Своєрідність жанру й композиції «Листів російського мандрівника» М.Карамзіна.

- засуджує жорстокість, ворожі напади, війни заради захоплення замель та пише про права народів;

- стверджує, що великі насилля прикриваються правом війни;

- засуджує користолюбство керівництва, безправства селян, зачіпає економічні проблеми, питання виховання і стосунків між чоловіком і дружиною;

У 1791 р. у "Московському Журналі" Карамзіна почали друкуватися "Листи російського мандрівника", які були написані від безпосереднього враження автора від побаченого ним закордоном. Форма листів – це літературна умовність, аби була ілюзія справжності, це допомагає краще виразити свої емоції та враження. Усе, про що йдеться у романі –навколишній світ, люди, традиції, міста, особливості природи, події – показано через призму сприйнятя самого головного героя. Новаторством Карамзіна було те, що він ввіі еволюцію душі героя, адже з часом герой стає менш сентиментальним, він зіткнувся із політичним і культурним життям сучасної йому Європи.

Основна особливість характеру героя-оповідача - напружене життя почуття і думки. Він важко переживає розлуку з друзями, почувається самотнім і осиротілим. У "Листах російського мандрівника" домінує сумний настрій, іноді навіть здається, що автор не дозволяє собі бути щасливим і довго віддаватися приємним думкам. В оповідання вводяться зворушливі історії про трагічність людської долі, невблаганності року, короткочасність і хиткість людського щастя.

Увага мандрівника привертають пам'ятники старовини, в яких він намагається не тільки побачити сліди людей минулого, а й проникнути в їх внутрішній світ, зрозуміти, чим вони жили. Особливо розігрується фантазія письменника побачивши руїни древніх замків, які він подумки населяє жившими там колись людьми, або при відвідуванні кладовищ.

З метою знайти відповідь на хвилююче його питання про сутність щастя, про призначення людини, він відвідує всіх видатних філософів, богословів, істориків і письменників тодішньої Європи - Канта, Лафатера, Виланда, Гердера, Бонні, - веде з ними тривалі розмови. Багато місця приділено Вольтеру і Руссо, яких мандрівникові вже не вдалося застати в живих (обидва вони померли в 1778 р). Особливо близький його душі Руссо: він відвідує місця, де бував Руссо, місця, описані в "Новій Елоїзі", цитує цілі сторінки з творів цього письменника, розчулюється чутливості автора і його героїв, приходить в захват від популярності Руссо серед його співвітчизників, навіть простих селян, які знають "Нову Елоїзу".

Справді щасливі люди, за Карамзіним, - це чисті серця, які не вимагають занадто багато від долі і вміють жити в світі з собою. Основа щастя - дружня бесіда, споглядання краси природи, радості любові. Таке щастя це доступно всім, незалежно від того, до якого прошарку суспільства належить людина. Втілення його - добра сім'я, що зібралася біля обіднього столу.

Тому навіть зображуючи царюючих осіб Карамзін постійно прагне побачити життя їх серця, відчути в них людей, розповідаючи різні любовні історії (Генріх II і Діана Пуатьє, Людовик XIV і герцогиня Лавальер).

Ідеалом монарха для Карамзіна в цей час виявляється Петро I, государ, "якому ніде не було подібних". У Петра Карамзін бачить поборника освіти, борця за цивілізацію, підкреслюючи при цьому простоту, демократичність, працьовитість, скромність. Все це характерно для сприйняття постаті Петра в XVIII столітті, але Карамзін надає Петру якість, яке вважає за необхідне у всякому монарха, - чутливе і ніжне серце. Тому з таким захопленням відгукується автор про сентиментальної драмі бульи "Петро Великий", яку йому довелося побачити в італійському театрі і в якій цар виступає в якості доброго монарха і вірного коханого, для якого володіння серцем коханої важливіше всіх державних справ.

Дослідники творчості Карамзіна відзначали відсутність індивідуалізації героїв в "Листах російського мандрівника" і пояснювали цей прийом характерним для Карамзіна-сентименталіста уявленням про те, що всі люди однаково можуть відчувати і говорити, незалежно від займаного ними в суспільстві місця.