Рококо – стиль «галантної доби».

Рококо – стиль «галантної доби».

Розквіт рококо припав на другу чверть 18 ст. Його батьківщиною стала Франція. Стиль побутував передовсім в придворно-аристократичному середовищі, в живопису й декоративно-прикладному мистецтві палаців й особняків, широко використовувався також для прикрашання церков. В зодчестві проявив себе в основному в галузі декору і в малих архітектурних формах (наприклад, в садово-паркових павільйонах).

Ідеал стилю рококо.

Барочний ідеал людини потенційно містив у собі можливість розщеплення принаймні на два нових ідеали: чисто гедоністичний (від слова – насолода, гедонізм – напрям, що виник у Стародавній Греції у 4 ст. до н.е. філософсько-етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом, метою життя) і чисто героїчний. Перший привів до формування мистецтва рококо, а другий – класицизму.

Світогляд, який відповідав поняттю, що людина – це «пучок приємних відчуттів», був природним для сибаритів (з грецької – зніжена, розбещена розкошами, багатством людина, дармоїд; від назви давньогрецької колонії у Південній Італії – Сібаріс, в якій пануюча верхівка відзначалася особливою розбещеністю і неробством), котрі потопали у розніженості і розкошах. Будь-яке хвилювання і моральне напруження, пов'язане з героїчними зусиллями, могло порушити їхній безтурботний стан райської дрімоти. Тому ідеальним твором з їхнього погляду міг бути тільки такий, котрий задовольняв би ідеалові чисто гедоністичної людини (без усякої домішки барочного героїзму – абсолютно безтурботна людина).

Ватто. Паломництво на острів Кіфера.

Архітектурний (точніше — декоративний) стиль рококо з’явився у Франції під час регентства (1715—1723) і досяг апогею при Людовику XV, перейшов в інші країни Європи і панував там до 1780-х років. Стиль рококо був не стільки продовженням стилю бароко, скільки його видозміною, що відповідала манірному, надмірному часові. Він не вніс в архітектуру ніяких нових конструктивних елементів, але користувався старими, використовуючи різні традиції, головним чином, для досягання декоративної ефектності.

Відкинувши холодну парадність, важку і сумну пихатість мистецтва часів Людовика XIV й італійського бароко, архітектура рококо прагнула бути легкою, привітною та грайливою, уникає строгої симетричності, без кінця варіює членування й орнаментальні деталі. В творіннях цієї архітектури прямі лінії і плоскі поверхні майже щезають або ж замасковуються фігурною обробкою; не проводиться у чистому вигляді жоден з усталених ордерів; колони то подовжуються, то скорочуються, то гвинтоподібно скручуються; фронтони, що являють собою ламані опуклі та запалі лінії, увінчуються також вазами, пірамідами, скульптурними фігурами, трофеями та іншими подібними предметами. Не дивлячись на таку відсутність раціональності у використанні архітектонічних елементів, на таку капризність, вишуканість і надлишок форм, стиль рококо залишив багато пам’яток, котрі й досі приваблюють своєю оригінальністю, розкішшю й веселою красою, що живо переносять нас в епоху рум’ян і білил, мушок і пудрених перук.

 

• Архітектура рококо

Французьке рококо: Амалієнбург під Мюнхеном.

Фридериціанське рококо маскується під шінуазрі (тобто наслідування китайському): Китайський будиночок у Потсдамі.

Шінуазрі, шінуазері (від фр. chinois — китайський), або китайщина — використання мотивів і стилістичних прийомів середньовічного китайського мистецтва у європейському живописі, декоративно-прикладному мистецтві, костюмі, в оформленні садово-паркових ансамблів 18 ст.

Шінуазрі є стильовим напрямком, що отримав свій розвиток як гілка стилю рококо. Шінуазрі — один з видів орієнталізму, і, в більш широкому сенсі, екзотизму.

Єлизаветинське рококо: інтер’єр Китайського палацу в Оранієнбаумі.

 

Баварское рококо: базилика Фірценхайліген.

Португальске рококо: церква Франциска Ассизького в Оуру-Прету роботи Алейжадінью.

 

 

Проект одного з перших інтер’єрів в стилі рококо – палацу Марлі (не зберігся).

Франція. Середина 18 ст.

