Діяльність преторів та римських юристів як джерело права.

Як відомо, справи судочинства були передані преторам, наділеним владними повноваженнями. Отже, якщо вади у законодавстві завдавали громадянам шкоду, створювали проблеми у вирішенні справи, вони могли звернутися до претора з проханням допомогти їм своєю владою. Претор проводив розслідування і, якщо вважав прохання справедливим і скаргу обґрунтованою, вирішував справу поза законом, своєю владою (проте не всупереч законові, якщо такий існував). З часом, коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення. Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. до н.е.) стало звичаєм запроваджувати нові правила у письмовій формі. Претори, вступаючи на посаду, публікували вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських едиктів. Це була своєрідна програма дій преторів у сфері судочинства. В едиктах претори виходили за межі старих звичаїв, понять старого права, вони врегульовували по-новому, без зайвого формалізму і консерватизму найрізноманітніші відносини між людьми, що виникали в сфері зобов'язального, сімейного, спадкового та інших галузей права. Претор визначав, у яких випадках він надаватиме громадянам для захисту своїх інтересів позов, і цими правилами керувався сам претор та інші судді. Щоправда, виданий претором едикт мав юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався сам претор. Зате едикт мав загальнообов'язковий характер і тим відрізнявся від розпоряджень претора з окремих індивідуальних питань.

Із закінченням повноважень претора автоматично втрачав чинність і виданий ним едикт, натомість мав чинність новий едикт, виданий новим претором. Проте часто новий претор офіційно залишав у дії попередні едикти, де чітко і обґрунтовано було сформульовано нові правовідносини. Так безперервно розвивався і сам преторський едикт, і римське приватне право загалом. Хоч встановлені преторськими едиктами правовідносини і мали загальнообов'язковий характер, однак вони не розглядались як справжнє право — їм не вистачало формального затвердження "народу", тобто Народних зборів. "Правом" у власному розумінні цього слова і далі визнавались тільки ті норми, що приймались Народними зборами, або традиції, звичаї, що були загальноприйняті та загальновідомі, існували здавна. Юристи зберегли за цим правом назву — цивільне, або громадянське право, тобто таке, що регулює відносини між римськими громадянами. Право, сформульоване шляхом едиктів, визначали терміном jus praetorium, або jus honorarium. Так виникло ще одне, до того ж дуже важливе джерело права — преторське право.

Першими юристами у Римі були понтифіки — члени жрецької колегії, які, крім вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами. Понтифіки вважали себе виразниками волі богів і не турбувалися про мотивацію своїх рішень і консультацій. Світські ж юристи вже не тільки умотивовували свої консультації, а й осмислювали зміст як окремих юридичних норм, так і всієї їх системи. Юристи розробили вчення про різні типи цивільно-правових відносин, яке мало великий вплив на подальший розвиток права в Європі.

У Стародавньому Римі елементарна юридична освіта була складовою частиною загальної освіти. Як уже зазначалося, за свідченням Ціцерона, діти в школі вчили Закони XII таблиць напам'ять. За Ціцероном, діяльність юристів зосереджувалась у трьох основних формах: 1) надання громадянам консультацій, юридичних порад щодо тих чи інших спірних ситуацій; 2) вироблення формул для юридичних дій; 3) керівництво процесуальними діями при веденні справ у судах.

Законодавчої влади юристи, зрозуміло, не мали, проте консультаційною практикою безпосередньо впливали на розвиток права, своїми тлумаченнями звичаїв і законів надавали їм потрібний зміст, необхідний напрям і тим самим фактично створювали нові норми. Завдяки авторитету юристів і їх консультаціям такі тлумачення набували майже обов'язкового характеру і вже в республіканський період стали своєрідним джерелом права. Отже, діяльність юристів, основною метою яких було допомагати застосуванню діючих норм права, фактично набула значення самостійної форми правотворення.