Ідейно-естетичні особливості драматургії І.Кочерги.

При очевидній схильності до символіки та умовно романтичних форм письма, добро і правда, зло і кривда у Кочерги завжди невигадані, а відтак і зрозумілі кожному. Високі ідеї патріотизму, вільнолюбства, гуманізму, ідеали братерства, вірності обов`язку і одухотвореної чистої любові, що їх відстоював і пропагував упродовж усього життя письменник, торкаються струн душі кожної людини, що потрапляє у світ чудових комедій, трагічних історичних епопей, ліричних драм.

До найкращих творів драматурга належить п`єса “Свіччине весілля", що являє собою довершений високохудожній взірець історичної драматичної поеми. Публікуючи цей твір у 1930 році, Кочерга вперше додає до нього розгорнуту передмову - пряме публіцистичне звертання до читачів. У довірливо-дружньому тоні автор пояснює, що спонукало його до написання драми, якими історичними першоджерелами він користувався у своїй праці, які аспекти минулого видавалися йому співзвучними новій добі. Заявляючи, що всі зображені у творі події є породженням поетичної фантазії, І. Кочерга водночас наголошував, що в історичному минулому його приваблювали й цікавили передовсім ті моменти, які дозволяють говорити про спадкоємність визвольної боротьби народу проти своїх гнобителів.“ Драматург повністю реалізував потенціальні можливості теми. Старовинний Київ описано з такою красою і силою, так досконально й точно, що драма “Свіччине весілля" являє собою викінчений взірець високої художності, гармонійного поєднання усіх компонентів - від головних до найдрібніших сюжетних ходів - у єдине, неподільне ціле і є одним з найвищих досягнень української драматургії.

Життєві ситуації у творі, думки й психологія персонажів, їхня поведінка зумовлені внутрішньою логікою твору, виявляють щире захоплення автора-оповідача, якому близькі й дорогі його герої - зброярі, кожум`яки, бублейниці, кравці, бондарі, ковалі. Він живе їхніми радощами, вболіває за їхню долю, співчутливо і з розумінням змальовує їхню боротьбу. Звідси - пристрасть, схвильованість, отой могутній заряд емоційної наснаги, що непомітно захоплює читача, пробуджуючи в ньому чисте і благородне почуття співпереживання.

З випадковості розпочинається і трагедійна сюжетна лінія: князь Ольшанський - Меланка, з традиційним для І. Кочерги лейтмотивом всепоглинаючого кохання. Але щоразу в ньому це почуття постає в новому освітленні, розкриваючи, якісь мало досліджені, часом ледь помітні грані та нюанси людської психіки. У своїй п`єсі В. Кочерга стверджує, що кохання, не опромінене добротою, жертовністю й вірністю, - почуття жорстоке та зле, промовляв, що кохання і насильство чи примус - поняття несумісні, взаємовиключні. Так з першого погляду Ольшанський захоплюється Меланкою, вражений її казковою красою, яку він славить натхненно і схвильовано. Традиційні порівняння і символи жіночої чарівності (шипшина і троянда) бліднуть перед красою Меланки. Ольшанський шукає і знаходить в природі все нові й нові яскраві образи, за допомогою яких він прагне описати дівчину, чия врода зачарувала й приголомшила його. Тут і “заграва", й “світова зоря", і “сонця промінь блискучий", і “золото на хмарі чорносиній”… Але й цих високих слів замало, щоб оспівати прекрасну юну киянку Меланку, яку несподівано зустрів можновладний князь і яка заполонила його серце, його уяву буйну. Однак заключні рядки піднесеного поетичного гімну красі, приголомшеного Ольшанським, вражають категоричністю, яка не віщує нічого доброго:

Несумісні поняття-антиподи (любов і гвалт, життя і смерть) поставлені в один ряд не випадково. Саме з поєднанням цих різко контрастних категорій, до якого вдається Ольшанський, вимальовується містка й промовиста морально-етична характеристика персонажа, визначальними рисами якої є егоїзм і бездуховність. Подальша поведінка і вчинки Ольшанського поглиблюють окреслену характеристику, змальовують князя як людину аморальну, жорстоку, злу, коріння цих та інших негативних особистісних рис вдачі князя вбачається в його психіці - психіці істоти самозакоханої, зіпсутої надмірною владою, не здатної до критичної самооцінки, тверезого аналізу власних почуттів та емоцій. Ольшанський переконаний, впевнений, що любить сильніше, ніж, скажімо, Меланка. Його почуття, як йому здається, - могутнє, всепоглинаюче й всесильне. Та чим більше, чим пристрасніше говорить Ольшанський про своє кохання, тим очевидніше стає, що у всьому й завжди він дбає передовсім про себе, і тільки про себе. Порівняння слів і вчинків князя, особливо його ставлення до Меланки, яку він ніби любить палко й глибоко (“нема такої плати, щоб я не дав за тебе сатані”), переконують, що почуття вельможного пана позбавлене найсуттєвішої ознаки, без якої, власне, й не існує справжнього кохання, - уміння побачити в обранці свого серця людину, гідну поваги й щастя. Витончено, з якоюсь садистською насолодою знущається Ольшанський над Меланкою. Зневажливо глузливі слова, відверто цинічні пропозиції свідчать про безмежний егоїзм, а не про любов. Раптовий спалах пристрасті до Меланки є не чим іншим, як буянням неконтрольованих інстинктів душі темної, впевненої у своїй силі, всемогутності і безкарності. Майстерно виписано діалог Ольшанського і Меланки в останній дії драми. З жорстокою зверхністю говорить князь Меланці, що все, пережите нею, - ніщо в порівнянні з його власними стражданнями: “Не мука це. Ти серце пошматуй об колючки". Та насправді почування Ольшанського не мають нічого спільного з трагічним, справді Шекспірівським образом серця, пошматованого об колючки, - символом чистого жертовного кохання, перемогу і торжество якого ціною власного життя стверджує саме Меланка. Якими вульгарно егоїстичними й дрібними здаються помисли і дії князя, яким нікчемно ницим є і він сам - можновладний лицар і зрештою, мужчина в порівнянні з простою безправною дівчиною-городянкою, тендітно беззахисною у боротьбі за життя коханого та свою зганьблену любов.

Меланка - один із найпоетичніших жіночих образів Івана Кочерги, образ, яким драматург по праву пишався, вважаючи “його створення… кращим ділом свого літературного життя". Це проста міська дівчина, яка живе лише з матір`ю в бідненькій хатині на Копировім Кінці - між замком воєводи і нижнім городом (Подольєм), вона любляча дочка, яка турбується про хвору неньку, виконує її останнє бажання - засвічує каганець, хоч знає ціну цьому рискові. А коли дівчину схопили охоронці воєводиних “порядків", вона вириваючись, осудливо кидає у вічі осминнику Козеці:

Отже, образ Меланки - це символ кришталевої людської чистоти, це образ людини, котра навіть гинучи, думає і бореться за життя іншого - свого коханого… Усвідомлене розуміння обов`язку, чуття відповідальності за долю коханого, шляхетножертовна поведінка в критичній ситуації є тим визначально-своєрідними рисами особистості Меланки, які не втрачають своєї неперехідної моральної цінності, залишаються принадно-прекрасними для будь-якої доби, як еталон жіночої і людської духовності.

У передмові до драматичної поеми І. Кочерга зазначає: “Цей образ є поетичним символом України, що “з тьми віків та через стільки бур" пронесла незгасним живий вогник своєї волі й культури…".

Образ України - волелюбної, нескореної, героїчної, уособлюють у творі і київські ремісники, змальовані І. Кочергою правдиво в вражаюче переконливо. Зображуючи українських трудівників, драматург одразу вводить читача і глядача в суть справи, відкриваючи причини і рушійні сили головного - соціального конфлікту твору, що також є характерною ознакою індивідуально-художньої манери Кочерги. Виділяється, наголошується найсуттєвіше - те, що ріднить між собою представників різних цехів, розкриває своєрідність їхніх виробничих і міжлюдських взаємин, побуту, звичаїв тощо, тобто передає загальну атмосферу тогочасної дійсності. Письменник виявляє при цьому уміння поєднувати головне і другорядне так майстерно, що зображуване життя постає як природний моноліт високого і буденного, трагедійного і комічного, прекрасного і потворного, благородного і бідного.

Уже при першому знайомстві з ремісниками показано їх невдоволення існуючим станом, зокрема останнім розпорядженням воєводи, згідно з яким вони мусять безкоштовно виготовляти для міського правителя по півтисячи кожухів і штанів, тисячу чобіт триста свит, тисячу сокир, діжки для капусти, бочки й барила для вина. Несправедливостей чинилося немало і до цього. Вирує, кипить гнівом трудовий Поділ, вбачаючи в акції воєводи пряме зазіхання на свої права і привілеї, зухвалу спробу перетворити вільних городян на покірних безправних рабів. Особливе ж невдоволення викликає закон (а вірніше беззаконня) про заборону світла, розцінюваний ремісниками не тільки як нехтування їхніх виробничих потреб та інтересів, а і як намагання задушити, знищити духовне життя трударів, позбавити їх можливостей нормально спілкуватися між собою. Вже сім років живе Київ без світла, не святкують цехи своїх свят, нема ні вечорниць, ні зборів цехових, ні гулянок. Все це робиться для того, щоб роз`єднати і знесилити ремісників. Добре розуміючи справжню мету подібних законів, найсвідоміші з поміж них закликають дати гідну відсіч тим, хто хоче позбавити ремісників волі. Із обуреної юрби виділяється Чіп -

У образі вродливого злотаря Предерія письменникові вдалося чи не найбільш гостро осудити заборону світла: чудовий майстер-умілець осліп, бо “до присмерку, до темряви сидів і зір псував над дрібною різьбою”. Але як тільки в ремісницьких хатах засяють каганці, Предерій упевнений, що “його прозріють бідні очі”. Таке велике в нього було бажання світла, а значить, таке сильне було в трудящого народу прагнення справедливості, волі, людського щастя. І Предерій прозрів у момент найвищого піднесення народної боротьби, коли запалав серед ночі воєводин замок - “кубло катівське”. Смертельно поранений мечем Ольшанського, він проймається щастям патріота, якому “довелося за Київ… чесно вмерти”:

Іншим виразним представником волі народу виступає головний герой драми зброяр Іван Свічка. Сміливий, чесний і порядний у всьому, він користується незмінною повагою ремісників. Наділений неабияким розумом, Свічка уважно аналізує бачене й почуте, добре знає життя і людей, а тому до його думок прислухаються. А мислить він ширше, ніж його товариші, оскільки дбає передовсім про інтереси громади, ладен віддати життя заради загальної справи. Його мужність і висока людська гідність зумовлені усвідомленням власної причетності до справедливої боротьби народу за свої права, вірою в торжество волелюбних ідеалів. Він упевнений, що в житті людським повинна бути справедливість, тому й намагається утверджувати її особисто і закликає до цього громаду. Про нові розпорядження воєводи він говорить як про знущання над робочими людьми, закликає ремісників не коритися насильству:

Свічка - не прихильник кровопролиття і спочатку намагається переконати своїх супротивників-ворогів у неправоті, відмовляючи від бійки гарячкових ремісників:

І. Кочерга переконливо доводить, що народ береться за зброю в крайніх випадках, тоді, коли соціальний гніт, гноблення стають страхітливо жорстокими, об`єднуються з приниженням людської гідності трудівника, зі знехтуванням його духовності, віри й моралі. Та переконавшись, що мірні акції не допоможуть Іван Свічка закликає все трудове Подольє до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:

Образ сміливого і непримиренного до насильства зброяра, цілісної і самобутньої, “вільної натури” викликає симпатії ще й тим, що він ввічлива і благородна людина, яка ставиться за пошаною до інших. Щирою ніжністю пройняті почуття Івана до Меланки. Він завжди турбується про свою кохану, називає її лагідними словами, що схожі на музику закоханого серця: “Меласю, ластівко сердешна", “люба”, “зіронько моя”. Але немає суперечності між особистим почуттям і соціальними емоціями: кохання його до Меланки зливається в один могутній акорд з пристрастною любов`ю до волі. На жаль, так і не довелося закоханим відчути щастя сімейного життя. Меланка гине в нерівній боротьбі з князем за життя милого, але той вогник, що несла дівчина після її смерті не погас, а розгорівся у величезну пожежу народного повстання, яке очолив Іван Свічка. Над тілом коханої дівчини він промовляє слова,

В образах Івана Свічки та Меланки І. Кочерзі вдалося переконливо показати героїзм і незалежність українського народу в боротьбі за свою волю і незалежність. Але художню довершеність п`єси визначають не лише патріотичні мотиви, а й високе романтичне звучання, яке досягається використанням у творі найрізноманітніших засобів. Так докладний аналіз драми “Свіччине весілля" свідчить про те, що фантазія, поетична уява превелює над раціональним мисленням і реалістично-жанровим відтворенням дійсності.

Ця основна властивість драматургії письменника виявляється насамперед в характері драматичного задуму в цілому; він будується як поетичний образ, як метафорична концепція (“свічка”) або як синтетичний образ - “місто” в “ Свіччиному весіллі”. Глибшому розкриттю ідейного задуму драматурга, емоціональному впливу твору на читача сприяє те, що образи твору є ще й символічними.

Отже, Іван Кочерга, створивши історичну драму “Свіччине весілля", залишив своїм нащадкам дивовижний скарб - багатство добра і правди, ідеї гуманізму і патріотизму, ідеали романтичного кохання, вірної дружби, любові до свого народу й України.

38. Неповторність образного мислення у Є.Плужника. Євген Плужник — талановитий український поет, письменник, драматург, якого не оминули жорна сталінських репресій, він один із тих, кого ми називаємо тепер «розстріляне відродження». На час виходу першої збірки «Дні» Євген Плужник був уже визнаним письменником, а сама збірка творів продемонструвала певну опозиційність стосовно «пролетарської літератури». Усі твори митця вмістилися в три збірки: «Дні», «Рання осінь», «Рівновага» (остання за життя поета не була видана).

Ставши членом угруповання «Ланка», яке об’єднувало творчі сили, молодий поет разом з іншими намагався поєднати усталені традиції класики та естетичні потреби нового часу, виробивши власний стиль.

Багато поезій сповнені трагічного звучання: класовій ненависті й безжальному братовбивству автор протиставляє ідею цінності людського життя, висловлює протест проти бездумної революційної жорстокості.

Митець прагне гуманізму, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, життя. Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його нікчемними зовнішніми виявами. У маленькій (дві строфи) поезії «Вчись у природи творчого спокою» утверджується філософська думка про те, що взірцем для творчої людини має бути природа. Тільки в її «творчому спокої» все досконале й гармонійне, тому у творі звучить заклик шанувати «визнаний взірець» — природу. Євген Плужник ніби втікав від дійсності, заглиблюючись у свій власний світ, але прагнув і нащадкам передати думку про те, що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом. Попри те, що у творах відображено врівноваженість душевного стану ліричного героя, часто відчувається мотив туги за минущістю краси. У творчому доробку Євгена Плужника небагато інтимних віршів. Один із них «Річний пісок, слідок ноги твоєї…» проникнутий жалем за далеким, але бажаним коханням. Ліричний герой, споглядаючи осінній пейзаж, пригадує хвилини, проведені з коханою. Розлука лягла між двома закоханими, але тут, на фоні чарівної і трохи сумної природи, все, здається, завмерло. Вірш ніби зупиняє час, залишаючи в серці героя спогад про відбиток того милого сліду — такого малого й такого великого водночас (адже за ним — усе кохання, люба дружина, подружнє життя).

