Морально-релігійні мотиви захисту дикої природи

Класик вітчизняної заповідної справи й охорони дикої природи професор Московського університету Григорій Олександрович Кожевников у своїй класичній роботі “Питання про охорону природи на Природно-історичній нараді Центрально-Промислової галузі”, опублікованої в 1928 році, заявив про абсолютну важливість етичної складової природоохорони: “Охороняти первісну дику природу заради неї самої, дивлячись на прикладні питання як на ті, що стоять на другому плані, — це основна ідея охорони природи...” (126).

На жаль, етична основа природоохорони,, не говорячи вже про її релігійну складову, дуже часто ігнорується теорією і практикою сучасного природоохоронного руху. Абсолютна більшість сучасних природоохоронців не почула етичної заповіді Г.О. Кожевникова. Через прагматичні цінності й утилітарні резони — економічні, господарські, наукові, освітні, рекреаційні і т.п. сучасний природоохоронний рух має подобу руху “раціонального використання природних ресурсів”.

Я глибоко упевнений, що люди — єдині на Землі істоти, що мають моральні зобов'язання. У тому числі і перед дикою природою. У нас немає достатньої причини вірити в те, що людське існування є єдиним благом і найвищим благом. Навпроти, певне благо є в існуванні будь-якої форми життя чи ділянки дикої природи.

Представимо, що на Землі з'явилися неземні істоти з розумом настільки переважаючим наш, наскільки наш перевершує розум білки. Представимо, що через їхній розум і технології, у них є всі можливості заволодіти і керувати Землею, підкорити всі її види, у тому числі і людину своїм інтересам. Чи будемо ми вважати наше власне позбавлення волі, поневолення чи винищування цими істотами морально виправданим? Навряд чи ми погодимося тільки з прагматичною оцінкою цінності людини як виду, а стане-

50

мо вимагати захисту своїх прав і волі, захисту себе з моральної точки зору. Чому ж тоді інші істоти, дику природу в цілому ми розглядаємо тільки як ресурс для людини? І навіть охороняємо тільки заради людської вигоди? А не тому, що вони цінні, гарні самі по собі, самі для себе?

Я думаю, що в природоохороні ми повинні виходити насамперед з морально-релігійних мотивацій, захищаючи права і волю видів, дикої природи в цілому, саме священне значення життя, а також застосовуючи етичні і моральні поняття добра, боргу, сорому, жалості, розширюючи мотиви соціального альтруїзму, жалю, співпереживання, любові, благоговіння, справедливості, совісті, щастя.

Тому що природоохорона відноситься більше до категорії почуттів, чим до матеріальної сфери, я твердо упевнений, що використання цілого калейдоскопа резонів: ліберально-демократичних, релігійних, етичних в охороні природи не тільки значно підсилить нашу природоохоронну аргументацію, але і дозволить розширити соціальну базу захисників природи, що тісняться поки на вузькому “п'ятачку” економічних і еколого-наукових аргументів.

На жаль, деякі природоохоронники у своїй роботі вузько спираються тільки на екологію чи економіку. У зв'язку з цим не можна не погодитися з думкою російського філософа і культуролога В.Л. Огудіна: “Совершенно непонятно, каким образом современная экологическая наука, атеистическая в своей основе и потому не имущая возможности воздействия на человека через его духовную сферу, собирается выработать тесно связанные с жизнью законы, с которыми бы согласилась большая часть людей (...). Для решения этого вопроса требуется нечто большее, а именно развитие экологической духовности” (184).

Дійсно, суть поняття “охорона” містить у собі насамперед моральні аспекти; мається на увазі, що охорона є діяльність на користь слабкого, хто без надання йому визначеної допомоги (наприклад, захисту права на життя) не зможе існувати.

І ще. Екологічна етика може суперечити природоохоронному праву. Тому що знищення дикої природи часом є законним, але ніколи етичним. ^:

Варто мати на увазі, що в екологічній етиці природні об'єкти нашої моральної турботи не є моральними обличчями, здатними відповісти нам добром. Ми захищаємо китів, але кити не можуть

51

відповісти нам тим же. Більш того, без багатьох видів дикої природи люди насправді здатні обійтися. Тільки в нас, людей, моральна турбота про інші види чи ділянки дикої природи може перевищувати наші біологічні інтереси і доходити часом до такого ступеня, що починає конфліктувати із законодавством. Людська особистість може і повинна захищати цінності, властиві не тільки їй, але й іншим носіям цінностей, зокрема, дикій природі.

Отже, дику природу потрібно не губити, а цінувати й охороняти згідно наступних причин: