Тихий майстер дитячих іграшок 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тихий майстер дитячих іграшок



Я нікому не нагадую,

що пам’ятаю,

як дуже давно

мене

взяли й назвали

людиною.

 

Навпаки,

я боюся підвести їх

і кожного ранку

поправляю перед дзеркалом

оце обличчя,

пильнуючи,

аби де не пробився листок,

чи кінчик крила,

чи щось таке,

чому на землі

немає назви.

 

Так їхні жінки

стежать за сукнями,

щоб не відокремитись,

бо потім не відшукаєш,

а знайдеш –

то буде малий

найбільший отвір

до спільної сіті.

 

Як і всі,

я купую собі костюми

у наймодніших крамницях,

а живу

у найвужчому й найглухішому

завулку безлюдному.

І кожного дня

майструю багато-багато літачків,

паперових літачків

для ще недавніх отут,

аби тільки якось не розповісти,

що вони виповнюють лише

імена

миколок, світланок

і просто дитини.

 

Я запізнився.

Тепер уже треба мовчати.

Нехай і надалі думають,

що вони всі одні й ті ж самі –

однакові –

і їм не можна,

щоб не разом

і не однаково.

Бо тоді де ж їм подіти

свої глухі і теплі будинки,

установи і фабрики,

свій дібраний одяг,

жіночі прикраси?

 

Багато-багато паперових літачків:

жоден з них не підноситься вище

верхівки

цієї старої тополі.

 

У нашому місті – сніг

До нашого міста

не знати коли й кудою

закрався сніг

Вже всі

із середини зіниць до пучок

все болючіше відчувають його білину

вже всі диктори радіо й телебачення

і всі газетні шпальти

від ранку до ночі

кричать

кричать

що у місті – сніг

але ніхто не може його

виявити

Тільки:

варто друзям чи незнайомим потиснути одне одному руки або ледь торкнутись плеча як обоє біліють і кам’яніють назавжди їх звіддалік обходять на тротуарах і жіноче волосся розростається так що дарма обрізати жене за пасмами снігу невикритого і деревам трамваям та людям важко в ньому і важко дихати і дзиґарі цокотять цокотять не маючи сили спинитися хоч давно не підтягнені гирі вже лежать на підлозі і вогонь горить і горить боячись ворухнутися а дрова геть уже витліли тільки б не гірше тільки б не гірше і одні жінки народжують підряд без зачаття вже мабуть по восьмій дитині а інші роками здержують у собі єдину і ніхто більше не виходить на вулицю будинки витиснули із себе вікна і двері і в глухих своїх стінах стискаються і стискаються вже кутки рівніші за стіни і мовчки в кожному домі без їжі без сну всі затято тешуть єдиного через усе місто тешуть величезного хреста

До нашого міста

не знати коли й кудою

закрався сніг:

 

дні минаються

минаються ночі

але час стоїть

 

Височіння

1. Одним нетерплячим рухом

виганяємо

всі сніги!

 

2. До схід сонця

позводивши руки над світом,

із надтріснутих пучок

заливаємо його сонячними дощами.

Ці дощі проникають у кожну пташку,

кожну піщинку і кожну жінку

зсередини.

 

3. Сяєвисті дощі не падають,

сяєвисті дощі

височіють.

4. Височіємо всі ми,

і я височію також,

лебедію, легший за вогонь,

на який сподівався колись

як на вихід,

нічим не обмежений.

 

5. А тепер вогонь

приходить як друг

і людині вклоняється –

і я знову вбираю його

назад у себе.

 

6. І я вбираю назад у себе

сонце,

яке колись випустив,

та, підкорений йому,

не смів підводити очі

до неба.

 

7. Височіє людина,

розкриваючись всьому світові:

залітають всередину нас

ластівки –

вільні і радісні.

 

8. Там уготовані для них

нові крила

і більше не буде гнізд.

 

9. Каміння

прямо з землі злітає

у власне внутрішнє небо –

всередині для нього

також уготовані крила.

 

10. І я вбираю в себе

свої дерева,

що мені не належали,

і зелені тепер брунькуються

і в корінні, і в кронах.

 

11. І ми тепер злиті з тобою навіки,

і одне в нас ім’я,

моя дівчинко:

дівчинкою вічнішаєш –

не осквернити тебе,

як пречисту воду.

 

12. А сама вода і земля

підносяться в нас

і нарешті єднаються з небом –

і їхній шлюб,

і в їхньому наш

височіють і зносяться вгору.

 

Височіння триває безмежно.

Зодіакальний круг

Козоріг

 

Засипаний снігами весь білий світ.

Любове, час прощатися для дальніх далечин.

Я вже по той, а ти по цей бік світла, –

я – сніг тепер, ти – знову вже вода.

Була ти вавілонською досвітньою богинею,

гіркою, наче недозрілий терен,

Венерою була і Ладою слов’янською, і небом,

і в тому небі зоряницею, тропою

для сходження в твоє ж подвійне небо –

між тих небес я воскресав що смерті,

між ними посадив я древо винне

і серце власне поховав. Я ще вернуся!

 

Любове, час прощатися для дальніх далечин.

(Із збірки «Сонцестояння», 1992)

* * *

І дух землі

дуднить із глибини в очеретину,

і дощ замислився –

завис над нами:

ти на землі лежиш,

а я схиляюсь над тобою –

з неба.

