А.Ватто. Савояр с байбаком. 1716. Ермітаж, Санкт-Петербург.

 

Проте надалі його головним сюжетом стали галантні свята – аристократична компанія в парку музичить, танцює, прогулюється.

А.Ватто. Свято кохання. 1716/19. Дрезден, Картинна галерея.

А.Ватто. Товариство у парку. 1716/19. Дрезден, Картинна галерея.

А.Ватто. Важкувата пропозиція. 1716. Ермітаж, Санкт-Петербург.

 

Ніякої дії, ніякої фабули – світ безтурботного життя, переданий з витонченою грацією трохи іронічним спостерігачем. (“Вередниця ”).

А.Ватто. Вередниця. 1718. Ермітаж, Санкт-Петербург.

Усі звиви кохання передаються у кольорі відтінками тонів або змішуванням (колорит – одна з найсильніших якостей хисту художника – побудований на тонких нюансах сірих, коричневих, блідо-бузкових, жовто-рожевих тонів).

6. А.Ватто. Меццетен. 1719. Метрополітен-музей, Нью-Йорк.

А.Ватто. Паломництво на острів Киферу. 1717-1718. Лувр, Париж.

Театральність, характерна для всього мистецтва 17 ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго перед смертю – “Паломництво на острів Шиферу (Цитеру) ”, де кавалери й дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почуття, його наростання. І передано це кольором – мерехтливим світлом, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення – мета художника. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Уся картина – наче театральний кін. Театром і було життя суспільства, яке малював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії (“Жіль” або «П’єро»).

А. Ватто. П’єро (Жіль). Лувр, Париж.

 

А.Ватто. Вивіска лавки Э.Ф.Жерсена. 1720. Картинна галерея, Берлін-Далем.

Останній тут – а найреалістичніший твір Ватто. У правій частині картини розмовляють кавалери і дами, які зайшли в антикварну крамницю, у лівій – складають у ящики картини, серед яких і портрет Людовіка ХІУ – “короля-сонця”. “Чи немає тут думки про скороминущість життя, слави, влади і вічність тільки мистецтва?” – запитують мистецтвознавці.

 

2) Франсуа Буше (1703-1770).

Франсуа Буше. Автопортрет.

Буше (Boucher) Франсуа (1703–1770), французький живописець. У 1755-1765 керував Королівською мануфактурою гобеленів в Парижі, з 1765 – директор Королівської академії живопису і скульптури, “перший живописець короля”, один з яскравих майстрів рококо. Буше на початку свого творчого шляху відчув вплив А.Ватто (гравіював його картини), в подальшому писав плафони, панно, картини з міфологічними, пасторальними, жанровими сценами, ошатно-кокетливі портрети, ідилічні пейзажі, витримані у м’яких сріблясто-зелених тонах (“Вид в околицях Бове, Ермітаж, Санкт-Петербург). В деяких картинах Буше 1720-1730-х років, теплих і насичених за колоритом (“Геркулес і Омфала”(1), Музей ім..О.С.Пушкіна, Москва), помітні відгуки фламандського мистецтва.

Ф.Буше. Геркулес і Омфала. 1720-30. Музей ім. О.С.Пушкіна, Москва.

В більш пізніх роботах (“Діана після купання(2) ”, 1742, Лувр, Париж. П ортрет маркізи Помпадур (3), 1752, зібрання Уоллес, Лондон) з великою кількістю відтінків рожевого і голубого, звивистих ліній, що переплітаються і складних ракурсів підсилюються притаманні рококо декоративність, чуттєвість, дещо манірна грація, враження “фарфоровості” фігур.

Ф.Буше. Діана після купання. 1742. Лувр, Париж.

Ф.Буше. Портрет маркізи де Помпадур. 1752. Зібрання Уоллес, Лондон.

Ф. Буше. Мадам Пампадур.

Буше вважають істинним представником французького рококо – “першого художника короля”, як його величали, директора академії.

Гедонізм, властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розумним. Він умів робити все: панно, картини, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Теми – релігійні, міфологічні, пейзажні краєвиди – все це пасторальне, ідилічне і при цьому виражає відверто чуттєву насолоду життям (“Тріумф Венери”, “Туалет Венери”, “Венера з Амуром”, “Венера з Вулканом” тощо).

Ф.Буше. Туалет Венери.

Тонкі витончені форми, ліричний ніжний колорит, чарівлива граційність, навіть манірність рухів, миловидні обличчя і м’які посмішки персонажів в його роботах нагадують “галантні сцени” Ватто. Проте у Буше втратилось відчуття нестійкості, перемінливі ситуації, що було сенсом творів Ватто. Художника більше цікавлять не самі персонажі, а гармонійне поєднання людських фігур, пейзажу і натюрморту.