На прикарпатті оголошено штормове попередження: дощ, вітер і підняття рівня води

Статус української мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Див. також Українська мова.

Украї́нська мо́ва (вимовляється [ukrɑ'jınʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) – мова, поширена у Південносхідній Європі, у Північному Причорномор’ї, належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної родини.

Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці^[1], а також у країнах, куди свого часу виїхала значна кількість українців (українська діаспора)^[2].

У 90-х р.р. XX ст. українська мова стала єдиною державною мовою в Україні та однією з трьох офіційних мов у Придністров’ї. До цього майже 300 років українська мова заборонялася, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі^[3].

Українська мова виділилася з праслов’янської мови у VI – VII ст. Літературна мова на основі народної розмовної мови існує від XVIII ст.

Зміст [сховати] 1 Україна 2 Придністров'я 3 Інші країни 3.1 Румунія 3.2 Молдова 3.3 Словаччина 3.4 Росія 3.5 Болгарія 3.6 Польща 3.7 Угорщина 4 Примітки 5 Посилання

[ред.] Україна

Українська мова на українських грошах — купюра номіналом 1 гривня (випуск 2006 р.).

Українська мова на гривнях часів Української Народньої Республіки.

Напис українською мовою «один карбованець» на радянських грошах — купюра номіналом 1 карбованець (випуск 1961 р.).

Напис українською мовою (з помилками) «Прідністрівський Банк» на придністровському купоні номіналом 50 придністровських рублів, випуск 1993 р., поряд з написами російською та «молдавською» мовами.

Напис українською мовою «Придністровський Республіканський Банк» на грошах Придністров'я, на купюрі номіналом 1 придністровський рубль, поряд з написами російською та «молдавською» мовами.

Срібляник Ярослава Мудрого з написом «Съребро Ѩрославлє», 1019-54 р.р.

Грошові знаки ОУН-УПА — бофон («на бойовий фонд») номіналом 20 карбованців^{[4][5][6][7][8]}.

Гроші, випущені «Центральним емісійним банком України» у Рівному під час окупації України Німеччиною у 1942 р.^[9] — напис українською мовою під написом німецькою.

Українське законодавство про мову бере початок від 24 березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писа­тися державною українською мовою...». У пункті 3 проголошено: «мовою в діловодстві має бути державна українська»^[10][11].

3 січня 1919 р. Директорія видала закон про державну українську мову в УНР та про обов’язкове вживання української мови у діловодстві Української Академії Наук.

З втратою незалежності Української Народньої Республіки ці закони втратили силу.

21 вересня 1920 р. Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила декрет про українську мову — її запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах.

22 листопада 1922 р. ВУЦВК затвердив «Кодекс законів про народну освіту в УРСР», де сказано: «українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УРСР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки».

1 серпня 1923 р. Раднарком УРСР видав декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння роз­виткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах йшлося про від­криття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кіль­кості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів, українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на україн­ську мову тощо. На початку 30-х p.p. українізація по­мітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалює постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мо­ви й витіснення її російською.

1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мо­ви в Україні, а 28 жовтня 1989 p. прийнято Закон про мови в Українській РСР. Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, напів колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або ро­сійською». Це значною мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забезпечити «українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського на­роду, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».

У Декларації про державний суверенітет України, прий­нятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 p., серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його істо­ричної свідомості і традицій, національно-етнографічних особ­ливостей, функціонування української мови в усіх сферах сус­пільного життя».

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 p., Рада Міністрів України ухвалила Державну про­граму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 p., яку не було виконано.

Відповідно до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України^[12] українська мова є єдиною державною мовою України.

«

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

»

Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

«

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

»

 

«

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

»

 

«

Стаття 92. Виключно законами України [визначається:... 4)] порядок застосування мов.

»

 

«

Стаття 103. Президентом України може бути обраний громадянин України, який […] володіє державною мовою.

»

 

«

Стаття 127. На посаду судді може бути рекомендований […] громадянин України […], який […] володіє державною мовою.

»

 

«

Стаття 148. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який […] володіє державною мовою.

