У. Фантазія метро. Відображення

Перед собою він бачить себе

він бачить себе прозорого,

він бачить прозору забарвлену тінь

рухливу тінь у повітрі

вона промовляє слова одночасно мовчить промовляє слова

він крок ступає вона назустріч

обличчя в обличчя очі

співпадають проходять наскрізь

гусне свічадо скла

повіки мені підніміть

ОСЬ ВІН

тінь моя у мені

 

ростуть кабанячі крила

ікла ростуть і пальці

тінь проростає крізь тіло

жало винюхує кров

 

Бубон

(Сонет, виголошений Літаючою Головою)

 

– Малюйте БАБУ голу БУ

гуБАми дивиться доБА

БУ дифірамБАм БУ таБУ

вам зуби вставить БУБАБУ

росте поезія з горБА

в горбі з грошима боротьБА

та БУнтом БУ-де БУБАБУ

від азБУк голова слаБА

гуБАми виБУхає БАрд

чим світ сичить – кричить театр

зіграєш вірш якого варт

потрапиш в рай (чи на Монмартр)

БУ смерті і безсмертю БУ

і БУ і БА і БУБАБУ

 

Музей патанатомії

ХХХ

Я вбивця. Я дівчат

ховав. Я цвинтар в серці

розкреслив і обгородив – хрести одні.

Ось мумії побачень. Ось подохлі втечі з лекцій

і катафалки танців, і на шибеницю виведені дні.

О юність! Метал-рок тебе пресує всує.

Бібліотеки трощить, на аренах голосує,

на автострадах стегна продає

і тіло розмальовує твоє,

лишає ноги,

язиком дракона

їх пестить, наче скульптор навісний

виліплює свої палючі сни

і вперше доторкається до лона.

Я вбивця.

Я конаю в самоті.

Та по коліна в серці ноги ті.

 

ХХХІІІ

Я пам’ятаю море споночіле,

як мерехтіння місячне води

її дівоче тіло ласкам вчило

і місяць золотив її сліди.

Як я бажав перетворитись в піну

і лоскотати п’яти, стегна, спину,

щоб застогнала радісно вона,

щоб хвилі стали струмами вина,

а кров моя – вином, а плоть – коралом,

нічний мій шепіт – шелестінням трав,

щоб, як цей світ, я всю її ввібрав,

і щоб вона мене, як світ, ввібрала!..

Ні, ще ніколи місячний прибій

так не тривожив сну душі моїй.

 

***

Я загубився у собі

хоча хрестом позначив двері

я прочинив їх в іншій ері

і впав у хвилі голубі

світ зовнішній немов папір

згорів була кораблетроща

я встиг сказати – найдорожча –

і вмить забув останню з вір

 

спостерігаю ночі й дні

блукаю в крейдяному колі

торкаю двері й мимоволі

хрести стираю крейдяні

Олександр Ірванець

Любіть!

Любіть Оклахому! Вночі і в обід.

Як неньку і дедді достоту.

Любіть Індіану! Й так само любіть

Північну й Південну Дакоту.

Любіть Алабаму в загравах пожеж.

Любіть її в радощі й біди.

Айову любіть. Каліфорнію теж.

І пальми крислаті Флоріди!

 

Дівчино! Хай око твоє голубе,

Та не за фізичнії вади, –

Коханий любити не встане тебе,

Коли ти не любиш Невади.

 

Юначе! Ти мусиш любити стократ

Сильніше, ніж любиш кохану,

Колумбію-округ і Джорджію-штат,

Монтану і Луїзіану.

 

Любити не зможеш ти штатів других,

Коли ти не любиш по-братськи

Полів Арізони й таких дорогих

Просторів Аляски й Небраски.

 

Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,

Плекай у душі незникому.

Вірджинію-штат, як Вірджинію Вульф,

Люби.

І люби – Оклахому!..

 

Короткий вірш про кінець світу

А завтра знову буде просто день.

Звичайний день під назвою – «Останній»,

У цьому світі, теж останнім, де й

Ми разом – одностайні, як у стайні,

 

Де все востаннє, та ніхто про те

Не інформує – то ніхто й не знає,

Тож не кує, не меле, не мете

І мірок з перехожих не знімає

 

На те (також останнє) убрання,

Тож, видно, наго підемо в колонах

Тим шляхом, що у небо, навмання,

Лиш з пальмовими гілками в долонях.

Колискова навпаки

Ти, дитинко, прокинься раненько,

Потихеньку вислизни з ліжка…

Хто вітчизна тобі? Рідна ненька.

А історія? Тітка приїжджа.

У сусідній кімнаті постогнує

Уві сні твоя тітка-історія.

 

Це, напевно, не дуже чемно

І, можливо, не зовсім етично,

Та підваж-но двері плечем-но,

Роздивись-но пильно тітчину

Розгримовану фізіономію,

Анатомію й фізіологію.