 

Новаторство лірики Антонича

Поет спробував відтворити універсальне бачення світу, осягнув свою власну упізнавану манеру письма, загострюючи в літературі понятійні та світоглядні проблеми, що підкреслили новаторство його поетичних прийомів, запропонував новаторську манеру експресії та зробив це на багатьох рівнях: на рівні уяви, у власних пошуках вічності, на рівні роздумів про суть речей і на рівні свого досконалого поетичного ремесла. Усе це було ефективним при перетворенні західноукраїнської поезії з виснаженої реалізмом і регламентованої диктатом політики на вільнішу, образнішу поетичну тональність.

Антонич – це взаємодія і поєднання Духа й Матерії, надсвідомого з підсвідомим, реалізація Духа в матеріальному світі. Якщо поет мовний – він неодмінно духовний! В його поезії живе своєрідна магія стихій, особливо тонка задушевність, очуднення і оживлення-осимпатичнення усього сущого, коли нема поділу на живу і мертву природу. 20-30-і роки, протягом яких вітчизняна поезія, перебуваючи на вістрі суспільно-політичних та культурних подій, зазнала значних зрушень через оновлення тематики, своєрідність форми, новаторство поетики й стилю, індивідуально-неповторне сприйняття світу та інтерпретацію буття, виявилися найбільш плідними щодо наслідків філософсько-мистецьких шукань.

Творчість Богдана-Ігоря Антонича, яка вирізнялася серед поетичного доробку митців Галичини, Радянської України та еміграції синтезом національного світовідчуття і впливу європейського авангардизму, ірраціональним типом мислення і міфософськими засадами поетичного світотворення, цілком закономірно стала предметом літературознавчих студій та грунтовних критичних розвідок як в Україні, так і поза її межами.

40. Образ Украіни у творчості Є.Маланюка. Головна тема поезій Є. Маланюка -Батьківщина, Україна, проблема її державності в минулому, сучасному й майбутньому. Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної Вітчизни постає як символ степової Еллади. Змальовуючи його, Є. Маланюк висловлює широку гаму почуттів: від захвату й болю за втраченим раєм рідної домівки, рідної Є. Маланюк віддає перевагу слову «Еллада», а не «Україна». Це пояснюється його поглядами на процеси розбудови держави, її роль і місце в цивілізованому світі. Поет вважає, що Україна географічно й політично знаходиться на перехресті доріг із «варяг у греки», а її історія сягає скіфських часів. І коли він називає Україну Елладою, то має на увазі «соняшну» Елладу, в якій торжествують сили цвітіння, тобто панують гармонія, краса, порядок, добро. Проте лагідному, умиротвореному образу Вітчизни протистоїть інший — образ державницького Риму. Є. Маланюк вірить у свій народ, його творчі сили, здатність збудувати омріяну віками незалежну державу. Водночас він бачить його негативні риси: байдужість, пасивність, вічні нарікання на нещасливу долю, риси малороса, «тюхтія-хохла», виплекані роками довгої_неволі.

41. Інтелектуальний тип творчості Підмогильного
Герої оповідань і повістей В. Підмогильного — живі люди, заглиблені в життя, мислячі, в постійних пошуках відповідей на злободенні питання життя — чи це скалічений робітник («Старець»), чи це гімназисти («Гайдамаки»), чи студенти («На селі»), підлітки («Важке питання», «Добрий Бог»). Коли вони стикаються з дійсністю, а їхніх душах виникає сум'яття, поряд з впевненістю — розчарування в тих ідеалах, які так гучно проголошувалися творцями нового суспільного ладу.
Інтелектуальна проза – прозові твори, у яких виявляється схильність персонажів, оповідача, ліричного героя до самоаналізу, до абстрактного мислення.
Проблема міста і села не нова в мистецтві світовому і, зокрема, з українській літературі. По-різному вона розроблялася нашими класиками в XIX ст. Вона гостро постала перед суспільством і на початку XX ст., особливо в післяреволюційний період. Це насамперед проблема нових кадрів, які могли б змінити лице зрусифікованого міста. Степан Радченко, головний персонаж роману «Місто», виїжджає з села з єдиною метою — здобути новий фах і повернутися до рідного села з новими знаннями. Настроєний трохи скептично, а то й вороже проти міста, проти тих «безглуздих крамарів учителів, безжурних з дурощів ляльок у пишних уборах». Згодом він змінює свою думку: «Не ненавидіти треба місто, а здобути».
Потрапивши в нове середовище, Степан Радченко поступово втягується в нього, стає виразником і захисником того, проти чого ще так недавно виступав. Згодом Радченко навчається в технічному вузі, захоплюється літературним життям, стає відомим письменником, входить в коло критиків. Підмогильний подає життя багатьох прошарків киян, в тому числі і літературні угруповання, зокрема через образ критика Світозара та поета Вигорського.
Поступово помічаємо, як змінюється і душа Степана. Неоднозначне ви­ступає він у романі. В його душі постійно борються Добро і Зло. І в дечому він вагається, але все частіше може переступити через власне сумління, моральні принципи заради поставленої мети. Може, навіть принести в жертву людину і від цього не буде страждати. Отже, це неординарна особистість, не позбавлена волі, розуму.
Пройшовши через усі зваби і брудні кола міста, Степан Радченко, селянський хлопець, переміг, підкорив його. Він мав і силу волі, і твердий характер, тепер він відчуває, що перед ним, хоч і на якусь мить, можливо лише в уяві, лежить, колись йому вороже, а тепер покірне місто, «позначене вогняними крапками, і простягало з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від славного споглядання цієї величі нової стихії...»
Героєві Підмогильного вірилося, що а місто вливається нова сила, яка здатна оновити не лише його, місто, а й усе життя молодої української держави. На оптимістичній ноті завершує свій роман В. Підмогильний.
Проте сам письменник бачив, відчував і знав, що все скінчиться досить трагічно не лише для таких, як Степан Радченко, а для всіх, хто тверезо дивиться на життя, хто міг спостерігати, співставляти, мислити.
Отже, роман Валер'яна Підмогильного «Місто» став не тільки помітним, але й надзвичайно важливим явищем в українському мистецтві. Насамперед — це перший справді урбаністичний роман в українській літературі.