(Із збірки «Зимовий стук дятла», 1999)

Микола Воробйов

* * *

збронзовіли поля

до небес

мов ікони землі

миготять

над водою

метелик води

дух людини

в засідці з косою

дрізд кричить

і у мед порина

діамант в сто карат

обіцяє поразку

 

* * *

зацвіла коло хати зірка

нахилив важку голову сонях

жовті стерні сурмлять і сурмлять

торохтить самоцвітами промінь

розчахнувсь виноград –

червоніє і капає рана…

 

* * *

вони покинули острів

щоб повернутися на острів

який вони покинули…

 

і доки це триватиме

цього питання не існує

бо все ще може бути

і навіть острів

який вони покинули

щоб повернутися на острів

який вони покинули…

 

ліниво м’яко відкривається вогняне око

і хто вдивляється в те око

згодом бачить…

і відчиня вікно

і руку простягає

намацує стіну холодну –

і враз кричить…

 

але оскільки мертвий не кричить

то крику і не чути –

щоб повернутися на острів

який вони покинули…

 

* * *

вікна осіннього саду

і незбагненні і урочисті…

двері червоні

за ними галяви із айстрами…

в небі блакитні пливуть шоломи

з пір’ям де пензель затримався довше…

в світлі озерному

скинувся короп первісний…

пурпур укрили плями зелені…

спалюють мертвих разом з вінками…

бджоли прощаються…

сяюча радість

в тарелях темніє…

 

* * *

радісні сльози течуть по обличчю –

розповідаю про себе…

мандри та полювання

звірів стрибки на снігу…

мідну показую квітку

спів відтворити не можу…

і поступово стаю самотнім…

місяць виповнює мушлі

я пелюстки стуляю –

сльози течуть по обличчю…

 

* * *

що заважає

нам бути щасливими?

бажання

бути щасливими –

нам заважає…

 

* * *

багато є знаків

у кінці дороги

 

багато є знаків

про кінець дороги

 

а кінець дороги

там де ви стоїте…

 

* * *

запах поцілунку –

вітрильник

танцює…

 

запах поцілунку –

пір’їни

летять…

 

ступив де найглибше –

шах але не мат…

сонний але вогонь…

скажи що ти знаєш

місце

яке можна обгородити…

на це стане

декілька полін…

 

але ти не знаєш…

 

* * *

вона шукає свою сестру: обходить квіти

від квітки до квітки

ця троянда занадто червона

а ця із холодним синюватим полиском на устах

трохи страхає її

шипшина… щось нагадує але таке далеке… в імлі…

ще коли вони пасли корови… коли…

ось іще одна квітка назви її вона не знає… борсається

в глибині бджола… багато пилку… обважніла чи сп’яніла

аби не повертатись може й насправді мала таку мету…

покидаючи парк я оглядаюся: велетенська тінь стрибком

навскоси долає плац сонця і зливається із ще більшою

тінню за стіною дерев

на корі старих кленів угадується синій висип морозу…

 

Нерухомий краєвид

людина натомлена

при лампі вечеряє бараболею

ще витягну води…

– так думає

криниця геть темна

тільки те місце де:

«– ще витягну води…» – сяє…

нерухомий краєвид –

людина до краю наповнена ним…

 

Музика

піраміди сині і рожеві

полиск з синьої на рожеву

з рожевої на синю

а ось і жовта: я

моя присутність

мої слова що аж тепер

коли пишу…

 

Поети

вони поспішають до білих вершин

палац далеко за містом

машина за машиною – і все в той бік

але є чоловік що добре знається на глині –

навіть вони про нього не відають –

і він стежить де яка глина вляжеться…

а може тому вони й поспішають…

 

* * *

щоб нікого не розбудити

тихесенько встаю і не вмикаю світла…

знаєте коли не вмикаєш світла то не бачиш слів

а не бачиш слів то не робиш помилок…

просто водиш рукою туди сюди –

невиразне неясне… павутиння метафори…

на ранок розшифровую

і ставлю підпис…

 

Мармурова колона що потріскала

Або сітка із срібних тріщин

– Іване ти де?

– я тут

– та де ж ти?

– тут… а ти біля мене…

– біля тебе?

– так ми разом тоді

разом тепер…

– а що ж мене давить?

– корінь

– корінь…

– у старого клена дуже товсте

коріння

розрослося на весь окоп…

 

* * *

ти сам по собі?

ні…

а як?

розумієш це так якби ти не спитав

а я не відповів…

 

* * *

ми завжди зраджували своїх вождів

і видавали їх на поталу ворогам

сьогодні у нас немає вождів –

тому ми зраджуємо один одного…

 

* * *

ми емігрували:

дехто в себе а дехто в далекі краї

хто не емігрував

той ніким не став

бо ніколи ніким і не був…

 

* * *

заснулий чорний пес…

засипаний челюстям вишень –

таке я раз побачив

з вікна автобуса

 

себе намалювати краще

я б не зміг…

 

* * *

добре з чужини повертатися в Україну

але Україна це чужина

з якої нема куди повертатися…

 

голос:

– немає царства в нашому краю

велика воля як руїна…

(Із збірки «Слуга півонії», 2003)

Михайло Григорів

Абетка,



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 327; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.90.40.84 (0.089 с.)