Веселка. А йому хотілося, скрегочучи зубами, усе це топтати, перемішуючи з

болотом. Якби з'явився Капуш, ото б ухопив за бороду!

Розлігся заливистий свист – дідо на лікоть заввишки, а борода на сім

Ліктів, викликав його востаннє. Одначе йому не треба було нікуди йти: старий

Спускався до нього з райдуги.

– Бачите, ви бачите?! – закричав юнак.

І той відповів йому хрипко й насмішливо:

– А ти думав, що все можеш? Колись маленьким ти похвалявся мамі, що

станеш над громом. Знімайся, ставай….

Ці слова, як сіль на рану: хлопець понурився. – Наскреготався зубами? Тебе перелихоманило? – глузує учитель. – Учись

Перемагати самого себе, поборювати слабкість і бути хоробрим.

– Учителю, я нікчемніший від найнікчемнішої комашки, – вихопилося в

Нього.

– Ти нижчий трави і тихіший води? – кипить дідо Капуш. – Невже ж дні і

Роки навчання пропали марно?

Вони стояли перед ворітьми райдуги. І старий сказав:

– Ти людина…

Спокійно зайшло сонце, віщуючи погоду.  Лагідно вечоріло. Ніде й знаку

Від важких хмар. Хто їх наслав і хто розігнав? Вільно ширяв після грози дух

Полів.

– От і настала наша остання зустріч, – почав старий, рушаючи межею.

Юнак ішов поряд, ступаючи по вкляклому ячменеві, по опаленій гречці.

– Ми нарозмовлялися з тобою про небо і землю, про пастухів, дерева і

звірів, про зілля… Чому ж нині ти озлобився? Тебе злякала невдача, і ти

Наповнився люттю? Але хіба ми з тобо ю не балакали про любов і терпіння?

– Учителю, буде неврожай – люди голодуватимуть! – різко кидає юнак.

– Невже ти гадаєш, що допоможеш людям скреготанням зубів? Що їм

Допоможе їхня злоба? Ненависть і нетерпець гіркі помічники. Хіба ти не

Помічав, що роблять комашки, коли наступити на мурашник?

– Я все одно не змирюсь з негодою!

– Ти – людина… – проказав учитель.

Юнак не знав: добре чи зле, що він людина?

Ступаючи поряд із старим, ловив кожне його слово.

Вони ішли, не шукаючи дороги, – навпростець. Не вибирали броду,

Переходячи через річку. Адже ж старий був не просто собі старий, а дідо

Капуш – перед ним усе поступалося. Перебрівши сіножатями, вибралися на

Гору й поставали на камені, що був схожий на велике млинове колесо.

– Тут погомонимо про людину… – повів учитель, відкашлявшись, бо трохи

Втомився.

Він казав: людина – дитина неба й землі, але чи вона завжди те пам’ятає?

І він промовчав: небо й земля – не добрі й не злі. Вони – досконалі. Хто

заперечить сонце чи родючість поля? Вони всемогутні – це краса. І нарцис –

Твоя квітка – теж. Б’є грім, молотить град, а ти плекай свій нарцис, не забувай,

Чий ти син.

– Чому ж я добрий і злий, учителю? – запитує юнак.

– Хіба тільки ти один? Кожна людина, людський рід – з кореня добра і

Зла, – почув у відповідь. І учитель додав: – Тому, що людина з добра і зла,

Вона і зла, і добра.

– Але навіщо, учителю? Чому я недосконалий, як квітка?

– Ти хотів сказати, як природа?

– Хай по-вашому, – згодився він. І старий казав: а тому, щоб жити і вдосконалюватися – піднятися до краси

І сили природи, до волі і єдності.

– Природа – наша мати, учителю?

– Так.

– Її треба любити й тоді, кол и вона жорстока?

– Матері не вибирають, – промовив учитель. – її любити – закон і совість.

Жодна материнська сльоза не пропадає даром. Коли плаче мати,

розверзається небо і стогне земля…

І він на завершення сказав:

– Шукай пізнання у трьох коренях – у землі, з якої піднявся, у небі, до

Якого прагнеш, і в самому собі, в своїй душі.

Зійшов повний місяць. Заблищали мерехтливі зірки. Ліс і гора, озеро й

Річка, село і поля пливли у срібному мареві. На широкій рівнині височів

Острозький замок і собор.

А вони стояли на широкому камені, як влиті у ясну ніч, – старий і

Молодий. Камінь білів. Навколо них червоніли карячкуваті сосонки. Не

Хотілося ворушитися, мовити якесь слово – місяць і зорі світилися у річці, в

Озері й у вікнах сільських осель. Срібліли роси. Місяць і зорі заблищали на

Зелені сосонок, на траві й там, на вершечках лісу.

На сході начеб розвиднялося, і юнак запитав:

– Учителю, якщо в нас, у кожній людині, є хоч краплина сили небес, то

Чому б і не осідлати хмару?

Дідо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав:

– Осідлати хмару? Хочеш стати Планетником? Ти мій учень і помагач… –

Хрипко розсміявся і пропав.

Його не стало.

– Спробуй! – почув юнак тільки його голос.