Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні

22. Готуючись до судових дебатів, складати письмові промови або їх тези, у яких викладати міркування щодо обсягу доведеного обвинувачення, оцінки доказів, застосування кримінального закону, призначення покарання та вирішення інших питань, передбачених статтею 368 Кримінального процесуального кодексу України.

22.1. При визначенні позиції щодо покарання суворо додержуватися вимог кримінального закону про його відповідність і справедливість з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпеки кримінального правопорушення, особи винного, обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, а також особи і поведінки потерпілого. У всіх передбачених законом випадках ставити перед судом питання про призначення додаткового покарання, застосування спеціальної конфіскації, відшкодування завданих правопорушеннями збитків та моральної шкоди.

22.

Види запитань у полеміці

за логічною стрктурою запитання можуть бути
- закритими (для з”ясування істинності чи хибності висловленого в них судження);
- відкритими (заповнюють прогалини знань);
- дзеркальними (повторюють частину твердження опонента, яке щойно було висловлено);
- риторичними (відповідь на які очевидна для всіх присутніх);
- переломні ими (дозволяють переключитися з однієї проблеми на іншу;
-питання для обмірковування.(як правило, це уточнюючі за-питання).
За змістом питання можуть бути пояснювальні та додатко-ві.
За характером питання можуть бути доброзичливі, нейтра-льні, недоброзичливі і ворожі (провокаційні).

23.

Стратегія оратора – це всебічний повний план досягення поставлених цілей, а також система послідовних дій, яка веде до реалізації цього плану.

Тактика -це сукупність прийомів та ме-тодів реалізації стратегії, принципів і способів розгортання тези.

СТРАТЕГІЯ
оратора становить варіант реалізації концепції і містить в собі УСТАНОВКУ, яка у свою чергу складається із:

1. ЗАВДАННЯ
2. НАДЗАВДАННЯ

Змістом ТАКТИКИ оратора є аргументація і активізація мислення та почуттєво – емоційної діяльності аудиторії.

Способи тактіки поділяють на: логічні, психологічні, дидактичні.

Логічні способи тактики оратора:

1. Індукція (метод доведення, який полягає у переході від одиничного (одиничних фактів) до загального (загальних положень)) Індуктивний метод передбачає логічний перехід від аргументів до тези. Аргументами в даному випадку є фактичні дані.
2. Дедукція (метод доведення, який грунтується на пе-реході від загального до конкретного) дедуктивний метод полягає у тому, що окремі положення логічно випливають із положень загальних.
3. Аналогія (спосіб доведення від одиничного до одини-чного).
Аналогія дозволяє доступно пояснити і наочно показати занадто складні положення.

25.

Правила ведення суперечки:

Перш ніж вступити в полеміку

Перед тим як вступити в суперечку, необхідно точно встановити тему полеміки, її сенс і мета. Якщо знехтувати цим правилом, Ви витратите час даремно: посперечатися ні про що і не прийдете жодного висновку.

Перш ніж почати сперечатися на наукову тему, треба довідатися значення всіх термінів, які потенційно можуть використовуватися в мовленні Вашого опонента. Також корисно буде уточнити поняття, про які буде вестися мова у полеміці. Дотримання цього правила дозволяє уникати безглуздих ситуацій, коли суперечка виникає через те, що двоє по-різному розуміють значення одного і того ж слова.

Під час суперечки

Необхідно усвідомлювати, що суперечка - це спосіб пошуку істини, а не «вдала» можливість виплеснути негативні емоції на свого супротивника.

Під час суперечки Ви повинні чітко визначати для себе, з якими доводами суперника Ви згодні, з якими - ні, і які викликають у Вас сумнів. При цьому важливо не боятися зізнаватися опонентові в тому, що Ви чогось не розумієте або не знаєте.

Ні в якому разі під час ведення спору не переходите на особистості. Інакше це буде вже не полеміка двох цивілізованих людей, а примітивна сварка.

У процесі ведення спора намагайтеся повертатися до суті порушеного питання, інакше Ви самі можете не помітити, як відвернетеся на сторонні теми, і дана полеміка затягнеться надовго і закінчиться нічим.

Намагайтеся не перебивати суперника тоді, коли він наводить аргументи на захист власної позиції. Краще говорите по черзі.

Вести суперечку слід ввічливо і стримано. Це покаже, що Ви вихована людина. Крім того, обгрунтовувати свою точку зору переконливіше за допомогою знань і логіки, а не за допомогою жестикуляції і буйства емоцій.

Уникайте під час ведення спору фраз типу: «Та Вам все одно цього не зрозуміти!». Говорити так дуже негарно (і думати, до речі, теж).

