Дроп-ін-центри для жкс у мм. Рига (латвія) та Таллінн (естонія)

 

Розглянемо стисло ситуацію з секс-бізнесом та профілактикою ВІЛ/ІПСШ серед його працівниць у Латвії, яку http://www.worldsexguide.com/guide/ репрезентує як «європейську мекку» дешевого секс-туризму. Замість респектабельних бізнесменів і пенсіонерів, на яких розраховували очільники країни, коли запрошувало «дискаунтерів», до Риги злітаються молоді любителі «полунички» з Великої Британії, Італії, Німеччини та Швеції. За даними видання «Бізнес & Балтія», на секс-туризм націлені не менше 10% всіх іноземців, які приїжджають до країни, тобто приблизно 200-300 тис. чоловік на рік. Їх обслуговують, за неофіційними даними, 5-6 тис. секс-робітниць. При цьому туристи витрачають на сексуальні розваги приблизно EUR100 млн. щорічно.[33]

 

До речі, це опосередковано підтвердив ще в 2001 р. контроверсійний документальний фільм шведського режисера Пола Холландера “Buy Bye Beauty” (можна перекласти як «Купіть красуню на прощання») про метушливі будні латвійської секс-індустрії. Цей фільм спричинив справжню бурю дебатів у стінах латвійського сейму та різких політичних оцінок з боку урядовців, і його було заборонено до показу в демократичній Латвії. Зауважимо, що документальна стрічка знімалася на кошти шведського державного Інституту фільмів (Svenska Filminstitutet) і обійшлася платникам податків не менш демократичної Швеції у EUR20,5 тис. Закінчилося все тим, що ризькі вуличні секс-робітниці перемістилися від гріха подалі з усім відомої вулиці Чака до Старої Риги. А багато хто перебазувався на Ризьку окружну дорогу, де оральний секс коштує 15 латів (приблизно EUR21), а вагінальний—близько 20 латів (приблизно EUR29).

 

У цьому зв’язку нагадаємо, що індивідуальний секс-бізнес регулюється в Латвії з 1998 р. Займатися ним заборонено лише малолітнім і неповнолітнім, іноземцям, особам, які не мають медичної довідки про стан здоров’я. Заборонено також звідництво та втягнення до секс-бізнесу, об’єднання секс-робітниць у групу з метою надання секс-послуг.

 

Секс-робітниці мають проходити щомісячний медичний огляд. Дані медичних карт здоров’я мають передаватися медичними закладами в органи поліції, тобто про конфіденційність цієї інформації не йдеться.

 

Але на противагу Литві латвійські державні органи та інституції, схоже, не поспішають втручатися в організацію заходів з профілактики ВІЛ/СНІДу та ІПСШ серед ЖКС і покладаються здебільшого на громадські ініціативи.

 

Одним з лідером громадських ініціатив в цій галузі став Латвійський центр ґендерних проблем Genders, який існує з 1994 р. і був зареєстрований як неурядова організація в 1996 р. Він розташований на вже згаданій вулиці Чака в Ризі, і одною з його головних цілей є розробка дієвих стратегій та заходів профілактики ВІЛ/ІПСШ серед секс-робітниць і жінок, які стали жертвами торгівлі людьми.

 

Співпрацівники центру та його волонтери активно займаються аутріч-роботою, інформаційно-роз’яснювальною діяльністю з активним залученням ЗМІ, виступають з публічними лекціями, приймають участь у різноманітних виставках та вуличних акціях, ведуть науково-дослідну роботу.

 

Genders тісно співпрацює з ЮНЕЙДС, є членом Європейської групи в галузі лікування СНІДу (European AIDS Treatment Group, або EATG), Міжнародної мережі проти торгівлі жінками (International Network Against Trafficking of Women, <http://www.qweb.kvinnoforum.se>) та Європейської мережі з профілактики ВІЛ/ЗПСШ серед проституток (European Network for HIV/STD Prevention in Prostitution, [e-mail] або [e-mail]).

 

З 1998 р. Genders приймає активну участь у міжнародних проектах країн балтійського регіону, націлених на боротьбу з торгівлею жінками, особливо з Росії (Сибіру) та деяких інших країн колишнього СРСР. Логічним продовженням роботи в проектах з профілактики ВІЛ/ЗПСШ серед секс-робітниць та боротьби з торгівлею жінками стало заснування в 2000 р. першого (і хіба єдиного) в Ризі низькопорогового короткострокового притулку-шелтера «Маяк» для жертв торгівлі жінками, які повертаються додому. Цей притулок Genders використовує також як дроп-ін-центр для ЖКС. Серед послуг центру: кризове втручання, медичні консультації, гінекологічний та дерматовенерологічний огляд, психологічна, соціальна, юридична допомога ЖКС та постраждалим внаслідок торгівлі жінками, телефонна «гаряча лінія», лекції лікарів та юристів, бібліотека з правничими матеріалами, періодикою та інформаційними публікаціями стосовно жіночого та репродуктивного здоров’я, питань, що стосуються ВІЛ/СНІДу.

