Нац. виразність байок Г-Артемовського та Гребінки.

У 1827 р. український поет виступає на сторінках «Вестника Европы» з «малоросійськими баладами» «Твардовський» і «Рибалка». Перша з них — досить вільна переробка балади А. Міцкевича «Пані Твардовська», створеної за популярним у слов'янському фольклорі переказом про пана (козака)-гульвісу, що запродав душу чортові. Традиційний фольклорний сюжет А. Міцкевич опрацьовує у романтично-гумористичному стилі, зрідка пересипанім простонародною лексикою. У баладі «Твардовський» Гулак-Артемовський загалом зберігає тематичні мотиви оригіналу, але надає їм виразної національної своєрідності. Сюжет переноситься на український ґрунт і розробляється в бурлескно-травестійній манері. Порівняно з Міцкевичем український автор помітно підсилює гумористичну тональність твору, досягає ще більшого комізму завдяки введенню нових незвичайних епізодів, жартівливих сцен і драматичних колізій, запозичених з народних переказів, анекдотів, демонологічних повір'їв. Значно розширюючи «першоджерело» зарисовками українського побуту, Гулак-Артемовський створює яскраве фольклорно-етнографічне тло, на якому рельєфно виступає колоритна постать шляхтича-гультяя Твардовського. Основним засобом естетичної оцінки цього образу є сміх, насамперед травестійно-розважальний. Звертаючись до фольклорної поетики і народної мови, Гулак-Артемовський вдало використовує стильові прийоми (символи, гіперболізовані метафори, звукописи, емоційний розмовний діалог тощо), просторічну лексику, згрубілі вирази й ідіоми.

Балада, що належить до типу гумористично-фантастичних, витримана в дусі народної поезії, написана коломийковим віршем, однак вище від надання їй «простонародного» характеру Гулак-Артемовський не піднявся. Цьому заважала передусім ще досить сильна в українській літературі й у творчості самого автора бурлескна стихія. І все ж «Твардовський», зберігаючи деякі жанрові прикмети балади (драматично-напружений сюжет з елементами незвичайності, казковості, експресивність оповіді тощо), засвідчував потяг до романтичних пошуків відбиття фольклорними засобами образності окремих сторін предметного, об'єктивного буття.

Другий твір Гулака-Артемовського — «Рибалка» — переспів однойменної балади Гете

Фабула балади Гете (мрійливий юнак, зачарований русалкою, кидається у звабливе підводне царство) сягає у світову, зокрема й українську народну міфологію. У своєму переспіві Гулак-Артемовський на цей раз повністю зберігає тематичний і сюжетно-композиційний каркас оригіналу, але опрацьовує його в дусі національної традиції. Теплою задушевністю і ще глибшим ліризмом пройнятий, приміром, опис незвіданого підводного світу («Сонечко і місяць червоненький хлюпощуться... в воді на дні і із води виходять веселенькі!»); образи рибалки і водяної красуні подані в емоційно-мелодійному освітленні. Поет широко вплітає в художній контекст твору характерні для народної пісні зменшувально-пестливі звороти, елементи казкового епосу, розмовні окличні форми тощо. Все це увиразнює національний колорит балади, її сентиментально-романтичну тональність (щоправда, тут часом трапляються й бурлескно-травестійні інтонації).

«Рибалка» — одна з перших спроб романтичної поезії в українському письменстві початку XIX ст., зокрема літературної балади, для якої, до речі, характерна версифікаційна майстерність: вдале поєднання чотиристопного ямбу з п'яти- і шестистопним. Показово, що перші українські балади в добу романтизму (П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського та ін.) при надзвичайно сильних фольклорних традиціях в Україні ще наприкінці XVIII — перших десятиліттях XIX ст. оминули, так би мовити, благодатний ґрунт баладної народної поезії і виникли на основі баладних сюжетів польської, німецької і російської літератур, хоча ці сюжети завдяки обробці їх засобами української народнопоетичної творчості набували виразного національного колориту.

У байках Гребінки в першу чергу виявилися соціальні суперечності тогочасної дійсності. Оригінальний національний колорит значно посилив їх реалістичне звучання, зробив зрозумілими для народного читача, що, в свою чергу, визначило також їх демократизм і забезпечило певну соціально-критичну спрямованість. Своїм корінням байки Гребінки сягають насамперед у народну творчість, в якій знайшли животрепетне вираження одвічні думи, прагнення й сподівання простого люду. Майже в усіх його байках хижакам і гнобителям протиставляється звичайний трудівник як уособлення людяності, працьовитості, моральної вищості. Своє ставлення до явищ.дійсності байкар переважно визначає з народних позицій, спрямовуючи гнів проти жорстокої поміщицької сваволі, несправедливості царського суду, потворних породжень суспільного устрою — хабарництва, крутійства та ін.

У цьому відношенні показова класична байка «Ведмежий суд». Запозичивши у Крилова тему (байка «Крестьянин й Овца»), Гребінка знайшов цілком оригінальне її втілення. Лисиця звинуватила Вола в тому, що він

...пив, як мошенник, брагу,

їв сіно, і овес, і сіль.

Здавалося, Волові не випадало турбуватися, оскільки він не вчинив нічого протиприродного чи тим більше злочинного. Однак суддя Ведмідь та Вовки-підсудки знайшли звинувачення достатнім, щоб «його по-своєму судить». «Трохи не цілі сутки» мудрували вони над справою. «Воно було б зовсім не диво,— сердито ревів Ведмідь,— коли б він їв собі м'ясиво», а Вовки заповзято завивали: «А то він сіно їв!» Безглуздість звинувачення тільки підкреслює цілковиту штучність розпочатої справи для формального засудження Вола, бо він «ситенький був», а судді, як відомо, розумілися саме на «м'ясиві», що, зрештою, визначило й вирок:

Понеже Віл признався попеластий,

Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,

Так за такі гріхи його четвертувать

І м'ясо розідрать суддям на рівні часті.

В чудовій своєю художньою лаконічністю й дотепністю, стилістично тонкій і влучній, пересипаній канцеляризмами байці постає яскрава картина судового свавілля — від повної беззахисності невинного підсудного, якому й слова не дали промовити, і аж до типового факту, що донощику, Лисиці, теж перепадає частка — «ратиці» нещасного Вола. Ідейний зміст байки настільки прозорий, що вона навіть не увінчується звичайною для жанру мораллю, зате сама назва — «Ведмежий суд» — постає афористичним узагальненням судового свавілля.

«Рибалка» (паралель у Крилова «Крестьяне й Река»), Навесні у Рибалки сталася біда: примхлива річка «Оржиця заграла, і ятір, граючи, водою занесла». Розлючений Рибалка пішов до «Сули скажену позивать», але побачив, що саме по Сулі, в яку впадав Оржиця, «пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам», а між тим добром і «його ниряє ятір». Зрозумівши всю безглуздість свого наміру — річку у річки ж позивати,— «здихнув Рибалочка да і назад поплівсь». Співчуття до потерпілого байкар не без дружньої іронії висловлює в теплому зверненні до Рибалки: «А що, земляче, пожививсь?» Але на цей раз Гребінка не уникає і прикінцевої моралі, в якій недвозначно розкриває соціальну суть алегоричної розповіді:

Ось слухайте, пани, бувайте ви здоровії

Еге, Охріменко дурний:

Пішов прохать у повітовий,

Що обідрав його наш писар волосний.

«Рибалка» відзначається самобутнім мовностилістичним колоритом, національними образами, локальними ознаками і навіть автобіографічними подробицями. Принагідне байкар порушує ще одну тему: висміюючи захоплення панів чужими краями (вони, мовляв, «народ письменний страх, бував у всяких школах», все знають — й «арабську цифру», й «закон турецький», «все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки»), він закликає «домівки не цуратись». Щодо цього цілком виправдана конкретизація місця дії — «у нашій стороні» та згадування річок Оржиця і Сула, визнання Рибалки «земляком».

Гребінка не випадково назвав свої байки «приказками». Саме з народних приказок було почерпнуто виключно точні, афористично стислі сатиричні образи й мовні засоби для зображення найрізноманітніших явищ, саме з приказок у байку вливався могутній струмінь гумору й словесних барв. Окремі приказки лягли в основу сюжету («Школяр Денис», «Верша та Болото» та ін.), а часом визначили композицію байки як розгорнутої метафори («Могилині родини»). Інколи зустрічаємо виразні «портретні» характеристики (цар у байці «Грішник»), реалістичні побутові деталі, майже документальний етнографічний колорит, майстерно написані пейзажі. У більшості байок розповідна частина постає своєрідним оповіданням з гострим конфліктом, а самі вони будуються у формі діалога з зазначенням дійових осіб («Ячмінь», «Соловей») або діалога, який, займаючи більшу чи меншу частину твору, графічно не виділяється («Могилині родини», «Верша та Болото», «Зузуля та Снігир»). Байки з монологічною будовою оживляються активним зверненням оповідача до вдаваного співрозмовника або навіть цілої групи слухачів («Школяр Денис», «Утята да Степ», «Рожа да Хміль»). Постійна присутність байкаря відчувається майже завжди: він не відділяє себе від певної участі в оповіданих випадках або причетності до них, що дозволяє визначити авторське ставлення до зображуваного, приховане інколи вдаваною наївністю розповіді.