Неправильно під час суперечки висловлювати свою недовіру фразою типу: «Я Вам не вірю!». Грамотніше і культурніше сказати: «А от у мене з цього приводу склалося інша думка».

Не гарячіться і не нервуйте під час суперечки. Після кожного власного переконливого висловлювання налаштовуйтесь на мовчазне увагу до слів опонента.

На завершення суперечки

Якщо в ході суперечки було доведено, що Ваша думка помилково, Вам необхідно показати себе справедливою людиною і визнати свою оману з приводу предмета спору.

Якщо в ході полеміки була доведена Ваша правота, Ви повинні вести себе гідно, не демонструвати гордість і радість перемоги. Ні в якому разі не можна вимовляти фраз, подібних наступною: «Я ж казав, що Ви неправі!». Не знижуйте самооцінку свого опонента і не змушуйте його злитися чи ображатися.

На закінчення полеміки підведіть підсумки та оголосити висновки, до яких Ви прийшли разом з Вашим співрозмовником.

Буде чудово, якщо двоє опонентів після завершення дискусії потиснуть один одному руки і висловлять взаємну подяку за добре проведений час.

26,28.-?

У вступній частині промови дається характеристика суспільної небезпеки скоєного злочину, оцінка заподіяної соціальної шкоди, з посиланням на конкретні обставини справи, яка розглядається.

Фактичні обставини справи мають викладатися коротко, чітко та об’єктивно з тим, щоб усім присутнім у залі було зрозуміло, яке обвинувачення пред’явлене підсудному. Для розкриття цього питання можуть використовуватись декілька підходів, проте більш доцільним є викладення фактичних обставин справи спочатку за обвинувальним висновком, а потім вже з врахуванням того, що доведено у судовому засіданні.

Аналіз і оцінка доказів, досліджених у суді, — це головна частина судової промови. Саме тут прокурор має довести подію злочину і винність підсудного в його скоєнні, переконати суд в обґрунтованості такої позиції. Це досягається ретельним аналізуванням прокурором усіх доказів по справі і його особистим переконанням у підтвердженні ним пред’явленого підсудному обвинувачення. По групових чи багатоепізодних справах аналіз доказів рекомендується проводити за окремими епізодами або групою епізодів. Такий метод дозволяє скласти чітке уявлення про спосіб, характер і обсяг злочинної діяльності і визначати роль кожного з підсудних. Прокурор при аналізі доказів за кожним епізодом чи їх групою має формулювати свої висновки з тим, щоб промова державного обвинувача мала більш переконливий характер. Якщо ж матеріали судового слідства не переконують прокурора в доведеності обвинувачення, то він має відмовитися від обвинувачення (ст. 264 КПК). До цього його зобов’язує і положення ст. 36 Закону України “Про прокуратуру”: “У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов’язаний відмовитися від обвинувачення”.

В основу оцінки прокурором доказів мають бути положені норми права та закони логіки, його внутрішнє переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності.

Обґрунтування юридичної кваліфікації злочину.

При обґрунтуванні юридичної кваліфікації злочину державний обвинувач повинен стисло і чітко сформулювати інкримінований злочин і обґрунтувати кваліфікацію дій підсудного за кожною статтею, кожним пунктом, за кожною кваліфікуючою ознакою. Якщо підсудних декілька, то це робиться окремо щодо кожного з них.

У випадках, коли кваліфікація злочину має спірний характер, прокурору треба особливо чітко аргументувати свою позицію з посиланням на судову практику.

Характеристика особи підсудного є необхідною складовою обвинувальної промови і повинна відображати дані, які зібрані у справі і розглянуті під час судового слідства. Прокурор, звертаючись до морального обліку підсудного, має пам’ятати, що його ще не визнано злочинцем. Тому доцільно аналізувати тільки такі факти біографії особи, які мають відношення до скоєного злочину.

Прокурор у своїй промові має додержуватись тактовності, не повинен глузувати з підсудного, уникати злорадності, принизливого та знущального тону. В деяких випадках наявність окремих рис характеру особи сприяє встановленню мотивів злочину, а тим самим і його кваліфікації.

У цій частині промови також необхідно дати аналіз обставин, які обтяжують (ст. 67 КК) та пом’якшують (ст. 66 КК) покарання, з огляду на те, що обтяжуючі обставини повинні бути зазначені в обвинувальному висновку і в деяких випадках є елементом обвинувачення.

Державний обвинувач у своїй промові має висловити своє міркування про вид та міру покарання, які він пропонує обрати до підсудного.

