Освітня політика більшовиків

У грудні 1917 р. більшовики на з’їзді рад у Харкові проголосили Українську Радянську Республіку. Але їх влада в Україні в перші роки поширювалася лише на сході (Донбас), інші території вони окуповували лише тимчасово. У перший (січень–лютий 1918 р.) і другий (лютий–серпень 1919 р.) періоди свого панування в освіті вони дотримувалися принципу про те, що українське населення має самостійно обирати мову навчання своїх дітей.

Остаточно радянська влада в Україні закріпилася з грудня 1919 р. Спочатку українські більшовики не мали чіткої освітньої політики, спрямувавши свої зусилля передусім на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою, втягнення у революцію і привернення на свою сторону широких мас учительства тощо. У грудні 1917 р. вони створили Народний комісаріат освіти України на чолі з В. Затонським.

Нову українську систему освіти більшовики намагалися будувати за російським зразком. Беручи за основу «Положення про єдину трудову школу», що діяло в Радянській Росії, вони прийняли у травні 1919 р. «Положення про єдину трудову школу УРСР».

«Положення» передбачало: запровадження безкоштовного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення в основу роботи школи продуктивної праці дітей. Заперечувалися перевідні і випускні екзамени, не допускалися домашні завдання учням, поділ на класи замінювався поділом на групи за рівнем підготовленості дітей до певних видів занять, ліквідовувалася 5-бальна система оцінювання знань.

У липні 1920 р. Наркомос УРСР видав «Декларацію про соціальне виховання дітей». У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління.

«Декларація» наголошувала на необхідності виховання дітей у дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання й виховання в єдиному процесі. Окремі питання в документі трактувалися з позицій теорії «відмирання школи», замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалася роль сім’ї у вихованні дітей (виходили з помилкової думки про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму), а власне соціальне виховання розглядалося як засіб руйнування сім’ї й усунення її від виховання дітей.

У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла з різними доповненнями десять наступних років. В основу даної системи було покладено соціальне виховання, а робота всіх освітніх і виховних закладів будувалася за трудовим принципом (на базі продуктивної праці для виявлення професійних нахилів дітей) і за своїми завданнями та змістом утворювала

єдину систему професійної освіти. Її автор тодішній нарком освіти Г. Гринько виходив з важливих потреб українського народу:

— необхідність підготовки кваліфікованих робітників для потреб відбудови господарства;

— необхідність організації захисту дітей і турботи про них через велику кількість сиріт і напівсиріт, які з’явилися у результаті революції та війни (~1 млн або 1/8 всіх дітей).

Схема шкільної освіти, за проектом Г. Гринька, була такою: дошкільні заклади соціального виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) для дітей від 4 до 8 років; єдина трудова школа для дітей від 8 до 15 років (I концентр 4-річний — з 8 до 12 років, II концентр 3-річний — з 12 до 15 років); професійні школи (для молоді віком 15–18 років) і вищі навчальні заклади

(технікум, інститут, академія).

У цілому проект Гринька будувався за основними принципами, які майже не відрізнялися від тих, які були прийняті в Українській державі: школа мала бути єдиною, трудовою, виховною і національною. Але за умов радянської влади національною вона могла бути лише за формою, а зміст її був інтернаціональний. Попри те, що у вихованні проголошувався принцип народної творчості, все шкільництво підпорядковувалося більшовицькій партії і її центральним органам, без волі яких нічого не можна було робити.