 

В різні часи фінансову підтримку «Маяку» надавали нідерландські фундації королеви Юліани та Fondsenwervingsacties Volksgezondheid, Королівська амбасада Данії в Ризі та інші закордонні донори.

 

А тим часом вуличний секс-бізнес у тому вигляді, як він існує, напр., у Ризі, не є характерним явищем для Таллінна—столиці сусідньої Естонії, де надання індивідуальних секс-послуг не суперечить закону. Натомість місцеві неурядові організації, що працюють з ЖКС та жертвами торгівлі жінками, висловлюють занепокоєність зростанням кількості підлітків та безпритульних дітей, які пропонують сексуальні послуги переважно іноземним туристам у районі порту та у великих супермаркетах.

 

Взагалі співпраця неурядових ВІЛ-сервісних організацій з державними органами в Естонії визначається слабкою координацією. Наприклад, при роботі над державним бюджетом щодо фінансування охорони здоров’я на 2006 р. до консультацій з урядовцями та парламентарями вперше були запрошені 13 неурядових організацій, але їхні зауваження та рекомендації так і не були враховані в заключному документі.

 

Як і в Латвії, естонський уряд практично не ініціює і не втручається в проекти профілактики ВІЛ/ІПСШ серед ЖКС. Державний Центр профілактики СНІДу було ліквідовано в 2003 р. Його в деякій мірі замінив новий—вже недержавний—Центр профілактики СНІДу (http://www.aids.ee).

 

У галузі анонімної соціально-медичної допомоги найбільш уразливим до ВІЛ категоріям населення в Естонії, а саме ЖКС, одним із піонерів стала інша НУО—Центр СНІД-інформації та підтримки (AIDS-i Tugikeskus). Ця організація добре відома споживачам ін’єкційних наркотиків і секс-робітницям в Таллінні. Її було створено Юрієм Каліковим і групою активістів у 1994 р. з метою надання соціальної підтримки та послуг зі зменшення шкоди саме цим цільовим групам. За основу організаційної структури було взято модель схожого гельсінського центру «Фінська рада зі СНІДу» (AIDS Tukikeskus, <http://www.aidstukikeskus.fi/site/>). Група Ю. Калікова була першою в Естонії НУО, яка почала працювати з ЖКС, відкрила програму обміну голок і шприців / метадонової замісної терапії для СІН у 1995 р., а також реабілітаційну програму для них у 1997 р. Тартуська філія почала працювати з 1995 р. З 1996 р. по 1999 р. включно Центр СНІД-інформації та підтримки відвідали більше 1300 секс-робітниць. Волонтери Центру займаються також аутріч-роботою, чергують на телефонній «гарячій лінії», розповсюджують тематичні інформаційні матеріали; працює мобільний пункт обміну голок і шприців для СІН («наркобус» як його охрестили талліннці). Взагалі в різних проектах Центру працює більш ніж 20 волонтерів завдяки добре налагодженим стосункам зі студентами Талліннського педагогічного університету, НУО «Живемо для завтрашнього дня» та Союзом естонських волонтерів.

 

З 2002 р. приміщення Центру СНІД-інформації та підтримки (дві кімнати) використовуються в якості невеличкого дроп-ін-центру для ЖКС, який у випадку надзвичайних ситуацій може використовуватися як короткостроковий притулок для 1-2 осіб, напр., жінок, які постраждали внаслідок торгівлі людьми. Це єдиний такий щоденний контактний пункт принаймні в Таллінні. Фінансово його підтримали нідерландська Mama Cash Foundation та Амбасада Фінляндії в Таллінні. Методичну підтримку надав вже згаданий вище ризький Центр Genders. Також спеціалізовану допомогу надає естонський Центр профілактики СНІДу. В дроп-ін-центрі постійно працюють дві медсестри, які надають первинну медичну допомогу, беруть аналізи на ВІЛ/ІПСШ, обмінюють голки та шприци, роздають бажаючим презервативи та лубриканти. Налагоджено співпрацю з гінекологом, венерологом, терапевтом і психологом, які проводять медичний огляд та надають консультації. Центр СНІД-інформації та підтримки має можливість надавати побутові послуги та юридичні консультації. До активної співпраці заохочуються самі місцеві клієнтки, для яких організуються спеціальні тренінгові сесії. Працює при центрі й невеличка група взаємодопомоги.

 

Найбільш гострою проблемою для талліннського Центру СНІД-інформації та підтримки, на думку Ю. Калікова, є труднощі з формуванням постійного штату співробітників та укладанням контрактів з галузевими спеціалістами через відсутність надійного, довгострокового фінансування.

 

Подивимося, як в схожих умовах фінансової нестабільності намагаються плідно працювати шість жінок та один чоловік із південноафриканської групи SWEAT.

 

 

Дроп-ін-центр для ЖКС у м. Кейптаун (Південно-Африканська Республіка)

 

Перед тим, як розглядати досвід Робочої групи з освіти та захисту секс-робітників (Sex Worker Education and Advocacy Taskforce, або скорочено SWEAT) із Кейптауну та створеного нею дроп-ін-центру, варто зупинитись докладніше на становищі вуличних секс-робітниць у Південно-Африканській Республіці (ПАР). Ця молода демократія є майже ровесницею української, і поточний стан справ в такому тіньовому секторі економіки країни, як секс-бізнес, дуже нагадує вітчизняні реалії. На початку 1990-х рр. після перемоги над режимом апартеїду в Південній Африці швидко почали відкриватись та процвітати масажні салони та ескорт-аґенції. Як і в Україні, з утвердженням демократії тут різко збільшилася й кількість вуличних секс-робітниць.

 

Але поділ праці в секс-бізнесі віддзеркалює расове та соціальне розшарування, яке залишилося молодій демократії у спадок від попереднього режиму. В масажних салонах та ескорт-аґенціях працюють переважно кольорові та білі секс-робітниці, в той час як вулична робота залишається здебільшого чорношкірим дівчатам.

 

Чинне законодавство Південно-Африканської Республіки на підставі Акту щодо сексуальних правопорушень (Sexual Offences Act) від 1957 р. криміналізує секс-бізнес і сутенерство. В Кейптауні з його трьохмільйонним населенням це дуже непокоїть не лише секс-робітниць і робітників, але й «капітанів» місцевого туристичного бізнесу, яким не дають спокою лаври знаменитого Сан-сіті та тайських курортів, і які не залишають надії зробити цю перлину Південної Африки одним з найбільш привабливих місць для міжнародного секс-туризму.

 

Незважаючи на офіційну заборону секс-бізнесу, робітниці з масажних салонів та ескорт-аґенцій стикаються з меншими переслідуваннями з боку поліції; ставлення до них пересічних громадян є доволі толерантним. Поліцейські репресії та, зокрема, зґвалтування, шантажування та вимагання хабарів—це повсякденна реальність, з якою доводиться стикатися вуличним секс-робітницям.

 

У Кейптауні вуличні секс-робітниці пропонують свої послуги не лише на вулицях, але й у пивних (sheebeens), нічних клубах, у порту, на приміських автобанах. За бажанням професійно надавати секс-послуги на вулицях «матері міст південно-африканських», на думку Gould & Fick (2008), стоїть здебільшого раціональний вибір. Середній заробіток, який отримують в інших секторах економіки Кейптауна жінки та чоловіки, які ледве закінчили середню школу,—саме такий освітній рівень має переважна більшість секс-робітниць,—становить 1279 рандів (приблизно EUR106) на місяць. Середній місячний заробіток у вуличному секс-бізнесі складає 3587 рандів (EUR298).

 

А чорношкірі секс-робітниці, серед яких з’явилося чимало вчорашніх шкільних вчительок і викладачок вузів із Зімбабве після того, як інфляція в цій країні перевищила 1000%, заробляють на автобані Стелленбош на околиці Кейптауна приблизно 2000 рандів (приблизно EUR166) на місяць, працюючи по10-12 годин на добу від 5 до 7 днів на тиждень.

 

Секс-бізнес дає їм змогу мати справу з «живими» грошима кожний день, замість того, щоб чекати видачу мізерної зарплатні раз на місяць. Звичайно, більшості секс-робітниць не дуже подобається їхнє сьогоднішнє становище, і вони б залюбки зайнялися чимось іншим—але за умови аналогічних заробітків і гнучкого робочого дня.

 

Gould & Fick також з’ясували, що 47% чорношкірих і кольорових вуличних секс-робітниць стали жертвами фізичного насильства, наруги або вимагання хабарів з боку бездоганно чорношкірих поліцейських. Немає місця расовій солідарності, на яку так сподівалися колись борці проти апартеїду, і серед клієнтури. «Кольорові чоловіки—це найгірші клієнти, бо вони відразу ж після сексу починають тебе ненавидіти,—бідкається рядова чорношкіра трудівниця панелі Вуйоказі.—Вони намагаються тебе образити, обзиваються різними словами. Чорношкірі чоловіки—дуже брутальні, вони полюбляють причиняти тобі біль. А білі—ті нічого, дуже лагідні, але ніколи не дивляться прямо в очі.»

 

Вуйоказі працює самостійно, тому при кожному арешті дає хабар у 100 рандів (прибл. EUR8,32). «Якщо в тебе нема 50 або 100 рандів,—каже вона,—поліціянти можуть замкнути тебе на всі вихідні і відпустити лише в понеділок зранку без пред’явлення будь-яких звинувачень.»

 

Тим часом ескорт-аґенції, яким місцева влада видає ліцензії та дозволяє розміщувати рекламні оголошення в місцевій та провінційній пресі, мають всі шанси стати цілком законним, якщо не респектабельним бізнесом.

 

Ще одною проблемою вуличного секс-бізнесу є численні безпритульні аматорки на вулицях Кейптауна, яких сторонньому спостерігачу дуже тяжко відрізнити від професіоналок. Все це, на думку робітниць зі стажем, сприяє подальшому укоріненню стереотипу, що вуличний секс-бізнес є брудною, принизливою та аморальною справою. Таким чином, стигматизація з боку суспільства, а також кальвіністська мораль, поширена в середовищі медичних працівників, стоять на перешкоді реалізації права вуличних секс-робітниць отримувати кваліфіковані медичні послуги.

 

Історія

 

«Більш безпечна та здорова секс-індустрія означає більш безпечне та здорове суспільство»,—вирішила в 1994 р. ініціативна група кейптаунських секс-робітників та соціальних працівників, і створила першу в ПАР неурядову організацію секс-робітників SWEAT, яка отримала офіційний статус у 1996 р. Як свідчить її назва, члени Робочої групи з освіти та захисту секс-робітників поставили собі за мету профілактику ВІЛ/ІПСШ у середовищі жінок, чоловіків і трансґендерних осіб, які працюють переважно у вуличному секс-бізнесі, а також захист їх соціальних, економічних і громадянських прав. Для цього були розроблені три програми, що зосереджуються на наданні виїзної соціально-медичної допомоги цільовій групі, інформаційно-освітній діяльності та правозахисних кампаніях.

 

Спочатку пріоритетним для SWEAT було впровадження виїзних програм розповсюдження чоловічих кондомів і жіночих презервативів, лубрикантів та освітніх матеріалів з безпечного сексу серед секс-працівників на вулицях міста, в масажних салонах, стрип-клубах тощо. Для того, щоб полегшити надання профілактичної та соціальної допомоги цим цільовим групам, зокрема, проведення тестування на ВІЛ/ІПСШ, було відчинено дроп-ін-центр у травні 1996 р.

 

Команда добровільних аутріч-працівників за участю медичного персоналу з партнерської місцевої клініки періодично проводила (і проводить по цей час) обговорення питань безпечного сексу на стоянках «далекобійників» для тамтешніх секс-робітниць та їхніх клієнтів з-поміж водіїв.

 

Почав виходити щомісячний інформаційний бюлетень SWEATscene (Світ SWEAT), в якому висвітлювалися питання профілактики ВІЛ/СНІДу та ІПСШ, охорони здоров’я, юридична та інша поточна інформація до уваги секс-робітників.

 

А починаючи з 2000 р., організація, яка на той час вже була активним членом Національної ради зі СНІДу, Коаліції за рівні права лесбійок і ґеїв, Коаліції проти дитячої праці та інших асоціацій, почала більш активно пропагувати декриміналізацію секс-бізнесу в ПАР. У 2002 р. їй вдалося розвернути досить широку національну кампанію серед секс-робітників за реформу законодавства та системи охорони здоров’я. Ці зусилля увінчалися організаційним успіхом, і в жовтні 2003 р. за допомогою SWEAT було засновано південно-африканський Національний рух секс-робітників Sisonke («Єднання»). У тому ж році SWEAT за допомогою цілої низки дослідницьких центрів у країні ініціювала програму вивчення соціально-медичних і правових проблем, з якими стикаються секс-робітники, щоб більш обґрунтовано вести свою правозахисну діяльність.

 

З метою запобігання частим поліцейським рейдам у місцях, де працюють секс-робітники та поліпшення стосунків між правоохоронними органами та секс-робітниками в трьох районах Кейптауну за допомогою SWEAT була налагоджена досить плідна «інформаційна» співпраця поліцейських відділків з секс-робітниками, які почали використовуватися як «вуха та очі» правоохоронників у криміногенних зонах міста. Таким чином в цих районах спостерігається помітне зниження вуличної злочинності, а стосунки між поліцією та секс-робітниками поступово стають більш довірливими.[34]

 

Про деякі результати роботи організації можна судити з таких цифр: наприклад, протягом звітного періоду з 1 квітня 2004 р. до 31 березня 2005 р. дроп-ін-центр відвідало 208 секс-робітниць. Також аутріч-працівники SWEAT надали соціально-медичну допомогу 1447 секс-працівницям, 57 секс-робітникам і 4 трансґендерним секс-робітникам. Була проведена інформаційно-роз’яснювальна робота з 202 менеджерами та власниками ескорт-аґенцій.

 

А в березні 2007 р. SWEAT і Sisonke здобули суттєву перемогу в своїй боротьбі за право секс-робітників отримувати якісні медичні послуги. Новий урядовий план з національної профілактики ВІЛ/СНІДу охарактеризував криміналізацію секс-бізнесу як «перешкоду на шляху до приборкання пандемії» і звернувся до південно-африканських законодавців з пропозицією переглянути чинні закони з метою «усунення дискримінації стосовно секс-робітників і поліпшення результативності програм зменшення шкоди».

 

Спектр послуг, що надаються

 

Дроп-ін-центр SWEAT—це єдиний контактний пункт для секс-робітників у Кейптауні. Його двері відчинені для відвідувачів кожну середу з 13:00 до 16:30. Тут надають первинну медичну допомогу та здійснюють оперативне кризове втручання в разі необхідності. Відвідувачі можуть пройти тестування на ВІЛ і ІПСШ. Дроп-ін-центр SWEAT має можливість переадресовувати своїх клієнтів до партнерської клініки, яка надає гінекологічні, венерологічні та інші медичні послуги; наркозалежних секс-робітників можуть направити до відповідних медично-реабілітаційних програм.

 

Тут можна також отримати презервативи (розповсюджується приблизно 25000-30000 одиниць щомісяця) та лубриканти, перекусити, випити кави, поспілкуватися в приязній атмосфері, подивитись тематичні освітні відео або взяти з собою свіже число бюлетеню SWEATscene та дуже інформативні брошури, в яких описуються прийоми безпечного сексу при наданні різноманітних послуг або правила безпеки під час роботи. Наведемо лише деякі з них:

 

· Зразу повідомте клієнта, що ви готові робити і скільки це буде коштувати перш ніж сідати до автівки.

· Працюйте тільки з передплатою. Якщо клієнт не хоче платити, ввічливо відмовте йому та порекомендуйте звернутися до когось іншого.

· Залиште гроші своїй колєжанці, щоб вас часом не пограбували.

· Завжди намагайтесь роздивитися заднє відділення кузову автівки та заднє сидіння перед тим, як сідати до автівки.

· Не сідайте до автівки, якщо бачите в ній більше одного клієнта.

 

В залежності від потреб клієнтів у дроп-ін-центрі проводяться семінари, присвячені питанням користування чоловічими кондомами та жіночими презервативами, прийомам безпечного сексу, питанням профілактики ВІЛ/ІПСШ, жіночого здоров’я, прийомам спринцювання тощо. Залежно від фінансової спроможності організації тут періодично працюють курси масажисток, манікюрниць, перукарок і гімнастики тай-ці. Всі аутріч-працівники та бажаючі секс-робітники мають змогу відвідувати заняття з карате.

 

Невід’ємною частиною послуг, що надаються в центрі є соціально-психологічна допомога та юридичні консультації. По можливості в дроп-ін-центрі надають поради з укладання трудових угод вуличним секс-робітницям і робітникам, які мають змогу залишити вуличний бізнес і отримати роботу в масажних салонах, стрип-барах, нічних клубах. В свою чергу робітниці цих закладів також звертаються до SWEAT за юридичною підтримкою у вирішенні трудових суперечок з роботодавцями.[35] Працює в центрі й щоденна телефонна «гаряча лінія» допомоги.

 

Велика увага приділяється залученню до профілактичної та освітньої діяльності волонтерів з-поміж самих секс-робітниць і робітників. З цією метою в центрі SWEAT періодично проводяться тренінги. Створено групу взаємної допомоги.