Якщо підсудний обвинувачується у скоєнні декількох злочинів, то прокурор повинен вказати міру покарання, яку, на його думку, слід застосувати суду до особи: за кожний злочин окремо, а потім, керуючись ст. 70 КК, визначити остаточне покарання (основне і додаткове) шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

Прокурору найбільш доцільно викладати пропозиції про міру покарання у такій формі, як: “вважаю правильним”, “вважаю за доцільне”, “буде справедливим” тощо.

Крім основної та додаткової мір покарання, прокурор, якщо закон передбачає конфіскацію майна, доводить суду свої міркування щодо можливості її застосування. За наявності підстав він також висловлює своє ставлення до цивільного позову, заявленого у справі.

У заключній частині промови у стислій формі містяться підсумки судового процесу, і прокурор висловлює впевненість, що винесений судом справедливий вирок сприятиме зміцненню правопорядку, стане уроком для всіх присутніх у залі, а також інших громадян, які схильні до вчинення правопорушень.

27.

Особливості допиту у суді:

- публічний характер;
- короткочасність;
- віддаленість у часі від події злочину;
- обмеженість кола тактичних прийомів;
- судовий допит є остаточним і єдиним джерелом отри-мання такого доказу, як показання обвинуваченого, по-терпілого, свідка, експерта навіть у випадках, передба-чених статтею 225 КПК України.

Існують наступні види допиту в суді:
виходячи із змісту прийомів, що використосуються при допиті - прямий, перехресний і шаховий;
враховуючи послідовність перебігу судового провадження- первісний, додатковий і повторний;
в залежності від процесуального становища особи, яка допитується – допит свідка, потерпілого, обвинуваченого, експерта;
залежно від віку допитуваної особи - допит повнолітньої особи і допит неповнолітнього;
виходячи із ставлення допитуваного до істини – допит особи, яка дає правдиві або свідомо неправдиві показання.
Прямим визнається допит, під час якого обвинувачений (сві-док, потерпілий) уперше дає свідчення у суді стосовно обставин, котрі є предметом судового провадження.
Перехресним є допит свідка у судовому засіданні стороною, протилежною тій, котра перша проводила його прямий допит.
Зміст шахового допиту полягає у можливості задати при допиті свідка запитання іншому допитаному свідкові, обвинуваченому, потерпілому з метою підтвердити чи спростувати обставини та факти, викладені у свідченнях допитуваної особи.

Завданнями перехресного допиту є:
1. Дискредитація результатів прямого допиту, підрив довіри з боку суду (присяжних) до отриманих під час допиту свідчень (руйнівне завдання);

2. Виправлення окремих помилок, перебільшень (при-ховувань), інших помилок, припущених в ході прямого допиту (коригувальне завдання);

3. Отримання нових свідчень на користь сторони, ко-тра здійснює перехресний допит (евристичне завдання).

Тактичними прийомами під час перехресного допиту є:

- уточнення – прийом, за допомогою якого особа, яка задає питання з”ясовує деталі, що були упущені в ході допиту іншою стороною;
- співставлення, тобто прийом, який застосовується для усунення протиріч, що містяться в показаннях. Він зокрема полягає у співставленні показань, що містять протиріччя з ін-шими доказами, які суперечать цим показанням;
- конкретизація – прийом, що дозволяє шляхом постановки відповідних запитань розбити занадто неконкретні показання на окремві епізоди;
- нагадування – прийом, що допомагає особі, котора дає свідчення, пригадати факти чи обставини, що були забуті нею;
- контрольні запитання – прийом, який допомагає перевідчи-тися в тому, що допитувана особа не вводить в оману суд.

-схожість – прийом, що застосовується у випадках, ко-ли особа не може точно описати обстановку місця по-дії, ознаку суб”єкта, предмета тощо;

- наочність – прийом, що дозволяє за допомогою порів-няння встановити колір, а також іншу характерну озна-ку предмета чи явища;

- контрастність – прийом, котрий застосовується у тих випадках, коли необхідно відновити прогалини у пам”я-ті допуваного про певні обставини шляхом протиставлення одних ознак об”єкта іншим.

Перелічені прийоми найбільш ефективні у безконф-ліктних ситуаціях під час допиту у судовому розгляді кримінального провадження.

У разі, якщо

- запитання лише зовнішньо, за граматичною формою явля-ють собою запитання, а по суті є твердженням аксіоматичного характеру;

- поставлені в нетактовній, некоретній, образливій формі;
- по суті є провокаційними;

- можуть призвести до розголошення службової, державної, військової таємниці, а також даних про особисте життя інших осіб, що були отримані в ході здійснення службової діяльності, -

відповідь на запитання не дається і розглядається можливість відмови від дискусії.