 

Асиметричний орнамент, що обрамлював дзеркала, живописні плафони на стелях і десюдепорти над дверима, пов’язував окремі деталі інтер’єру в єдиний декоративний ансамбль (палац Амалієнбург, Німеччина, 1734—39). [ ДЕСЮДЕПÓРТ (франц. dessus de porte, буквально – над дверима), декоративне панно, розташоване над дверима (найчастіше живописне, рідше скульптурне). Обрамлення десюдепорту пов’язують його із загальним ліпним або різьбленим дерев’яним оформленням дверного отвору. Десюдепорти широко застосовувались в оздобленні палацових інтер’єрів у Європі у 17–18 ст., в Росії – у 18 ст.]

Інтер'єр в стилі рококо.

Париж. 1753—1775 рр. Гравюра.

Площа Злагоди. Фрагмент.

В роки Великої Французької революції (1789-1799) статую короля знесли. У 1836 р. замість гільйотини (вона стояла там з 1793 р.) встановили єгипетський обеліск, який стоїть і донині.

Площа прикрашена також фонтанами.

Скульптура

Майже кожен з французьких скульпторів 18 ст. працював одночасно в різних жанрах — і в історико-міфологічному, і в портретному. Ставлення скульпто­рів до панівних стилів — ро­коко і неокласицизму — також бу­ло доволі вільним. Один і той же майстер з легкістю переходив від витончених статуеток в стилі рококо до монументальних неокласицисти­чних композицій.

Скульптори Едм Бушардон (1698-1762, розвивав традиції класицизму), Жан Батист Лемуан Молодший (1704-1778, майстер в стилі рококо), Жан Батист Пігаль (1714-1785, майстер реалістичного портрета), Етьєн Моріс Фальконе (1716-1791, автор композиції у фарфорі в стилі рококо на теми античності, автор пам’ятнику Петру І у Петербурзі).

 

Попередником естетики класицизму був придворний скульптор Людовика ХУ Едме́ ( або Едм) Бушардо́н (1698, —1762), що прагнув виховати у сучасників смак до форм античного мистецтва.

Палиці Геркулеса.1750.

 

Найбільш відомим майстром рококо був Жан Батист Лемуан Молодший (1704—1778), який виконав скульптурні прикраси для інтер’єрів готелю Субіз у Парижі. Граційність поз, тонкий ліризм, незвична асиметричність ком­позицій відрізняють його статуї, які гармонійно доповнюють вбрання залів в стилі рококо. Лемуан був прекрасним педагогом: з його май­стерні вийшли два видатних скульптора середини 18 ст. — Пігаль і Фальконе.

ЖАН АНТУАН ГУДОН (1741—1828)

Жан Антуан Гудон пройшов серйоз­ну художню школу: він навчався в академії і стажувався в Римі.

Гудон. Діана. 1777.

Майстер віддав данину традиційним для класицизму античним сю­жетам (найбільш відомою стала статуя «Діана», що існувала в двох варі­антах: 1776 і 1780 рр.), але по-справжньому знайшов себе в жанрі портрета. Моделями Гудона були відомі громадські діячі: французькі письменники і філософи — Дені Дід­ро, Жан Жак Руссо та ін. Не прикрашаючи зовнішність своїх героїв, він майстерно відображав незвичність особистості, творче обда­рування. В портреті Крістофа Віллібальда Глюка (1775 р.) Гудон вражаюче передав порух ду­ші композитора — здається, що в пориві натхнення його побите віспою обличчя перетворюється на очах, стає прекрасним.

.

Жан Антуан Гудон.

Портрет композитора К. В. Глюка. 1775 г. Королевский музыкальный колледж, Лондон.

Особливе місце в творчості Гудона займають зображення Вольте­ра. Скульптор створив декілька портретів знаменитого французького мислителя, а також дві ста­туї, майже однакові за задумом (одна з них, 1781 р., виконана на замовлення російської імператриці Кате­рини II). Вольтер сидить в кріслі. Риси його обличчя передані з граничною точністю. Легкий нахил тіла вперед, гострий погляд, сарка­стична усмішка, що застигла на тонких губах, створюють враження живого контакту моделі з Одежі, які важко віднести до певної епохи, природні в зображенні філософа і змушують замислитись про справжній масштаб його особистості. Вольтер став для майстра втіленням головних духовних цінностей свого часу. Портрет конкретної людини перетворився у Гудона в певний ідеальний образ мислителя — мудреця, що увібрав в себе і знання сучасного життя, і досвід древності.

 

Жан Антуан Гудон. Вольтер.

