Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Клінічна класифікація злоякісних пухлин за системою TNMСтр 1 из 3Следующая ⇒
Стадії пухлин А. Стадія захворювання — це анатомічне поширення процесу, яке ми об'єктивно оцінюємо під час клінічного, рентгенорадіологічного, ендоскопічного і лабораторного методів дослідження. Об'єктивні дані стадії ніколи не змінюються. Вона визначається на основі таких ознак: а) розміри пухлини; б) проростання в суміжні органи; в) відсутність або наявність метастазів (регіонарних і віддалених). Виділяють 4 стадії пухлин: І стадія — пухлина, як правило, не більша ніж 3 см. Метастазів немає. Є морфологічне поняття "нульова" стадія, тобто передінвазивна внутріш-ньоепітеліальна карцинома — Са in situ. II стадія — пухлина не більша ніж 5 см, проростає глибокі шари стінки органа. Можуть бути поодинокі рухомі регіонарні метастази. III стадія — а) пухлина більша ніж 5 см; поширюється за межі органа, з якого росте, але не проростає суміжні органи; можуть бути регіонарні поодинокі метастази; 6) наявність множинних (що можуть бути видалені) регі-онарних метастазів незалежно від розмірів пухлини, навіть мінімальних. IV стадія — проростання пухлини в сусідні органи або наявність віддалених лімфогенних та гематогенних метастазів незалежно від розмірів первинної пухлини і навіть якщо її не знайдено (окультні форми). Слід відзначити, що уява про рухомість, проростання пухлини і наявність метастазів у лімфовузлах досить суб'єктивна. Тому для багатьох локалізацій пухлини визначення стадії можливе лише під час хірургічного втручання, а нерідко тільки після гістологічного дослідження пухлини і лімфовузлів. Розміри пухлини не завжди можуть бути головним критерієм під час визначення стадії. Для деяких локалізацій найважливішою ознакою є ступінь звуження порожнистого органа (пухлина товстої кишки), поширення впродовж нього (рак стравоходу), глибина інвазії та інфільтрації (меланома шкіри). Розміри пухлини, проростання, наявність метастазів і стадія — поняття відносні. Так, III стадія для шкіри, нижньої губи, слизової оболонки ротової порожнини — це пухлина, що дорівнює в діаметрі 3 см; для молочної залози, шлунка, легенів — 5 см і більше; саркома м'яких тканин, більша ніж 5 см, — це II стадія. Проростання, незалежно від розмірів, пухлини в суміжні органи і структури — це здебільшого IV стадія, але не завжди. Необхідно враховувати важливість цих структур: вростання пухлини в плевру, перикард, діафрагму і можливість їх резекції — це III стадія; вростання в стравохід, аорту, порожнисту вену — IV стадія. Також важливий не сам факт наявності метастазів, а зона їх лімфогенної та гематогенної локалізації. Крім того (і це дуже важливо), для одного хірурга пухлина і метастази операбельні, для іншого — ні, тобто тут неминучий суб'єктивний підхід. Сучасні можливості комбінованого і комплексного лікування не так уже й рідко дають змогу надати радикальну допомогу хворим із IV стадією захворювання. Причому у зв'язку з великою запущеністю пухлин у наш час така тактика не повинна бути винятком.
Б. При злоякісних захворюваннях лімфатичної тканини (лімфогранулематоз, неходжкінські лімфоми) теж виділяють 4 стадії пухлини. Але на відміну від солідних пухлин кожна стадія має 2 підстадії: А — немає загальних симптомів; Б — наявність хоча 6 одного із симптомів (втрата за останні 6 міс на 10 % маси тіла, підвищення температури тіла понад 38 °С, нічний піт). В останнє десятиріччя ці підстадії доповнюють ознаками біологічної активності пухлинного процесу: "а" — немає активності; "б" — наявність двох таких показників або більше: ШОЕ — понад ЗО мм/год; фібриноген — понад 0,5 г/л; лейкоцити — понад 12 х10 9 л; альбуміни — менше ніж 35 %; а-глобуліни — понад 12 %. Неприпустимо стадії та клінічні групи вважати одним і тим самим.
ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ 13 ПУХЛИНАМИ Загальні принципи лікування Лікування хворих із доброякісними новоутвореннями, як правило, хірургічне. Видалення пухлини необхідне: а) за наявності підозри на маліг-нізацію; б) при механічному здавленні органів чи тканинних структур; в) з метою запобігання злоякісній трансформації. Новоутворення видаляють разом із капсулою, а ще ліпше — в межах здорових тканин для запобігання рецидивам, які все-таки зустрічаються. Якщо виникла підозра, що пухлина злоякісна, проводять термінове гістологічне дослідження. Сучасне лікування хворих із злоякісними пухлинами досить складне. Таких пацієнтів лікувати потрібно ефективно, невідкладно, навіть терміново. Для цього крім знань і уміння лікаря, необхідні апаратура для променевої терапії, гіпертермії, хіміотерапевтичні, гормональні, імунотерапев-тичні препарати. Найбільш надійними вважаються комбінований і комплексний методи. При комбінованому методі використовують 2 види лікування (хірургічний і променевий; хірургічний і хіміотерапевтичний;
променевий і хіміотерапевтичний); при комплексному — всі 3 види лікування (операція, променева терапія, поліхіміотерапія) в різних варіантах. Поєднаний метод — це різні способи одного і того самого методу (наприклад, поєднання зовнішнього і внутрішньотканинного опромінення). Розрізняють 3 групи протипухлинних заходів: 1-ша — місцеворегіонар-ні (операції, перфузії хіміопрепаратів, променева терапія); 2-га — загальні (хіміо-, гормонотерапія); 3-тя — допоміжні (імунотерапія, гіперглікемія, гіпертермія). Лікування може бути радикальним, паліативним і симптоматичним. Радикальне — це таке лікування, коли видаляються або іншим чином знешкоджуються всі елементи пухлини. Цей термін якоюсь мірою умовний, тому що медицина ще неспроможна виявити всю дисемінацію пухлини. Тому розрізняють клінічне (визначається одразу ж після лікування) і біологічне (за віддаленими результатими) поняття видужання. У разі паліативного лікування через велике поширення пухлини одужання неможливе. Його мета — зменшити пухлину, затримати її ріст, зменшити інтоксикацію, подовжити життя хворого. Симптоматичним лікуванням не передбачається досягти протипухлинного ефекту. Його мета — усунути або лише зменшити прояви пухлини (протибольова терапія, накладення фістул, анастомозів у разі непрохідності тощо). Наслідки лікування залежать від багатьох чинників. Велике, нерідко вирішальне, значення мають біологічні критерії захворювання та своєчасність і адекватність проведеного лікування. Виділяють місцеві та загальні патофізіологічні критерії. Місцеві критерії — це біологічні властивості і стадія пухлини (локалізація, анатомічна форма росту, гістологічна структура і ступінь анаплазії, ступінь поширення, темп росту і патогенетичний тип пухлини тощо). Загальні критерії — це особливості організму хворого (вік, супутні захворювання, функціональний стан життєво важливих органів, рівень імунокомпетентності гормональних та обмінних процесів). Хірургічний метод лікування Показанням до хірургічного методу лікування онкологічного хворого є наявність пухлини. До радикального втручання виділяють такі протипоказання: а) абсолютні, якими є віддалені метастази; б) відносні — сукупність чинників, які обтяжують стан хворого (важкі супутні захворювання, похилий вік, велика пухлина складної локалізації тощо). Протипоказання мають бути об'єктивними, хоча особистий досвід, переконання і погляди хірурга теж є вагомими. У разі сумнівної операбельності необхідно проводити втручання, яке має бути останньою діагностичною процедурою. Відмова хірурга від операції на основі сумнівів щодо операбельності є грубою тактичною помилкою. Розрізняють такі в іди операцій: 1. Радикальні. Пухлину видаляють разом з органом або частиною його, з ураженими тканинами і обов'язково з регіонарними лімфовузлами, тобто із зоною можливого регіонарного метастазування Критеріями радикальності служать дані клінічного, інструментального обстеження, субоперацій-ної ревізії та морфологічного дослідження шматочків, узятих по краю резекції. Але істинна радикальність здебільшого залишається невідомою і визначається віддаленими наслідками.
Серед радикальних операцій розрізняють: а) стандартні, або типові, — орган або його частину разом із пухлиною і регіонарними лімфовузлами видаляють одним блоком (en bloc); б) комбіновані — у разі проростання пухлини в суміжні органи (наприклад, шлунка в тіло і хвіст підшлункової залози), втручання проводять із повним видаленням чи резекцією ураженого і сусідніх органів (гастректомія з резекцією тіла і хвоста підшлункової залози) з регіонарними лімфовузлами одним блоком; за наявності поодинокого метастазу у віддаленому органі (печінка) виконують резекцію цього органа чи метастазектомію і резекцію чи екстирпацію органа з первинною пухлиною; такі втручання більш показані при екзофітних анатомічних формах і диференційованих гістологічних типах; в) розширені — видаляють крім регіонарних ще юкстарегіонарні лімфатичні колектори, тобто більш віддалені (III—IV стадії метастазування), з первинною пухлиною (наприклад, екстирпація прямої кишки з аорто-здухвинно-тазовою лімфа-денектомією); г) комбіновано-розширені втручання — це поєднання обох видів операцій; д) суперрадикальні операції — максимальний обсяг втручання з широким видаленням суміжних тканин і багатьох органів (евісце-рації) або значної частини тіла; е) органозберігаючі втручання — при невеликих карциномах — є функціонально найбільш вигідними. II. Паліативні у двох варіантах: а) "радикальне" видалення пухлини за наявності віддалених метастазів, якщо таке втручання не є великим ризиком для хворого; б) неповне видалення пухлини через проростання її в життєво важливі органи. III. Симптоматичні операції застосовують для ліквідації ускладнень пухлини та поліпшення стану хворого (трахеостомія, гастростомія, колостомія, обхідні анастомози, перев'язка судин у разі кровотечі з пухлини тощо). Під час видалення злоякісних пухлин необхідно дотримуватися принципів абластики і антибластики (як у хірургії — асептики та антисептики). Абластика — це заходи, спрямовані на запобігання потраплянню в рану клітин пухлини. Абластична операція — це така операція, коли пухлину видалено з мінімальною травматизацією (не було також маніпуляційної дисемінації) в межах здорових тканин згідно з принципами анатомічної зональності і футлярності і в рані не залишено її елементів. Анатомічною зоною вважають ділянку тканин або орган із регіонарними лімфовузлами та структурами. Орієнтирами анатомічної зони служать місця з'єднання листків фасцій, очеревини, плеври, жирової клітковини, які саме і створюють стінку футляра, за межами якого якомога далі від пухлини і слід виконувати розрізи. Пухлина виділяється абластично завжди одним блоком у цілому футлярі і в межах анатомічної зони.
Антибластика — це комплекс заходів, спрямованих на запобігання залишенню клітин пухлини в рані та їх поширенню. Є такі антибластики: актинічна — променева терапія до операції; субопераційно після видалення пухлини; після операції; механічна: а) перев'язка магістральних судин, у першу чергу вени, прок-симальніше органа з пухлиною до початку його мобілізації; б) перев'язка трубчастого органа (кишка) проксимальне і по можливості дистальне від пухлини; в) часте миття рук і одноразове використання інструментів, серветок; фізична: а) використання електроножа для розрізу тканин і гемостазу (коагуляція тканин і судин, в яких можуть бути клітини пухлини); б) використання лазера; в) кріогенна хірургія; хімічна — знешкодження клітин пухлини 96 % етиловим спиртом під час оперативного втручання. Променева терапія Нині променевій терапії підлягає 2/3 онкологічних хворих. Її можна проводити лише після морфологічної верифікації діагнозу. Завдання променевої терапії полягає в максимальній деструкції пухлини за умови мінімальних пошкоджень нормальних тканин. На їх різній радіочутливості й основана ефективність опромінення. Променеву терапію проводять з метою: а) зменшення розмірів пухлини для підвищення резектабельності або для декомпресії життєво важливих органів; б) підвищення умов абластичності втручання: зниження життєздатності, імплантаційної активності найбільш незрілих і найбільш злоякісних, але і найбільш радіочутливих клітин пухлини, які можуть залишитися в рані; в) знищення субклінічних метастазів у ділянці регіонарної течії лімфи, яка не підлягає видаленню; г) зруйнування залишків пухлини після нерадикальної операції; д) ліквідування запального перипроцесу, завдяки чому пухлина стає рухомою і операбельною. Цим і визначається послідовність променевої терапії та хірургічного втручання. Променева терапія може бути радикальною (життєдіяльність пухлини пригнічується повністю) і паліативною (для зменшення розмірів пухлини та компресії органів, поліпшення прохідності, зменшення болю). Променеву терапію застосовують як самостійний метод (рак шкіри, нижньої губи, стравоходу тощо), так і в складі комбінованого або комплексного лікування більшості пухлин у дорослих і дітей до операції, під час оперативного втручання і після операції.
