Організаційні форми управління інноваційним процесом 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Організаційні форми управління інноваційним процесом



На принципах інтеграції, міжфірмової кооперації розвивається науково-технічне співробітництво виробництва з науковими установами, університетами, інститутами, внаслідок чого виникають нові організаційні форми такої взаємодії. До них відносяться технопарки, технополіси, фінансово-промислові групи, венчурні фірми та ін.

 

Технопарки

У світовій практиці отримала розвиток особлива форма організації інноваційного процесу «наука - виробництво - споживання». До такої форми відносяться технопарки. В Україні і Росії аналогом технопарку є академмістечка.

Технопарки являють собою науково-виробничий територіальний комплекс, у який входять науково-дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з провідною технологією, створені на заздалегідь підготовлених територіях поруч з великими учбовими закладами. У технопарки також входять інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові, побутові і виставкові комплекси.

Основною метою створення технопарків є досягнення тісного територіального наближення між людським компонентом наукового потенціалу країни і матеріальною базою, яка належить промисловому виробництву.

В основу створення технопарків покладені наступні принципи:

  • координація діяльності і співробітництво чотирьох основних ланок: науки, вищої школи, сектора виробництва (державного і приватного) і регіональних місцевих органів управління;
  • прискорення процесів передачі науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних і прикладних досліджень, у виробництво;
  • розвиток інноваційного підприємництва;
  • залучення промислових і банківських ресурсів в інноваційну сферу;
  • концентрація і використання ризикового капіталу.

 

З метою розвитку технопарків у першу роки їх створення на цих територіях державою створюється пільговий режим. Наприклад, поширені наступні пільги:

- нові фірми, що виникають у складі технопарку, звільнюються від реєстраційного

податку;

- фірми, що функціонують у складі технопарку, звільнюються від сплати податку на

прибуток у перші два-три роки діяльності, а у подальші роки сплачують 50% податку;

- кошти, спрямовані фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподаткованого

прибутку;

- фірми, що входять до складу технопарку, звільнюються від сплати земельного податку

і податку на майно.

 

Зазвичай, фірми, що входять до складу технопарку, є самостійними юридичними особами.

Технопарки показали свою ефективність у скороченні циклу «наука - виробництво - споживання». В умовах технопарку необхідно від 3 до 5 років на створення і просування на ринок нового продукту і ще від 2 до 3 років, щоб повернути кошти, витрачені на його розробку. Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем закладів (університети, приватні промислові підприємства, державні установи і т.д.), що входять у парк, справляють позитивний вплив на діяльність кожного з них. Зближення науки і виробництва підвищує ефективність інвестицій. Фірми, що входять до складу технопарків, виділяють кошти на оснащення учбових закладів, залучають для роботи у своїх лабораторіях студентів і випускників університетів.

Для управління технопарком створюється спеціальний орган управління, в функції якого входить:

  • визначення функціональної структури технопарку;
  • прийняття нових фірм до технопарку;
  • розміщення фірм у приміщеннях, які вже є, і надання їм земельних ділянок під нову забудову на території технопарку;
  • контроль за діяльністю фірм і виведення фірм за межі технопарку в випадку їх невідповідності профілю діяльності технопарку;
  • створення венчурних фірм і венчурних фондів у межах технопарку.

 

Діяльність технопарків фінансується за рахунок коштів фірм, які функціонують у складі технопарку, державних і регіональних субсидій, банківських кредитів, доходів від власних підприємств, університетів, доходів від реалізації науково-технічної продукції держави і приватних фірм, плати студентів за навчання, спонсорської допомоги і т.д.

Особливу роль в економічному механізмі технопарків відіграє ризиковий капітал. Ці кошти використовуються для фінансування малого наукоємного бізнесу - проектів, які характеризуються невизначеністю комерційного успіху. Наприклад, за умовами Національного наукового фонду США мала фірма або винахідник-одинак може отримати для оцінки нової ідеї на строк до шести місяців субсидію до 35 тис. доларів. Якщо результат виявився позитивним, то додатково можна отримати субсидію у розмірі 200 тис. доларів на строк до двох років. Рішення приймає комісія експертів Національного наукового фонду США.

Керівництво технопарку з боку держави і місцевих органів влади здійснюється на основі прийнятих законодавчих актів, програм фінансування, прямої участі.

Прикладом технопарку, як одного з перших і найбільш успішних, є Стенфордський (США), на базі якого пізніше виник технополіс «Силіконова долина».

Становлення Стенфордського технопарку пройшло наступні етапи.

Перший етап. Підприємець Л.Стенфорд заснував у 1885 р. університет з метою розвитку підприємницької діяльності. В університеті навчалася ділова еліта.

Другий етап. Фізик С.Елвіл заснував приватне підприємство біля університету (Федеральна телеграфна компанія 1909 р.). Викладачі були покупцями акцій цього підприємства.

Третій етап. Випускник університету Г.Гувер, який став потім його президентом, заснував інститут Гувера з питань війни і миру. Інститут отримав матеріальну і політичну підтримку з боку урядових організацій і підприємств.

Четвертий етап. Зародження промислового парку біля Стенфордського університету (1936-1940 рр.). Створення промислових підприємств з виробництва телефонних апаратів, радіотехнічних виробів - «Хьюлетт Паккард». Університет надавав у розпорядження приміщення, обладнання для розробки електроламп на замовлення промислових фірм.

П’ятий етап. Створення у 1946 році «Стенфордського парку високотехнічної промисловості», відкриття при університеті дослідного університету, який отримав великі військові замовлення на дослідження в області електроніки.

Шостий етап. Спостерігається посилення корпоративних зв’язків Стенфордського наукового центру і промислового сектору. Зростає кількість наукових організацій і промислових підприємств.

Сьомий етап. Формується технополіс «Силіконова долина» (70-80 роки минулого століття). Виникають нові науково-технічні центри і промислові парки наукові центри, консалтингові компанії, конструкторські бюро, лабораторії, у яких працюють тисячі вчених, конструкторів, інженерів. У районі «Силіконової долини» функціонують три тисячі венчурних фірм, у яких працює біля 200 тис. людей.

Прикладом найбільш блискучого малого наукоємного бізнесу може стати фірма «Еппл», засновники якої зібрали свій перший персональний комп’ютер у гаражі.

Вважається, що «Силіконова долина» є самим великим центром, у якому зосереджено 20% світового виробництва комп’ютерів і електронних компонентів, розміщено 17 великих фірм електронної промисловості.

Серцем технополісу досі вважається Стенфордський університет, до складу якого входить 30 інститутів, центрів і лабораторій. Найбільш відомі з них:

  • Інститут Гувера;
  • Інститут з вивчення енергії;
  • Інститут дослідження матеріалів;
  • Дослідницький центр акустики і шуму;
  • лінійний прискорювач (установка довжиною у 3,5 км);
  • центр досліджень інтегральних схем.

 

Стенфордський університет здатний розробляти будь-яку тематику - від досліджень акустики і біотехнології до соціології і робототехніки.

Університет має свої промислові підприємства.

Наступною складовою частиною технопарку є підприємства різних відомих корпорацій. Найбільш відомі з них:

- «ІВМ»;

- «Хьюлетт Паккард»;

- «Тексас-інструмент»;

- «Ксерокс»;

- «Дженерал Електрик».

 

Важливою складовою частиною технопарку є всі види інфраструктури: транспорт, зв’язок, складське господарство, центри торгівлі, оренди, прокату, посередницькі фірми і т.д.

У зв’язку з тим, що Стенфордський парк виконує багато замовлень федерального уряду з військово-космічних програм, його складовою частиною є об’єкти державної власності: аеродроми і дослідні полігони.

Джерелами фінансування самого Стенфордського університету є: доходи від власних підприємств, плата студентів за навчання, державні дотації, доходи від реалізації науково-технічної продукції державним установам, приватні пожертвування.

Економічне поєднання науки і виробництва досягається за допомогою наступного механізму:

- провідні вчені і інженери, які є власниками промислових підприємств, продають свої

акції тим фірмам, у співробітництві з якими вони зацікавлені;

- промислові фірми продають акції тим вченим, у співробітництві з якими вони

зацікавлені, пропонують їм роботу в якості керівників лабораторій або консультантів;

- університет надає фірмам в оренду різні об’єкти і обладнання;

- промислові фірми фінансують нові університетські підрозділи, виплачують стипендії,

виступають роботодавцями для випускників університету.

 

Таким чином, виникає взаємна зацікавленість у кінцевому результаті - створенні і впровадженні наукоємної продукції.

Однак, існують і протиріччя між інтересами університету і фірм. Фірми зацікавлені, в основному, у розробці сучасних технологій і продуктів, університети орієнтовані на розширення фундаментальних знань і досліджень.

Треба підкреслити, що більшість технопарків у США мають міжгалузевий характер. Наприклад, «Рісел Траєнг парк Норт Кароліна» відрізняється диверсифікованою тематикою своєї наукової роботи - від досліджень, пов’язаних зі зловживанням ліків, до космічних польотів.

Усього в США створено більше 300 технопарків і технополісів.

Технопарки набули розвитку і в Європі. У Великобританії найбільш відомим є Кембриджський технопарк, заснований у 1973 р. на базі всесвітньо відомого університету. У технопарк входить 350 фірм, які діють у сфері високих технологій.

У Франції нараховується 10 технопарків, серед яких найбільшим є «Софія-Антитполіс». До його складу входять 26 промислових підприємств, 14 дослідних лабораторій, у яких зайнято біля 4 тис. людей.

У Німеччині і Голландії створено 50 і 45 технопарків відповідно.

Історія розвитку технопарків на території бувшого СРСР починається з 1987 р. Широку відомість набули технопарки Томська, Санкт-Петербургу, Нижнього Новгороду. Аналіз діяльності російських технопарків демонструє, що вони суміщають науковий потенціал вузів, наукових організацій, залучають іноземних партнерів, органи територіального управління, що дозволяє їм активно впливати на формування регіональної науково-технічної і економічної політики.

У рамках програми створення російських технопарків проводиться навчання менеджерів в інноваційній сфері, що дозволяє досліджувати ринок інтелектуальних продуктів, створювати інноваційні структури з урахуванням потреб регіону.

З метою координації зусиль з розвитку бізнесу у 1990 р. створена Асоціація науково-технічних парків і бізнес-інкубаторів «Технопарк». Організовано Центр акредитації технопарків, який повинен оцінювати і підтверджувати досягнутий технопарками рівень розвитку, їх здатність до активної інноваційної діяльності.

На сьогодні в Росії створено і діють біля 60 технопарків, приблизно стільки ж інкубаторів і інноваційних центрів. Найбільш розвинені технопарки, кількість яких сягає в межах від 12 до 15, здійснюють передачу своїх розробок не тільки на внутрішній ринок, але й на зовнішній.

 

Технополіси

Структура технополісу подібна структурі технопарку, однак технополіс розташовується у межах конкретного населеного пункту. Технополіс - це цілісний містоутворювальний науково-виробничий комплекс, створений на базі окремого міста.

Технополіси можуть утворюватися як на базі знову створених міст, так і на базі реконструйованих старих.

Технополіс розглядається як науковий центр регіонального характеру, який вирішує проблеми, пов’язані з впровадженням нових технологій, та як місце наукового співробітництва і налагодженого сервісу. У США технополіси створені більше ніж у половині штатів.

Інтенсивного розвитку набули технополіси в Японії, де розроблена спеціальна програма «Технополіс». Основу програми складає план побудови 19 технополісів, об’єднаних у систему традиційним «промисловим коридором» Токіо - Нагая - Осака - Кобе, швидкісним транспортом у сполученні з єдиною інформаційною системою.

У Росії прикладом технополісу є м. Зеленоград (Московська обл.).

В Україні технополіси можуть бути створені на базі великих науково-промислових центрів (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Львів), де існують потужні науково-виробничі комплекси.

 

Фінансово-промислова група

Фінансово-промислова група (ФПГ) - це організаційна структура, яка об’єднує банки, промислові підприємства, торгові організації, науково-дослідні центри і вищі учбові заклади, пов’язані між собою єдиним технологічним циклом для підвищення конкурентоспроможності товарів та послуг. Характерною особливістю ФПГ є те, що вони функціонують як самостійні саморозвинені організації.

Характерні риси ФПГ:

  • на чолі ФПГ стоїть керуюча компанія, яка формує технологічний ланцюг, визначає склад учасників, розподіляє між ними сукупний прибуток;
  • юридична самостійність організацій, що входять до ФПГ;
  • основним доходом діяльності банку, що входить до ФПГ, є дивіденди від підвищення ефективності роботи підприємств, а не відсоток на кредит;
  • високі вимоги до якості всіх компонентів системи менеджменту ФПГ у зв’язку зі складністю цієї системи;
  • високий рівень технологічної і економічної інтеграції для реалізації інноваційно-інвестиційних проектів.

 

Створення ФПГ пов’язано з необхідністю структурної перебудови національної економіки і пріоритетній підтримці тих її областей, які сприяють швидкому економічному розвитку. Ці групи функціонують як самостійні саморозвинені організації.

У пошуках більшої ефективності своєї діяльності ФПГ перебудовує схему організаційної ієрархії на основі концепції горизонтальної корпорації. Така інноваційна концепція у значній мірі нівелює як ієрархію управління вертикальної структури, так і границі між підрозділами і функціями. Основою горизонтальної корпорації стає «ядро» менеджерів у таких ключових областях, як фінанси, людські ресурси. Однак при цьому решта персоналу організації повинна активно приймати участь у багатопрофільних командах з управління розвитком продуктів і забезпеченню їх збуту.

Нарешті організація може мати лише три-чотири управлінських рівні між вищим керівництвом і персоналом, який задіяний у технологічному ланцюгу або у виробничому процесі.

Відповідно зі ст. 7 Закону України «Про підприємства в Україні» порядок створення, реорганізації і ліквідації ФПГ, а також їх реєстрації регулює спеціальне законодавство, а саме Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 25.11.95 р. і положення про створення, реєстрацію і ліквідацію ФПГ, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.96 р. №781.

У відповідності до вищезгаданого Закону і положення ФПГ являє собою об’єднання, у яке можуть входити промислові і сільськогосподарчі підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи і організації всіх форм власності. ФПГ має за мету отримання прибутку і створюється за рішенням Уряду України на певний термін. Мета ФПГ - реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми у відповідності з міждержавними договорами, а також виробництво кінцевої продукції. Особливістю ФПГ є наявність в ній головного підприємства. Це підприємство виготовляє кінцеву продукцію, здійснює її збут, виплачує податки і офіційно представляє інтереси ФПГ в Україні та за її межами.

Крім головного підприємства до складу ФПГ входять інші учасники. До них відносяться підприємства, банк, наукова або проектна установа, організація або закордонна юридична особа. Учасники виробляють проміжну продукцію або надають банківські чи інші послуги учасникам і головному підприємству ФПГ.

Учасники ФПГ, серед яких обов’язково повинна бути наявність банку, зберігають статус юридичної особи, у той час, як ФПГ статусу юридичної особи на має. Право діяти від імені ФПГ має виключно головне підприємство ФПГ.

Ініціатори на добровільних началах проводять загальні збори, на яких:

  • приймають рішення про наміри створити ФПГ;
  • приймають Генеральну угоду про спільну діяльність у виробництві кінцевої продукції;
  • розробляють і затверджують техніко-економічний проект обґрунтування створення ФПГ;
  • розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ФПГ або надання відповідних послуг;
  • визначають уповноважену особу ініціаторів створення ФПГ.

Генеральна угода про спільну діяльність підписується керівниками всіх ініціаторів і закріплюється їх печатками. Генеральна угода включає:

- назву ФПГ;

- перелік державних програм, з метою яких створюється ФПГ;

- головне підприємство ФПГ, його місцезнаходження;

- кандидатуру президента ФПГ, його права, обов’язки і порядок його звільнення з

посади;

- перелік учасників ФПГ;

- перелік кінцевої продукції ФПГ;

- строк дії угоди;

- порядок прийняття рішень;

- порядок виходу зі складу ФПГ;

- інші умови діяльності ФПГ, які вважають необхідними ініціатори її створення.

 

Уповноважена особа представляє Генеральну угоду і техніко-економічне обґрунтування створення ФПГ відповідному галузевому міністерству чи відомству, Мінекономіки, Фонду державного майна і Антимонопольному комітету, які у двомісячний термін повинні сформулювати висновки про доцільність створення ФПГ.

Потім уповноважена особа подає на ім’я Прем’єр-міністра України такі документи:

  • доручення ініціаторів представляти у Кабміні проект створення ФПГ;
  • Генеральну угоду про спільну діяльність з виробництва кінцевої продукції, підписану усіма ініціаторами створення ФПГ;
  • техніко-економічний проект обґрунтування створення ФПГ;
  • висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства, Мінекономіки, Фонду державного майна і Антимонопольного комітету про доцільність створення ФПГ;
  • документ про перерахування у державний бюджет державного мита.

 

Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проект створення ФПГ із умови розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ФПГ, еквівалентній сумі у 100 млн. доларів США, починаючи з другого року після створення ФПГ. Цей строк може бути подовжений окремою постановою Кабінету Міністрів у випадку створення ФПГ для виробництва нових видів кінцевої продукції з тривалим циклом виробництва.

Кабінет Міністрів у місячний термін приймає рішення про створення ФПГ або рішення про відмову у її створенні.

При створенні транснаціональної ФПГ рішення приймається у двомісячний термін.

Реєстрація ФПГ здійснюється Мінекономіки на основі постанови Кабінету Міністрів про створення ФПГ і затвердженої Генеральної угоди про спільну діяльність у двотижневий термін. Після реєстрації ФПГ видається свідоцтво встановленого зразка.

Ліквідація ФПГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів у наступних випадках:

  • у зв’язку з закінченням затвердженого строку її діяльності;
  • через неможливість реорганізації ФПГ;
  • з ініціативи учасників ФПГ.

 

Пропозиції з ліквідації ФПГ представляються в Кабінет Міністрів.

Постанова Кабінету Міністрів про ліквідацію ФПГ є підставою для виключення ФПГ з Реєстру промислово-фінансових груп.

 

Інкубатори

Особливе місце в інноваційній інфраструктурі займають інкубатори. Інкубатор - це складний багатофункціональний комплекс, який забезпечує сприятливі умови для ефективної діяльності нових малих інноваційних фірм, які реалізують цікаві наукові ідеї.

За кордоном поняття «інкубатор» з’явилося наприкінці 50-х років минулого століття. Один американський соціолог за безцінь орендував нікому не потрібне приміщення старого вокзалу і створив у ньому організацію, у яку міг звернутися будь-який починаючий бізнесмен-новатор. Автор першого проекту інкубатора розділив вокзал на невеличкі кімнати, найняв добрих юриста і економіста і почав дешево створювати офіси для починаючих підприємців. У той час за статистикою зі 100 починаючих бізнесменів успіху досягали лише 12. А в інкубаторі протягом короткого часу біля 30% підприємців перейшли з малого бізнесу у середній, а ще більше підприємців зайняли певні ніші у малому бізнесі.

Діяльність в інкубаторі дала можливість підприємцям, не соромлячись один одного, перевіряти свої ідеї, вчитися на помилках сусідів, швидко обмінюватися досвідом. Коли власного досвіду було недостатньо, підприємці могли звернутися за порадою до спеціалістів: юристів, економістів і т.д.

Успіх першого експериментального інкубатора привів до того, що місцева влада багатьох штатів США почала активно фінансувати подібні ініціативи, виділяти пільгові кредити під проекти, фінансувати інкубатори.

Інкубатор розглядався як безприбутковий навчальний заклад для підприємців. І це виправдало себе - ріст кількості і якісний розвиток малих підприємств, як результат діяльності інкубаторів, збільшив податкові відрахування від прибутків.

У 1998 р. у США нараховувалося біля 470 інкубаторів, у той час, як у 1988 р. їх було усього 10. Такі відомі американські компанії, як ІВМ, «Дженерал електрик» та ін. володіють інкубаторами для створення дочірніх малих фірм. Їх діяльність організована таким чином, що материнська компанія фінансує значну суму витрат, пов’язаних з становленням інноваційної фірми (до 80%), що дає можливість у подальшому викупити її і організувати на її базі свої наукові або виробничі підрозділи.

Інкубатор забезпечує підприємцю-новатору менеджмент, маркетинг, пошук партнерів, допомагає правильно визначити свою нішу на ринку наукоємної продукції, розробити бізнес-план, пройти навчання основам ринкової економіки і особливостям ділової поведінки в період формування ринкових відносин.

Доходи інкубатора складаються з трьох основних джерел:

  • орендна плата, отримана від клієнтів за наймані приміщення;
  • продаж різноманітних послуг;
  • участь у прибутках тих фірм, у які інкубатор вклав свої кошти.

Тривалість перебування фірми в інкубаторі обмежується трьома роками. Вважається, що цього періоду достатньо для того, щоб фірма була у змозі самостійно вирішувати господарчі проблеми.

Інкубатори бувають трьох видів.

1. Неприбуткові. Такі інкубатори працюють з залученням коштів місцевих органів влади. Останні зацікавлені у створенні робочих місць і економічному розвитку регіону. Інкубатори такого виду отримують з орендарів плату, яка значно нижче (до 50%) ніж в середньому по країні. Цього достатньо, щоб утримувати персонал, який працює в інкубаторі.

2. Прибуткові. Таким інкубаторам не надають пільг. Це переважно приватні інкубатори, чисельність яких зростає.

3. Інкубатори, які функціонують при академічних інститутах і вищих учбових закладах. Вони виступають як сполучна ланка у розробці нововведень між науковими установами і приватним бізнесом, надають ефективну підтримку підприємствам, які мають намір освоїти високотехнологічну продукцію.

Інкубатори набули розвитку в і в Україні. Їх метою є підготовка кадрів для ринкової економіки і підтримка малого бізнесу.

З ініціативи Київської державної міської адміністрації для підтримки інноваційної діяльності в Києві створений інноваційний інкубатор, до складу якого входять: безпосередньо бізнес-інкубатор як орган управління, координаційний орган для забезпечення співробітництва з місцевими органами влади, самостійні центри, які забезпечують обслуговування фірм, та самі фірми. Фірми займаються інноваційним проектуванням і користуються пільгами, наданими інкубатором (пільгова оренда приміщень, отримання сервісних послуг). Строк їх перебування в інкубаторі обмежується двома-трьома роками.

Інкубатори діють при технічних університетах Львова і Дніпропетровська. В Івано-Франківську створено Українсько-Канадський бізнес-центр, який здійснює основні функції інкубатора.

 

Малі фірми

Ефективність інноваційної діяльності здебільшого визначається малими фірмами, персонал яких може генерувати і реалізувати нові ідеї. Так, у США приблизно 90% всіх компаній, які функціонують в інноваційній сфері, - малі фірми. У розрахунку на 1 долар США вкладених коштів такі фірми створюють у 24 рази більше новацій, ніж гігантські концерни. Витрати на одного вченого і інженера у малих фірмах у 2 рази менше, ніж у крупних. Крім гнучкості і мобільності цих фірм економісти відмічають відсутність бюрократизму.

Крупні компанії, зазвичай, орієнтовані на створення поліпшуючих інновацій. Керівникам таких компаній логічним здається удосконалення у тому напрямі, де компанія досягла помітних успіхів у освоєнні певного сімейства продукції.

Перехід до радикально нової техніки і технології (тобто до базисних нововведень) для крупних фірм небажаний, оскільки при цьому знецінюється накопичений виробничий потенціал. У той же час з економічної точки зору базисні нововведення більш вигідні. Більшість крупних компаній керуються принципом «витрати - результати» і вкладають кошти тільки у такі дослідження, які гарантують прибутки.

У США до малих фірм відносяться підприємства чисельністю до 99 працівників. В Японії до малих підприємств у сфері послуг відносяться фірми з чисельністю не більше 5 людей, в інших галузях - не більше 20 людей. У Росії під суб’єктами малого підприємництва треба розуміти комерційні організації з чисельністю персоналу в залежності від галузі від 30 до 100 працівників. В Україні в науці і науковому обслуговуванні до малих відносяться підприємства з чисельністю до 100 робітників.

Малі фірми часто створюються під одну ідею. У випадку невдачі проекту мала фірма розоряється, крупні ж завжди працюють «зі страховкою», тому що вони розробляють, зазвичай, паралельно кілька проектів, що дозволяє компенсувати втрати. Однак, ризик привабливий.

У США щорічно стають збанкрутілими біля 30% малих підприємств. В Японії стають банкрутами щорічно біля 5% малих фірм, тому що уряд здійснює могутню підтримку малому бізнесу такими важелями, як гарантовані позики, пільгове оподаткування, прискорена амортизація, кооперування і т.д.

У США, Японії, країнах Західної Європи у малому інноваційному бізнесі використовуються такі організаційні форми, як венчурні (ризикові) фірми, фірми «спін-офф» (фірми «нащадки»).

На початку діяльність таких фірм фінансується крупними компаніями. У випадку успіху крупна компанія отримує готове нововведення (це може відбуватися шляхом поглинання венчурної фірми). Помноживши інновацію на потужність свого виробничого і комерційного потенціалу, компанія забезпечує собі великі прибутки.

Створення венчурних фірм припускає наявність наступних компонентів:

  • інноваційної ідеї - нового виробу, нової технології;
  • підприємця, здатного на основі ідеї організувати фірму;
  • ризикового капіталу для фінансування.

 

Венчурний капітал може бути вкладений не тільки крупною компанією чи банком, але й державою, страховою компанією чи пенсійним фондом. На відміну від інших дана форма інвестування має специфічні умови:

  • часткова участь інвестора у капіталі фірми у прямій чи опосередкованій формі;
  • надання коштів на тривалий строк;
  • активна роль інвестора в управлінні фірмою, яку фінансують.

 

Фірми «спін-офф» організуються («відпочковуються») при вузах, спеціальних лабораторіях і державних дослідних центрах з метою комерційного впровадження науково-технічних досягнень, отриманих у ході виконання крупних нецивільних проектів: військових розробок, космічних програм, фундаментальних досліджень.

Малі фірми засновують вчені, інженери, винахідники. Часто первісним капіталом таких фірм служать власні заощадження, хоча їх буває недостатньо і доводиться шукати венчурний (ризиковий) капітал. У середині 80-х років ХХ століття у США нараховувалося до 500 таких фірм. Специфіка венчурного капіталу полягає в тому, що він надається на безвідсотковій, безповоротній основі і не підлягає вилученню протягом усього терміну дії договору.

Малі фірми, зазвичай, неприбуткові, тому що не займаються виробництвом. Вони передають свої результати іншим фірмам, які просувають новації на ринок.

 

Венчурні фонди

Розвиток індустрії венчурного капіталу призначений сприяти залученню позабюджетних коштів в інноваційну сферу. Венчурні фонди вкладають капітал в акції чи статутні фонди малих фірм для реалізації інноваційних проектів. З метою зниження ризиків венчурний інвестор в якості обов’язкової умови фінансування у більшості випадків вимагає входження свого представника до складу Ради директорів фірми.

Як уже підкреслювалося, венчурне фінансування є ризиковим, тому що не передбачає надання будь-якого залогу, на відміну від банківського кредитування. При цьому венчурний фонд, зазвичай, не прагне придбати контрольний пакет акцій малої фірми, тому менеджмент малої фірми, маючи контрольний пакет акцій, зберігає всі стимули для активної участі в успішному виконанні інноваційного проекту.

Логіка венчурного фінансування полягає в тому, що якщо мала фірма, яка реалізує інноваційний проект, досягає успіху і її вартість протягом 5-7 років збільшується у кілька разів (часто у десятки та сотні разів), то ризики всіх учасників проекту стають справедливими, і всі отримують відповідну винагороду. Венчурний фонд звичайно не зацікавлений у розподілі прибутку у вигляді дивідендів. Прибуток з’являється тоді, коли буде проданий пакет акцій малої фірми, який належить фонду, за ціною, що у кілька разів перевищує первісне вкладення.

Венчурний фонд розпоряджається грошовими коштами кількох інвесторів і по суті є посередником між інвесторами і малою фірмою, яка реалізує інноваційний проект.

Ліквідність венчурного капіталу на перших стадіях фінансування достатньо низька, тому інвестування у венчурні фонди привабливі для інвесторів, у яких є довгострокові зобов’язання. До таких інвесторів венчурного капіталу належать пенсійні фонди, страхові компанії, благодійні фонди, крупні корпорації, банки, державні структури, приватні особи.

Найбільш розповсюдженою причиною інвестування у венчурний фонд є висока доходність інвестицій. Наприклад, середній річний рівень доходності американських фондів складає біля 20%, що у три рази вище, ніж у цілому по економіці США.

