ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном»



Любові Всевишній присвячується

«Я виходжу з—за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями—однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу,— хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни». На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина...
Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, «ті, що твій тато садив, як у селі говорять».
Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи.
Він розказує куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться.
Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить:« Вона любила твого тата. Ати на нього схожий...
Марфа (тоді їїу селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист».
Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині — і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в'язала.
Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко,— височенний, худющий,— Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: «Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?» Поштар відповідав, що нема.
«— Не брешіть, дядечку, є...
— Ну — є! Є... так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу...»
Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.
«— Ні—ні—ні, дядечку! —аж похлинається від щирості Марфа» і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує.
«— Чорнила слізьми не розмаж,— каже Левко й одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йомулиста; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:
— Ну от бачите, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії... Спасибі, дядечку, рідненький...»
І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров'я Мишка.
Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить — не висушить сльози у її очах.
Хлопець питає у матері, хто це їй розказував — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж тікала за Марфою слідком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
« — І ви на неї сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця нема. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове».
Марфа набагато молодшою була за тата—хлопця. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто.
Коханий ж її якось і не старів. «Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було,— просто гляне і все, а в грудях так і потерпне».
А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. «Дивиться ними — як з туману».
Вони, Карпо і Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. І гомоніли, бувало, втрьох або співали потихеньку. Тато баритоном, мама — другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме — розпушує. То мати йому галушок у миску (він їсти дуже любив) — їж, Карпе! Він і тьопає, як за себе кидає. Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього — немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять — наче дві свічечки голубі. До тата... Мати побачить, а він затулиться долонею надбрів'я і співає. Або до сина в колиску всміхнеться та приколисує легенько.
«Ти, Михайле,— кажу,— хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».
А він:
«Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться».
Очі мамині при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам'яніли від болю.
Останній лист від тата
«Софіє! Соню!
Глянув оце на себе в дзеркальце — увесь сивий. Думав, що іній. Більше не дивитимусь.
Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері, столи, ослони. І так руки засверблять, що вирізаю хлопцям ложки на дозвіллі.
Їжа смачна, «вдягачка» звичайна, селянська.
«Сю ніч снилася мені моя сосна... а за нею річки сине крило...
Соню!
Не суди мене гірко. Але я нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.
(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».)
Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.
Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»
Коли це було, давно вже минуло, а син і досі думає, як вони так чули один одного — Марфа і тато? А ще думається йому:
«Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»
«Тоді не було б тебе...» — шумить велика «татова сосна».

 

Василь Стус «Як добре те, що смерті не боюсь я!»

Як добре, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

«О земле втрачена, явися!»

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосяжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило? -
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

 

ІВАН ДРАЧ
БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

 

Ліна Костенко

«Страшні слова, коли вони мовчать»

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність,
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Коментар

Велика відповідальність митця перед людьми за свої слова, за свої творіння, адже до нього прислухаються, йому вірять. Як важливо сказати щось своє, неповторне, вагоме, яке б зачепило душу людини, підтримало її, розрадило. Ліна Костенко переконана: якщо ти справжній поет, то твоя поезія має бути «завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Хай буде велика праця душі, муки творчості, аби знайти оте єдине, неповторне слово, яке залишиться в пам'яті й у серцях людей.

 

«Українське альфреско»

Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

 

«Маруся Чурай»

РОЗДІЛ І

 

Якби знайшлась неопалима книга

 

Під час пожежі у Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. А можливо, серед них могла б знайтися справа Марусі Чурай.

Справа ця розглядалася на одному з судів з приводу вбивства козака Грицька Бобренка. Мати вбитого звинувачувала дівчину Марусю у тому, що вона отруїла її сина, з яким довго зустрічалася. Грицько вирішив одружитися з іншою дівчиною, і цього Маруся пробачити не могла.

Бобренчиха привела до суду людей, які називали Марусю відьмою, бачили, як вона перекидалася на сороку, робилася димом, збирала трави.