»

Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року^[13] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України у пункті 3 установчої частини рішення та пункті 1 основної частини рішення зазначено таке:

• Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.
• Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо). Поряд з українською мовою можуть використовуватися й інші мови.
• Відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо.
• Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України.
• Згідно з чинним Законом Української РСР «Про мови в Українській РСР»^[14] від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.
• Відповідно до Закону України «Про освіту»^[15] в редакції від 23 березня 1996 року (стаття 7) та Закону України «Про загальну середню освіту»^[16] від 13 травня 1999 року (стаття 7) встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова.
• Володіння українською мовою є однією з обов'язкових умов для зайняття декількох державних посад (Президента, судді та судді Конституційного суду України).

Не зважаючи на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року^[17], що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова):

• Стаття 2. Державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.
• Стаття 4. Мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови.
• Стаття 5. Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською […], російською мовою або мовою, прийнятою для сторін. […] Рішення по суті звернення оформляється українською мовою чи іншою мовою роботи […]. За бажанням громадянина таке рішення може бути видане йому в перекладі російською мовою.
• Стаття 6. Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності — і іншою національною мовою […]. Незнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу.
• Стаття 8. Будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мовною ознакою, мовна дискримінація неприпустимі.
• Стаття 10. Акти найвищих органів державної влади та управління Української РСР приймаються українською мовою і публікуються українською і російською мовами.
• Стаття 11. Мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова, [… однак] може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості.
• Стаття 13. Технічна і проектна документація в Українській РСР виготовляється українською або російською мовою.
• Стаття 14. Офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, — паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одруження, а також документи про смерть особи виконуються українською і російською мовами.
• Стаття 26 та 27. Мовою виховання в дитячих дошкільних установах та загальноосвітніх школах є українська мова, [… однак] можуть створюватись загальноосвітні школи, в яких навчальна і виховна робота ведеться мовою, спільно визначеною батьками школярів. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим.
• Стаття 29. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів республіки, складають конкурсний вступний екзамен з української мови.
• Стаття 30. Результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою.
• Стаття 35. Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т.ін. виконуються українською мовою.

Деформованість мовної ситуації в Україні

Див. також Мовна ситуація в Україні.

На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8 % населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5 %.

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році:

• українську мову вважали рідною лише 64,3 % населення,
• російську 34,4 %,
• іншу — 1,5 %.

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:

• переважно українська — 41,8 %,
• переважно російська — 36,4 %,
• обидві мови (залежно від обставин) — 21,6 %.

Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28 % від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18 % до 64 %). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

Використання української мови в Києві

Опитування, проведене групою вчених у 2000 році, показало, що російська мова найчастіше використовується 52,5% киян, українська є головною мовою спілкувіння для 14,8% мешканців Києва. Обидві мови, відповідно до обставин, використовують 32% киян.

Молоді кияни віком до 30 років використовують мови таким чином: 65% переважно російську мову (для осіб віком понад 40 років це - 53%), 6% переважно українську (30% для осіб віком понад 40 років), 28% обидві мови залежно від соціального контексту. 74% молодих киян визнають необхідність сприяння поширенню української мови в суспільстві, але лише 30% вважає українську мову «престижною» (російська є «престижною» для 55% молоді Києва ^[18].

[ред.] Придністров'я

Відповідно до статті 12 Конституції невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР^[19].

«

Стаття 12. Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам.

»

У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання і навчання^[20].

Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури і освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 року.

Українська мова у Придністров’ї використовується серед іншого^[21]:

• на «Радіо Придністров’я» та Придністровському телебаченні (новини українською поряд з російсько- та молдавськомовними),
• у Придністровському університеті ім. Тараса Шевченка, де діє кафедра україністики,
• українська мова вивчається у місцевих школах як окремий предмет (у 2000 р. українську мову та літературу факультативно вивчали 496 учнів у містах Тирасполі, Дубосари, Кам'янка і Слободзея^[22]), існує декілька державних шкіл і гімназій, де всі предмети викладаються українською мовою (у 2000 р. у 35 класах викладання всіх предметів провадиться українською, у місті Рибниця відкрита перша у Придністров'ї українська середня школа), та українські дитячі садки,
• в українськомовних газетах, зокрема у тижневику «Гомін», який виходить з 1992 р. і є найстарішим часописом Придністров’я. При тижневику діє літоб’єднання авторів, які пишуть українською мовою,
• під час проведення Шевченківських днів та днів слов’янської писемності,
• існують також українські хорові колективи в кожному районі,

У Кам'янському районі (територія компактного проживання українців) діє товариство української культури ім. Тараса Шевченка, на загальнопридністровському рівні - Спілка українців Придністров’я «Червона калина».