Радіочутливість пухлин різна. Висока чутливість властива пухлинам із низькою диференціацією структур із лімфоїдної, гемопоетичної та гермінативної тканин (лімфома, лейкоз, семінома, дисгермінома, хоріонепітеліома). Користуються термінами "разова" (енергія протягом одного опромінення) і "сумарна" (опромінення протягом усього курсу лікування) дози променевої терапії. Застосовують різні види опромінення (рентгенівське, Р -, "у -промені). У разі поверхневих локалізацій пухлин (не глибше як 5—6 мм) проводять короткофокусну терапію на рентгенівському апараті "ТУР-60" з обмеженою проникаючою властивістю. У разі глибоко розміщених пухлин застосовують: а) довгофокусні апарати—у -терапевтичні установки "ГУТ-Со-400", "ЛУЧ-1", "АГАТ", ротаційну установку "РОКУС"; б) лінійні прискорювачі; в) циклотрони, синхрофазотрони з енергією протонів до 200 МЕВ (формуються вузькі — до 10 мм — пучки для деструкції пухлини на глибині до 25 см, причому здорові тканини не ушкоджуються). Під час опромінення в зоні пухлини настають такі зміни: зникає запалення довкола пухлини, зменшуються розміри пухлини внаслідок загибелі найчутливіших клітин, настає повний некроз радіочутливих пухлин, зменшується васкуляризація строми внаслідок облітерації дрібних судин. Використовують дистанційний (джерело опромінення знаходиться на відстані від хворого в статичному або рухомому — ротаційному — режимі) і контактний методи опромінення. Відомо 3 методи контактного опромінення: аплікаційний, внутрішньопорожнинний, внутрішньотканинний. Використання аплікаційного методу полягає в щоденному прикладанні радіоактивної речовини (^Со) за допомогою муляжа з парафіну безпосередньо до пухлини (рак шкіри) на 3—5 год протягом 10—14 днів. • Внутрішньопорожнинний метод застосовують у вигляді капсул кобальту, які закладають у природні отвори при пухлинах ротової порожнини, шийки матки, стравоходу, прямої кишки. При внутрішньотканинному методі голки радіоактивного препарату уводять безпосередньо в пухлину або в довколишні тканини (рак шкіри, нижньої губи, язика). Застосовують такі методи опромінення: а) дрібними фракціями (1,5—2 Гр) 5 разів за тиждень; 6) інтенсивно — розщепленим курсом (щоденно великими — по 4—5 Гр — фракціями 4—5 днів, після тритижневої перерви проводять 2 сеанси по 4—5 Гр, а через 1—2 дні оперують); в) динамічного фракціонування дози — чергування звичайних фракцій (по 1,5—2 Гр) і великих (3—4 Гр 1—2 рази за тиждень). Ця методика має суттєві переваги, її вважають своєрідним радіомодифікатором і найбільш ефективною. Дуже важливо, що доза опромінення лімітується толерантністю нормальних тканин, тому необхідно радіобіологічне планувати її розподіл. Це особливо важливо в дітей, в яких необхідно екранувати гонади, росткові зони кісток. Унаслідок опромінення можуть виникати загальні та місцеві реакції (ускладнення). Загальні реакції проявляються слабкістю, порушенням сну, диспептич-ними явищами, втратою апетиту, задишкою; в аналізах крові спостерігають лейкопенію, тромбоцитопенію, анемію. Місцеві ураження проявляються у вигляді дерматиту (гіперемія, набряк, мокнуття, болючість); виразок, некрозу; атрофії шкіри з телеангіек-тазіями; індуративного набряку м'яких тканин; пошкодження органів, кісток (цистит, ректит, ентерит, пневмосклероз, остеонекроз тощо). За наявності ускладнень роблять перерву і проводять комплекс лікувальних заходів. Хіміотерапія Хіміотерапія є найновішим методом, який існує з 40-х років нинішнього століття. Він може бути самостійним і повноцінним компонентом комбінованого та комплексного лікування. Хіміопрепарати справляють пряму ци-тостатичну (втрата клітиною здібності до розмноження) і цитотоксичну (пошкодження клітин) дію на клітини пухлини. Об'єктом дії хіміопрепаратів є проліферуючі клітини, тобто такі, що інтенсивно діляться. Препарати діють на всі фази мітотичного циклу. Але з чотирьох його фаз (пре-синтез-Gi, синтез-S, премітоз G-2, мітоз-М) клітини найбільше чутливі в S-фазі. Стійкі до цитостатиків ті клітини, які тимчасово не діляться (клоногенні); диференційовані, що втратили властивість до ділення; нежиттєздатні, ті, що загинули. Доведено, що чим більша в пухлині фракція проліферуючих клітин, тим ефективніша хіміотерапія. Існує зворотна залежність між ефектом хіміотерапії та масою пухлини. У великих пухлинах, по-перше, мала фракція проліферуючих клітин; по-друге, знижена васкуляризація, що утруднює транспорт хіміопрепаратів до клітини-мішені. В онкологічній практиці знайшли застосування трохи більше ніж 40 хіміотерапевтичних препаратів. Щоб їх вірно вибрати, потрібно знати результат гістологічного дослідження пухлини. Види хіміотерапії Системна хіміотерапія — уведення хіміопрепаратів за допомогою різних способів (перорально, внутрішньом'язово, внутрішньовенне). Ій належить провідна роль. 2. Регіонарна хіміотерапія — уведення хіміопрепаратів у досить великих концентраціях (що є основною перевагою цього методу перед системною хіміотерапією): а) ендолімфатично; б) у відносно ізольовану течію крові (в артерію печінки, нирки, сонну артерію) — внутрішньоартеріальна інфузія; в) у повністю тимчасово ізольовану артеріовенозну систему ділянки тіла (кінцівку) — перфузія, для чого використовують апарат штучного кровообігу. 