Мати дівчини звертається до людей з проханням не кидати багном хоч у її дитину, бо життя її і так вже отруєне.

Виступає Яким Шибилист. Він розказує, що Маруся та Грицько росли у нього на очах. Саме Чураї доглядали малого хлопця, бо матері не було до нього діла, вона весь час із кимось сварилася, позивалася. Вирісши, діти закохалися одне в одного. Та прийшла війна, і Гриць пішов воювати. Маруся вірно чекала свого коханого, ні на кого навіть не глянула.

 

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

Що щось в душі двоїлося йому.

 

Грицько ніяк не міг у житті пристати до одного берега.

До суду прибуває посланець із Січі. Богдан Хмельницький скликає козацтво під Білу Церкву, щоб виступити проти Потоцького і Радзивілла.

Посланець дізнається, над ким відбувається суд і пропонує розглянути справу з іншого боку:

 

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що як, інший вибрати закон, —

не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть безбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу — злочин, а людину — можна?!

 

Наступного дня суд, над Марусею продовжувався. Полковник Пушкар вважає, що платити злочином за злочин не можна, тому дівчина винна у вбивстві. Війт Горбань також хоче покарати винну. Суддя вирішує засудити Марусю до страти.

Підводиться Іван Остряниця, син славного гетьмана:

 

Ця дівчина не просте так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

 

Марусині пісні співають, вирушаючи у похід козаки, співають дівчата, чекаючи коханих. У такої людини душа не може бути чорна.

Івана ніхто не хоче слухати. Маруся ж відмовляється від останнього слова. Її засуджують до покарання на шибениці.

 

РОЗДІЛ II

 

Полтавський полк виходить на зорі

 

Козаки збираються вирушити у похід захищати свою землю і волю. Дехто з них не повернеться, але така їхня доля.

 

РОЗДІЛ III

 

Сповідь

 

Марусі дають три дні на роздуми і саджають до в’язниці. Вранці дівчина чує поклик сурми. Це вперше полк вирушає у похід без Гриця. Серце їй рветься від болю.

Маруся весь час думає про Гриця: чи добре його поховали, чи гідно козацького звання?

Потім вона все думає, коли ж змінилася Грицева душа, що з ним сталося. Згадує дитячі роки, коли вони разом гралися, слухали розповіді старого Галерника, колядували і щедрували.

Згадує Маруся свого батька, який віддав доньку до школи. Доброю він був людиною. Потім в одному з боїв потрапив у полон і був страчений. Чула Маруся колись пісню кобзаря про свого батька.

Доброю і красивою була й Марусина мати. Гордо стримувала вона свої сльози, не показувала на людях горя. Вірно кохали батьки одне одного.

Прийшло кохання і до Марусі. Але все щось заважало одружитися: то війна, то нерішучість Гриця. Бобренчиха ж мріяла мати в невістках хазяйську дочку. Маруся не вірила людським поговорам, аж поки Гриць не заслав старостів до Галі Вишняківки. Дівчина була приголомшена такою зрадою. Страждала разом з дочкою і мати. Знала, що Гриць не любить Галю, буде з нею нещасливий, але... багатство.

Важко було витримати гордій дівчині і відкрите зухвальство Вишняківки, яка сміялася Марусі в обличчя. Хотіла навіть утопитися, але врятував її Іван. Він давно вже кохав дівчину.

Життя Грицькової родини було приземленим, тому і Гриць виріс таким "некрилатим". Мати прагнула все більшого достатку і не зважала на такі речі, як кохання.

Син послухав матір і посватався до Галі, але того ж вечора напився у шинку і вперше крикнув на Бобренчиху. Галя була йому немила.

В останню свою ніч Маруся не спить, думає про матір, коханого. А на світанку сповідається у своїх гріхах ясному сонечку:

 

Не помста це була, не божевілля,

Людина спроста ближнього не вб’є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

Він випив сам. Воно було моє.

 

Після Грицевого сватання Маруся заховалася від усього світу, але одного разу, прийшовши на вечорниці, побачила, як Грицько танцює з Галею.

