Вірус швидко руйнується під дією дезінфікуючих засобів (3% розчин перекису водню, 0,2% розчин гіпохлориту натрію), під час кип’ятіння гине через 1 хв. Однак вірус стійкий до заморожування, УФО, іонізуючого опромінення. При висушуванні гине через 7 днів, а в рідкому середовищі при кімнатній температурі може зберігатися протягом 15 днів.

Епідеміологія. ВІЛ-інфекція – антропоноз.

Джерелами збудника інфекції є ВІЛ-інфіковані особи протягом усіх періодів захворювання й хворі на СНІД. Людина стає заразною приблизно через 1-3 міс. від моменту інфікування, коли відбувається накопичення вірусу в крові, достатнє для інфікування іншої особи.

ВІЛ міститься у всіх біологічних рідинах організму, однак найбільша його кількість спостерігається в крові, спермі, вагінальному вмісті, грудному молоці, спинномозковій рідині й лімфоїдній тканині.

Механізми й шляхи передачі. ВІЛ-інфекція має кілька можливих механізмів передачі – парентеральний, контактний (статевий) і вертикальний. ВІЛ-інфекція ще не зайняла остаточного місця в класифікації інфекційних хвороб. Так, деякі автори зараховують її до кров’яних інфекцій, інші - до інфекцій із контактним механізмом передачі.

Основний шлях зараження ВІЛ-інфекцією – статевий. У перші роки розвитку епідемії ВІЛ-інфекція переважно поширювалася серед гомосексуалістів, але останнім часом зросла значущість гетеросексуальних контактів. Причому вищий ризик зараження є в жінок, що пояснюється вищою концентрацією вірусу в спермі й більшою поверхнею слизової оболонки жіночих статевих органів. Наявність запальних процесів, порушення цілості слизових оболонок статевих органів (наприклад, наявність супутніх хвороб, що передаються статевим шляхом) підвищують імовірність інфікування ВІЛ. Ризик зараження під час одноразового статевого контакту низький, але повторні незахищені контакти роблять цей шлях найбільш активним. Зважаючи на швидке поширення ВІЛ-інфекції в суспільстві, найвищий ризик інфікування виникає від випадкових незахищених статевих контактів.

Парентеральний механізм передачі реалізується переважно при вживанні ін’єкційних наркотиків. Так, в Україні до 1998 р. споживачі ін’єкційних наркотиків складали 83% усіх ВІЛ-інфікованих. Високий рівень інфікування серед цієї групи зумовлений використанням спільних шприців і голок, а також уживанням наркотичних речовин, забруднених інфікованою кров’ю.

Інфікування ВІЛ можливе також за переливання крові та її компонентів, трансплантації органів. Переливання ВІЛ-інфікованої крові в 98-100% випадків призводить до інфікування реципієнта. Факторами передачі можуть бути не тільки кров, а й еритроцитарна, тромбоцитарна та лейкоцитарна маси. Найвищий ризик інфікування ВІЛ і вірусними гепатитами з парентеральним механізмом передачі виникає при трансфузіях VII і IX факторів крові хворим на гемофілію. Це пов’язано з широким колом донорів, кров яких використовують для виготовлення факторів згортання. Донорська кров обов’язково проходить тестування на антитіла до ВІЛ. Однак виникає ймовірність донорства під час так званого «сероконверсійного вікна», коли кількість вірусу в крові велика, але антитіла ще не визначаються рутинними методами діагностики.

Внутрішньом’язові та підшкірні ін’єкції, випадкові уколи контамінованими голками медичних працівників призводять до інфікування приблизно в 0,3% усіх випадків інфікування ВІЛ (1 випадок на 300 уколів). Є також імовірність інфікування за використання для парентеральних втручань інструмента багаторазового використання, який не пройшов належної обробки (голки, скальпелі, стоматологічний інструментарій тощо).

Вертикальний механізм передачі може реалізуватися в антенатальний період (імовірність інфікування плода під час вагітності складає 30-50%). Однак ризик інфікування дитини збільшується під час пологів, коли відбувається травматизація родових шляхів, контакт шкіри й слизових оболонок дитини з кров’ю матері. Можливе також інфікування дитини під час її вигодовування (ймовірність становить від 7 до 22%).

Ризик інфікування дитини підвищується в таких випадках:

§ інфікування жінки відбулося під час вагітності;

§ при порушенні фетоплацентарного кровообігу і запальних процесах у плаценті;

§ при передчасному відшаровуванні плаценти;

§ при затяжних пологах і тривалому безводному проміжку (понад 4 год).

У цілому сприйнятливість людей до ВІЛ-інфекції висока. Середня тривалість життя ВІЛ-інфікованих осіб – 11-12 років. Однак при інфікуванні людей віком понад 35 років СНІД розвивається вже через 4-5 років. Упровадження високоактивної антиретровірусної терапії дозволяє значно продовжити життя ВІЛ-інфікованих пацієнтів та покращити його якість.

Серед ВІЛ-інфікованих переважають чоловіки молодого віку (20-39 років), однак останнм часом постійно збільшується кількість інфікованих жінок і дітей.

Групи ризику щодо інфікування ВІЛ

1. Особи з ризикованою сексуальною поведінкою (які мають велику кількість статевих партнерів; за наявності супутніх хвороб статевих шляхів, особливо за наявності виразкових або запальних процесів та за відсутності практики використання презервативів).

2. Реципієнти крові, її компонентів, органів.

3. Споживачі ін’єкційних наркотиків.

4. Особи з пірсингом, татуюванням.

5. Медичні працівники в регіонах із високою поширеністю ВІЛ-інфекції.

Поширеність ВІЛ-інфекції. Високі показники інфікованості ВІЛ-інфекцією мають країни Південної Африки, Південної Америки, Південно-Східної Азії. Найвищий рівень інфікованості населення зафіксований на Африканському континенті (в деяких країнах – більше 10% населення). У Свазиленді, Ботсвані, Малаві середня тривалість життя людей становить близько 40 років, ВІЛ-інфекція є основною причиною дитячої смертності. Так, у Зімбабве серед причин смерті дітей до 5 років 70% належить СНІДу.

Перші випадки ВІЛ-інфекції були зареєстровані в Україні в 1987 р., а епідемія ВІЛ почалась у 1995 р., коли вірус потрапив у середовище ін’єкційних наркоманів.

В Україні станом на 1.01.09 офіційно зареєстровано 141277 ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД - 26804. Щодня в нашій країні 43 особи заражуються ВІЛ, а 8 помирають від СНІДу. Однак за прогнозами ВООЗ реальна кількість ВІЛ-інфікованих в Україні може перевищувати 300 тис. осіб.

Поширення ВІЛ-інфекції відбувається переважно серед груп підвищеного ризику: серед споживачів ін’єкційних наркотиків інфіковано ВІЛ 62,8%, серед жінок секс-бізнесу – 31,7%, серед пацієнтів, які мають хвороби, що передаються статевим шляхом, – 5,3%. Помітна тенденція до збільшення кількості ВІЛ-інфікованих жінок. Так, якщо у 2001 р. частка ВІЛ-інфікованих жінок становила 37%, то у 2007 р. вона зросла до 43%, серед них переважають жінки репродуктивного віку. Підвищується значимість статевого шляху передачі ВІЛ, що може означати вихід епідемії ВІЛ-інфекції за межі кола споживачів ін’єкційних наркотиків у середовище звичайних, соціально адаптованих людей. Ця несприятлива ознака характеризує сучасний стан проблеми в Україні як концентровану стадію епідемії.