Суспільний лад київської русі в другій половині іх – на поч. Хіі ст.

Феодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального зем­леволодіння. Феодальна земельна власність є економіч­ною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерів­номірно. Були центри, де цей процес відбувався швидше (наприк­лад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною фор­мою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі виступають відносини панування та пере­хід землі у феодальну власність. Полюддя — процедура об'їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше — подать, яку їм сплачували.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, у який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Формування великокнязівсько­го домену і доменів окремих князів посилилося у X ст. Князівський домен являв собою маєток, що належав не державі, а самому князю як феодалу. Класичним прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі й Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про пожертвування князя Десятинній церкві.

За феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, передусім у Руській Правді. Так, за вбивство княжих мужів стягувався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19, 22 К.П.; статті 1, З II.IL).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Фео­дали не платили данини. Вони, очевидно, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових пам'ятках, але існували у реально­му житті. Все це вирізняло феодалів серед решти населення.

Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне місь­ке населення, феодально залежне населення, раби.

Вільні общинники. Основну масу сільського й міського насе­лення становили «люди». У Короткій Правді під цим терміном зна­чилися переважно селяни-общинники. У такому самому значенні він використовувався і в Поширеній Правді.

Вільні селяни-общинники зазнавали державного гноблення, сплачуючи данину, що була основною формою експлуатації. Спо­чатку данина сплачувалася з «диму» (дому).

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення частки вільних сільських общинників. Стійкість общини підривала­ся і з боку великокнязівської влади, яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу окремих феодалів, які робили членів общини залежними від них.

Смерди. Як свідчать давньоруські джерела, смерди в XI— XII ст. становили значну частину напівселянського феодально за­лежного населення. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між нижчим розрядом вільних князівських міні-стеріалів і «людьми» селянської общини.

За своє право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, мав можливість стати міністеріалом — емцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смер­ди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом.

Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у давньо­руському суспільстві. Зауважимо, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовили різне розуміння правового станови­ща цієї категорії населення Київської Русі.

Закупи. Для позначення феодально залежного населення у Київській Русі поширеним був термін «закуп».

За­куп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього «купу» (позику — борг під проценти). Закуп, який одержав позику під проценти, називався наймитом.

Закуп був зобов'язаний відбувати барщину на пана. Він вико­нував сільські роботи, мусив працювати на полі («релейний закуп») (ст. 57 П. IL).

Ізгої. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичної колії, по­збавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різне становище ізгоїв пояснювалося середовищем, з якого люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент фео­дально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які вику­пилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків із паном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли хо­лоп, який звільнився, йшов від свого пана. Такі ізгої-вільновідпу-щеники звичайно потрапляли під патронат церкви.

Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства: купці, які розорилися, неосвічені поповичі, а також князі-сироти, котрі втратили «причетність» до руської землі. Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи інших причин виокремлювалися («ізживалися») зі складу общини. Такі ізгої були людьми без певних занять і входили до складу давньоруського суспільства як вільні (ст. 1 П. П.).

У Київській Русі феодально залежними верствами населення були й вотчинні ремісники, які проживали при дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їхнє життя у 12 гривень (ст. 15 П. П.). Джерела називають феодаль­но залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прощеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного насе­лення входили й раби. Основним джерелом рабства був полон «Холоп» — це член племені, продукт тих соціаль­них процесів, які відбувалися в суспільстві. Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» на посаду тіуна або ключника (ст. 110 П.П.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який утікав або провинився (статті 56, 64 П. П.). У рабство могли продати боржника, який збанкрутував (ст. 55 П. П.).

За Руською Правдою челядин — це раб, який перебуває під владою свого пана, тобто зовсім безправна істота. Холоп мав дещо інший статус. В окремих випадках він був наділений деякими пра­вами. Так, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді як свідок (ст. 66 П. П.); але холоп не міг присягати на суді як послух, тому що послух має бути вільним; холоп, який ударив «вільного мужа», зазнавав кари (ст. 65 П. П.); за холопа, котрий учинив кра­діжку, відповідав його хазяїн (ст. 4 П. П.), тоді як вільні люди, винні в такому самому діянні, сплачували «продажу» (тобто штраф). За вбивство холопа його пану сплачувалася не «віра», а тільки «урок». Хазяїн відповідав за угоди, укладені його холопом.

Холопи використовувалися переважно у домашньому госпо­дарстві феодалів, а посаджені на землю перетворювалися у фео­дально залежних селян.

Міське населення. Соціальний склад міського населення Ки­ївської Русі був вельми різноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві ос­новні групи: міські низи й міську аристократію.

До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовен­ство, купці. Руська Правда з повагою називала «градинів», «куп­чин» та лихварів. Купці, які займалися зовнішньою торгівлею, іме­нувалися «гостями».

Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найчисленнішу категорію міського населення. Основна частина населення міст Русі була особисто незалежною і мала у власності нерухоме майно — «двори». Власниками «дворів» були князі, бояри, князівські управителі, а також ремісники, купці, представники церкви. Частина ремісників залежала від своїх хазяїв — бояр, купців тощо. Вільні ремісники (ковалі, гончарі, юве­ліри, зброярі, чоботарі та ін.) і дрібні торговці у містах оподаткову­валися і платили натурою або ж відробляли, беручи участь у будів­ництві та ремонті міських укріплень, нагляді за їхнім станом. Русь­ка Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, із коштів городян (ст. 43 КП; ст. 96, 97 П.П.). На кошти тих самих городян будувалися церкви, утримувалася церковна па­рафія.