Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Як випливає зі змісту ст.355 ЦК, право спільної сумісної власності є одним з видів права спільної власності. Для нього, також як і для права спільної часткової власності, характерна множинність суб'єктів і єдність об'єкта. Тому в праві спільної сумісної власності, як і в праві спільної часткової власності, слід розрізняти зовнішні і внутрішні правовідносини. Разом з тим, право спільної сумісної власності відрізняється від права спільної часткової власності за підставами виникнення, характером внутрішніх правовідносин спільної власності, є розходження і при припиненні права спільної власності.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні і (чи) юридичні особи, держава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом.

Право спільної сумісної власності виникає на майно, придбане подружжям під час шлюбу (ч. З ст.368 ЦК, ч. І ст.60 СК). Спільною сумісною власністю є також майно, придбане в результаті спільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (п.1 ст.17 Закону України «Про власність», ч.4 ст. 368 ЦК). На праві спільної сумісної власності належить майно членам фермерського господарства, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (ст.18 Закону України «Про власність, ст.16 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство). На праві спільної сумісної власності може також належати членам сім'ї приватизована квартира (будинок) відповідно до письмової угоди повнолітніх членів сім'ї, що проживають у даній квартирі (будинку). Члени сім'ї в письмовій угоді можуть передбачити й інше, що приватизована квартира (будинок) буде належати їм на праві спільної часткової власності (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду). Таким чином, на відміну від підстав виникнення права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності, виникає тільки у випадках, передбачених законом чи договором. Для права спільної сумісної власності, як зазначено в ч. 1 ст. 368 ЦК, характерно, що розмір частки в праві власності кожного зі співвласників не визначений. Розмір частки права власності на спільне майно встановлюється тільки у випадку поділу спільної сумісної власності чи виділу з неї. Це безчасткове право спільної власності. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні і (чи) юридичні особи, держава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом. Отже, ч. 4 ст. 355 ЦК установлює презумпцію права спільної часткової власності. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, передбачених договором або законом (див.коментар до ст. 355 ЦК).

 

Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Право спільної сумісної власності є безчастковим (бездольовим) правом спільної власності. Тому кожен з учасників спільної сумісної власності не має права на частку в праві власності на спільну річ і не має повноважень у відношенні часток інших співвласників на спільну річ. Кожен зі співвласників при праві спільної сумісної власності має стиснуте право власності на спільну річ, що обмежено аналогічним правом іншого співвласника. Через це учасники права спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними, разом володіють і користуються всім спільним майном. Розпорядження майном, що належить учасникам права спільної сумісної власності, здійснюється за спільною згодою всіх співвласників, яка передбачається, незалежно від того, ким з учасників спільної власності вчиняється правочин щодо розпорядження спільним майном. Якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення чи державної реєстрації, згода інших учасників спільної сумісної власності повинна бути нотаріально засвідчена. Співвласники можуть уповноважити одного зі співвласників на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном може здійснювати кожний з учасників спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Вчинений правочин одним зі співвласників щодо розпорядження спільним майном, може бути визнаний судом недійсним за вимогою інших співвласників чи одного з них у випадку відсутності у співвласника, що здійснив правочин, необхідних повноважень, а також якщо порушені умови дійсності правочинів (частини 1-5 ст. 203 ЦК, ч.4 ст. 369ЦК).У тих випадках, коли один з учасників права спільної сумісної власності здійснив правочин з розпорядження спільним майном, на здійснення якого не треба нотаріально засвідченої згоди інших співвласників, тобто має місце презумпція згоди інших співвласників, слід вважати, що питання про дійсність такого правочину повинно бути вирішено у залежності від добросовісності іншої сторони правочину. Правочин може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що інша сторона у правочині діяла недобросовісно, тобто знала чи повинна була знати про відсутність згоди на здійснення такого правочину інших співвласників чи одного з них.

Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності

Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

При праві спільної сумісної власності розмір частки кожного зі співвласників не визначений. Разом з тим, кожний зі співвласників має право на виділ частки з майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, у натурі. При виділі частки одного зі співвласників необхідно попередньо визначити розмір частки в праві спільної сумісної власності, що належить цьому співвласникові. Вважається, що частки кожного зі співвласників рівні, якщо інакше не встановлено договором між ними, законом або рішенням суду. Після визначення розміру частки у праві спільної сумісної власності, яка належить співвласникові, який вимагає виділу частки, виділ частки відбувається в тім же порядку, що і при виділі частки при праві спільної часткової власності (див. коментар до ст. 364 ЦК).

 

Стаття 371. Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності

Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Висновки

Отже, правове регулювання відносин власності в Україні здійснюється наоснові рядку нормативно-правових актів. Головним з них є Закон України "Про власність".

Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі - відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) - переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження.

Провідне місце в системі майнових відносин подружжя звичайно ж належить їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період спільного шлюбного життя. Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Земельний Кодекс України про спільну власність на землю говорить:

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

 

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.