Особливої підтримки розвиткові української мови від влади Придністров’я немає. Успіх у розвиткові україномовної освіти став можливим виключно завдяки ініціативі українських організацій та окремих подвижників^[23].

[ред.] Інші країни

Українська мова у Молдові.

[ред.] Румунія

Детальніше: Українська мова в Румунії

Відповідно до офіційних результатів загальнонаціонального перепису населення 2002 року в Румунії проживає 61,4 тис. етнічних українців^[24]. В основному це — автохтонне населення, що компактно мешкає у прикордонних з Україною повітах. Юридична основа українсько-румунського співробітництва з питань забезпечення мовних прав українців Румунії регламентується 13 статтею «Договору про відносини добросусідства та співробітництво між Україною та Румунією» від 1997 року.

Серед прикладів використання української мови на території Румунії можна перелічити:

• регіональні радіопрограми українською мовою у Яссах (15 хвилин щотижнево) та Тімішоарі (1 година щотижнево)
• Газети «Вільне слово», «Український вісник» та «Наш голос», що виходять раз на місяць (видаються «Союзом українців Румунії»).
• Український ліцей ім. Т.Г. Шевченка в м. Сигіт.
• В окремих румунських школах у регіонах компактного проживання українців, де українська мова і література викладається як предмет.
• Вищу філологічну освіту українською мовою можна отримати в Бухарестському, Клузькому та Сучавському університетах, у яких в рамках філологічних факультетах діють українські секції.

[ред.] Молдова

Детальніше: Українська мова в Молдові

За результатами перепису 2004 р. рідною мовою визнали у Молдові (без Придністров’я) 186.394 особи, з них 180.981 етнічний українець, 3606 молдаван, 586 росіян, 616 гагаузів, 131 румун, 110 болгар, 13 вірменів, 15 євреїв, 2 греків, 14 німців та 18 циган. Усього українців у Молдові 282.406 осіб^[25].

Українська мова в Молдові знаходитиметься під захистом «Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин», яку Молдова зобов’язалася підписати та ратифікувати до 13 липня 1996 р. під час вступу до Ради Європи у 1995 р. Хартію було підписано 11 липня 2002 р., але поки не ратифіковано. 22 листопада 2007 р. у м. Бричень було проведено регіональний семінар для носіїв української мови про ті можливості, які надаватиме Хартія у справі захисту української мови. 6 грудня 2007 р. у Кишиневі було проведено конференцію «Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин - інструмент для просування культурного різноманіття і взаєморозуміння між усіма лінгвістичними групами в мультикультурному суспільстві» та ухвалено звернення до Парламенту Республіки Молдова, у якому є заклик до швидшої ратифікації Хартії. Поряд з українською під дію цього документу в Молдові підпадають вірменська, болгарська, гагаузька, німецька, грецька, польська, циганська, російська мови та їдиш.

Одним з документів, що мають стосунок до української мови, є «Концепція національної політики Республіки Молдова». Окрім того «Закон про функціонування мов на території Республіки Молдова» № 3465-XI від 1 вересня 1989 р. (ст. 18) та «Закон про права осіб, які належать до національних меншин, і правовий статус їхніх організацій» № 382-XV від 19 липня 2001 р. (ст. 6) передбачають, що держава створює умови для реалізації прав громадян на виховання й навчання рідною мовою (українською, гагаузькою, болгарською, івритом, їдиш та ін.)

Українці в Молдові, особливо на півночі країни, є автохтонним населенням, яке залишилося у Бесарабії (Галицькому Пониззі) після зникнення Галицько-Волинського князівства та утворення Молдавського князівства (у першій третині XV ст. лише 60% населених пунктів території сучасної Республіки Молдова мало румуномовні назви). Від XV ст. зафіксовано постійну імміграцію українців до Молдови.

Чисельність українського населення у 1817 р. склала 30.000 осіб (6,5% усього начелення), у 1865 р. - 126.000 осіб (13,4%), у 1897 р. - 389.698 осіб (19,6%), у 1930 р. – 314.211 осіб (11,0%), у 1940 р. – 254.000 осіб (9.7%), у 1959 р. – 421.000 осіб (14.6%), у 1970 р. – 507.000 осіб (14.2%), у 1989 р. – 600.366 осіб (13.8%). На правобережжі Дністра у 2004 р. мешкало 280.000 українців (8.4% населення території, підконтрольній центральній владі Молдови), 60 тис з них у Кишеневі; у Придністров'ї проживало 250 тис. українців (третина населення регіону).

Серед відомих етнічних українців в Молдові активно публікується український письменник і літературознавець, академік Академії Наук Молдови К. Попович. Серед україномовних поетів Молдови відзначають О. Медведенка, Г. Якубовича та І. Кравчука.

У 2007 р. в Молдові було понад триста населених пунктів, де мешкають українці — лише у п'ятдесяти семи школах (6 тис. учнів) вивчається українська мова та література. Один з районів Молдови, де проживає значна кількість українців — Бріченський (Бричанський) район (19.939 українців з 78.027 населення або 26%). З 34 учбових закладів району в 12 школах українська вивчається як предмет (4 години на тиждень).

У Молдові близько 40 тис. школярів українського походження. Українською мовою, за деякими даними, здобувають освіту лише 380 учнів українських класів — у гімназії с. Унгри, в Ліпканському коледжі та у Ніхоренському ліцеї Ришканского району. Офіційно школами з українською мовою навчання значаться майже 140 шкіл в Молдові (що не відповідає дійсності)^[26].

У Придністровському регіоні діє ряд шкіл з навчанням українською мовою; у системі професійної освіти українською мовою навчаються лише 0,6%. Практично для всіх випускників головним стимулюючим чинником вивчення української є можливість вступу до вузів України за квотами Міністерства освіти і науки. У Молдові є кафедри української мови та літератури при Белцькому університеті ім. Алеку Руссо та при Придністровському університеті ім. Т. Г. Шевченка.

Єдиною бібліотекою з книжковим фондом українською мовою є бібліотека ім. Лесі Українки в Кишиневі.

З березня 2003 р. по 2005 р. та з 2006 р. у місті Белць видається щомісячник «Рідне слово», на національному телебаченні та радіо двічі на тиждень виходить телепрограма «Свiтанок» і радіожурнал «Вiдродження».

[ред.] Словаччина

Детальніше: Українська мова в Словаччині

У 2001 р. Словаччина підписала та ратифікувала, а у 2002 р. ввела в дію «Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин». Відповідно до неї Словаччина забов’язалася захищати болгарську, хорватську, чеську, німецьку, польську, русинську, угорську, румунську та українську мови. Окрім того розділ 3 Закону про освіту № 29/1984 Coll. Говорить таке:

«

Освіта провадиться державною мовою. Громадяни чеської, угорської, німецької, польської та української (русинської) національності мають право на освіту власною мовою у тому, що стосується їхнього національного розвитку.

»

Хоча українська меншина Словаччини досить нечисленна (0,2% населення або 10.814 осіб), у країні є 22 державні україномовні дитсадки (34 класи з 534 учнями), три словацько-українські школи, 29 державних початкових шкіл з 53 класами та 579 учнями. Існує одна україномовна державна гімназія (шість класів, 116 учнів). У 17 початкових школах, які відвідували 526 учнів у 1 – 9 класах, українська мова викладається як предмет^[27].

Серед українсько-русинських культурно-освітніх закладів Словаччини, де використовується українська мова, варто, насамперед, відзначити:

• Словацький національний музей (Музей української культури) та його філію — Галерею ім. Дезидерія Миллого у Свиднику,
• Спілку українських письменників Словаччини,
• кафедру української мови та літератури філософського факультету Пряшівського університету,
• газету «Нове життя»,
• дитячий журнал «Веселка»,
• літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля»,
• українську редакцію національно-етнічних передач Словацького радіо у Кошице.
• Під егідою СРУСР («Союзу русинів-українців Словацької Республіки») діють до 40 колективів народної художньої творчості різних жанрів, які об'єднують близько тисячі членів.
• Налічується понад 35 дитсадків та шкіл з українською мовою навчання^[28].

[ред.] Росія

Детальніше: Українська мова в Росії

• Українці Росії: організації, регіональні видання. (укр.)

• У Москві можна слухати дві радіопередачі українською мовою: «Співучу Україну» (кожного першого та третього понеділка місяця о 10.30 та 21.30 на частотах 261 кГц, 873 кГц та 66,44 мГц) та «Всесвітню службу Радіо-Україна» (цілодобово в діапазоні коротких хвиль: 41 м на частоті 7420 кГц з 4.00 до 10.00 та з 17.00 до 23.00; 31 м на частоті 9610 кГц з 3.00 до 8.00 та з 17.00 до 22.00; 25 м на частоті 11825 кГц з 9.00 до 19.00)^[29].

[ред.] Болгарія

Детальніше: Українська мова в Болгарії

Українська мова в Республіці Болгарія вивчається факультативно в університеті Св. Климента Охрідського. Викладачами є Албена Стаменова, Антоанета Горінова, Валентина Червоножко, Іван Стоянов, Лідія Терзійська та Райна Камберова. 18 квітня 2008 р. було видано перший підручник української мови для мовців болгарської, авторами підручника є Албена Стаменова та Райна Камберова.

[ред.] Польща

Детальніше: Українська мова в Польщі

За деякими даними в Польщі мешкає 250 - 300 тис. україномовних осіб. У країні є чотири початкові школи (393 дітей) та чотири середніх шкіл (972 учнів), у яких українська є основною мовою навчання. Окрім того, українська мова викладається як предмет у 52 початкових школах, де її вивчають 1174 учні. У 2001 р. було відкрито нову українську середню школу. У 70 так званих «українських класах» 600 учнів здобувають освіту українською мовою. Української в Польщі навчають 82 вчителі / професори^[30].

[ред.] Угорщина

Детальніше: Українська мова в Угорщині

За результатами перепису 2001 р. 4.885 громадян Угорщини українського походження знають українську мову, з друзями та в родинному колі її використовують 4.519 осіб^[31].

Мовні норми і культура мови

Національна мова - це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.
Літературна мова - це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд.
Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – одна з головних ознак української літературної мови.
Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.
Мовні норми характеризуються:
- системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);
- історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);
- соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);
- стабільністю (не можуть часто змінюватися).
Із поняттям “мовна норма” пов’язане поняття “культура мови”.
Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.
Якщо норма існує на рівні “правильно-неправильно”, то культура мови - на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини.
Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

Типізація мовних норм

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:
1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:
- тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа);
- дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);
- голосний о ніколи не наближається до а: молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);
- літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);
- буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);
- літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).
-
2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад:
- вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;
- вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;
- вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. Використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);
- чоловічі прізвища на -ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);
- форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.);
- визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок - чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього;
- використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д.

4. Лексичні (норми правильного слововживання), наприклад:
Правильно: Неправильно:
зіставляти співставляти
численний багаточисельний
нечисленний малочисельний
збігатися співпадати
наступний, такий слідуючий
навчальний учбовий
триденний трьохденний
протягом, упродовж тижня на протязі тижня
добре ставлення добре відношення
вживати заходи приймати міри
брати участь приймати участь
брати до уваги приймати до уваги
передплачувати підписуватися на газети
захід міроприємство
витяг із протоколу виписка з протоколу
вважати помилкою рахувати помилкою
принаймні по крайній мірі
висновок заключення
укладати угоду, підписувати договір заключати договір
складати іспит здавати іспит
накреслити, запланувати намітити
скеровувати, спрямовувати направляти
навичка навик
оголошення об’ява
для унаочнення для наглядності
з’ясувати вияснити
колишній бувший
відгук відзив
завдати шкоди нанести шкоду

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад:
Правильно: Неправильно:
згідно з наказом згідно наказу
відповідно до інструкції у відповідності з інструкцією
проректор з наукової роботи проректор по науковій роботі
лекція з математики лекція по математиці
повідомити факсом повідомити по факсу
робота за сумісництвом робота по сумісництву
після розгляду заяви по розгляді заяви
незважаючи на це не дивлячись на це
досвід (щодо) розроблення досвід по розробці
комісія з питань комісія по питанням
на замовлення по замовленню
за формою по формі
за допомогою при допомозі
за наявності, у разі при наявності
тому що, оскільки так як
деякою мірою в деякій мірі
завод, що виробляє завод по виробництву
залежно від в залежності від

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації), наприклад:
Неправильно: Правильно:
залишилося лише залишилося тільки
пам’ятний сувенір сувенір
моя автобіографія автобіографія
захисний імунітет імунітет
глухий тупик глухий кут, тупик

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);
8. Орфографічні (норми написання слів);
9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).
Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.
4. Становлення українського правопису і його сучасні проблеми