Особливості допиту у суді:

- публічний характер;
- короткочасність;
- віддаленість у часі від події злочину;
- обмеженість кола тактичних прийомів;
- судовий допит є остаточним і єдиним джерелом отри-мання такого доказу, як показання обвинуваченого, по-терпілого, свідка, експерта навіть у випадках, передба-чених статтею 225 КПК України.

30.

ЗМІСТ І СТРУКТУРА ПРОМОВИ

Прокурор виходячи з конкретних матеріалів справи, обравши

індивідуальний підхід до висвітлення фактичних обставин вчиненого

кримінального правопорушення і доказів вини обвинуваченого, визначає зміст та

структуру промови в судових дебатах.

На думку науковців і практичних працівників, зміст промови має містити

5 частин:

1) суспільно-правову оцінку злочину (вступ), а також фактичні обставини справи

(фабулу обвинувачення);

2) думку прокурора про застосування кримінального закону, тобто, позицію

щодо кваліфікації злочину;

3) викладення доказової бази, тобто аналіз і оцінку доказів, що підтверджують

вину підсудного у вчиненні злочину;

4) пропозиції прокурора щодо міри (виду і розміру) покарання, враховуючи

тяжкість вчиненого злочину, особу винного, обтяжуючі та пом’якшуючі

обставини;

5) думку прокурора щодо цивільного позову і судових витрат у кримінальній

справі, долі речових доказів, причин та умов, що сприяли вчиненню та

постановленню судом окремої ухвали.

Проте щодо структури промови (її складових), то серед науковців є й інші

думки. Дехто вважає, що промова прокурора має складатися з 3 частин, зокрема:

– у першій частині має бути дана суспільно-правова оцінка

кримінального правопорушення (Вступ), фактичні обставини справи (ким,

коли і що було вчинено); кваліфікація злочинного діяння;

– друга частина повинна містити аналіз доказів, що викривають

підсудного у вчиненні інкримінованого йому діяння. Також наводиться

характеристика особи підсудного, зазначаються обставини, які пом’якшують і

обтяжують покарання, дається аналіз причин та умов, що сприяли вчиненню

злочину, вносяться пропозиції щодо їх усунення тощо;

– у третій (заключній) частині прокурор висловлює власну думку щодо:

а) міри покарання, яка повинна бути призначена підсудному; б) розміру

відшкодування заподіяної шкоди; в) порядку і способу задоволення цивільного

позову (якщо такий було заявлено); ґ) долі речових доказів;

д) окремої ухвали суду тощо.

Якій із цих структур надаєте перевагу, не так важливо. Головне, щоб

промова була побудована в такій послідовності, яка була б зрозумілою,

легко сприймалася слухачами (учасниками процесу), щоб кожна наступна

частина була логічним продовженням попередньої.

Зміст промови прокурора має відповідати вимогам ст. 368 КПК

України, яка відображає перелік питань, що вирішуються судом при

постановленні вироку, зокрема:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону

він передбачений;

3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання підсудного, і

які саме;

6) яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи

повинен він її відбувати;

7) чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов, і якщо так, на

чию користь, в якому розмірі та в якому порядку;

8) чи вчинив обвинувачений кримінальне правопорушення у стані

обмеженої осудності;

9) чи є підстави для застосування до обвинуваченого, який вчинив

кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, примусового заходу

медичного характеру, передбаченого частиною другою ст. 94 КК України;

10) чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК України, застосувати до

обвинуваченого примусове лікування;

11) чи необхідно призначити неповнолітньому громадського вихователя;

12) що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речовими

доказами і документами;

13) на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі;

14) як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження.

Коли підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, суд

вирішує питання, зазначені в пунктах 1-6 ч. 1 ст. 368 КПК України, окремо по

кожному злочину.

Якщо у вчиненні злочину обвинувачується декілька осіб, суд вирішує

питання, зазначені в цій статті, окремо щодо кожного з підсудних.

Примусове лікування, передбачене п. 10 зазначеної статті, може бути

застосоване лише за наявності відповідного висновку лікарів.

Прокурор має підтримувати державне обвинувачення тільки за умови,

якщо в результаті судового розгляду переконається, що докази зібрано у

передбаченому законом порядку, і вони підтверджують висунуту

обвинуваченому підозру. Інакше він повинен відмовитись від

обвинувачення, як цього вимагає ч. 1 ст. 340 КПК України.

Ось чому перед промовою прокурор має чітко уявляти, що саме він буде

доводити у справі та бути глибоко переконаним в істинності того, що

збирається доводити.

32.

В процесі спору нерідко