Платон друг, однак істина дорожча (Аристотель)

У 366 р. до н.е. молодий Аристотель (386-322 до н.е.) приїхав до Афін у знамениту академію Платона і пробув там разом із ним близько двадцяти років. Аристотель був улюбленим учнем Платона (428-348 до н.е.), який називав його "розумом своєї школи". Проте у власній філософській концепції Аристотель визнав об'єктивне існування матеріалістичного світу та його пізнаваність. Будучи учнем Платона, він порвав із його ідеалістичними поглядами на світ як на відображення ідей, що осягаються душею, і на пізнання, яке має відійти від реального досвіду. Відомі слова Аристотеля Amicus Plato, sed magis amica veritas означали його відхід від поглядів свого вчителя. Нинішні значення сентенції: 1) для визнання правильності твердження не є самодостатнім посилання на авторитет; 2) дружба не повинна перешкоджати прагненню до істини.

 

Opus igne, autor patibülo dignus

Твір гідний вогню, а автор - шибениці

Резолюція, яку угорська цензура наклала на "Хроніку румунів та інших стародавніх народів", створену наприкінці XVIII ст. визначним румунським просвітником, співавтором першої друкованої граматики румунської мови (1780), Георге Шінкаєм (1754-1816), що належав до плеяди діячів "Трансільванської школи" кінця ХУЛІ - початку XIX ст. (Самуїл Міку, Іоан Мольнар-Піуаріу, Раду Темпя, Пауль Йоргович, Іоан 28 Будай-Деляну (1760-1820), більша половина життя якого (33 роки з 60, з 1787 до смерті) пов'язані зі Львовом, Константан Дяконович-Лога та ін.). Вони відстоювали старожитність і безперервність румунського етносу в Трансільванії, що входила до складу Австрійської імперії (т.зв. теорія континуітету), походження румунської мови від латшш (щоправда, помилково вказувалася класична латана, хоча румунська мова розвинулася, як відомо, з народної латини при значному впливі мови гето- даків (субстрат) і слов'ян (суперстрат)), вимагали політичних прав для румунського народу, що був їх позбавлений у Трансільванії. У "Хроніці..." Г.Шінкай запально й водночас науково аргументував ці просвітницько- гуманістичні ідеї (нагадують ідейний зміст "Історії Русів" невідомого українського автора кінця ХУЛІ - початку XIX ст.) Внаслідок угорської заборони працю було опубліковано значно пізніше, 1853 р. в Яссах (давня столиця Молдавського князівства; цікаво, що в Яссах провів останні вісім років життя Пилип Орлик, 1672-1742; у Яссах часто перебували російські війська під час російсько-турецьких воєн 1711, 1735-1739, 1768-1774, 1787-1791, 1806-1812, 1828-1829, 1853, 1877-1878, під час Першої світової війни у 1916-1918 pp.), уже після смерті Трансільванського книжника. Зараз сентенцію іноді вживають в іронічному плані у зв'язку з працею, що не заслуговує на детальну увагу.

 

О tempöra, о mores! (Cicero)

О часи, о звичаї! (Цицерон)

Вислів уживається для констатації занепаду моралі, підкреслення нечуваності якої-небудь події, осуду ганебних звичаїв цілих поколінь. Першоджерело афоризму - перша промова Цицерона проти Катиліни (63 до н.е.), де він звинувачує римський сенат у відсутності колишньої сили й рішучості щодо покарання державних злочинців, які готують загибель Римській республіці й намагаються встановити військову диктатуру.

 

Panem et circenses!

Хліба й видовищ!

Слова, з якими римський плебс часів імперії звертався до нобілів (верхнього класу римського суспільства), вимагаючи безкоштовної їжі та нидовшц (циркових розваг). В імперському Римі багато уваги приділялося дозвіллю, розвагам, пишним багатоденним святам і видовищам. Верхівка суспільства вправлялася в гурманстві, неймовірних туалетах, хитромудрих насолодах, еротичних оргіях. Народні маси також не було забуто и Римській імперії, бо їхнє невдоволення становило небезпеку для можновладців. Будучи позбавленим у період імперії політичних прав, плебс (лат. plebs, plebis, f, "простолюд") був змушений миритися з цим і задовольнятися безкоштовними роздачами хліба (щомісяця в І-П ст. н.е. 29 зерно отримувало до 200 тис. чоловік), грошей та спогляданням циркових розваг, які бували надзвичайно пишними, але водночас примітивними, еротично-вульгарними. До театрів, де видовища були інтелектуальнішими, римська публіка була доволі байдужою, і театр ніколи не мав у Стародавньому Римі того високого суспільного значення "школи життя", яке він мав у Давній Греції. Зростаюча безідейність давньоримського суспільства періоду занепаду (як і в добу еллінізму) призвела до того, що всі ігані види драми стали витісняти міми, міміямби, пантоміми, у яких сипалися ляпаси, демонструвалися грубо-еротичні непристойні сценки, а під кінець вистави здіймався галас й виникала штовханина. "Святкування" підкорення Дакії (територія сучасної Румунії) 106 н.е. тривало 123 дні, на арені билися 10 тис. гладіаторів і було залучено 10 тис. диких звірів, привезених з екзотичних країн. Про це розповів римський поет-сатирик Ювенал (бл. 60 - бл. 127); подію яскраво описано на сторінках історичного роману "Візантійський лукавець" (т. І, 2005; т. II, 2006) відомої сучасної української письменниці Ольги Страшенко. У середині II ст. н.е. святам у Римі відводилося 180 днів у році. На стадіонах і в амфітеатрах постійно відбувалися різні змагання, перегони на колісницях, цькування звірів. Смертну кару здійснювали в амфітеатрі як театралізоване видовище, в якому засуджений виконував роль героя або лиходія, що насправжки гинув під час вистави; видовище завдяки цьому набувало особливої гостроти. У перші століття нашої ери страту християн також часто проводили на арені амфітеатрів (найвідоміший серед них - унікальний за розмірами амфітеатр Флавіїв у Римі - Колізей, відкритий 80 р. і розрахований на 50 000 глядачів), куди їх виганяли на розтерзання диким і голодним звірам. У ІП-ГУ ст. н.е. в Римі спорудили грандіозні лазні. Особливо славнозвісні терми Каракали (211-217) - складний комплекс споруд, що займав територію в 12 га і був розрахований на одночасне перебування в ньому 1500 осіб. Тут були великі зали і різноманітні архітектурні споруди з холодною, теплою і гарячою водою, спеціальні приміщеіпія для відпочинку й розваг, переважно еротично- інтимних, парк з бібліотеками. Зали терм було пишно прикрашено мармуром, коштовними матеріалами, прекрасними мозаїками (доволі фривольного змісту) і скульптурами. У пізніші часи сентенція стала девізом владарів, які вважали, що, задовольняючи ці потреби мас, вони можуть почуватися спокійно. Революційні народні рухи і переможні повстання пригноблених трудящих мас у ХУПІ-ХХІ ст. довели історичну обмеженість цього вислову.

 

Quod licet Iovi, non licet bovi

Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику

За давньогрецьким міфом Зевс (римський Юпітер) в образі бика (лат. bos, bovis, m, f "бик, віл; корова") викрав доньку фінікійського царя Агенора Європу (назва континенту залишилася дотепер). Відзначимо, що поети та художники в різних країнах не раз оброблятимуть цей міф; найвідомішою є картина російського живописця Валентина Серова (1865- 1911) "Викрадення Європи" (1910). Скульптурна композиція "Викрадення Європи" прикрашає парк туристично-оздоровчого комплексу "Судак" у Криму. Сентенцію вживають для засудження чиїхось безпідставних претензій унаслідок невідповідності бажань із наявним соціальним станом (на зразок "Що можна пану, того не можна Йвану"). Мовній філігранності вислову сприяє внутрішнє римування. А.П.Чехов у листі до О.М.Плещеева вжив жартівливу парафразу - Quod licet bovi, non licet Iovi "Що дозволено бику, ne дозволено Юпітеру".

 

Repetitio est mater studiorum

Повторення - маги навчання

Навчальна настанова стародавніх шкіл, де викладалося латинською мовою. Вираз підкреслює значення повторення для систематизації знань, був особливо актуальним в умовах середньовічних шкіл, а також, до речі, у Давній Індії, де ще у V ст. до н.е. було створено віршовану граматику першого лінгвіста у світі ГИніні, її подано для легшого запам'ятовування у вигляді 3996 коротких віршованих правил (сутр), які охоплювали фонетику, морфологію, словотвір, етимологію і синтаксис класичного санскриту, хоча і без звичного для нас поділу всього мовного матеріалу на відповідні параграфи чи пункти. Для Стародавньої Індії, як і для Середньовіччя, характерними були велика кількість учнів у класі, недостатність книг і звідси переважно усне, а не візуально-книжне навчання. Тому в середні иіки були поширені віршовані граматики латинської мови - "Doctrinale" ("Доктринал") Александра Вілладейського (Alexander de Villa Dei, 1199) і "Graecismus" ("Грецизми в латинській мові", початок ХІП ст.) Еврарда (Кбсрхарда) Бетунського (Bethuniensis). Головне досягнення цих граматик полягало в тому, що текст можна було повторити вслух, для кращого іюзуміння ще й розспівом і назавжди завчити напам'ять. Інколи сентенцію помилково приписують Квінтиліану (бл. 35-96), що очолював одну з найвідоміших шкіл Стародавнього Риму. У гумористичному плані вислів наведено Антоном Чеховим в оповіданні "Дружина": " - Repetitio est mater studiorum, - мовив Соболь, поспішаючи иииити наступну чарку".

Si vis pacem, para bellum