Рік. 22 липня. На зорі відчинилися врата Доростоля. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Рік. 22 липня. На зорі відчинилися врата Доростоля.



Ще сплять птахи на деревах. Спить військо імператора Іоана Цимисхія. Українці (русичі) голодом переможені, не мають сил владно володіти мечами.

"Іду! З Дажбогом іду!" - сказав цар Святослав, меч піднявши. Атіман Свада дав наказ зачинити всі врата Доростоля - останній бій. Від тепер немає входу в Доростоль - усі здібні іти вперед (діти, ранені, старі жінки), зібрані в дорогу.

Імператор Іоан Цимисхій прокинувся. Оторопів, глянувши на військо царя Святослава. Що це є? Приречені на смерть підняли мечі. Клянуться вмерти - брат обнімає брата: прощаються, обіцяють стрінутися в Царстві Духа Предків.

233. Сонце нестерпно пече. Важке для дихання повітря. Стоїть парна зловісна тиша: душно, як перед дощем. Греки (ромеї) в одязі сукняному виглядають змученими. Вони погано спали - кусали блохи. Вони приголомшені незвичним наступом українців (русичів). Наступаючі ідуть, як скала - один за всіх, всі - за одного, одне тіло - одна душа, один меч -одна ціль.

Між ними немає такого, що хотів би бути позаду - кожний хоче бути першим під час стрічі з греком (ромеєм).

Греки (ромеї) відступають. Імператор Цимисхій плянує з військом відійти в чисте поле, щоб вночі (при місяці) почати бій. Цар Святослав, побачивши, що греки (ромеї) відступають, підняв булаву - настала мертва тиша.

234. З Чорного моря прийшли темні важкі хмари. Уночі земля покрилася густим непроглядним туманом. На полі ходять греки (ромеї) з смолоскипами - шукають самі себе.

Нічного бою не буде.

"Україна (Русь), використавши темну ніч, перейде Дунай і зникне у степах", - думають стратеги.

Світає - повільно зникають сутінки. Стоїть на колінах волхв Богомир - молитвою стрічає сонце. Греки (ромеї) дивуються: цар Святослав на баскому коні оглядає лави косацькі. Коні, вночі траву маючи, побадьорішали. У кожного косака біля пояса сумка - в сумці дві жмені пшениці на сніданок, обід, вечерю. На лівій стороні (біля передового загону царя Святослава) стоїть "амазонський" загін.

235. І загоготіли бубони, і засурмили сурми - почався бій. Останній бій. Передовий загін імператора Цимисхія ("Загін безсмертних") має наказ - проникнути у ряди косацькі несподівано і вбити царя Святослава. У боях з мусульманами загартований стратіот (грек з Атен) Анемас ударив по голові: цар Святослав упав з коня - шолом захистив від смерти. Цар Святослав рукою стримує кров, що тече з його лівої ноги. Косак Бразд пронизав мечем груди - грек Анемас лежить мертвий, а його оточені колеги - посічені.

Українки (русички) - легендарні амазонки, почувши, що цар Святослав ранений, подвоїли свою одчайдушність - забули про обережність.

Вони вриваються в колону, де стоїть імператор Цимисхій. Ні, це не бій, а прагнення умерти славно, стати легендою-казкою віків. Косак мобілізовує усі свої духовні й тілесні сили - б'ється з чотирма греками (ромеями), він на десять хвилин стає богом - він наносить блискавичні удари мечем. Він у найскладніших обставинах володіє рівновагою, винахідливістю, жахає ворогів несподіванками. І ці хвилини дарують йому життя - три вороги вбиті, четвертий - утік.

236. За відступаючим військом імператора Цимисхія іде військо царя Святослава. З південних берегів Чорного моря почав дути сильний буревій. Коні, закривши очі, відмовилися іти. Косаки придушують щити до землі, навальна буря зриває шоломи, збиває з ніг. Амазонки (українки-русичівки) положили коней і самі лягли біля них. Не можна відкрити очей - пил очі засипає, чорний пил з'єднався з чорними хмарами - стало темно. Греки-ромеї у степу лежать - вони вірять, що Христос вислухав молитву їхніх архиєреїв і бурею стримує хід варварської України (Руси).

Війна закінчилася. Біля царя Святослава стоять атімани Бразд, Горинь, Дарава, Свада, Преслав, Тур, Полян, Радим, Кий, Скотана. І атіманка Славуня - володарка "амазонської раті". Волхв Богомир, перев'язуючи ногу цареві Святославові, сказав: "Нога просить спочинку".

237. Цар Святослав, рукою підтримуючи ранену ногу, сказав: "Візьмемо від греків (ромеїв) дари. І підемо. Коли будемо незадоволені їхньою поведінкою, зберемо нові сили і мовою мужнішою з ними поговоримо".

