Акустичний(фізичний аспект) у вивченні звуків

Звук -найменша неподільна одиниця мовлення,яка утворюється апаратом мовлення,має фізичну природу, і виконує в мові певну функцію.

Фізичний аспект -виявляється в звучанні звука,завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на його природу,звук визначають як коливання пружного середовища.звуки зазвичай будуються на потоці видихуваного повітря(експірати)і значно рідше на вдихуваному(інспірати). Розрізняють висоту звука- залежить вона від частоти коливань голосових зв’язок за одиницю часу,і вимірюється в герцах. Людське вухо здатне сприймати звукові коливання від 16 гц до 20000 гц.(музичний наголос) Сила звука- вона визначається амплітудою коливань звуків:чим більший розмах коливання,тим сильніший,інтенсивніший звук. Одиницею вимірювання є Бел і його десята доля-децибел. (динамічний,силовий наголос). Довгота звука -залежить від часу його звучання. Її вимірюють в мілісекундах або сигмах(основа кількісного наголосу). Тон і шум -звукові коливання бувають рівномірними,тобто наступне коливання дорівнює попередньому, і не рівномірними. У результаті рівномірних коливань утворюються тони. Неритмічні коливання,які виникають внаслідок повітрям певних перешкод є основою утворення шумів Тембр -своєрідне поєднання основного тону,його обертонів та додаткових тонів. Людину можна впізнати за голосом завдяки його тембру. Відмінності тембру різних людей зумовлені відмінностями основного тону та обертонів їхнього голосу.

Лінгвістичний(функціональний) аспект у вивченні звуків

Лінгвістичний аспект- полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Звуки потрібні мові для вираження фонем,які виконують функцію розрізнення вищих,знакових одиниць мови-морфем,слів,тощо. Фонема є лінгварною сутнісю звука. Тому фонологія як розділ мовознавства,що вивчає фонеми,спрямована на лінгварні функції звука. Фонема -це найменша одиниця мови,яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ,будучи їх будівельним матеріалом. Фонема відмінна від звука:1-Звук є ширшою одиницею,а фонема вужчою; 2- фонема величина соціальна,а звук індивідуальна; 3-звук є одиницею мовлення,а фонема одиницею мови;4-фонеми виконують розрізнювальну,конститутивну функцію і перцептивну,а звуки тільки конститутивну і перцептивну; 5-звук-це величина конктерна,а фонема-абстрактна; 6-звук є залежною одиницею,фонема-незалежною. Алофони -звукові різновиди фонем,які реалізуються у її варіаціях і варіантах.Алофони наявні в таких випадках: 1)коли різні звуки взаємозмінні при збереженні значення слова(w echir- v echir); 2)коли різні звуки не є взаємозмінними.вони вживаються кожен у своїй позиції,і їх не можна поміняти місцями.3)коли взаємозмінність звуків теоретично можлива,але на практиці немає пари слів,де б вона реалізувалася. Головний алофон -найуживаніша варіація фонеми.

 

Фонема та її функції

Фонема — це найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Зазвичай виділяють:

конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Фонема і її алофони

Фонема -це найменша одиниця мови,яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ,будучи їх будівельним матеріалом. Фонема відмінна від звука:1-Звук є ширшою одиницею,а фонема вужчою; 2- фонема величина соціальна,а звук індивідуальна; 3-звук є одиницею мовлення,а фонема одиницею мови;4-фонеми виконують розрізнювальну,конститутивну функцію і перцептивну,а звуки тільки конститутивну і перцептивну; 5-звук-це величина конктерна,а фонема-абстрактна; 6-звук є залежною одиницею,фонема-незалежною. Алофони -звукові різновиди фонем,які реалізуються у її варіаціях і варіантах.Алофони наявні в таких випадках: 1)коли різні звуки взаємозмінні при збереженні значення слова(w echir- v echir); 2)коли різні звуки не є взаємозмінними.вони вживаються кожен у своїй позиції,і їх не можна поміняти місцями.3)коли взаємозмінність звуків теоретично можлива,але на практиці немає пари слів,де б вона реалізувалася. Головний алофон -найуживаніша варіація фонеми.Головний алофон фонеми визначають статично,тобто за частотою використання. Головним виявом фонеми є алофон,який уживається найчастіше.

Основні алофони:

· для голосних — ізольована вимова;

· для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;

· для мяких приголосних — перед наголошеним «і».

Наряду з головным аллофоном існує сильна позиція звука. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних— перед голосним непереднього ряду.

Различаются комбинаторные и позиционные аллофоны.

Комбинато́рные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с определённым фонетическим окружением звуков.

Примерами могут служить:

· назализация (носовое произношение);

· лабиализация (огубленность).

Комбинаторные признаки могут распространяться на несколько слогов.

Позицио́нные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с их фонетической позицией. Под фонетической позицией принято понимать:

· находится ли звук в абсолютном на самом деле это не так начале слова (после паузы);

· находится ли звук в абсолютном конце слова (перед паузой);

· положение звука по отношению к ударению.

Есть и другое разделение аллофонов:

1. Обязательные (реализуются в соответствии с нормами языка).

2. Факультативные варианты (например, щелевой /г/).

3. Индивидуальные аллофоны (например, ошибки в произношении).

Дистрибуция фонемы — это совокупность всех возможных аллофонов данной фонемы. Аллофоны одной фонемы находятся в отношениях дополнительной дистрибуции.

Два разных аллофона одной фонемы не могут существовать в одной позиции

Питання 31. Суперсегментні звукові явища. Компоненти інтонації.

