Перед «Автопортретом зі свічкою»

Тараса Шевченка

ви хто щедро платив на відомий мотив

дань усім одноденкам

а на кручу зіниці камінні котив –

не кляніться Шевченком

 

хоч насунули смушком собі на чоло

правдолюбіє кволе

там де триста як скло товариства лягло

не було вас ніколи

 

під воротами звідки нема вороття

гримав попіл у груди –

п’ястком каяття обчухрали життя

вас і завтра не буде

 

ані вдень ні вночі піднебесні ключі

не дістать окоренком

не спроста шукачів що ішли при свічі

ви лякали Шевченком

 

та не клятви кликуш і не платний кунтуш

у Шевченковім спадку –

а кошуля катуш а незгашених душ

піднебесна загадка

 

і хоча шукача водно мить від ключа

ви плечем одітрете

але світить йому молоденька свіча

та що з автопортрета

 

Нью-Йоркська група

Емма Андієвська

* * *

«Сини літатимуть», – погодились онуки,

Відтявши дідам волосся.

Виріс хміль, виросла лобода,

Літає над світом серп, гукаючи:

«Хто наступний?»

 

* * *

Сусіде в повітрі, обізвися.

Вимов пелюстку, довшу від водограю.

Усі верхи, усі чвалом –

І тільки свічка

Сповіщає про першу заповідь тьми.

 

* * *

У листок загортають двері,

Що літали по хаті.

Вводять коня з яблуком на стегні.

Довго п’ють із полив’яного кухля

І крізь стелю відходять на відпочинок.

(Із збірки «Наука про землю»)

Закоханий літній дощ

Н а всю свідомість пальці розчепірив

І вивів світло з берегів і ладу.

Вагітний краєвидами, на людях

Стоїть і кисне, світла нечупара,

 

Щоб кожному – бодай по оку – в пори, –

Хрящі веселок – хай – нутра колоду. –

Стоїть і кисне, весь прозорий, ледве

Вигулькують із жил молочні пера,

 

Хоч далі, де стіна з сипучих шил,

Все ще триває потойбіччя шал,

Повітря в виразках, киплять боліди. –

 

А він долонями – кораблики – з болота, –

Конем йому обвисло пів щоки, –

Бо ж він наслухує небесних пащекух.

(Із збірки «Каварня», 1983)

Віґілії

І

В пелюстці кожній – всіх галактик начерк.

Та східці в світдло – тільки для хоробрих.

Що копи світу існування – вибрик

Нам ще не знаної терпкої порожнечі,

 

Якої нам ні охопити нічим,

Ані збагнути, де – ні дна, ні рубрик?

Вона – лиш дзвін, що – ледве вловно – в ребрах,

Безсоння, що із серця п’є щоночі?

 

Який мізерний мозку обладунок!

Яке крихке се. Хльоскає хлудина

Незмінна смерти – ще з палеоліту.

 

Смерть – п’ють, їдять її – як інгалятор.

І кожен пробує крізь браму-хризоліт

В безсмертя, що свідомість – на золу.

 

ХХХ

Крізь пам’ять – ледве – коней клус,

Ні деревця – ані істоти.

Пустеля, а нема де стати,

Скрізь – тільки – черепки та скло.

 

Порожні амфіляди кляс. –

На тлін – лятрини і статути,

Й зі свічкою у церкві ктитор. –

Блакить – на локшину – стовкли.

 

Всі спогади – черва поїла.

Життя – тунель із лун, де йолоп

Узув на босу ногу кенді,

 

Що їх гризе скажений кудель, –

Й піском – троянди і клобук…

Та що, як небуття клобак

 

Розмотує буття клубок?

 

ХХХУ

Навколо тлін – свою ґалянтерею, –

Все зовнішнє, що наступа отарно.

Та в ньому – в капшуках – те неповторне,

Що в віддиху – нові стежки – торує.

Все, що народжене, ледь блимне – і вмирає.

Смерть, – як гора, і смерть – мініатюрна.

