Людина в системі духовних цінностей

Трагізм існування людини полягає в тому, що вона немовби «закинута», за висловом філософів-екзистенціалістів, у предметно-соціальний світ. Як жити у світі, усвідомлюючи скінченність свого існування? Як пізнати безмежний світ обмеженими засобами науки? На рівні моральних рефлексій виникають також запитання: чи існують абсолютні критерії моральної поведінки? Чи може людина, яка належить своєму часу, своїй культурі, виробити такі критерії?

Більшість людей відчуває свій розрив зі світом (природи, соціуму, космосу), і це переживається ними як відчуття самотності. Усвідомлення людиною своєї самотності не завжди звільняє від нього, але веде до самопізнання. Найбільш адекватним засобом самопізнання, а разом із ним вироблення ціннісних орієн­тацій є краса (естетичне) і прагнення до добра (етичне).

Естетичні цінності. У світі людини існує краса, що інтуїтивно зрозуміла всім. Кожна людина здатна на любов, але люблять здебільшого красиве, пре­красне, піднесене. Відповідно, не подобається потворне і нице. Разом із тим

 

наївно-інтуїтивне розуміння світу краси недостатнє для виявленої орієнтації в ньому. Необхідне філософське обґрунтування сфери краси.

До XVIII ст. у філософії естетика не була об'єктом вивчення. Це поясню­ється тим, що грецьке «естетикос» означає «те, що відноситься до по­чуття». Але почуття вважалося всього лише моментом пізнавальної або ж практич­ної діяльності. Коли ж було з'ясовано, що світ чуттєво-емоційнийного має не лише підлегле, але й самостійне значення, то з'яв­ля­ється естетика, в рамках якої одержують своє осмислення такі цінності, як краса і прекрасне. Засновник естетики Баумагартен визначав красу як досконалість чуттєвого, а мистецтво — як втілення краси. Категорія пре­крас­ного конкретизує категорію краси, оскіль­ки вона більш конкретна, включає в явному вигляді елементи зіставлення: щось не просто краси­ве, а дуже красиве, прекрасне і максимально віддалене від потворного, антипода прекрасного. Підкреслюючи своєрідність естетичного сприйня­ття, /. Кант характеризував його як «доцільність без мети». Естетичне судження не зацікавлене в чомусь іншому, воно має самостійну цінність. У житті людини естетичне начало має своє особливе місце.

Де і як існує естетичне? Найпростіша відповідь: естетичне є властивістю предмета. Дійсно, як включення в процес символізації, естетичне об'єднує, зв'язує суб'єкт з об'єктом, духовне з тілесним. Але помиляються як «природ­ники», які вважають, що естетичні властивості належать до об'єктів, так і ті, хто зводить естетичне до сприйняття індивіда. Таїна естетичного полягає в узгодженості зовнішнього вигляду предмета з внутрішнім емоційно-образ­ним життям людини. У своєму естетичному ставленні до природи, до інших і до себе людина постійно перевіряє все на людяність, шукає пропорції, які б органічно пов'язували її з оточенням.

___________________________________________________________

У сучасних теоретичних вимірах цінність розглядається як предмет, який має певну користь і здатний задовольняти ту чи іншу потребу людини, як ідеал, як норма, як значимість чого-небудь взагалі для людини або соціаль­ної групи тощо. Усі ці розуміння відображають певну, реальну сторону цінностей і їх потрібно розглядати не як взаємопротилежні, а як взаємодо­повнюючі в загальній концепції цінностей. Вони мають різні основи і пов'я­зані з різними суб'єктами ціннісного відношення.

Тому кожний із підходів має право на існування, оскільки він відобра­жає певне реально існуюче в соціальній дійсності ціннісне відношення. У цьому плані, наприклад, релігійні цінності, пов'язані з вірою в надпри­родне, є також реальними цінностями, орієнтирами в житті віруючих, що обумовлюють норми і мотиви їх поведінки і вчинків. Якщо мати на увазі саме загальне розуміння цінностей, то можна сказати, що цінність — це поняття, яке вказує на культурне, соціальне або особистісне значення (значимість) явищ і факторів дійсності.

Уся різноманітність світу може виступати як «предметні цінності» й оці­нюватися з точки зору добра і зла, істини та хибної думки, прекрасного

 

і потворного, справедливого і несправедливого тощо. До таких цінностей належать предмети матеріальної і духовної діяльності людей, суспільні відношення і включені в їх коло природні явища, які мають для людини позитивне значення і здатні задовольняти їх різноманітні потреби. Іншим видом цінностей є «суб'єктивні цінності», до яких належать установки, оцінки, вимоги, заборони та ін., виражені як норми. Вони є орієнтирами та критеріями діяльності людей. Таким чином, у центрі уваги цінностей знаходиться ціннісне (аксіологічне) ставлення людини до світу, сторонами якого і є «предметні» і «суб'єктивні цінності».