Ключовими факторами успіху фінансування венчурних фондів є професійний відбір об’єктів фінансування і кваліфікований менеджмент, який намагається оптимальним чином збалансувати портфель інвестицій з метою мінімізації ризиків і досягнення максимальної прибутковості вкладень. Відправною точкою для прийняття рішення є аналіз бізнес-плану інноваційного проекту, при цьому менеджмент фонду намагається зрозуміти мотивацію всіх учасників проекту, визначити існуючі і заплановані ринки збуту, характер конкурентної боротьби, здатність команди проекту до розробки ефективних технологічних і маркетингових стратегій, фінансового планування і контролю. Звичайне співвідношення числа реальних інвестицій в інноваційні проекти до загальної кількості потенційних проектів складає 1:100.

Таким чином, менеджмент венчурного фонду приймає рішення про вибір того чи іншого інноваційного проекту для здійснення інвестування, приймає участь у роботі Ради директорів і всіляко сприяє досягненню кінцевої мети фірмою, яка реалізує інноваційний проект. Треба зауважити, що остаточне рішення про інвестування інноваційного проекту приймає інвестиційний комітет, який представляє інтереси інвесторів. Зазвичай 80% прибутку фонду розподіляються між інвесторами, а 20% залишається у розпорядженні фонду.

Традиційна структура венчурних фондів розрахована на обмежений строк життя з обов’язковим поверненням капіталу інвесторам протягом установленого строку. Стандартний строк складає десять років, приблизно чотири роки з яких складає інвестиційний період.

 

6.7. Концепція тотальної якості Kaizen в інноваційному процесі

Керівники американських і європейських компаній підходять до управління інноваційною діяльністю, в першу чергу, з позицій прибутковості, при цьому першочергову увагу приділяють, зазвичай, значним інноваціям. Крупні інновації дозволяють здійснити вражаючі скачки уперед, однак потребують технологій, що відповідають новітньому рівню знань, і великих інвестицій.

У протилежність цьому невеликі поліпшення, що дають кумулятивний ефект, можуть здійснюватися кожним співробітником у рамках його повсякденних обов’язків у відповідності до власних здібностей. Результати цих поліпшень хоча і мають скромний масштаб, але носять регулярний і частий характер. Постійний потік пропозицій з поліпшення продукції не вимагає значних витрат. Такий підхід (так звана концепція тотальної якості Kaizen) постійних і повільних покращень перетворився в один з важливіших інструментів інноваційної стратегії японських компаній. Головним принципом цієї концепції є підключення всіх робітників компанії до досягнення високої якості роботи, підвищення її продуктивності, зниження витрат виробництва, створення нових продуктів і забезпечення гарантії їх високої якості.

З метою розвитку знань персоналу японських компаній реалізуються спеціальні гуртки якості, вводяться нові принципи в систему заробітної плати і стимулювання робітників. Створюються творчі проектно-цільові групи, у яких працюють спеціалісти з вивчення ринку, інженери, технологи, виробничники, наукові працівники.

Гуртки якості відіграють значну роль не тільки у підвищенні якості товарів і ефективності роботи, але й у розвитку поліпшуючих інновацій. Наприклад, у компанії «Панасонік» працює біля 300 людей. Двісті з яких є основними робітниками. Усі 200 людей займаються у гуртках якості (від 5 до 15 людей в групі). Гурток працює півроку над однією проблемою. Вивчення проблеми проходить шлях від обговорення до конкретних результатів впровадження інновації. Крім того, в компанії існує положення, відповідно до якого кожний робітник повинен подавати 20 раціоналізаторських пропозицій на рік.

Крім гуртків якості існують інші види активації невеликих груп робітників. Так, компанія «Нісан кемікалс» залучає всіх робітників у генерацію нових ідей і раціоналізаторських пропозицій. У результаті типова група з 5-6 робітників щорічно вносить у середньому три пропозиції, які впроваджуються в компанії.

Стимуляція робітників підприємств у напряму зниження витрат і підвищення ефективності виробництва широко застосовувалась у СРСР. За одну раціоналізаторську пропозицію, яка оформлювалася з мінімальною паперовою тяганиною, виплачувалося від 10 до 20 карбованців. При практичному впровадженні раціоналізаторської пропозиції сума винагороди була більш значною. Класичним прикладом ефективного використання в СРСР концепції Kaizen були підприємства, на яких виготовлялася космічна техніка. Сума винагороди була пропорційною ступеню зменшення маси виробу.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-12-27; просмотров: 305; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.15.143.207 (0.101 с.)