У липні (Індикта 14, року 6479 "от сотворення міра"), як твердять літописці, цар України (Руси) й імператор Візантії підписали договір миру. Стрілися вони на березі Дунаю. Імператор Цимисхій оточений "охороною безсмертних". Він сидить на коні. Біля нього вітер розвіває "священні прапори Візантії". Він пишнотний - блищить на сонці червоний скарамангій, горять діяманти на ручці меча. Червоні, як ноги у гуски, сандалі, на грудях - діяманти. Стратеги і патрикій такі пишні, як і їхній імператор Цимисхій.

(Був імператор Іоан Цимисхій вірменом (армянином) чи ні - але прізвище Цимисхій армянське, значить "Малий").

До берега причалив кораблик (лад'я). Усі гребці в білому одінні. Біля керма сидить юнак середнього росту: чуприна (на поголеній голові) спадає на вухо, у вусі золота серга, в якій вмонтований дорогоцінний рубін. Очі глибокі, пронизливі, суворі, сірі, як полин у степах Скитії, вуса довгі, постава горда, меч біля пояса. Греки (ромеї) впізнали - це цар Святослав. Справжнього царя можна пізнати навіть тоді, коли він ітиме босими ногами по стерні, маючи драну сорочку, він цар - у нього душа царська, у нього вольовість царська.

238. Микола Аркас в "Історії України-Руси", виданій у Кракові в 1912 році, (на стор. 32-й) пише: "Грецький вчений Леон Діякон говорить про стрічу візантійського імператора з Святославом так: "Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почотом: одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а в ньому була невеличка купа людей, усі гребли веслами і князь також, тому його не можна було відразу розпізнати.

Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий і широкий у плечах"".

239. 972 рік. Весна. Тихо пливуть лад'ї по Дніпрі повноводному. Цар Святослав сидить біля волхва Богомира. Дивиться вдаль і каже: "У нозі німе ниття - біль нестерпний. Я переможу біль, а коли помру, то поховайте біля Дніпра. І бережіть мій заповіт: українець (русич) вільний тоді, коли тримає меч в руках, доглядаючи скот на пасовищах, ідучи за ралом, чи новий град ставлячи. Випустить меч з рук, буде рабом на рідній землі, стоятиме на колінах перед чужими богами. Ми, українці (русичі), дуже багаті люди, і тому ми повинні щодня пам'ятати - скарби охороняються мечем".

І сказав волхв Богомир: "Царю мій, скоріше пливімо до Києва, я маю ліки цілющі - рана заживе, нові сили ввіллються в тіло твоє. Ти маєш тридцять літ, світова слава осяює чоло твоє. Україна (Русь) жде від тебе нових постанов і розпоряджень. Косацька рать любить тебе більше, як себе, і в цьому сила внуків Дажбожих".

240. 27 квітня. З високих тихих очеретів засвистіли печенізькі стріли. І січ смертельна почалася. Лежить у лад'ї білий, як сніг, цар Святослав - з грудей струмениться кров. Охорона обороняється від печенігів, які з очеретів виповзають, як примари.

І - печеніги падають у воду, верещать. Вони з криком "Урман аша! Ат белен! Елга буенда!" - щезають: побачили вони наближення військ косацьких. Косак Див, який знає мову печенізьку, сказав, що їхні слова значать: "Через ліс! На коні! По ріці!"

241. Косаки винесли лад'ю на берег, поставили на Полингорі. Волхв Богомир покрив лице царське вогнистим покривалом і сказав: "Дажбоже, у Царство Духа Предків іде наш гордий цар Святослав, творець слави України (Руси), оборонець рідної віри, оборонець життя внуків Твоїх, Дажбоже наш! Він прийшов з Вічности Твоєї і відходить у Вічність Твою, єднається з Сонцем, з Небом, з Землею, з життям вічним України (Руси)".

Зійшла зоря вечірня. По Дніпрі розсипалися зорі. Огнем охоплена лад'я горіла, як могутній світильник.

242. І коли огонь погас, став на коліна волхв Богомир, поцілував землю і поклав жменю землі на прах царя Святослава. Ішли рядами косаки. Тримали коней за поводи: кожний брав землі в шолом і сипав - виросла висока свята могила. З могили царя Святослава косачки і косаки брали жменю землі, притискали до грудей своїх, до ран своїх, до сліз своїх. І мовчки сідали на коней. І тихо їхали степовим безмежжям - їх жде Київ.

 

ДЕНЬ 21

 

1. 972 рік. Літо. Київ. Атімани-воєводи Скотана, Бразд, Свада, Дантур, Тургата, Кий, Ліпак, Орьпан, Полян, Оболонь, Радим, Горинь, Сколот, Парата, Тапіта, Дарава побачили Київські гори, і спинили коней. Стали на коліна, перед собою щити поставили і поцілували матір-землю рідну.

З селища Варівка вийшли люди - діти, юнаки, і волхв Сарпан стоїть між ними - цілющі ліки в дзбаночку тримає. Дівчата заквітчані квітами степовими, рум'яні, всміхнені, на білотканих рушниках тримають калачі пахучі.

2. Волхв Богомир поділив свій калач на малі кусники - косакам роздав, хоч в самого від голоду в очах темніло. Він підійшов до атімана-воєводи Оболоня і сказав: "Недуга твоя щезне. Є напій, спасибі тобі, волхве Сарпане!" Навар з сушених рогів молодого плямистого оленя пив атіман-воєвода Оболонь.