______________________________________________________________

Якщо звернутися до зовнішньої сторони естетичного начала, то спершу ми відносимо його до психічного життя людини. Що є естетичне? Почуття, емоції, думки, цінність? Виявляється, нічого з перерахованого не можна виклю­чити з феномена естетичного, можна лише виділити домінуючі моменти. У суб'єктивно-естетичному домінує чуттєво-емоційне, а не мислене, яке в цьому разі має підлегле значення. Разом із тим естетичне не має місця поза цілісною та живою єдністю, повнотою переживання. Естетичне у формі краси, прекрас­ного є очікування щастя.

Ціннісний характер естетичного особливо яскраво виявляється у співвід­ношенні в ньому прекрасного з потворним, при чому вони не порівнянні. Людина прагне не до негарного, а до прекрасного та піднесеного. Позбавте світ естетично позитивного, і людина втратить значно більше ніж половину чуттєвого сприйняття.

Виразом краси може бути звук, речовина, рух, ритм, тіло людини, слово, думка, почуття. Мистецтво — це вміння виразити себе за законами краси. С. К'єркегор навів таку образну характеристику поета: «Його губи влаштовані так, що навіть стогін перетворюється в прекрасну музику». Прекрасне можна виразити в думці. Наприклад, в науці високо цінують докази, тобто красу мис­лення, думок. Красивими є і почуття, якщо вони ведуть до позитивно цінніс­них переживань.

Призначення твору мистецтва полягає у функціонуванні його як символа краси, прекрасного. Останнє, завдяки творчості, є умовою створення цінніс­ного відношення до життя. Мету творчості можна визначити як прагнення до реалізації потреби самовираження і до естетичного освоєння світу. Разом із тим творча людина — це людина, яка віддає, дарує себе іншим. Творчість є засобом самовираження, самореалізації, спілкування, морального задоволення, самоутвердження.

Етичні цінності. Термін «етика» Арістотель утворив від грецького слова «етос», що означає звичай, характер. У сучасному філософсько-гуманістич­ному знанні існує багато етичних концепцій, головними з яких є етика добро-чинностей, етика обов'язку і етика цінностей. У цілому ж етика спрямована на формування моральних орієнтацій в особистості.

 

 

Основні ідеї етики доброчинності розробив Арістотель. Доброчинність — це такі якості особистості, реалізуючи які, вона творить добро. Вважається, що діючи відповідно до своїх чеснот, людина неминуче виявляється моральною. Зло пов'язане з обмеженістю чеснот. За Арістотелем, головними чеснотами є мудрість, розсудливість, мужність, справедливість. Англійський філософ XX ст. Б. Рассел пропонує свій перелік чеснот: оптимізм, хоробрість (вміння відстоюва­ти свої переконання), інтелігентність. Новітні автори вказують на такі добро­чинні цінності, як розумність, толерантність (терпимість до чужої думки), комунікабельність, справедливість, свободолюбство (любов до свободи).

На противагу етиці доброчинності /. Кант розвивав цінності етики обов'язку. Він вважав, що ідеал доброчинності, безумовно, може вести до добра, але він іноді призводить і до зла, а саме тоді, коли ним розпоряджається той, у жилах якого тече «холодна кров лиходія». Це відбувається тому, що в чеснотах добро знайшло своє часткове і відносне, а не повне втілення. Вирішальним, осно­воположним критерієм добра може бути лише те, що є добром без будь-яких недомовок і обмежень. Критеріями добра є моральні закони, максими типу «Не вбий», «Не вкради», «Не використовуй людину як засіб» тощо. Найкращою гаран­тією від злого вчинку є не чесноти, а моральні максими, які мають загальний, універсальний, обов'язковий, формальний, апріорний і трансцендентальний характер.

Етика обов'язку і в наші дні має численних прибічників, хоча багато хто критикує її за певну відстороненість від життя та схильність до догм. У зв'язку з цим була розвинута етика цінностей, за якою існують лише відносні цін­ності, відносне добро. До того ж цінності потрібно прораховувати, калькулю­вати, тільки так можна уникнути етичних химер. Найбільш значними пред­ставниками етики цінностей є англійський утилітаризм і американський прагматизм.

Англійський утилітаризм розвивали А. Сміт, І. Бентамон, Дж. С. Мілль. Латинський термін «утилітас» означає вигоду, користь. У межах утилітаризму найважливішим критерієм добра є досягнення користі, але відповідно до зна­менитої формули Бентама: «Найбільше щастя для найбільшої кількості людей». Саму користь Бентам розумів як насолоду при відсутності страждань.

В американському прагматизмі (Ч. Пірс, У. Джемс, Д. Дьюїта ін.) моральне благо розуміється як досягнення успіху, яке пов'язується з вирішенням конк­ретної проблемної ситуації, з відповідними практичними методиками. Праг­матисти більш визначено, ніж. утилітаристи, наполягають на тому, що цін­ності є результатом діяльності людини.

Таким чином, кожна з трьох етик має як недоліки, так і переваги в утверд­женні певних цінностей. Етика доброчинностей концентрується на розумінні моральної позиції окремої особистості, етика обов'язку ставить на перше місце загальні моральні закони, етика цінностей розглядає буття людини у світі. І перше, і друге, і третє є актуальним. Тому нагальним завданням є синтез трьох етик, об'єднання їх сильних сторін.