3. Локальна хіміотерапія — уведення хіміопрепаратів у серозні порожнини (черевну, плевральну); інтратекально (в ліквор під час спинномозкової пункції); інтравезикально (в сечовий міхур); інтратуморально; аплікації на пухлину. Розрізняють лікувальну хіміотерапію (за наявності пухлини або її метастазів) і профілактичну, додаткову, або ад'ювантну (після радикального лікування). Виділяють монохіміотерапію (використовується один хіміопрепарат) і поліхіміотерапію (декілька препаратів). Остання дає змогу одержати більший ефект вибіркового пошкодження пухлини. Правила хіміотерапії: а) кожен хіміопрепарат окремо має бути активним; б) механізми дії препаратів мають бути різними; в) препарати мають діяти на різні фази проліферативного циклу клітин; г) кожен хіміопрепарат має володіти різним спектром токсичності, щоб запобігти її сумації. При поліхіміотерапії можливий і синергізм, і, навпаки, антагонізм. Це залежить від багатьох чинників: одночасно чи послідовно уводяться препарати, з якими інтервалами, в яких дозах тощо. Разову дозу визначають із розрахунку на 1 кг маси або 1 м2 поверхні тіла. Чутливість пухлин до хіміотерапії 1. Високочутливі пухлини: лейкоз, лімфома, нефробластома; пухлини яєчка, саркома Юїнга. Препарати: циклофосфан, вінкристин, метотрексат, цитозар, адріаміцин, аспарагіназа, дактиноміцин, блеоміцин, сарколізин. 2. Відносно чутливі пухлини: рак яєчників, нейробластома, саркома м'яких тканин, рак молочної залози, рак легенів (дрібноклітинний). Препарати: тіоТЕФ, цисплатин, фторурацил, проспідин, циклофосфан, вінкристин, адріаміцин, метотрексат. 3. Відносно резистентні пухлини: рак шлунка, легенів, товстої та прямої кишок, меланобластома шкіри, остеогенні саркоми. Препарати: мітомі-цин С, фторурацил, адріаміцин, циклофосфан, вінкристин, вепезид. 4. Резистентні пухлини: рак щитоподібної залози, стравоходу, печінки, підшлункової залози. Препарати: метотрексат, блеоміцин, сарколізин, адріаміцин, циклофосфан, фторурацил, мітоміцин С. Ускладнення хіміотерапії Унаслідок застосування хіміотерапії часто спостерігаються побічні реакції. Їх вважають навіть неминучими. Уведення більшості препаратів спричиняє виникнення диспептичних явищ (нудота, блювання, анорексія), інколи — стоматит, діарею, гепатит; досить часто спостерігаються лейкопенія, тромбоцитопенія, анемія, флебіт, алопеція. Можливі також поліневрит (цисплатин), тахікардія, стенокардія, міокардіодистрофія (адріаміцин), пневмо-ніт, фіброз легенів (блеоміцин), пригнічення сперматогенезу, аменорея (ем-біхін, хлорбутин). Ускладнення, пов'язані з токсичною дією цитостатиків: а) місцеві: токсичні дерматит, флебіт, асептичний цистит, некрози, ней-ропатії (після інтратекального уведення); б) системні неспецифічні: мієлодепресія, порушення імунітету, диспеп-тичний синдром, ураження слизових оболонок; в) системні специфічні: нейротоксичні (неврит, парестезії, енцефалопа-тії), гепатотоксичні (гепатит, цироз печінки), кардіотоксичні (міокардит), ураження легенів (пульмоніт, пневмосклероз), сечових органів (гломерулонефрит, нефропатія), коагулопатія, тератогенний, канцерогенний ефект. Розрізняють ще такі ускладнення: а) безпосередні, що виникають у перші години після уведення препарату; б) близькі, які можуть бути наприкінці курсу хіміотерапії або через декілька днів після нього; в) відстрочені, що спостерігаються через 3—6 тиж після закінчення курсу хіміотерапії; г) віддалені (через декілька років) — атрофія м'яких тканин, недорозвинення кістки, порушення репродуктивної функції, вторинні пухлини. Цим та іншим ускладненням хіміотерапії потрібно вчасно запобігати і проводити адекватні заходи щодо боротьби з ними. Гормонотерапія Гормонотерапія порівняно з хіміотерапією має обмежені можливості. Вона використовується в основному за поширених форм злоякісних пухлин. Механізм дії гормонів ще не повністю з'ясований. Вважають, що на клітини пухлини гормони впливають лише за наявності в мембрані гормональних рецепторів, з якими вони і взаємодіють. Гормоноактивні пухлини — це частіше доброякісні новоутворення, що ростуть з органів внутрішньої секреції, виділяють гормони і впливають на організм (інсуломи призводять до гіпоглікемії). Гормонозалежні (гормоночутливі) пухлини — це такі, за яких у процесі гормонотерапії спостерігається ефект. Розрізняють естрогенопозитивні (з естрогенорецепторами) та естрогено-негативні пухлини. Завдяки гормонотерапії андрогенами, антиестрогенами регресує 50—60 % естрогенопозитивних пухлин (наприклад, молочної залози), а естрогеноне-гативних лише 10 %. Гормонотерапія доцільна лише за деяких солідних пухлин: раку молочної та передміхурової залоз, раку ендометрію. Вживають препарати жіночих статевих гормонів — естрогени (синестрол, діетилстильбестрол), чоловічих статевих гормонів — андрогени (тестостерону пропіонат, метилтестостерон), а також інгібітори гормонів (та-моксифен). Глюкокортикоїди за механізмом дії (наприклад, при гемобла-стозах) займають проміжне місце між істинно гормональними і цитостатичними препаратами. Виділяють 3 види гормональної терапевтичної дії: 1-ша — аблативна — пригнічення утворення гормонів за допомогою: а) хірургічних втручань (гіпофізектомія, тиреоїдектомія, адреналектомія, оваріектомія, орхідекто-мія); б) опромінення гіпофіза, яєчників (променева кастрація); в) уведення радіоактивних ізотопів (131! хворим на рак щитоподібної залози); г) уведення негормональних фармпрепаратів (інгібітора функції надниркових залоз — хлодитану); 2-га — антагоністична — блокування дії гормонів клітин пухлини; 3-тя — адитивна — уведення гормонів у дозах, що перевищують фізіологічні. У жінок із дисемінованими формами раку молочної залози (до клімаксу) уводять андрогени. Останніми роками застосовуються інгібітори секреції гіпофізом пролактину — бромокриптин (парлодел). Досить широко і часто ефективно використовують антиестрогени — тамоксифен. Хворим на рак щитоподібної залози уводять тиреоїдин, в якому є 2 гормони цієї залози (тироксин і трийодтиронін). Цей гормон гальмує тиреот-ропну функцію гіпофіза. Рак передміхурової залози регресує після орхідектомії (кастрації) та уведення естрогенів, хлортріанізену, хонвану. Гормонотерапії властиві і побічні дії: для естрогенів — фемінізація, ди-спептичні явища, гіпертензія тощо; для андрогенів — маскулінізація, гепатит тощо. Імунотерапія Сучасна імунотерапія (точніше, імуностимуляція) виконує допоміжну роль у лікуванні; її застосовують для активізації імунозахисних сил організму хворого (до операції та після неї, після хіміопроменевої терапії, у разі рецидиву або метастазів), її необхідно проводити, оскільки злоякісна пухлина в організмі спричиняє імунодепресію. Види імунотерапії: 1. Пасивна (адаптивна) імунотерапія: а) специфічна — уведення хворому протипухлинних антитіл та імунокомпетентних клітин (лімфоцитів) крові, кісткового мозку донора, якого вилікувано від раку відповідної локалізації. Вона не знайшла застосування; б) неспецифічна — уведення неспецифічних антитіл (наприклад, у-глобуліну). З відкриттям інтерлейкі-ну-2 може бути перспективною методика обробки ним лімфоцитів, одержаних із пухлини хворого. Такі лімфоцити мають знищувати ракові клітини. 2. Активна імунотерапія: а) специфічна — уведення хворому протипухлинних антигенів (після променевої чи кріогенної девіталізації клітин) первинної пухлини або метастазу; б) неспецифічна — уведення вакцин, сироваток, тобто речовин бактеріального, вірусного походження (антирабічна вакцина, БЦЖ), імуностимуляторів (зимозан, продигіозан, левамізол, тимозин, тимолін, тактивін, спленін), інтерферону, лізоциму, комплементу, чинника переносу; моноклональних і поліклональних антитіл; трансплантація ембріонального тимусу; УФО та внутрішньосудинне лазерне опромінення крові; в) комбінована — поєднання специфічної та неспецифічної імунотерапії. 3. Елімінаційна імунотерапія — імуностимуляція шляхом виведення з організму токсичних речовин, у тому числі імунних комплексів, що блокують імунітет. Для елімінації застосовують гемосорбцію, лімфосорбцію, плазмаферез, детоксикаційну терапію з форсованим діурезом, гіпербаричну оксигенацію тощо. Хіміорадіомодифікатори Для більшої ефективності лікування хворих із місцеве поширеними пухлинами останніми роками використовують модифікатори. Найефективнішими вважають штучну гіперглікемію та локальну гіпертермію, котрі підвищують хіміочутливість і радіочутливість пухлин. Методика штучної гіперглікемії: внутрішньовенне уводять 20 % розчин глюкози з розрахунку 0,3 мл/кг за 1 хв протягом 90 хв. У перші 60 хв, необхідних для перекислення в пухлині, уводять лише глюкозу, в останні ЗО хв — хіміопрепарати по черзі. Завдяки штучній гіперглікемії в пухлині селективне знижується рН, сповільнюється кровотік, зростає гіпоксія клітин, підвищується їх термочутливість, збільшується (майже удвічі) кількість клітин в S- та М-фазах мітотичного циклу, в яких вони більш чутливі до хіміопрепаратів та променевої терапії. Вплив гіпертермії на пухлину цитотоксичний і радіосенсибілізувальний. Вона діє на радіорезистентні фази циклу, збільшуючи фракцію гіпоксич-них клітин, найбільш чутливих до гіпертермії. Вона посилює також цито-статичну дію хіміопрепаратів. Вивчається оптимальна послідовність компонентів лікування при полірадіомодифікації. Вважають, що найбільш до" цільною є така схема: променева терапія, після якої одразу застосовують штучну гіперглікемію, наприкінці її — поліхіміотерапію, після закінчення котрої — гіпертермію. Симптоматична терапія Симптоматичне лікування потрібно хворим із злоякісними пухлинами IV клінічної групи. До таких хворих необхідно проявляти гуманність і терпіння. Їм призначають заспокійливі, снодійні засоби, при болю — анальгетики, наркотики. Проводять психотерапію, загальнозміцнювальну терапію, виконують маніпуляції, спрямовані на полегшення загального стану (при асциті, ексудативному плевриті — пункція, лапароцентез з евакуацією рідини). Найголовніше — хворий не повинен страждати.
Стадії пухлин А. Стадія захворювання — це анатомічне поширення процесу, яке ми об'єктивно оцінюємо під час клінічного, рентгенорадіологічного, ендоскопічного і лабораторного методів дослідження. Об'єктивні дані стадії ніколи не змінюються. Вона визначається на основі таких ознак: а) розміри пухлини; б) проростання в суміжні органи; в) відсутність або наявність метастазів (регіонарних і віддалених). Виділяють 4 стадії пухлин: І стадія — пухлина, як правило, не більша ніж 3 см. Метастазів немає. Є морфологічне поняття "нульова" стадія, тобто передінвазивна внутріш-ньоепітеліальна карцинома — Са in situ. II стадія — пухлина не більша ніж 5 см, проростає глибокі шари стінки органа. Можуть бути поодинокі рухомі регіонарні метастази. III стадія — а) пухлина більша ніж 5 см; поширюється за межі органа, з якого росте, але не проростає суміжні органи; можуть бути регіонарні поодинокі метастази; 6) наявність множинних (що можуть бути видалені) регі-онарних метастазів незалежно від розмірів пухлини, навіть мінімальних. IV стадія — проростання пухлини в сусідні органи або наявність віддалених лімфогенних та гематогенних метастазів незалежно від розмірів первинної пухлини і навіть якщо її не знайдено (окультні форми). Слід відзначити, що уява про рухомість, проростання пухлини і наявність метастазів у лімфовузлах досить суб'єктивна. Тому для багатьох локалізацій пухлини визначення стадії можливе лише під час хірургічного втручання, а нерідко тільки після гістологічного дослідження пухлини і лімфовузлів. Розміри пухлини не завжди можуть бути головним критерієм під час визначення стадії. Для деяких локалізацій найважливішою ознакою є ступінь звуження порожнистого органа (пухлина товстої кишки), поширення впродовж нього (рак стравоходу), глибина інвазії та інфільтрації (меланома шкіри). Розміри пухлини, проростання, наявність метастазів і стадія — поняття відносні. Так, III стадія для шкіри, нижньої губи, слизової оболонки ротової порожнини — це пухлина, що дорівнює в діаметрі 3 см; для молочної залози, шлунка, легенів — 5 см і більше; саркома м'яких тканин, більша ніж 5 см, — це II стадія. Проростання, незалежно від розмірів, пухлини в суміжні органи і структури — це здебільшого IV стадія, але не завжди. Необхідно враховувати важливість цих структур: вростання пухлини в плевру, перикард, діафрагму і можливість їх резекції — це III стадія; вростання в стравохід, аорту, порожнисту вену — IV стадія. Також важливий не сам факт наявності метастазів, а зона їх лімфогенної та гематогенної локалізації. Крім того (і це дуже важливо), для одного хірурга пухлина і метастази операбельні, для іншого — ні, тобто тут неминучий суб'єктивний підхід. Сучасні можливості комбінованого і комплексного лікування не так уже й рідко дають змогу надати радикальну допомогу хворим із IV стадією захворювання. Причому у зв'язку з великою запущеністю пухлин у наш час така тактика не повинна бути винятком. Б. При злоякісних захворюваннях лімфатичної тканини (лімфогранулематоз, неходжкінські лімфоми) теж виділяють 4 стадії пухлини. Але на відміну від солідних пухлин кожна стадія має 2 підстадії: А — немає загальних симптомів; Б — наявність хоча 6 одного із симптомів (втрата за останні 6 міс на 10 % маси тіла, підвищення температури тіла понад 38 °С, нічний піт). В останнє десятиріччя ці підстадії доповнюють ознаками біологічної активності пухлинного процесу: "а" — немає активності; "б" — наявність двох таких показників або більше: ШОЕ — понад ЗО мм/год; фібриноген — понад 0,5 г/л; лейкоцити — понад 12 х10 9 л; альбуміни — менше ніж 35 %; а-глобуліни — понад 12 %. Неприпустимо стадії та клінічні групи вважати одним і тим самим.
Клінічна класифікація злоякісних пухлин за системою TNM Міжнародна класифікація TNM (лат. Т — tumor; N — nodus, nodulus; M — metastasis) вперше розроблена 1953 p. і продовжує вдосконалюватися. Тільки за її допомогою можливий повноцінний обмін інформацією між фахівцями та установами. Клінічна класифікація грунтується на даних клінічного, ендоскопічного, рентгенорадіологічного, лабораторного обстеження, проведеного до лікування. Причому обов'язкова гістологічна верифікація діагнозу. Символ "Т" означає місцеве поширення первинної пухлини. Він має певні відмінності для пухлин різних органів. То — первинну пухлину не виявлено. Tis — Cancer in situ ("рак на місці"). Ті-4 —розміри, поширення первинної пухлини. Критерії розмірів пухлин різних локалізацій різні. Загальним є те, що в разі Ті—Т2 завжди можлива радикальна операція. При Тз нерідко можливе комбіноване втручання (з резекцією суміжних органів, структур). При Т4 лише інколи таке втручання можливе. Радикально пухлину видалити вдається рідко. За показаннями виконуються паліативні та симптоматичні операції. Символ "N" означає стан регіонарних, юкстарегіонарних і більш віддалених лімфоувузлів (юкстарегіонарні — це суміжні, найближчі до регіонарних групи лімфовузлів, тобто наступний колектор метастазування). No — відсутність ознак метастазів у лімфовузлах. NX — неможливо оцінити стан лімфовузлів. Ni-з — різний ступінь ураження метастазами лімфовузлів. Ni — метастази в регіонарних (І етапу, колектору) лімфовузлах. N2 — метастази в юкстарегіонарних (II етапу, колектору) лімфовузлах. Na — метастази в більш віддалених (III етапу, колектору) лімфовузлах. Символ "M" означає віддалені метастази. Мо — віддалені метастази не виявлені. MX — недостатньо даних про наявність віддалених метастазів. Мі — виявлені віддалені метастази (дисемінація по очеревині, плеврі, в шкірі, органах, кістках). З точки зору лікувальної тактики також доцільно виділити: Мі а — віддалені метастази ізольовані, поодинокі (можна видалити). Мів — віддалені метастази множинні (неможливо видалити). Крім клінічної існує післяхірургічна або патогістологічна класифікація —pTNM. Вона передбачає використання додаткового морфологічного дослідження, зокрема ступінь проростання (penetration — Рі-4) стінки порожнистого органа; ступінь диференціювання (анаплазії, тобто злоякісності) пухлини (gradus — Gi-з). Так, Рі — рак інфільтрує лише слизову оболонку; Р2 — пухлина досягає підслизового шару; Рз — інфільтрована вся м'язова оболонка; Р4 — рак проріс усі шари (в тому числі серозний) стінки органа або поширюється за його межі. Gi — аденокарцинома з високим ступенем диференціювання клітин; G2 — середній ступінь диференціювання клітин пухлини; Оз — анапластична карцинома. Глибина інфільтрації стінки органа (Р) і ступінь анаплазії (G) мають дуже важливе прогностичне значення. Наслідки лікування значно гірші при анапла-стичних карциномах, ніж при високодиференційованих.
Діагностика
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2021-02-07; просмотров: 109; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.19.31.73 (0.098 с.) |