Біля високої могили стояли варівські гудці: сумно грали сурми, гуслі, бубони.

Царя Святослава немає - він пішов у Царство Духа Предків. Він не хоче, щоб добрі його люди від журби недужали. Він хоче, щоб вони, почувши про відсутність його, сили множили: сили множаться там, де в душі смутку немає.

Волхв Сарпан зачаровано дивився на полки косацькі, що йшли до цареграда Кия, і говорив до всесвіту - дивився він у степову безмежну даль: «Душа наша цільна, висока, невичерпна. І тому й наша любов до України (Руси) природня, свята. Яка красива сила розуму нашого — атімани-воєводи виснажені голодом і дорогою та й крихти хліба не взяли - сказали, щоб калачі були роздані воїнам раненим: є в цьому таїна нашої кровної самовідданости. Не тільки хлібом, а й красою, усмішкою, світлом і добротою живе людина, облагороднює себе».

3. Київські гори покриті травами, квітами. Поскрипуючи ланцюгами, опустився міст. Атімани-воєводи (полководці косацької раті України (Руси) ввійшли у Царський Двірець. Стоять вони у кольчугах, ручки мечів окуті золотом, на полотні запиленому, яким перев'язані рани, згустки засохлої крови - сліди смертних Доростольських боїв. На лицях (вони бачили смерть сотень життів людських) похмурі смуги.

І сказав атіман-воєвода Бразд: «Царю Ярополче, від атіманів-воєводів і раті косацької тобі чолом і послух. Так, як меч царя Олега був переданий царю Ігорю, а меч царя Ігоря був переданий царю Святославові, ми тобі, царе Ярополче, меч твого тата передаємо».

4. Стоїть збентежений цар Ярополк — лице бліде. Мовчання — і в цьому мовчанні сказано багато: чотирнадцятилітній цар Ярополк немає правильного духовного народження, його опікуни воєводи — Блуд і Вовчий Хвіст і три греки-єреї, що зніяковіло сидять біля ідола Саваота, повішеного на покуті, не знають якими словами привітати полководців царя Святослава.

І сказав атіман-воєвода Горинь: «Побратими, нас стомила дорога, між нами ранені — порубані кості щемом в серці озиваються. Ідімо, нас ждуть жони і діти. Кланяємося тобі, царе Ярополче!»

Атімани-воєводи вийшли з Царського Двірця мовчки. Присутність єреїв-гречинів попсувала їм настрій. Хіба єреї-гречини можуть бути присутніми тоді, коли цар України (Руси) говорить з полководцями своїми?

5. Двоповерховий дім споруджений з дубових колод. «Вітаю! Вітаю в моєму домі меченосців України (Руси)! З нетерпінням ждав вас, сідайте за стіл! Ждав так, як жде юнак першої стрічі з юнкою, о, як ждав! Зараз прийдуть Віщий Чара, волхв Божедар і волхв Богомир. І душа душі щире слово скаже — щирість ощасливлює душу щирих», — сказав Віщий Радогост.

Увійшла Світанна — до всіх поклонилася миловидна донька Віщого Радогоста, на стіл поклала калач. І ввійшла Віста, гордівлива жена Віщого Радогоста, з нею її рідний брат -прибулий щойно з Константинополя славний купець Обріт.

6. «Пийте, мед свіжий. Пийте, щоб лиха година щезла на землі нашій. Волхви — світлі богомольці! І ви, атімани-воєводи, мара хмарою тяжкою повисла над душею України (Руси).

Є в нас віра батьківська, яка каже нам — бережи душу чистою в радощах і смутках, бережи душу, обороняючи її від лихотворних думок, чужих поконів, бережи душу від ідолів грецької чи латинської віри Саваотової.

Цар Святослав перебував у ратніх походах, правдоносним мечем беріг межі земель наших. Не знав він, що сини його (Володимир, Ярополк, Олег) неправильне духовне народження мають. Сини його учаться зневажати віру рідну. Сини його учаться вірити, що греки (ромеї) - кращі люди, а українці (русичі) - гірші люди, в цій потворній вірі грецько-православній є смрад, чортівство, поневолення. Баба Ольга на дорогу чужовір'я розум онуків своїх спрямувала".

7. "Знаємо ми - людина є такою, якою є її віра, і про це завжди говоримо. Цар Ярополк відмежувався від киян, зійшов з шляху, по якому йде його народ. Ніхто з волхвів не може зайти з щирою і вільною душею до Царського Двірця, міст майже завжди піднятий, стоїть (без потреби) сувора сторожа.

Прибувають з чужих земель посли, незнані нам - по одягу бачимо, що вони волхви віри латинської, їх вітає цар Ярополк, з ними говорить про віровчення: о глупота, звеличена царським ім'ям!

З нами не говорять богомольці Саваотові. Вони говорять з царем нашим, знаючи, що він має чотирнадцять літ, їм легко заворожувати мозок юній людині".