У соломинку дмуха Характерник, –

Й світи, як бульбашки – у безвість – рій за роєм.

 

Ще мить, – і шкірка зовнішнього зникне, –

І – у провалля – весь природи наклад,

Де вже на дні світає інша парость,

 

Що – за єдине – джерело й опору.

Не тиша – заштори, і щем, – із лун – лемур, –

Що ребра з’яв – на бублики лама.

 

 

Циркові ідилії

ІІІ

В корсеті і в жабо цвіркун

Нагулює – на шворці – гадів.

За ним – на ніжках куб – негода

Струмок годує молоком.

 

Дві фази: в розтині стрімкім

У парку ходять гідри з ґідом:

Парку складчастість ґрунту гудять.

На лавці – в плавках – істукан –

 

Сулію – до грудей тертухи,

Щоб дзиґа, що в душі, – притихла, –

У кожного своя причина.

 

Й природа, в саднах від пручання,

Як хура – з хрускотом – узвіз –

Крізь небо із побитих ваз,

 

Повз пари, що – ні пари з вуст.

(Із збірки «Спокуси Святого Антонія», 1985)

Примруженими очима

Буття нема. Є свічка-монолог

Речей. Скрізь замість цілого – частини.

Єдиний відступ – барва-неврастенік,

Що – сірниками – селезінку й слух.

 

Весь краєвид в свідомість переліг

І звідти – тужно – в блиманні густому –

Нагадуванням: кожен крок – останній,

Дезинтеґрація – стежки й колеґ, –

 

Щаблі в найвище – з тліну – незабаром,

Аби – і з найтіснішої обори. –

Вже, – охляп – обрій, – чатові-нечеси

 

Подорожують в просторі і часі

І тих, хто – видимого глек розбив. –

Мигтіння, що на статусі різьби.

 

Інша зміна

Вістун, що тільки вранці наїздив,

Одбіг стежини крізь метан наврочень,

Що – рештки волі – дикуна наруччям.

І стіни світу – з самих крил – гніздо, –

 

Їх – серед дня – із мороку – склодув.

Щоб тільки сни – оазу межиріччя.

Відходу близькість засвітила речі, –

За спалах на воді життя б віддав.

 

Як шорстко й тоскно від нових утворень.

У швидку дійсність прочинились двері.

Мур в затінку, що лагодився спати,

 

В калюжу – ногу – і на той бік – потай, –

Єдиний слід – світило, як саше,

І легіт, який смуток просушив.

 

Прозорість

Така прозорість з чотирьох сторін.

Предмети сяють, – всесвіт – перші крочки.

За лінією в лещатах гарячки

Матерія, що – досі, як тиран.

 

Підбили підсумки. – день – крапку і тире, –

Хоч за парканом вічність скаче в гречку.

Все літо вбгали у одну порічку,

Захланність зберігаючи стару.

 

Скрізь барва надима горлянку – півень,

Аби назовні гребеням рапавим

Шляхи відкрило вищих переміщень,

Не потребуючи вмовлянь і змащень –

Крізь міжцарів’я, де ще кожен – цар. –

Прозорість – чи лиш зору корінці?

(Із збірки «Межиріччя», 1998)

 

Нашестя рушників

 

Скільки ока,

Між хмаросягами

Літають рушники,

Час від часу

Падаючи вниз

І зав’язуючись тюрбанами

Навколо голів

Випадкових перехожих.

І тоді лунають дзвони,

Яких ніде не видно,

І над вухом кожного

Невидимі довбиші

Б’ють у літаври,

Намагаючись зупинити

Нашестя рушників

Із давно минулих століть.

І лише хлопчик, що на розі

Роздає ре клямки

Нововідкритого ресторану,

Кричить, аби між будівлями

Напнули мотузки,

На яких одразу

Повиснуть усі рушники,

Що шукають лише прихистку

Під час великої мандрівки,

Та хлопця

Ніхто не слухає,

І під вагою рушників

Назавжди зникає місто,

Як після виверження вулкану.

 

Жінка, що продає їстівні