Гриць сам прийшов до неї, просив пробачення. .Говорив, що одружиться з Марусею, бо кохає її. Та Чураїха не може навіть підняти руки, щоб благословити їх.

 

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисно й правдиво, —

неначе він про подвиг говорив...

 

Маруся відмовляє Грицеві. З розпуки Гриць випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе.

Маруся не розказує цього суддям, бо хоче вмерти.

Тюремник приносить для дівчини вузлик з чистим одягом.

 

РОЗДІЛ IV

 

Гонець до гетьмана

 

До Богдана Хмельницького спішить Іван Іскра сповістити, що полтавці вислали полк на допомогу. Крім того, він сподівається врятувати Марусю.

Гетьман дякує Іванові за добру новину, але помічає його стурбованість. Іван розповідає про долю Марусі. Гетьман пише наказ про помилування дівчини.

Іван гонить коня назад у Полтаву.

 

РОЗДІЛ V

 

Страта

 

Марусю ведуть на страту. За нею суне цілий натовп цікавих. Шибениця стоїть у степу.

Жінки з малими дітьми пробиваються наперед, щоб краще бачити, швець просить у ката на згадку шматок мотузки, хтось пропонує пропустити наперед матір Грицька, бо та заслужила побачити Марусину смерть.

Маруся і перед смертю залишається красивою і гордою. Один чоловік зауважує, що вона скоріше схожа на святу.

У натовп уривається Іван Іскра і читає гетьманську грамоту. Дівчину помилувано за її пісні.

Радіють усі, крім самої Марусі. Понад усе вона хотіла вмерти, та не дали.

 

РОЗДІЛ VI

 

Проща

 

Марусина мати після страшного потрясіння невдовзі помирає. Поховавши її, дівчина йде на прощу до Києва. Дорогою зустрічає старого дяка, який став її супутником. Він розповідає дівчині про історичні події у тих місцях, якими вони проходять, про зрадника Вишневецького. Маруся зразу ж складає зворушливу пісню про почуте.

Прийшовши до Києва, вона бачить спалене Місто. Це зробив литовський князь Радзивілл. Кияни живуть у землянках.

Разом з дяком Маруся оглядає печери, слухає розповіді про святих. Дяк теж колись був козаком, а на старість пішов мандрувати.

Боячись надто звикнути до доброго чоловіка, Маруся хоче втекти від нього.

Повернулася вона додому тією ж дорогою, якою йшла до Києва.

 

РОЗДІЛ VII

 

Дідова балка

 

В Україні настала тривожна зима. На Полтаву знову йдуть ляхи, хочуть підкорити собі місто. Тут ховаються люди з усієї околиці. Лише дід Галерник залишається у своїй Дідовій балці.

До діда заходить Іван. Вони розмовляють про Марусю, яка дуже хвора. Дід заспокоює Івана, що з часом він закохається в якусь дівчину і буде щасливим. Та хлопець не уявляє щастя без Марусі.

 

РОЗДІЛ VIII

 

Облога Полтави

 

Полтаву оточили польські війська. Битву не розпочинали, дотримуючись угоди. Поляки надіялися взяти місто змором.

До Марусі приходить Іван і просить її вийти за нього заміж. Але Маруся відповідає, що вона вже давно померла душею. Хлопець умовляє її, бо він буде любити за двох, аби тільки їй було добре. Чураївна перепиняє його.

Життя у Полтаві важке, облога затягнулася, але всі вже звикли і живуть звичайним життям.

Після Різдва поляки відступили, місто зразу ожило.

 

РОЗДІЛ IX

 

Весна і смерть, і світле воскресіння

 

На землю приходить весна. Вона вперше викликає у Марусі посмішку. Вона радіє, але почуває себе все гірше, бо хворіє на сухоти.

 

Дівчата вчора берегом ішли,

та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю".

А я стояла... Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм олова?...

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива!

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.232.96.22 (0.05 с.)