8. "Воєводи Вовчий Хвіст і Блуд - опікуни царя Ярополка, в їхніх руках збройна сила града Кия, у їхніх руках скарбниця. Покійна цариця Ольга їх звеличила тому, що вони на її прохання стали віровідступниками - зрадили віру батьків своїх і присягнулися служити Саваотові - головному ідолові Візантійської імперії".

"Опікуни Блуд і Вовчий Хвіст - малодушні люди. Вони обманюють самі себе - не кажуть киянам, що душу свою підпорядкували грецькій вірі. З Киянами вони святкують київські свята, а з греками-ромеями святкують свята грецько-ромейські. Віра стала для них засобом обману, наживи, злотворства", - сказав Віщий Радогост".

9. Купець Обріт говорить спокійно: "Усі ви знаєте, імператор Іоан Цимисхій передав золоті дари і паволоки заброді - дикому печенізькому вожакові Курі. Цимисхій - вибранець ідола Саваота, христолюбець православний таємну змову має з варваром - з жадним крови Курою.

Ви атімани-воєводи свідки, тіло царя Святослава було з'єднане з Священним вогнем. Не міг Кура торкнутися до голови царя нашого. Кура втік, узривши наближення війська косацького. Та незважаючи на це, в Константинополі греки (ромеї) створили драму: показують одсічену голову царя Гіпербореї, приколовши її мечем до стіни у тріюмфальній палаті. І під головою напис: "чужого шукаючи, себе згубив". Візантія ідола Саваота - непереможна: голова України (Руси) повисла на вістрі меча ромейського, зворушлива драма!

Одягнувшись по-ромейському, я з купцями-ромеями оглядав голову - то не була голова царя Святослава, а котрогось з наших воїнів русоволосих, сірооких.

Єреї-греки, донощики імператора Іоана Цимисхія, сьогодні живуть в Царському Двірцеві, їм дане право бути майстрами життя царя Ярополка. Яка наруга!"

10. І сказав Віщий Чара: "Ми від жодних в світі приятелів нічого не хочемо - чужим людям кажемо - ваше вам, наше нам, і в ім'я такої правди живімо як приятелі. Відомо вам, до Києва загощував волхв-єпископ Адалберт - посланик головного волхва римського. Ми вірні звичаям щиро поставилися до волхва Адалберта. Угощали його. Три гречини (ромеї), переодягнувшись в наше одіння, напали на сторожів Адалбертових й убили їх на межі землі нашої. Ограбований Адалберт прибув до царя Оттона, і нашим купцям про все оповів".

11. Купець Обріт сказав: "Греки (ромеї) по своїй природі люди не злі, та злидні землі їхньої примушують їх бути піратами. Грецьке слово "пейратікос" означає людину, яка нападає на людину, щоб ограбити і вбити. У Константинополі можна дати піратові три соліди і він, як найманий злодій, відріже вухо чи руку викрутить тій людині, на яку ти пальцем покажеш. Єреї з злодіями таємні зв'язки мають: злодій дасть дари на спорудження монастиря, і вже йому гріхи відпущені".

І сказав Віщий Чара: "Старший син має сидіти на престолі царя України (Руси). Та горе наше, Володимир - син рабині, тече в його жилах рабська кров, не буде його вина, коли він перебуватиме в неволі рабських спонук.

Ярополк і Олег - півкияни і півмадяри; виховані вони людьми вороже наставленими до віри України (Руси). Думання у них нецільне".

12. Атіман-воєвода Колакій сказав: "Україна (Русь) широко відома під древнім ім'ям Скитія, і латини, і гречини, стрічаючись з нами, звуть нас скитами, і вважають, що Русь - ім'я одного з численних племен Скитських.

Скитія володіла світом, її війська стояли на межах Китаю, Персії, Індії, Єгипту. Не ми служили чужим Богам. Боги Сирії, Юдеї, Єгипту, Вавилону служили і корилися нам.

Атени і Рим не відважувалися іти на брань з воїнами Скитії. А крім Риму й Атен в Европі тоді жодної помітної сили не було, і Візантії тоді ще не було, і про германів тоді ніхто не чув, вони жили в лісах залякані римлянами".

13. "Немає під сонцем такої сили, яка б мечем покорила Україну (Русь). Чесний, відважний поєдинок на полі брані - вдача життя нашого. Тепер Рим і Константинополь починають між собою сваритися: кому з них належить право переіначувати вдачу життя українця (русича).

Знаємо ми: ящірки, змії, черепахи тихо підкрадаються до сонних кіз і висмоктують молоко. Звикає коза до oтаких гостей, і не знає вона, що її соски вже переіначені, її рідні діти вже нещасні. У розкошах на пребагатій землі ми маємо приспану чуйність, сонну, добру, щиру душу, і єреї ідола Саваота, як ті ящірки, змії і черепахи підкрадаються до душі нашої. І бачимо лихо - цар Ярополк більше вірить єреям-грекам, ніж атіманам-воєводам і волхвам України (Руси). Його душа вже переіначена".

14. І сказала Віста - славна киянка (це ж вона мила ноги цареві Олегові тоді, як він повернувся з північної Персії): "Тиждень тому розмовляли з царем Ярополком два єреї -посланики римського волхва-папи Бенедикта. Коли цар Ярополк сказав їм, що він християнин, вони відповіли: "Ти християнин без благодаті". Щоб дістати благодать від римського волхва-папи, треба йому душу на упокорення передати, і відвернутися від християн, які коряться константинопольському патріярхові. З цього виходить: християнин дихає на християнина ненавистю, щоб догодити Христові?

Коли б зараз в домі нашому сидів цар Святослав, він би сказав: "Не поклоняюся ідолам грецьким і римським, поклоніння - це покора. Той, хто покоряється чужим святощам, є їхнім рабом". Чула я, ідол Христа в Греції - це грек, а ідол Христа у Римі - це римлянин: слово "ідол" значить "образ", "ікона"".

Як почало на світ благословитися, атімани-воєводи вийшли з дому Віщого Радогоста, сіли на коней і поїхали у свої вогнищанські царства.

15. Вранці, як мак цвіте, київська молодь у Священному Гаю. Дівчата сидять по лівій стороні - жінки живуть чуттям серця. Юнаки сидять по правій стороні - косаки живуть чуттям розуму. Усі з Віщим Чаром сказали молитву: "Боже, Ти єси Дух Світлий, Всюдисущий, Всемогутній, Вседобрий, Всеблаженний, Всевічний, і Боги наші служать Тобі, і ми, внуки Дажбожі, служимо Тобі, бо Ти - родиш Життя, ми раді творінням Твоїм, і живемо Тобі на славу".

І Віщий Чара сказав: "Діти мої, після молитви ви поцілували Землю - святу матір нашу, в якій лежать серця Предків наших, і очима вірними ви глянули на небо, де в сяєві немеркнучих зір, в Царстві Духа Предків наші пратати і прамами стріли добру душу нашого царя Святослава".

16. "Діти мої, наш світлий цар Святослав перейшов з Дому Життя у Дім Вічности. Смерть - це час, коли людина залишає одіння тимчасове і бере одіння Вічности. Добро, яке створив цар Святослав для України (Руси) - це одіння Вічности. Одінням Вічности (служінням Вітчизні) кожний українець (русич) зобов'язаний обезсмертнювати себе.

Для внуків Дажбожих, які живуть для добра Вітчизни, смерть не страшна, бо Доброта безсмертна. Усі добротою самі себе обезсмертнюймо. Усі співаймо пісню про царя Святослава - пісню співаймо створену з дії, з відданости, з вірности вірі батьків своїх".

17. "Заповіти батьків наших - Книга законів життя нашого. У Заповітах читаємо: земля і овочі, які ростуть на ній, небо і сонце, які ласкають обличчя Вітчизни нашої, вітри, які гуляють на полях наших, ліси і ріки наші - усе, що оточує нас, творить вдачу душі нашої, наснажує життям серце наше, поглиблює розум наш і чуття наші.

І з світу, який є Святинею Дажбожою, і з вдачі нашої самоутверджена наша віра в себе, наша вірність собі, наше вміння вчити себе, наша сила не коритися силам чужим, правдам чужим, волхвам чужим, ідолам чужим!

Питаєте мене - яку відповідь давати: від хати до хати ходять єреї-гречини, і мовою болгарською речуть, що "у греків віра правдива, а в киян - віра неправдива". Немає на світі такої людини, яка б сказала - люблю віру неправдиву. Усі на світі люди люблять віру правдиву".

18. "І всі на світі віри створені людьми. Віра - це шлях життя. І віра грецька створена греками. Коли греки приходять до нас і кажуть нам, що грецька віра краща, а віра українська (русичівська) - гірша, то це значить, що вони нам у нашій хаті кажуть, що вони люди кращі, а ми люди гірші. Коли вони так кажуть значить самолюби. З самолюбства походять зло, ненависть, безглуздя.

Діти мої, усі ми родимося два рази: родимося тілесно і родимося духовно. Тілесно нас родять наші родичі, а духовно нас родить наша рідна віра. Той, хто духовно народжений рідною вірою, має життя цілісне, бо є згода між тілом і духом".

19. "Наша рідна віра - наша духовність, наше рідне тіло - наша посудина життя. Коли в нашому житті панує наша духовність - ми люди повноцінні, цілісні, правильно народжені.

Наша духовність і наше тіло природньо народжені, і тому вони, як пісня, зладнені, і вони, як груди, які живляться повітрям, вписані у всесвіт України (Руси).

Чужі люди, які прибувають до нас з Арабії, Персії, Риму, Юдеї, Ливану, Вірменії, по наших лицях, по нашій шкірі пізнають дії сонця нашого, і по мові нашій пізнають мову природи України (Руси), і вони по вірі нашій оцінюють розум наш, душу нашу, вдачу нашу".

20. "Корінь п'є соки землі найкращі. І пагіння, пнучись до неба, живиться проміннями сонця найкращими. Ми живимося плодами землі і неба найкращими. Живімо, щоб найкраще постійно покращувати! Як це робити?

Щоб розум наш розумнішав, свідомо поневолюймо гнів, злість, лінивство: поневолюймо те, що ослаблює розум наш. Розгнівана людина неспроможна глибоко мислити. Глибоке мислення нам потрібне, щоб ми могли постійно самі свою віру вдосконалювати. Віра - це древо, яке росте, розвивається, поглиблює коріння, пускає нові парості.

Віру свою покращуючи, ми самі себе покращуємо, самі своє життя краще впорядковуємо. Є тепер між нашими волхвами нове божественне звіщення - їхніми устами говорить Бог. Волхви кажуть: прийде Пророк! І Він утвердить Віру в Єдиного Бога. Бог - це Світло, Любов, Розум, Правда. Не треба Бога уособлювати в ідолові - в іконі, даючи образ (ідолозування). Бога, який нам дає життя, ніхто не бачив, та ми віримо, що є на світі Триєдиність - є Сила (Дух), з якої народжені божества, ім'я їм - Він і Вона. З Сили (Духа) - з проміння Дателя Буття походять Чоловічий рід і Жіночий рід. Два роди залюблені в себе тому, що вони народжені Любов'ю - з любови походить любов, Датель Буття - це Любов".

21. "Є між волхвами звіщення: в Україні (Русі) станеться зачаття правильного шляху Людства. Український шлях милий для всіх людей на землі - український шлях дає можність кожному народові мати свою віру. Ніякий народ ніякому народові не повинен свою віру накидати. Віра - це воля! Хто проти волі, той проти Бога!

Рим і Константинополь бояться, щоб народи, які вони при допомозі віри Христової тримають у неволі, не пробудилися вільними мислями віри України (Руси). Рим і Константинополь говорять зневажливі байки про нас, вони стараються нашу віру заплямити, принизити, о паґанці вони - нечестиві ідолопоклонники Саваотові! Вони волю звуть бєсом!

Ми, внуки Дажбожі, ми і тільки ми є учителями життя свого! Ми не дозволимо, щоб чужі учителі наш розум на чужі шляхи спрямовували, роблячи нас блудними синами-поклонниками ідола Саваота. Опікуймося самі собою, рідна віра - воля життя нашого, рідна віра - найкоротша дорога до Бога. У рідній вірі немає чужих посередників. Слава Дажбогові!"

22. Ніч. Поділ. Єреї Агапій, Григорій і Архандоніс сидять у киріконі Іллії. За вікном виє вітер, іде дощ. Чому єреї не сплять? Вони посхилялися над світильником, як древні маґи - потаємні алхіміки, і читають "Біблію": "Поруйнуйте жертовники їхні, і порозбивайте стовпи їхні, і вогнем повипалюйте гаї їхні, і порубайте тесані постаті богів їхніх, та й імена їхні знівечіте з місць їхніх" (5 кн. Мойсея, гл. 12, 3).

І сказав єрей Архандоніс: "Господь Саваот учить, як ми маємо чинити. Щоб покорити чужинців, треба поруйнувати їхні рідні святощі, перед якими вони благовістують. І їхні жертовники, біля яких вони моляться, треба поруйнувати, щоб між ними постало розгублення, зневірення, збайдужіння, і головне - щоб у них пропала віра в себе і пошана до себе. У їхніх гаях є могили предків їхніх, біля яких вони клятви складають, і які їм дають заохочення боронити незалежність свою, і тому треба "вогнем повипалювати гаї їхні". У них є постаті богів, біля яких вони самі себе молитовно єднають, самі себе гордістю підбадьорюють, бо ж твориво називається - предок, божество, батько - опікун роду. Головне, що плем'я має щось таке, що всіх до святої справи цілеспрямовує, наснажує, кличе на подвиги. Ось цю стимулюючу силу, оці "тесані постаті богів", оці "гаї", "оці імена", "святі жертовники" - поруйнуйте, "повипалюйте вогнем"!

23. І сказав єрей Агапій: "Щоб покорити народ, треба на його очах заплямити його святощі. Пізнаваймо, що для України (Руси) святе і заплямлюймо його, творімо віру, що Україна (Русь) віри не має - є тільки бєсовство, кумири, ідоли, смрад, варварство, звиродніле мислення, є все те, що треба спалити і на його руїнах поставити хрест грецької віри православної. І біля хреста поставити Україну (Русь). Поставити Україну (Русь) на коліна перед іконою Саваота, єдиносущого Опікуна священної Візантійської імперії!"

І сказав єрей Григорій: "Цар Ярополк вже увірував, його душа перебуває під опікою Ісуса Христа, і його думання вже спрямоване на шлях віри грецької. І ми тішимося, що він самітній, і готуємо для нього благочестиву дівицю з роду грецького.

Є в нас, браття во Христі, клопоти великі: у Константинополі немає хліба, єреям загрожує голод, на скелястих горбах, спалених сонцем, браття во Христі не проживуть. Ми будемо обласкані Христом, коли для голодуючих братів-монахів відчинимо врата града Кия".

24. Ранок. На возах, на конях і пішки прямують кияни на ниви зелені. Сива баба Володимира (мати атімана-воєводи Дантура) їде на першому возі. І голосно каже внукам:

"Уже починає на світ благословитись. А коли сонце вийде із-за нив, всі станемо на коліна і скажемо: "Слава Богові нашому!" А коли ниви будуть осяяні Сонцем і пташки заспівають, заспіваємо й ми: "Зароди, Боже"".

І діти, і старі люди, і молодь - всі стали на коліна - на нивах Сонце тепле золото сіє, хвилюються посіви. Волхв Божедар говорить голосом спокійним, глибоким і врочистим: "Милосердний Дажбоже, правдиве Сонце Твоє, зорі красні, місяцю ясний, вітре буйний, дощу рясний, погода красна, діди-тати наші, баби-матері наші, стрічаємо ми вас, вітаємо вас з літом, з щастям! Ми внуки Дажбожі радуємося: на цих нивах ходили далекі і близькі предки наші, тут вони гомоніли, і про нас, нащадків, леліли, і ми тепло праці їхньої чуємо, їх життям славимо!"

25. Діти підняли до восходячого Сонця віночки і заспівали: "Вийди, виглянь сонечко, усміхнися. Наше зело-житечко, колосися! Виглянь-вийди сонечко, усміхнися, наливайся житечко - колосися, наливайся житечко-колосися!"

Задушевна розмова з Сонцем, з нивами - свідоме, несвідоме і підсвідоме поєднання з могутніми силами світу: прагнення жити ритмікою природи формують велич красивої вдачі людської.

Після молитви усі сіли при дорозі: п'ють вар і діляться калачем. Волхв Божедар на ниві поставив обжинковий (торішній) сніп, і з молоддю заспівав: "Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини: наша царина преч поорана, сріблом-золотом преч засіяна!"

І вийняв волхв Божедар дванадцять колосків з обжинкового снопа - зерно з них вим'яв. І став на Схід - кинув три зернини, і став на Захід - кинув три зернини, і став на Північ -кинув три зернини, і став на Південь - кинув три зернини. Щоб такі, як дванадцять повних колосків, та були повні дванадцять місяців достатками та й на всіх чотирьох світах безмежної України (Руси).

26. Чому колоски взяті з обжинкового снопа? Бо з віку в вік, з роду в рід обжинковий сніп, який означає безперервність роду, зерном поєднує тяглість - цілісну зрідненість древніх і сучасних поколінь. Є в цій (по-сучасному кажучи) чарівній символіці віра в невмирущість роду - віра, що "косацькому роду нема переводу".

У шляхетних людей розвинене прагнення помагати природнім силам світу творити добро. Не тільки користуватися добром, а й бути його співтворцем.

По моріжковій стежці, яка проходить між нивою і дібровою, іде багатий рід Наральника. Наральники (більше, як двісті людей) вийшли з селища Наральники, старий Наральник (столітній дід) іде попереду роду свого, тримаючи в правій руці кий, біля нього сини, зяті. Весь Наральниковий рід співає: "Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини..."

Наральник, як цар булаву, підняв кия - всі стали, обличчям повернулися до зеленої ниви. Рід (діти й дорослі) чують слова прадіда свого: "Роде мій, держися землі, земля тримає тебе. Земля свята, земля Дажбожа, Земля - мати наша, Земля дарує нам плоди живі, з живих плодів Землі життя утверджене. Коли Земля дає життя, вона жива, все живе бачить і чує. Між нами і Землею нашою спорідненість є: коли б Земля наша була інакша, то й ми б не були такими, якими ми є. І тому той, хто Землю зраджує, зраджує сам себе - рід свій. Клянемося перед Тобою, свята Земле наша, що рід наш нікому в світі не дозволить зневажати Тебе. Цілуємо Тебе, святая!

Ниви оглядаючи, ми оглядаємо труд наш. Радіємо, що з труду нашого хліб росте для нас, щоб сила була в жилах наших, щоб рід наш могутнів, і ніким не був переможений! Слава Тобі, Дажбоже наш!"

27. 976 рік. Купець Рам'я, прибувши з Константинополя, не пішов до царя Ярополка - говорити царю про греків у присутності греків, кияни не хочуть. Віщий Радогост у своєму домі стрів купця Рам'ю. Купець Рам'я сказав: "Імператор Іоан Цимисхій на чотири роки довше жив за царя Святослава. Цимисхій погиб у тяжких муках. Отрута, яку йому дав Базилій (проедор - перший міністр Візантії) в порозумінні з відомою Феофанією, діяла на жовч - імператор був жовтий, як віск.

Тепер на престолі Візантії сидять два сини Феофанії - Базилій і Константин. Вони є синами імператора Романа, що також був отруєний Феофанією. Патріярх Антоній сказав у святій Софії, що Візантія гине, їй в очі зазирає мара голоду".

28. 977 рік. У грудні місяці цар Ярополк вирушив у ліс на лови. І в дорозі несподівано занедужав, і повернувся до Києва. Юнак Лют (син атімана Свади) з наказу царя Ярополка (чи може через помилку) під час ловів ввійшов у ліси Деревлянії.

Олегові мисливці, які в лісі стрінулися з мисливцями юного воєводи Люти, розгнівалися, що полювання проходить на їхній землі. Лют був убитий. Атіман - воєвода Свада, почувши про смерть сина, сказав: "Царю Ярополче, сам бачиш - зло діється. Олег хоче наші ліси до своїх володінь приєднати. Убив сина мого, він повинен бути покараний".

Деревлянія знає: царевич Олег - людина спокійної вдачі. Він щороку справно посилає дань до Києва: хоче жити в згоді з братами Володимиром і Ярополком.

29. Ярополк шле військо до деревлянського граду Вручая. Олег, почувши, що йде військо Ярополка, озброївся. Під час брані скупчилося на мосту багато людей; між ними був на коні царевич Олег. Міст завалився: люди, падаючи у глибокий рів, гинули; вони були придушені дерев'яними колодами і кіньми.

Ярополк між мертвими тілами розшукав тіло свого брата Олега. І заплакав над ним, і сказав: "Дивися, брате, ти сам цього хотів". Царевич Олег загинув, маючи вісімнадцять років.

Кияни знають: на мечі царя Ярополка захолонула кров його брата Олега. Волхви кажуть: "Ярополк - християнин, вірить у Христа, який каже: "Не вбий", пощо ж убив брата свого, пішовши на нього війною? Поднесь в Україні не було чути, щоб два брати-царі самі себе мечами умертвляли. Лісу в нас багато, землі багато, скотини у нас сила-силенна, хліба вдосталь - чому брат убиває брата?"

30. 979 рік. "Царю Ярополкові минає двадцять літ, - сказав єрей Архандоніс: він три місяці був у Константинополі, бачився з Феофанією, з її синами (імператорами Базилієм і Константином). І тепер на Подолі в киріконі Іллії з братами-монахами ділиться радістю: Константинополь виявив наміри Риму. Ні, не латинянка, а гречанка стане царицею України (Руси).

До Києва (без розголосу) прибула красна дівиця Юліяна - родичка Феофанії. Юліяну завели до Царського Двірця єреї Архандоніс, Агапій, Григорій. І вони їй сказали, як і про що вона має говорити з царем Ярополком. Цар Ярополк смаглявий, як і його мати-мадярка Ілдико (Преслава). І стрункий, гарний, легковірний - без упереджень щовечора стає на коліна перед ідолом Саваотом, б'є доземні поклони.

31. І сказала Юліяна: "Царю Ярополче, ти не справжній цар. У Константинополі брати Базилій і Константин - царі, та справжнім царем є Базилій тому, що він старший. Непокоюся я, Володимир - старший син Святослава".

У Києві тривога - затемнилося сонце, зоряним дощем іскриться небо. "Що це значить?" - питали кияни самі себе. Волхви (вони користуються пошаною і довір'ям) говорили, що у древні часи на короткий час гаснув день. І той, хто дивився на страждаюче сонце, сліпнув. Коли вдень на небі появляються зорі, або земля тоне у сутінках, треба сидіти в хаті.

Греки-єреї говорили, що Христос дає пересторогу: коли кияни не навернуться на правдиву грецьку віру, то небо стане каменем, зорі впадуть на землю, сонце погасне, крилаті люті змії вповзуть до хат і пожеруть людей. І так вже й було в Єгипті. Саваот карав єгиптян болячками, видушував їхню скотину, насилав сарану на їхні поля, тільки юдеїв обласкав Саваот, бо дуже любив їхніх прародителів (Авраама і Сару).

32. Цар Ярополк побачив, що його жена (грекиня Юліяна) познімала з стін мечі царів Олега, Ігоря, Святослава і замість мечів повісила ікони патріярха Антонія, Варвари, Николая, імператора Константина.

У Царському Двірцеві чути голосні грецькі розмови. Пахне ладаном, смаженою гав'ядиною, сиром і вином. Косак Крикуша обгорнув старою шкірою мечі царів Олега, Ігоря, Святослава. І сказав: "Пощо нести їх на голуб'ятник, піду й віддам волхвам. Вони рцуть, що мечі, якими славилася Україна (Русь), святі, і той, хто осквернює їх, бере гріх на душу свою".

33. Єреї Агапій, Архандоніс і Григорій, бачучи, що цар Ярополк погодився, щоб мечі його дідів і отців були винесені з Царського Двірця, тішилися. Радувалися - в Царському Двірцеві України (Руси) - правдива віра утверджується - дух града Кия візантійському Саваотові підкоряється.

Єрей Григорій сказав: "Благословення Христове освітлює душу твою, царю Ярополче, десниця патріярха Николая хоронить престол твій. Ти цар з ласки Христової. Для християн будь отцем, а для нехристиян - будь деспотом, нехристияни бєсовські душі мають".



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 229; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.90.181.205 (0.103 с.)