 

Їй вже, видно, далеко за сорок,

А можливо, й за сімдесят.

Без корсета (сказати сором)

Під сорочкою груди висять,

І шиньйони, і вії відчеплені,

І у склянці її штучні щелепи.

 

А це, дитинко, зробила вже зайве ти,

Що їй у вухо сказала «ку-ку»,

Бо навряд чи вона буде в захваті,

Що застали її таку

Не причесану, не підмальовану,

Абсолютно незакамуфльовану.

 

Що, дитинко, побавилась? Тільки от

Про одне ти забула, дурненька:

За таке поводження з тіткою

Чи ж похвалить тебе твоя ненька?..

Так що швидко в ліжечко киш

І прикинься, буцімто спиш…

 

***

Хтось говорить про гроші,

А для мене з цих пір

Листя чорної груші –

Найдорожчий папір.

 

Легко не зрозуміти,

Затоптати у гній.

Найжорстокіша в світі

Девальвація мрій.

 

***

Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був

Возлюби розлюби а затим возлюби його заново

Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру

А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув

 

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив

Що втомився від рішень і їхньої колегіальності

Навіть гідність свою розбудив розлюбив розгубив

Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності

 

Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город

Що вистоює чергу на митниці альбо на мітинги

І крім грошей не хоче ніяких уже нагород

І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили

 

Не запитуй: навіщо? Для чого? Куди? І чому?

Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися

Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому

Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися

 

Усміхнися і йди

і усмішку з губи не згуби

Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся

Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби

Бо від нього

нічого

подібного не дочекаєшся

 

***

«Переночуй мене,

вишневий мій саде».

Т.Шаповаленко

 

Переночуй мене, вишневий саде,

Бо це моя остання в світі ніч.

Бо завтра хрест мені на плечі сяде,

Як символ роздоріж і протиріч.

 

Переночуй мене, вишневий саде,

Вишневий саде, звешся Гетсимань.

Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,

Як символ ще чого? ридань? страждань?

 

А півня крик розбуджено-співучий

Розноситиме вітер по горбах.

Ось вже мене цілує в губи учень,

І чути присмак вишень на губах…

 

***

Комедіантко, акторко, фіглярко!

Маріонетко, напудрена лялько!..

В горлі образа каменем стала –

Як ти мене допекла і дістала…

 

Добропорядна матір сімейства,

Ти й усміхаючись, не усміхнешся.

Мовиш манірно, чадиш непомірно.

Як я терплю тебе – це неймовірно.

 

Хвойдо русява у світлому плащику,

Светрик під горло защепнеш на защіпку.

Вірш цей мережу. Душу морожу.

Я вже без тебе жити не зможу.

 

Іван Малкович

 

Із янголом на плечі

Старосвітська балада

 

Краєм світу, уночі,

при Господній при свічі

хтось бреде собі самотньо

із янголом на плечі.

 

Йде він в ніч, в не вороття,

йде лелійно, як дитя,

і жене його у спину

сірий маятник життя, –

 

щоб не вештав уночі

при Господній при свічі,

щоб по світі не тинявся

із янголом на плечі.

 

Віє вітер вировий,

виє Ірод мировий,

маятник все дужче бухка,

стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча

вже й не дихає свіча,

лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

 

З нічних молитов

Господи, літа стебельце

всели до самотніх душ,

дай кожному звити кубельце,

і не поруш.

 

Хай кожен в цім світі спасеться,

хай світить з-за темних круч

довкола кожного серця

віри твоєї обруч.

Синові

Такого єдиного, аж невимовно,

як тебе вберегти?

Я намалюю дзвіночки клоунів,

щоби тішився ти.

 

Сім кишень камінців назбираю плескатих,

щоб кидав ти їх по воді.

У подушку твою хочу неба набрати,

щоб янголи снились тобі…

 

Поклич, коли світ цей, скупий на ласки,

тебе доведе до плачу…

Як вірний той кінь із далекої казки

на поміч тобі прилечу.

 

***

Думаю про тебе

як ліс про мале звіря під буком

 

коли покидаєш –

вслід корінням тягнуся

але то вже не коріння –

то вовча шия

 

а там – то не гора –

зажура вовча

 

а ген – то не потік –

то виє вовк

 

***

кожний день

до мене

навідуються кораблі

 

вони усідаються під смереками

і важко дихають зябрами

 

тоді я нанизую їх

на вербову гілку

і несу до океану

 

а якщо якогось дня

ви побачите корабель

зі смерекою

замість вітрил

то дозвольте йому

притулитися до вашого берега

 

і не зрубайте

його високої

смереки

 

***

При цих деревах, в цім ладу,

в поривах духу, руху впертих

десь притулитися в саду

і хоч би трішечки померти.