 

Між типами інтонаційних конструкцій і розмаїтими кон­кретними, мовленнєвими реалізаціями їх приблизно така ж різниця, як між фонемою і звуком. Це означає, що інтонацію і так само наголос можна, подібно до звуків, розділити між фонетикою і фонологією, виділити тут чисто мовленнєві фо­нетичні явища і такі речі, що мають мовну, фонологічну зна­чимість. В останньому випадку, при розгляді інтонації та на­голосу з лінгвістичної точки зору, їх прийнято визначати як супрасегментні фонологічні одиниці. Сегментні фонологічні одиниці — фонеми.

Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею функ­ціонально співвідноситься наголос, роз різняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.

Словесний наголос "буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий, експіраторний) наголос — ви­ділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської,, французької, італійської, іспанської та багатьох Інших йов.¹ Сила динамічного наголосу в мовах неодна­кова. Так, в німецькій мові він сильніший» ніж у фран­цузькій.

Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польсь­кої, чеської, французької, естонської та інших мов.

Наголос на першому складі притаманний чеській, сло­вацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чечен­ській, монгольській, дравідським мовам, на другому — лез­гинській, на передостанньому — польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому — французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюрк­ським мовам.

Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватсь­кої, литовської, мордовської абхазької та інших мов.

Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука — мука, замок — замок) і форморозрізнювальну (вікна — вікна, виходити — виходити) функції. Однак і в мовах із майже фіксованим наголосом у тих незначних випадках, де наголос є вільним, дистинктивна функція наголосу використовується.

У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наго­лос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухо­мий наголос у будь яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Деякі слова можуть мати два наголоси — головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові,
Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виді­лення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням ос-новного тону і Він властивий норвезькій, шведській, ли­товській;, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам. Дехто зараховує до таких мов китайсь­ку, дунганську, в'єтнамську, тайську, бірманську мови, що є некоректним. У цих мовах тон є невід'ємною якіс­ною характеристикою слова, а не засобом виділення скла­ду, оскільки кожен склад має свій тон, що історично зу­мовлений. Він (тон) тут не є музикальним наголосом.

Музикальний наголос буває політонічним: наголоше­ний склад може мати різні інтонації. Так, в литовській мові, де є політонічний наголос, слово зїї(іуН "судити" вимовляється з висхідним тоном на першому складі. Політонія характерна також для сло­венської мови і деяких діалектів сербської та хорватської мов. Була вона в давньогрецькій мові та санскриті, а та­кож, очевидно, в індоєвропейській прамові. Висхідний на­голос називають акутованим (від лат. асиіиз "різкий, гост* рий"), а низхідний — циркумфлекс ним.

Рефлексами цих наголосів в українській мові є те, що в давніх словах, де був висхідний наголос, нині наголос нерухомий (горох, береза), а де був низхідний – рухомий (ліс, нога, рука, стіл).:

Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. диапіііаз "кількість"), наголос — виділення складу біль­шою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах» де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній дина­мічного і музикального наголосів.

У більшості мов один із типів наголосу переважає, але є й елементи іншого типу. Так, динамічний наголос, як правило, є й довшим. Наприклад, у російській мові наго­лошені склади є і сильнішими, і довшими (дехто вважає» спершу довшими, а вже потім сильнішими). Тому, за остан­німи даними, наголос у російській мові є кількісно-динамічним. У німецькій мові динамічний наголос поєд­нується з тонічним, У норвезькій, шведській, литовській» латиській, сербській мовах підвищення тону супроводжу­ється посиленням голосу.

Це спосіб фонетичного оформлення слова. У сучасних мовах трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і примикають до інших слів, об'єднуючись із ними спіль­ним наголосом. Такі слова називають клітинами Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступних слів, називають проклітиками, а явище — проклізою Наприклад: переді мною, ми­мо Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище — енклізою (від гр. "відхиляю»)

Фразовий наголос —виділення певного слова у фразі

Фразовий наго­лос — посилення словесного наголосу в певній синтаксич­ній позиції.

Логічний наголос — особливе виділення якогось слова, чи кількох слів у всьому висловлюванні.

Емфатичний наголос (від ґр."виразний") — емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина! Негід-д-дник ти!

Як бачимо, за позитивних емоцій розтягуються голос­ні, за негативних — приголосні.

ІНТОНАЦІЯ

Інтонація (лат. голосно вимовляю) — це. ритмомелодійна організація мовленнєвого потоку. Створюється вона зміною всіх акустичних параметрів звуків висоти, сили, довготи, тембру. Але визначальним показни­ком інтонації є зміна основного й додаткових тонів, їх під­вищення та пониження.

Інтонація властива будь-якому усному висловлюванню і виражає його настанову (розповідна, запитальна інтонація іт. д.), різні семантичні та емоційні відтінки. Кожна мова має невелику кількість типів інтонаційних конструкцій (російсь­ка — сім, французька — десять), до яких і зводиться все безмежне інтонаційне багатство живого мовлення. Центром інтонаційної конструкції є наголос фрази, і основу інтонацій­ного малюнка фрази створює пониження або підвищення тону складу, на який припадає фразовий наголос.

КОМПОНЕНТИ ІНТОНАЦІЇ

Мелодика мовлення (від гр."мелодійний, пі­сенний") — зміна частоти основного тону, його діапазо­нів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його ру­ху (вгору, вниз, рівно тощо).

інтенсивність — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза (від лат. "припинення") — перерва у зву­чанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту.

Темп мовлення (італ. іетро від лат. іетриз "час") — швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошува­них за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільні­ше, неважливе — швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.

Тембр мовлення — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.

Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність,

Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджу­вальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.

Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене.