Регіональне і місцеве управління та самоврядування в Франції

Політико-правова природа Конституції Федеративної Республіки Німеччини.

Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кожної з них відповідало перехідним етапам в іс­торії розвитку держави. Перша конституція Німеччини була дарована Імперато­ром Вільгельмом 1 1871 року. Вона юридично закріпила об'­єднання країни. 6 лютого 1919 року Національні збори, об­рані на підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську кон­ституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка була закріплена кон­ституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі повно­важення голови держави вкупі 'з тривалим терміном повно­важень (сім років), відсутність реального "стримуючої" про­тиваги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX сторіччя.

Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом. Основний закон Федеративної Республіки Німеччини був створений 1949 року з метою надання державі на "пере­хідний період" нового, вільно-демократичного ладу. Основний закон Німеччини містить 146 статей. Основ­ний закон був задуманий як тимчасовий, а не як остаточна конституція. За народом Німеччини залишалося право "у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеч­чини". Згодом Основний закон виявився здатним нести на­вантаження фундаментом стабільного демократичного сус­пільства. Заповідь Основного закону про об'єднання була виконана 1990 року. На засадах Договору про об'єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому були сфор­мульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст Конституції документує, що німецький народ з об'єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини. Його основні начала у вигляді "франкфуртських доку­ментів" були розроблені у червні 1948 року на Конференції представників окупаційних влад з прем'єр-міністрами земель у Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створе­ний комітет з 22 німецьких фахівців у галузі конституційно­го права, який у відповідності з "франкфуртськими докумен­тами" підготував проект Конституції. Для остаточної редак­ції і схвалення проекту конституції була сформована парла­ментська рада з 65 представників земель. Робота парламентської ради впритул до прийняття Конституції про­ходила під контролем і тиском влад країн Заходу. Після прийняття Основного закону парламентською радою, його схвалення окупаційними владами і ратифікацією ландтагами земель 23 травня 1949 року відбулася процедура його підпи­сання.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття велику роль відігравали окупаційні влади. Безсумнівним впливом західних окупацій­них влад можна пояснити і зміст статті 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість "передати верховну владу міждержавним установленням". У цілому Конституція ФРН, подібно іншим післявоєнним конституціям, є відображенням нового співвідношення со­ціальних сил як в середині країни, так і на міжнародній аре­ні. Конституція Німеччини виходить із принципів загально­людських цінностей: демократії, розподілу влад, рівності, справедливості тощо. Федеративна Республіка Німеччина визначається Конституцією як демократична, соціальна і правова держава. У багатьох місцях Конституції можна від­чути прагнення уникнути помилок, що призвели до падіння демократичної Веймарської республіки. Законодавцями 1948 року були, як зазначалося, прем'єр-міністри утворених в за­хідних окупаційних зонах земель і Парламентська рада, обрана ландтагами. Ця Рада за головуванням Конрада Аде-науера схвалила Основний закон, що був обнародуваний 23 травня 1949 року. Під час урочистостей з приводу сорокаліття Федератив­ної Республіки 1989 року Основний закон був визнаний най­кращою і найвільнішою^ Конституцією, яка будь-коли існува­ла на німецькій землі. Його вимоги стали дійсністю суспіль­ства. Основний закон увійшов у свідомість громадян і визна­вався ними. З Основним законом була народжена держава, яку до сьогодні обминали серйозні конституційні кризи.

Які не позбавлені виборчого права.

Брати участь в голосуванні можуть тільки ті громадяни, які були внесені у виборчий реєстр. Місцеві органи влади ведуть регістр осіб, що мають право голосу для кожного виборчого округу. Кожна особа, що має право голосу може голосувати тільки один раз і повинен зробити це особисто. До голосування не допускається той, хто позбавлений виборчого права за рішенням суду або для кого на підставі тимчасового розпорядження призначений опікун, повноважний вирішувати усі справи цієї особи, а також не допускається до голосування той, хто згідно з судовим рішенням відповідно до Карного кодексу відправлений до психіатричної лікарні.

Навіть при першому і самому поверхневому аналізі цих електоральних обмежень ми, з усією упевненістю, можемо фіксувати їх крайню недемократичність. Законодавча фіксація можливості деякого судового рішення по позбавленню виборчих прав, фактично, розв'язує руки прибічникам адміністративно-командних методів блокування і усунення неугодних виборців. Так само як і законодавче закріплення ситуації, в якій не визнане таким, що втратило дієздатність особа, а що лише отримало за рішенням суду тимчасового опікуна, повністю втрачає свого демократичного права вибирати і бути обраним. І знову ми бачимо дуже певне законодавче поле для маневру в судових органах з приводу обмеження прав і свобод німецьких громадян, аж до примусової відправки за рішенням суду в психіатричну лікарню з позбавленням виборчих прав.

Федеральний конституційний суд відповідно до Статті 21, Частини 2 Основні закони оголосив партію або партійну організацію, в яку входить цей депутат, антиконституційною.

Як бачимо, вище позначений п'ятий варіант залишає ще одну антидемократичну резервну можливість владі скоректувати волевиявлення громадян Німеччини в потрібну їм сторону шляхом задіювання Федерального конституційного суду в ухваленні рішення про заборону партії або регіональної партійної організації. Федеральний конституційний суд, зокрема, вже користувався даним, дуже спірним з точки зору загальнодемократичних стандартів, механізмом, коли в 1952 році заборонив відносно незначну праву Соціалістичну імперську партію, а в 1956 році відповідно - дуже впливову на той момент часу ліву Комуністичну партію Німеччини.

На думку автора дослідження, особливу увагу слід звернути на той дуже дивний факт, що єдиним відповідальним органом за перевірку результатів парламентських виборів Стаття 41 Основного Закону ФРН визначає німецький Бундестаг. Представляється абсолютно очевидним, що корпоративний інтерес самозбереження Бундестагу для нього буде вирішальним чинником в питанні про об'єктивності аналізу що усіх поступили в його адресу даних про порушення і фальсифікації в ході електорального процесу. Ця законодавча норма, з усією очевидністю, йде в розріз з базовими уявленнями про демократизм і об'єктивність європейських парламентських виборчих систем.

Парламент Федеративної Республіки Німеччини фактично складається з двох палат: нижньої - Бундестага і верхнього Бундесрата (формально в Німеччині Бундесрат не розглядається як палата парламенту). Бундестаг складається з депутатів, обираних на основі загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні строком на 4 роки. Основний закон ФРН не містить докладних ухвал про виборчу систему. Вона встановлюється поточним законодавством. В даний час порядок виборів в бундестаг визначається Виборчим законом від 1 вересня 1975 р. з подальшими змінами. Право обирати надається громадянам, що досягли 18 років і проживаючим на території федерації не менше 3 місяців. Право бути вибраним мають особи, що досягли 18 років і які є не менше ніж 1 рік громадянами ФРН і не позбавлені активного виборчого права.

Кожний виборець на виборах в бундестаг має два голоси. Перший голос він подає за кандидата в депутати у виборчому окрузі, другий голос - за земельний список кандидатів однієї з партій. Обидва голоси можуть подаватися незалежно один від одного.

У виборчому окрузі вибраним вважається той кандидат, який отримав більше голосів, ніж інші, тобто застосовується мажоритарна система відносної більшості. Решта 328 місць заповнюється кандидатами із земельних списків партій. За земельними списками існує вимога отримати не менше 5% від числа всіх голосуючих по країні.

Відповідно до Конституції і регламенту керує засіданнями бундестага вибраний їм на весь термін повноважень голова. Він здійснює розпорядливу діяльність в будівлі бундестага, йому підлеглі служби цього органу, він володіє «поліцейською владою» в ньому. Існує також посада заступника голови бундестага. Окрім цього, до посадовців відноситься секретар.

Істотну роль в роботі бундестага грають його комітети. Структурно всі комітети підрозділяються на галузеві, особливі і слідчі. Галузеві комітети підрозділяються на обов'язкові (їх три: комітети у справах Європейського союзу, закордонним справам і обороні. Утворення цих комітетів передбачено в Основному законі) і факультативні (їх число міняється залежно від ситуації).

В бундестазі створюються партійні фракції (фракція утворюється, якщо партія має не менше 5% членів бундестага). Їх керівництво бере участь у формуванні органів бундестага. Голова палати, його заступник і представники фракцій утворюють раду старійшин. Він приймає порядок денний на основі одноголосності, розподіляє депутатів по комісіях, вирішує процедурні питання.

В компетенцію бундестага входить розвиток законодавства, затвердження федерального бюджету, обрання Федерального канцлера і парламентський контроль за діяльністю федерального уряду, ратифікація міжнародних договорів, ухвалення рішення про оголошення стану оборони і деякі інші питання.

Найважливішу функцію бундестага складає законотворчість. Законодавча ініціатива належить федеральному уряду, членам бундестага і бундесрату

До числа найважливіших повноважень бундестага відноситься затвердження федерального бюджету. Проект бюджету складається федеральним урядом. Бундестаг має право пропонувати свої поправки до урядового проекту бюджету, але якщо вони передбачають збільшення витрат або нові витрати, то такі поправки можуть прийматися лише з відома уряду.

Бундесрат - це федеральний орган, за допомогою якого землі беруть участь в здійсненні законодавчої влади федерації, а також в справах Європейського союзу (ст. 50 Основного закону). Якщо дотримуватися традиційної точки зору вітчизняних юристів, що парламент ФРН складається з двох палат, тоді бундесрат - це верхня палата парламенту. Бундесрат не є виборним органом. Він складається з членів урядів земель.

Кожна земля має в своєму розпорядженні не менше ніж три голоси; землі з населенням понад 2 млн. мають 4 голоси, землі з населенням понад 6 млн. - 5 голосів, землі з населенням понад 7 млн. - 6 голосів.

Кожна земля призначає стільки членів в бундесраті, скільки вона має голосів. Члени бундесрата призначаються урядами земель. Практично членами бундесрата звичайно призначаються прем'єр-міністр і найвпливовіші міністри уряду землі. Членство в бундесрате виключає можливість бути одночасно депутатом бундестага.

Бундесрат не має певного терміну повноважень: це постійний орган, який не може бути розпущено ніяким іншим органом. Склад бундесрата на практиці міняється по частинах у зв'язку з результатами виборів в ландтаги земель ФРН і формуванням нових урядів. Відповідно міняється і його партійний склад. В самому бундесраті партійних фракцій не існує, проте групи членів бундесрата від земель, де при владі перебувають представники однієї і тієї ж партії, блокуються між собою при голосуванні. Голоси землі можуть подаватися тільки погоджено.

Бундесрат обирає свого голову строком на один рік. Голова скликає засідання бундесрата, визначає порядок денний, керує дебатами, вирішує питання про проведення голосування. Голова володіє адміністративною владою в будівлі бундесрата. Він заміщає федерального президента.

Повноваження бундесрата досить широкі: вони охоплюють сферу законодавства, управління, а також справи Європейського союзу. Бундесрат бере участь в законодавчій діяльності. Він володіє правом законодавчої ініціативи, його участь в ухваленні конституційних і федеральних законів є обов'язковою. Бундесрат має право опротестовувати звичайні закони, прийняті бундестагом, що викликає повторне голосування в бундестазі. На вимогу бундесрата повинен бути скликаний погоджувальний комітет.

За певних умов бундесрат може стати єдиним законодавчим органом. Згідно ст. 81 Основного закону на вимогу федерального уряду президент ФРН може оголосити стан законодавчої необхідності в двох випадках: 1) якщо бундестаг відхилює урядовий законопроект, хоча канцлер пов'язав з ним питання про довір'я; 2) якщо при постановці питання про довір'я канцлер не отримав більшості голосів в бундестазі, а бундестаг відхилює законопроект, визнаний федеральним урядом невідкладним. В цих випадках для ухвалення закону достатньо згоди тільки бундесрата. На відміну від бундестага бундесрат бере участь в здійсненні виконавської влади федерації. Згоді бундесрата потребують багато ухвал федерального уряду, видаваних на основі федеральних законів. Федеральний уряд згідно ст. 53 Основного закону зобов'язаний тримати бундесрат в курсі поточних справ.

Разом з федеральним урядом бундесрат бере участь у федеральному нагляді за землями. Згоді бундесрата потребують загальні адміністративні розпорядження федерального уряду, адресовані землям. За пропозицією федерального уряду бундесрат визначає порушення землями норм федерального права. Він дає згоду федеральному уряду на застосування союзного примушення відносно земель, якщо вони не виконують своїх конституційних обов'язків.

Законодавчий процес.

Бундестаг є центральним органом законодавчого процесу. Фактично процес законодавства відбувається усередині трикутника: федеральний уряд, бундестаг і (зважаючи на федеральні інтереси) бундесрат. Законодавча ініціатива може виходити від усіх трьох органів, але від бундесрату – лише зрідка, від бундестагу – на чверть, а найчастіше – від федерального уряду, тобто від його міністерств. Проте остаточне прийняття закону залишається за бундестагом.

Отже, законом стає лише те, що він приймає як закон. Підписання (оформлення) закону федеральним президентом – це формальний акт. Як і в більшості демократичних країн, у ФРН стосовно законодавчої ініціативи явну перевагу має виконавча влада. Деякі законопроекти від "самої палати", тобто від парламенту, йдуть цим шляхом лише для прискорення процедури; насправді вони готуються урядом. Процедура прийняття федерального закону така. Законопроект приймається бундестагом і відразу передається бундесрату. Якщо бундесрат не схвалить цього законопроекту, він може протягом двох тижнів зажадати скликання погоджувального комітету, в якому повинні бути представлені члени обох палат. Якщо комітет запропонує які-небудь зміни до прийнятого законопроекту, його повинен повторно розглянути бундестаг. Законопроект, схвалений вдруге, знову може відхилятися бундесратом протягом тижня. Тоді законопроект направляється в бундестаг утретє, і якщо за нього проголосує більшість членів бундестагу, він вважається прийнятим.

Конституція не забороняє бундестагу повністю переробити законопроект, запропонований урядом. У цьому випадку уряд не повинен піти у відставку або поставити питання про довіру, якщо опиниться в меншості, тому для нього не так уже суттєво, чи буде піддано його законопроект значному коригуванню. Низка важливих законів (наприклад, закони про картелі або закони про добровольців) була прийнята парламентом у значно зміненій редакції порівняно з проектом, внесеним виконавчою гілкою влади.

Слід зазначити, що законодавчий процес суворо контролюється урядом, проте не у всіх його фазах. Правляча більшість не є слухняним виконавцем законодавчої програми уряду, опозиція може з успіхом прагнути реалізувати в цьому законі хоча б частину своїх політичних уявлень. Відбувається це переважно у фазі обговорення в комітетах. У рамках законодавчої процедури в бундестагу ця фаза – найважливіша, бо там текст закону доводиться до прийнятного для пленуму стану. Оскільки альтернативні проекти опозиції рідко мають шанси бути прийнятими більшістю, вона концентрує свої зусилля, частково з успіхом, на врахуванні її позиції під час обговорення в комітетах. Цим пояснюється те, що за чималу частину внесених і врешті-решт прийнятих бундестагом законів (якщо тільки не йдеться про політично особливо суперечливі питання) голосує і опозиція.

Бундестаг традиційно розглядає законопроекти в трьох читаннях. У найтиповішому випадку закон, пропонований кабінетом, направляється в бундесрат, який дає свій висновок, а потім передається в бундестаг. Рада старійшин вирішує, коли саме він повинен бути внесений до порядку денного пленарного засідання. Після встановлення терміну фракції у своїх робочих гуртках, а також на своїх пленарних засіданнях обговорюють його зміст і ухвалюють принципове рішення про подальшу процедуру. Потім урядовий проект направляється на перше читання до парламенту. Зазвичай він відразу передається на обговорення в комітети. Лише важливі політичні законопроекти негайно проходять перше обговорення в бундестагу. Фаза проходження через комітети (на якій закон детально обговорюється відповідальним за нього комітетом за участю й інших компетентних комітетів) триває, як правило, декілька місяців.

У другому читанні спеціально призначений комітетом доповідач повідомляє зміст проекту і просить пленум, відповідно до рішення комітету, або прийняти його без змін, або внести корективи, або взагалі відхилити. Перед другим читанням фракції повинні точно знати, чи мають вони намір і в якій саме формі внести можливі пропозиції про поправки. Якщо цього не відбувається, за другим читанням безпосередньо йде третє. Якщо приймаються поправки до тексту закону, третє читання має відбутися пізніше. Більшість законів, що приймаються бундестагом, можна вважати рутинними, оскільки під час їх прийняття в третьому читанні загального обговорення не проводиться. Лише політично важливі законопроекти виносяться в третьому читанні на загальну дискусію, яка завершується голосуванням, що і вирішує, чи стане цей проект законом.

Приблизно третина всіх заковів (здебільшого політично менш важливих) проходить процес законодавствування без змін. Майже половина зазнає істотних змін змісту чи то в бундестагу, чи то за посередництва бундесрату. Для німецького парламентаризму характерним є те, що лише приблизно 10 % всіх законів за період однієї легіслатури1 не можуть бути прийняті конституційною більшістю, тобто голосами всіх фракцій. І цей факт підтверджує, наскільки сильно звичайна законодавча процедура враховує думку та інтереси всіх учасників процесу законодавствування.

Канцлер Федеральної Республіки Німеччина формально обирається бундестагом за поданням федерального президента. У разі застосування нормальної процедури федеральний президент може зробити вибір лише між двома політичними діячами, представленими для обрання обома великими партіями як кандидати на пост канцлера. За результатами виборів і відповідно до домовленості між можливими партнерами по коаліції федеральному президенту залишається лише право запропонувати того кандидата, який, у більшості випадків, буде обраний парламентом. Як правило, це лідер сильної партії. Бундестаг має також контрольні повноваження стосовно уряду. Вони виявляються у формах інтерпеляції, усних питань, у роботі слідчих комісій, у праві вимагати відставки уряду.

Регіональне і місцеве управління та самоврядування в Франції

Система місцевих органів у Франції ґрунтується відповідно до адміністративно-територіального поділу, який у 80-ті роки минулого століття був радикально реформований за допомогою прийняття законів про децентралізацію. Складовими частинами адміністративно-територіальної структури Франції є (знизу доверху): комуна, кантон, округ, департамент і регіон. При цьому кантон і округ не мають виборних органів управління та самоврядування, а є територіями, в межах яких діють деякі спеціальні адміністративні органи. Округами управляє суп-рефект, який призначається зверху. Кантони являють собою історико-географічні одиниці та використовуються як виборчі округи для виборів до ради департаментів, а іноді у них створюються судові органи - трибунали малої інстанції. Крім них існують такі спеціальні округи, як: військові, судові, шкільні та ін., межі яких не завжди збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць. Територіальними самоврядними колективами Франції, що мають виборні органи самоврядування, є регіони, департаменти та комуни.

Традиційно основною одиницею адміністративно-територіального поділу Франції є департамент. З 1965 р. на території метрополії їх нараховується 96, включаючи Париж. Для вирішення сучасних економічних і соціальних проблем департамент виявився неефективною малопотужною одиницею, що зумовило прийняття 2 березня 1982 р. Закону про децентралізацію, згідно з яким метрополія була поділена на 22 регіони (області), що охоплюють кілька департаментів (від 3 до 5). Регіон став основною територіальною одиницею, у рамках якої здійснюються найважливіші економічні і соціальні програми розвитку. Регіони мають власний бюджет, розробляють власні плани економічного та соціального розвитку, а також облаштова-ності території і розвитку інфраструктури.
Головним представницьким органом регіону є регіональна рада, члени якої обираються шляхом загальних і прямих виборів у пропорційній виборчій системі. Вибори проводяться по департаментах. Кількість представників, що обираються від департаментів, пропорційна кількості населення, але в будь-якому випадку не може бути менша за три. Функції органу виконавчої влади здійснює голова регіональної ради, який очолює регіональну адміністрацію.

Представником центральної влади в регіоні є регіональний комісар республіки (префект). Префектом (регіональним комісаром республіки) регіону є префект найбільш значного департаменту регіону. Він представляє державу, уряд і окремих його членів, інформує їх про події на підвідомчій території, керує діяльністю місцевих державних служб. У порядку адміністративного нагляду за самоврядуванням префект одержує всі акти органів самоврядування протягом 15 днів після їх прийняття і може оскаржити їх з мотивів незаконності до адміністративного суду. Усе це свідчить про великий вплив регіонального префекта на вирішення всіх місцевих справ.

У департаментах обирається генеральна (департаментська) рада терміном на шість років, що поновлюється наполовину кожні три роки. Члени генеральної ради, іменовані радниками, обираються шляхом загального, прямого і таємного голосування. Застосовується мажоритарна система виборів у два тури. Виборчим округом на виборах є кантон (звідси й сама назва цих виборів -“кантональні”). На чолі генеральної ради і департаментської адміністрації стоїть голова, який обирається його радою. До ведення генеральної ради віднесене прийняття бюджету і контролю за його виконанням, організація департаментських служб, керування майном департаменту. Департамент покликаний координувати діяльність органів самоврядування комун і розподіляти фінансові субсидії між комунами.

Так само, як у регіоні, в департаменті, як і раніше, зберігається посада представника уряду в особі префекта. Він керує роботою всіх місцевих посадових осіб, відділень, управлінь і агентств, що представляють центральний уряд. На префекта департаменту покладено здіснення контролю за законністю дій і рішень виборчих органів і посадових осіб департаменту. Після проведення реформи місцевого самоврядування виконавчим органом департаменту є голова генеральної ради.
Низовою адміністративно-територіальною одиницею є комуна (община) - найстарший самоврядний колектив, що володіє порівняно широкими повноваженнями. Великі міста мають статус общин, але з іще ширшими повноваженнями. Усього комун нараховується близько 37 тисяч, їх населення коливається від 100 чоловік у селі до 1 млн і більше в містах. Представницьким органом комун є муніципальні ради, чисельність радників у яких коливається від 9 до 69 залежно від кількості населення комун. Особливий статус мають найбільші міста Франції. (Наприклад, у Парижі 163 члени ради, у Марселі - 101 радник, у Ліоні - 73.

Муніципальні радники обираються шляхом загального прямого і таємного голосування. Правом участі в місцевих виборах володіють також постійно проживаючі іноземці та громадяни Європейського Союзу. Термін повноважень муніципальних рад -шість років. У комунах із населенням до 3,5 тис. чоловік використовується мажоритарна система виборів у два тури в поєднанні з принципом пропорційного представництва. Муніципальна рада приймає бюджет, встановлює місцеві податки, розпоряджається майном комуни, призначає службовців, приймає програми розвитку, займається ринком, місцевими дорогами і вирішує багато інших питань місцевого значення. Якщо буде встановлено, що муніципальна рада не спроможна управляти комуною, то декретом Президента, прийнятим на засіданні Ради міністрів, вона може бути достроково розпущена. Проте цей декрет може бути оскаржений до адміністративного суду. Муніципальна рада таємним голосуванням обирає на шість років мера і його заступників. Мер є представником муніципальної ради і водночас очолює комунальну адміністрацію. Оскільки в комунах немає представників центральної влади, мер за своєю посадою вважається представником державної влади в комуні. Значна самостійність комун і відсутність посадових осіб, які призначаються урядом, певною мірою врівноважується жорстким адміністративним контролем з боку уряду через префектів регіонів і департаментів, які мають право припиняти виконання незаконних рішень муніципальних рад.

Отже, вся система місцевого й регіонального управління ґрунтується на сполученні управління і самоврядування. Характеризуючи адміністративно-територіальний устрій і місцеве управління та самоврядування Франції, слід також зазначити, що ряд колишніх французьких колоній зберіг державно-правові зв'язки з метрополією, отримавши статус заморських департаментів і територій.
Заморські департаменти мають найбільш тісний правовий зв'язок із Францією. Це один із видів територіальних колективів Франції зі статусом регіонів, пристосованих до місцевих умов. Усі чотири заморські департаменти зі специфічним расовим складом (переважає темношкіре населення) територіально віддалені від Франції (Гваделупа, Мартиніка, Реюньйон). Вони мають статус звичайних французьких регіонів і департаментів. Заморські території (їх також чотири) не є частиною метрополії за океаном і мають найбільший ступінь юридичної самостійності. Вони мають дуже велику автономію і ще більш віддалені від Франції (Французька Полінезія, Нова Каледонія, острови Уолліс і Футуна, Арктичні землі). Заморські території мають різноманітний правовий статус, але загальним для них є те, що вони управляються виборними органами на основі своїх статутів.

До складу Франції входять дві заморські території з особливим статусом: острів Майота та острови Сен-Пьєр і Мікелон. Ці дві території повільно еволюціонують убік перетворення в майбутньому на незалежні держави.

Нарешті, особливий статус політичної автономії має великий острів у Середземному морі - Корсика. Це єдина автономія у складі континентальної Франції, що є невід'ємною частиною метрополії. Вона не є заморським департаментом або заморською територією. Корсика обирає свій парламент - Збори з обмеженою компетенцією. Виконавчу владу здійснює голова, що обирається Зборами. У цілому Корсика має більше прав, ніж звичайний континентальний департамент, і не менше від заморської території.

На закінчення слід додати, що адміністративно-територіальний поділ Франції відрізняється ускладненою структурою, а місцеве самоврядування характеризується тенденцією до подальшої централізації, підвищенням ролі й значення територіальних самоврядних колективів.