У 18 столітті розвиваються такі порцелянові мануфактури в місту Мейсон (Німеччина) і Севр (Франція). Для мейсенського фарфору характерні статуетки, виконані в стилі рококо. Дуже часто авторами їх були відомі французькі й німецькі скульптори.

Мейсенська порцеляна.

 

Живопис

1) Антуан Ватто (Валансьєн, 1684 - 1721, Ножан-сюр-Марн).

Портрет Антуана Ватто.

Біля 1702 приїхав до Парижу, працював як копіїст. Навчання у живописців К.Жилло (1703–1707/08) і К.Одрана (1708–1709) сприяло пробудженню інтересу Ватто до театру и декоративного мистецтва. Ватто відчув вплив П.П.Рубенса, твори якого вивчав у Люксембурзькому палаці в Парижі. Академік з 1617. У 1719–1720 Ватто відвідав Велику Британію. Звертаючись до мотивів, почерпнутим з сучасному йому життя (“Бівак”, б. 1710, Москва, Музей ім.. О.С.Пушкіна; “ Савояр с байбаком” (1), 1716, Ермітаж, Санкт-Петербург), Ватто вносив в них особливу інтимність і ліричну схвильованість. В зрілий період творчості він розробляє новий тип сюжетів – театральні сцени і “галантні свята” (“ Свято кохання ”(2), “Товариство у парку”(3), б. 1720, – обоє в Картинній галереї, Дрезден; “ Важкувата пропозиція” (4), б. 1716, “ Вередниця”(5), б. 1718 - обоє в Ермітажі, Санкт-Петербург; “ Меццетен” (6), 1719, Метрополітен-музей; “Паломництво на острів Кіферу”(7), 1717-1718, “П’єро (Жиль)(8) ” – обоє в Луврі, Париж), в яких за галантною грою персонажів, що постійно повторюються, під маскою актора криється величезна різноманітність відтінків поетичного почуття, цілий світ найтонших душевних станів, що нерідко забарвлені іронією і гіркотою, що народжені зіткненням світу мрії з реальністю. Багатство емоційних відтінків в цих картинах Ватто підкреслюється пейзажем, забарвленим тонким ліричним почуттям, витонченою виразністю поз і жестів, вишуканістю ніжних кольорових сполучень, тріпотливою грою фарбових нюансів і мазків, що нібито вібрують. Глибокі роздуми Ватто про сутність справді високого мистецтва, яке він протиставляє мистецтву ложно-значущому, парадно-офіційному, відбилось у творі “Вивіска лавки Э.Ф.Жерсена” (9) (1720, Картинна галерея, Берлін-Далем). Поетичне зачарування відрізняє і рисунки Ватто, виконані зазвичай сангіною або в три кольори (крейда, сангіна, італійський олівець) і що відбивають різні типи французького суспільства початку XVIII ст..; легкі штрихи і хвилясті лінії відтворюють в них нюанси пластичної форми, рух світла, ефекти повітряного середовища.

Декоративна вишуканість творів Ватто лягла в основу рококо як стильового напряму (хоч в цілому творчість художника далеко виходить за його межі), а його поетичні відкриття були підхоплені французькими живописцями середини – 2-ї половини XVIII ст. (Ж.Б.С.Шарденом, Ж.О.Фрагонаром та ін.).

 

Цей художник став першим великим майстром рококо. Він починав з наслідування фламандців (“Савояр” – хлопчик з Савойських гір, що йде на заробітки).

Франсуа Буше. Автопортрет.

Буше (Boucher) Франсуа (1703–1770), французький живописець. У 1755-1765 керував Королівською мануфактурою гобеленів в Парижі, з 1765 – директор Королівської академії живопису і скульптури, “перший живописець короля”, один з яскравих майстрів рококо. Буше на початку свого творчого шляху відчув вплив А.Ватто (гравіював його картини), в подальшому писав плафони, панно, картини з міфологічними, пасторальними, жанровими сценами, ошатно-кокетливі портрети, ідилічні пейзажі, витримані у м’яких сріблясто-зелених тонах (“Вид в околицях Бове, Ермітаж, Санкт-Петербург). В деяких картинах Буше 1720-1730-х років, теплих і насичених за колоритом (“Геркулес і Омфала”(1), Музей ім..О.С.Пушкіна, Москва), помітні відгуки фламандського мистецтва.

Ф. Буше. Мадам Пампадур.

Буше вважають істинним представником французького рококо – “першого художника короля”, як його величали, директора академії.

Гедонізм, властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розумним. Він умів робити все: панно, картини, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Теми – релігійні, міфологічні, пейзажні краєвиди – все це пасторальне, ідилічне і при цьому виражає відверто чуттєву насолоду життям (“Тріумф Венери”, “Туалет Венери”, “Венера з Амуром”, “Венера з Вулканом” тощо).

Ф.Буше. Туалет Венери.

Тонкі витончені форми, ліричний ніжний колорит, чарівлива граційність, навіть манірність рухів, миловидні обличчя і м’які посмішки персонажів в його роботах нагадують “галантні сцени” Ватто. Проте у Буше втратилось відчуття нестійкості, перемінливі ситуації, що було сенсом творів Ватто. Художника більше цікавлять не самі персонажі, а гармонійне поєднання людських фігур, пейзажу і натюрморту.

Ф.Буше. Сніданок.

3 ) Жан-Огюст Фрагонар (1732-1806).

Жан-Огюст Фрагонар. Автопортрет.

Мистецтво Ватто і Буше у ІІ пол. століття, коли ідеалам рококо, як і самому замовнику цього мистецтва, вже по суті було винесено вирок (бо цей час підготував панування буржуазних цінностей), продовжив цей блискучий майстер, живописець-імпровізатор, художник рідкісного таланту, фантазії, темпераменту. Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучення блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали його картини, він працював у багатьох жанрах, зображуючи в основному галантно-любовні сцени.

Фрагонар (Fragonard) Жан Оноре (1732–1806), французький живописець і графік. Навчався в Парижі у Ж.Б.С.Шардена, Ф. Буше, К.Ванлоо, у Французькій академії в Римі (1756–1761); працював у Парижі. В 1789-1794 Фрагонар був хранителем Національного музею (Лувр, Париж). Продовжуючи традиції мистецтва рококо, Фрагонар досяг особливої проникливості у відтворенні ліричних сцен повсякденного життя, сфери інтимних людських почуттів, поезії природи. Його твори, виконані з трепетною емоційністю, наповнені чуттєвою розніженістю, відчуттям радості буття, відрізняються вишуканою декоративністю колориту, легкістю живописної манери, плавними композиційними ритмами (“ Гойдалка”, 1766, зібрання Уоллес, Лондон; “Свято в Сен-Клу”, 1775, Французький банк, Париж; “ Поцілунок крадькома ”, Ермітаж, Санкт-Петербург). Тонкі світлотіньовіефекти характерні для офортів і численних рисунків Фрагонара - штудій натури і пейзажів, виконаних в техніці сангіни, бістру, іноді сепії.

 

Фрагонар. Побачення. 1771.

Фрагонар. Білий бик. 1732.

Знаменита картина “Поцілунок крадькома ” більше нагадує твір побутового жанру. Герої поводять себе не за правилами "галантних сцен“, а дають волю своїм почуттям. Від цього виникає відчуття руху, який стрімко розгортається перед очима.

Фрагонар. Засув.

Інша царина творчості Фрагонара – портрети – розкриває інші грані його обдарування. Митця приваблював ідеал епохи Просвітництва – надзвичайна особистість, що має могутній інтелект і здібності мати вплив на оточуючих. Не випадково саме йому належить кращий портрет французького філософа Дені Дідро.

Обидві – 1769. Лувр, Париж.

Крім портретів конкретних осіб, своїх сучасників, він має цілу серію творів, які передають стан портретованих, обдарованих певним талантом людей, під час натхнення.

Художник також часто ілюстрував книги (“Дон Кіхот”, “Несамовитий Роланд” та ін.).

3) Жан Батист Шарден (1699-1779).

Шарден (Chardin) Жан Батист Симеон (1699-1779), французький живописець і графік епохи Просвітництва. Його творчість відрізняється від робіт майстрів рококо і за стилем, і за змістом.

Він зосереджувався на натюрморті і побутових сценах – жанрах, цілком заснованих на натурних спостереженнях.

У 1728 р. Шарден організував виставку на площі Дофін, котра виявилась успішною. Представлені на ній натюрморти були виконані в дусі фламандських картин 17 ст. Художника став членом Королівської академії, як «живописець квітів, плодів і характерних сюжетів». З часу одруження у 1731 р. Шарден пише сцени тихого і затишного сімейного життя (« Молитва перед обідом », «Рисувальник», « Хлопчик з дзиґою », «Дівчинка з воланом»), варіюючи одні й ті ж самі сюжети. Його жанрові картини просякнуті ліризмом і споглядальним спокоєм. Герої картин художника – представники мілко-буржуазного Парижа. Домогосподарки просто, але акуратно вбрані, небагаті інтер’єри чисто прибрані, кожна річ має своє місце. Близькі і теплі стосунки пов’язують персонажів. Персонажі Шардена – люди доброчинні і благочестиві.

Ермітаж, Санкт-Петербург.

Барви художника або яскраві, або приглушені, як у рококо; мазки то наближають олійний живопис до прозорої тонкості акварелі, то викликають у пам’яті картини великого фламандця Рубенса – настільки вони соковиті та енергійні.

Композиції натюрмортів строго вивірені. Художник пише звичайні речі, що постійно оточують людину: прості посудини, плоди й овочі, кухонне начиння, обмежуючись одним (« Мідний бак для води », б. 1733 р.) або двома-трьома предметами («Натюрморт з фазаном і мисливською сумкою», б. 1760 р.; « Натюрморт з люлькою », б. 1737 р.).

Живопис відрізняється єдністю сріблясто-сірого тону, багатством рефлексів і найтонших, ледь вловимих відтінків.

Обидві – Лувр, Париж

Каналетто

Каналетто Джованни Антонио (Canaletto Giovanni Antonio) (1697-1768). Итальянский живописец эпохи классицизма и офортист. Собственно, настоящая фамилия Каналь (Canal). Родился 28 октября 1697 года. Учился у своего отца, театрального художника Бернардо Каналя. Работал главным образом в Венеции, а также в Риме (1719-1720 и около 1740) и Лондоне (1745-1755). Мастер архитектурного пейзажа-ведуты, Каналетто писал панорамные виды Венеции и других городов, наполняя их красочными изображениями городской жизни. Ведуты Каналетто ценились наравне с работами признанного мастера этого жанра Карлевариса. Но живописец Каналетто, в отличие от Карлевариса, волшебным образом наполнял свои работы пестрой живой жизнью и удивительным светом. Документальная точность рисунка и совершенство перспективного построения сочетаются в его произведениях с нарядностью и свежестью цветовой гаммы, световоздушными эффектами, нарядной зрелищностью композиционного решения (“Двор каменотеса”, около 1730, Национальная галерея, Лондон; “Отъезд венецианского дожа на обручение с Адриатическим морем”, 1740-е годы, Государственный музей изобразительных искусств, Москва; “Портик дворца”, 1765, Галерея Академии, Венеция; “Старый Уолтонский мост”, 1754). Тонкой наблюдательностью, легкостью светотеневых градаций отмечены пейзажные офорты Каналетто (“Ведуты”).

 

Рококо – стиль «галантної доби».

Розквіт рококо припав на другу чверть 18 ст. Його батьківщиною стала Франція. Стиль побутував передовсім в придворно-аристократичному середовищі, в живопису й декоративно-прикладному мистецтві палаців й особняків, широко використовувався також для прикрашання церков. В зодчестві проявив себе в основному в галузі декору і в малих архітектурних формах (наприклад, в садово-паркових павільйонах).

Ідеал стилю рококо.

Барочний ідеал людини потенційно містив у собі можливість розщеплення принаймні на два нових ідеали: чисто гедоністичний (від слова – насолода, гедонізм – напрям, що виник у Стародавній Греції у 4 ст. до н.е. філософсько-етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом, метою життя) і чисто героїчний. Перший привів до формування мистецтва рококо, а другий – класицизму.

Світогляд, який відповідав поняттю, що людина – це «пучок приємних відчуттів», був природним для сибаритів (з грецької – зніжена, розбещена розкошами, багатством людина, дармоїд; від назви давньогрецької колонії у Південній Італії – Сібаріс, в якій пануюча верхівка відзначалася особливою розбещеністю і неробством), котрі потопали у розніженості і розкошах. Будь-яке хвилювання і моральне напруження, пов'язане з героїчними зусиллями, могло порушити їхній безтурботний стан райської дрімоти. Тому ідеальним твором з їхнього погляду міг бути тільки такий, котрий задовольняв би ідеалові чисто гедоністичної людини (без усякої домішки барочного героїзму – абсолютно безтурботна людина).