М. Рильський підкреслював: «Реалістична основа байок Гребінки цілком очевидна». Це стосується байок із запозиченими сюжетами і тим більше тих, що постали не з літературних зразків, а грунтуються на реальному факті чи події, мають конкретних прототипів, хоч відомості про них до нас не дійшли. Панько й Онисько, Охрім і Опанас, школяр Денис, Іван і Петро Деркач, суддя Глива і сивий Кіндрат, «панства чортів тиск», Грицько Підсака з дядьком та інші персонажі Гребінчиних байок втратили індивідуальні риси й сприймаються кожним поколінням читачів по-різному. Але не втратилася — і ніколи не втратиться! — художня сила кращих, справді народних витворів видатного байкаря. Окремі вирази байок, навіть їхні назви, взяті з народнихджерел, у свою чергу пішли в народ як приказки, стали крилатими словами («А Лебедь плись на дно — і випурнув, як сніг», «Мовчи! почують — будеш битий», «Лисичці ж ратиці оддать», «Ведмежий суд», «Менший там не втне, де більший геть-то зможе» і т. д.).

 

Козацтво у Шевченка.

З дитячих років Т. Г. Шевченко захоплювався історією України. З великою цікавістю слухав він розповіді старих людей, в пам'яті яких збереглися найважливіші її події.

Особливу його увагу привертала героїчна визвольна боротьба народу України.

До шевченківських творів, присвячених героїчній боротьбі запорізьких козаків проти султанської Туреччини, належать насамперед поеми "Іван Підкова" і "Гамалія".

У поемі "Іван Підкова" оспівує один із сміливих морських походів запорожців, очолюваний отаманом Підковою, до берегів султанської Туреччини, на її столицю Царград. Як відомо, Іван Підкова - історична особа. У другій половині XVI ст. він неодноразово очолював воєнні походи запорозьких козаків проти турецько-татарських агресорів. Похід, змальований в поемі "Іван Підкова", відбувався в умовах бурі, коли Чорне море стогнало і вило. На цьому фоні ще яскравіше виявляється мужність і високе військове мистецтво козаків. Отаман Підкова показаний у поемі досвідченим організатором, який користується загальною повагою і авторитетом серед учасників походу.

Змалюванню великого селянсько-козацького повстання Т. Г. Шевченко присвятив поему "Тарасова ніч". У вступі до неї автор розповідає про тяжке становище українського народу, поневоленого шляхетською Польщею.

Згадавши після цього поразку селянсько-козацьких повстань, очолюваних Наливайком і Павлюком, Шевченко змальовує самовідданий виступ народу на захист "стоптаної ляхами" України.

Поет створив реальний образ мужнього керівника повсталих - Тараса Федоровича (Трясила), який, вболіваючи за загальні народні інтереси, в найскрутніші хвилини звертається до повстанців за порадою, як подолати сильного ворога.

Палкий поборник міцної, непорушної дружби слов'янських народів у боротьбі за соціальне і національне визволення, Шевченко чітко розмежовував народ Польщі і польських загарбників-гнобителів - магнатів і шляхту, яким всіляко допомагали ксьондзи та єзуїти. У поемі "Тарасова ніч" підкреслюється, що ворогами українського народу були не поляки в цілому, а "ляшки-панки".

Отже, образи цих безсмертних творів розкривали славні сторінки визвольної боротьби українського народу в минулому.

Велич і красу козацької звитяги Шевченко розкриває в поемах «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки». Герої цих творів борються за волю проти ворогів свого народу і перемагають. Картину волелюбства і мужності українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими ордами показано в поемі «Гамалія». Із піснею вирушають запорожці визволяти своїх побратимів.

Для Шевченка козацтво завжди ототожнювалося з волею і славою України. У поемі «Гайдамаки» він показує козацько-селянське повстання 1768 року. Ватажки гайдамацького руху Максим Залізняк та Іван Гонта постають перед нами як справжні національні герої, возвеличені народом і оспівані ним у піснях. Герою поеми «Гайдамаки» Яремі Галайді притаманні всі риси справжнього козака: мужність, хоробрість, відданість справі, волелюбність, ненависть до ворогів та вірність у коханні. Саме такими сильними, відважними і духовно красивими людьми бачив Шевченко борців за справу свого народу. Великий Кобзар пишався героїчним минулим українського народу. Боляче йому було думати, що від слави козаків, величі і краси козацької звитяги. Тому оспівує він героїв-козаків у своїх поемах, бо хоче, щоб вони назавжди залишилися в пам’яті народу і стали прикладом для нащадків. Ми повинні знати свою історію і пишатися нею, бо без минулого у нас немає майбутнього.