Він виявився короткочасним. 1919 Р. Був чи не найважливішим в українській історії. На терені

України точилися запеклі бої за участю армії Директорії під проводом С.Петлюри, червоних

- 161 -

Військ українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка, Збройних Сил Півдня Росії

Генерала А.Денікіна, селянських загонів Н.Махна, Зеленого та ін. На півдні республіки

висадились війська Антанти. Буковину окупували румунські війська, Закарпаття –

Чехословацькі, Східну Галичину – польські.

Вже через півмісяця після проголошення соборної України керівництво УНР під

Натиском більшовицьких частин було змушене залишити Київ і переїхати до Вінниці, яка стала

Тимчасовою столицею УНР. Серед членів Директорії виникли суперечки щодо дальших шляхів

Збереження національної державності, військової і політичної тактики. 9 лютого 1919 р. зі

Складу Директорії вийшов В.Винниченко.

Ситуацію ще більше загострювали суперечності між наддніпрянцями і галичанами. ЗУНР

Продовжувала зберігати свої власні органи державної влади. Реально влада Директорії

Поширювалася лише на схід від Збруча. Координувалася хіба що військова діяльність. З

Ускладненням обстановки на Україні уряди УНР і ЗУНР фактично діяли осібно і не завжди

Доходили згоди. Суперечності посилилися після весняного наступу Польщі проти УГА, в

Результаті якого на початок літа 1919 р. українські війська втратили майже всю Східну

Галичину. У травні 1919 р. наступ польських військ підтримали румуни. Тим часом армію

Директорії тіснили більшовики. На півдні України розгорнула наступ біла гвардія генерала

А.Денікіна. У цих умовах гостро постало питання про подальшу військову тактику. Уряд ЗУНР

За першорядне завдання вважав активізацію дій на польському фронті; С.Петлюра, покладаючи

Надії на дипломатичні контакти з Польщею, наполягав на посиленні боротьби з більшовиками.

Суперечки серед захисників соборної України врешті вилились у відкриті конфлікти.

Наприкінці квітня 1919 р. командувач волинською групою військ Армії УНР отаман В.Оскілко

Та член Директорії П.Андрієвський вчинили спробу державного перевороту, поставивши

Вимоги про призначення тимчасовим президентом УНР Є.Петрушевича. Переворот був швидко

І безкровно ліквідований, проте ще більше дезорганізував і без того послаблену армію.

У ще гіршому становищі перебувала ЗУНР. Після невдалого чергового наступу УГА

Втратила рештки території Східної Галичини і 16 липня 1919 р. переправилася за Збруч на

Територію, контрольовану Директорію. Об’єднана армія УНР нараховувала тепер біля 100 тис.

Чоловік. У той час на театрі військових дій все більшу роль відігравала Добровольча Армія.

Відвоювавши у більшовиків Крим, Донбас, вона просувалася територією Наддніпрянщини

Дедалі на північ, у напрямку на Москву. Скориставшись послабленням червоних, військо

Директорії і УГА перейшли у наступ. Успіху їхніх дій сприяла підтримка Всеукраїнського

Революційного Комітету, створеного у квітні 1919 р. українськими соціал-демократами і

Соціалістами-революціонерами. У червні уряд УНР і Всеукрревком дійшли згоди про спільні

Дії. Відтак їхні збройні загони увійшли в Кам’янець-Подільський, Вінницю, Жмеринку. Однак

Союз виявився недовговічним. Запідозривши, що проти Директорії готується черговий заколот,

С.Петлюра заарештував керівників Укрревкому. Це призвело до розриву: українські соціал-

Демократи (незалежники) і більшість есерів відмовилися підтримувати уряд УНР і перейшли до

Підпільної боротьби з деніківцями, орієнтуючись при цьому на більшовиків і переймаючи їхні

гасла. Разом з тим виявилися й нові незгоди щодо вироблення надалі стратегічного плану

Ведення військових дій між урядами УНР і ЗоУНР. Диктатор Є.Петрушевич і штаб УГА

підтримували план здобуття Одеси, щоб таким чином пробити собі вікно в Європу і