42. Багатство сміху творчості Остапа Вишні. Остап Вишня — один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично-гумористичної літератури. Письменник, який у 20-х роках минулого століття заохотив мільйонні маси до читання, якого в той час називали «королем українського тиражу», якого сьогодні по праву вважають найяскравішою постаттю національного відродження 20-х рр. Остап Вишня — майстер гумору, чародій сміху, який за особливостями природи свого рідкісного обдаровання тонко відчував комічне і вмів одягнути це комічне в поетичну форму, не загубивши жодного його складника. Остап Вишня мав добру й веселу душу життєлюба. Його життя було незвичайним, наповненим найрізноманітнішими подіями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх з гумором і легкою іронією. Тому і користувався таким шаленим успіхом у народу, бо ділив з ним одне життя, бо був його сином, бо зумів передати почуття і характер сміху свого народу, для якого так самовіддано творив, бо вмів сміятися і над собою.
Остап Вишня мріяв своїми творами викликати добру, теплу усмішку у свого народу. Він умів лагідно зігріти людину своєю теплою посмішкою. Так, у творі «Дід Матвій» звучить сміх любові. Але водночас письменник висміював дрібні вади своїх сучасників, спрямовував вогненні стріли нещадної сатири проти бюрократів, хабарників, підлабузників, п’яниць, винищувачів природи. Тематика його творів завжди була пов’язана із злободенними проблемами народу, мабуть, немає такої теми, якої б не торкнувся у своїх творах Остап Вишня. Із його творів постала вся Україна 20—30-х років, яка мовби дивилися в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе. Однак не міг письменник спрямувати своє, перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати усієї правди вголос.
У своїх творах майстер гумору вдавався до різних засобів і прийомів творення комічного. Вогнистий гумор ллється з його усмішок, найрізноманітніші комічні ситуації наповнюють гуморески, іронічне висміювання зустрічаємо в памфлетах, нещадна сатира переповнює фейлетони. Мабуть, немає такого прийому, до якого б не вдався Остап Вишня. Добре володіючи живою розмовною мовою, він уміє органічно трансформувати народні дотепи, творчо використовувати влучні приказки і прислів’я, він майстер образних порівнянь і метафор. Для створення комічного письменник поєднує лексику різних стилів. Важливу стилістичну роль у його творах відіграють діалектизми, архаїзми, професіоналізми, терміни. Остап Вишня — неперевершений майстер у створенні сатиричних портретів, у ліпленні гумористичних характерів за допомогою мовної індивідуалізації.
Вишневий сміх — веселий, щирий, здоровий. Вишневий гумор — близький і знайомий. Цей факт підтверджує популярність його творів, що і сьогодні читаються і викликають у читачів сміх.

44.Антитоталытарний характер творчості І.Багряного. Задум роману виношувався Багрянимпід час його перебування в та борі,коли,втікаючи з нього,він блукав тайгою та переховувався в оселях муж ніх далекосхідних мисливців-звіроловів, нащадків вихідців з Укр.(напис.1943, надрук.1944,вдосконал.1946).У романі йдеться про 30-і рр. – період масових репресій, коли досить було необережного слова чи жесту, щоб потрапити до в’язниці. Багряний не дає пояснення, що стало причиною для 25-річного ув’язнення Григорія Многогріш ного. Проте письменник використовує це «з надметою»: змалювати всю фальш, лицемірство, й жорстокість тоталітарної системи. Гол. герой – сильна й мужня особистість, кредо якої: «Ліпше вмира ти біжучи, ніж жити гниючи». У його втечі зі спецешелону треба вбачати ви клик усій системі,яка намагалася пере творити людину на безсловесного, знищеного морально й фізично, раба. Письменник утверджує думку про те, що за будь-яких обставин особистість повинна залишатися людиною, вірити в себе, у перемогу добра над злом. Через вражаючої сили символи постає тоталі тарна держава в образі експресів, що уособлюють 2 світи сталінського режи му:1-й–це ешелон смерті,що нагадує пе кельну потвору,у череві якої сотні невин но засуджених людей; 2-й – сповнений світла,розваг,комфорту,їде тут, насолод жуючись усіма благами життя, цвіт р обітничо-селянської імперії,змальований із гидким сарказмом.Коли ешелони зу стрічаються,пасажири комфортабельно го експресу бачать обабіч колії каторг ників.Реакція на цю зустріч нагадує те атр абсурду: хтось кидає у вікно цигарки й шоколад,квіти,гроші,ніби вони їм зна добляться.Найстрашніше те,що пасажи ри експресу сприймають каторжників як екзотику цього краю.Врешті-решт Мно гогрішний перемає у боротьбі за право на життя і щастя,бо «сміливі завжди мА ють щастя». Саме з цим героєм Багря ний пов’язує свої погляди на майбутнє України.