 

Бо вірші – що? – якби хотів

сказати ними стан цей чистий.

то ніжні жилочки рядків

потріскали б від туску й тиску.

 

Бо як печально знати все ж

в кассандриній трагічній тиші,

що в цім саду ти не помреш

і вічних віршів не напишеш.

 

Антонич

Й тобі дадуть горіх маленький,

і той – розколеш – пустка в ньому,

а з тої пустки – по одному

ідуть і йдуть печальні лемки.

 

І знаєш: лиш тобі спинити,

але хіба від того ліпше? –

вже на долоні не вмістити

чоренних лемків із горішка.

 

Ну що ж? – ти здійсниш нині диво:

сухий горіх зазеленіє –

з білесенької середини

враз повиходять лемки білі.

 

Ти станеш боку – й наче в мевах,

вздриш, як вони – десь там, в долині.

зі слів, немов із вух коневих,

виходять юні і вродливі…

 

А в північ копитату й вічну –

за той малий горіх зелений

твої всі роки, як червінці,

змахнуть до чорної кишені.

 

Напучування

Хай це можливо і не найсуттєвіше

але ти дитино

покликана захищати своїми долоньками

крихітну свічечку букви «ї»

 

а також

витягнувшись на пальчиках

оберігати місячний серпик

букви «є»

що зрізаний з неба

разом із ниточкою

 

бо кажуть дитино

що мова наша – солов’їна

 

гарно кажуть

 

але затям собі

що колись

можуть настати і такі часи

коли нашої мови

не буде пам’ятати

навіть найменший

соловейко

 

тому не можна покладатися

тільки на солов’їв

дитино

 

 

Оксана Забужко

***

Тьмарилось світу в очах од падалиць-слив.

Щеміло струною повітря.

Скрипіла за садом колонка.

… І знову вірш набухає в мені виногронами слів,

І я – його оболонка.

І знов мені грань існування – туго до купи сплести

Зболену ніжність,

розкошлані звуки,

листя летючого рухи…

Чи ж справді щойно я рвала чиїсь розпашілі листи

І вітер метляв їх по саду, неначе простягнені руки?..

Господи, пам’яте! Як

вберегти і ввібрати

цю пекучу минущість, це все, що – не раз, і не два?!.

Бо крізь станцію «Я» пролітають навзрид всі любови і втрати,

Ну а душі – на те вони й душі:

Встають, як прим’ята трава.

… Це я знов була хвора: я чула, як сливи росли,

Як хтось

Кликав мене, і мовчання лункішало в гомін…

Моє «віриш»,

Мій «вірш»,

Що тяжіє в мені виногронами слів,

Вирвіть із мене –

Я знову зроблюсь невагома.

 

***

Цей чоловік

вродився з дерева, що призначалося на скрипку,

німого дерева з печальними очима:

кора пришерхлих слів від шурхотіла хрипко –

і він явивсь

в пекучій наготі відчиненій!

Я здивувалася: він був лункий, як жерло

гарматне! Кожен звук

у ньому множивсь, як лавина!

(Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих –

і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими…).

 

А досвід собі лив, мов із цебра.

І дні, як шибка,

все туманіли мохом вільгости – о, доки? (Доти…)

а він же був із дерева, що призначалося на скрипку!

О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

Він кидав був тікати – але злива в ловлі

з ним услід періщила по п’ятах, навісна!

І він втомивсь.

І якось, стрінувшись у натовпі з Любов’ю,

пройшов повз неї в капелюсі на очах –

і не впізнав.

Отак і сталося. Лишився задоволений:

ввійшла у нього – й вийшла, наскрізна…

Тож іншим разом, стрінувшись із Болем,

він попросив у нього сірника –

і не впізнав.

 

А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!

О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

 

… Учора ми з ним здибались в кав’яренці на Липках.

Він розказав свіженький анекдотик.

І ще сказав, що він, звичайно, «за»,

та дуже ніколи – робота, діти, звіти…

І на пів келиха стояла голуба сльоза,

і голуба сльоза стояла на півсвіту.

Підвівсь. Втягнувсь. Думками стрепенув.

І тільки в погляд вбився божевільний подив…

Дивак: він все іще шукав свою струну,

усе іще шукав – і не знаходив…

 

***

І двері розчахнулись – і за ними

стояв той чоловік, якого я люблю.

А з-за плечей у м і н у с - н е с к і н ч е н і с т ь

(у паморозь на стінах – в перехват

дихання, що рипить сухим хрящем у горлі, –

у наглий дзвін, з яким влетілий птах,

осклівши в грудку, падає додолу, –

в лабораторний кристалічний стиск –

в рідкий азот – в міжзоряну недвижність –

і врешті, у чоренну чорноту,

в якій уже нічого не розгледиш,

бо вимерзає зір) – тягнувся коридор.

Той чоловік стояв і просто так, дививсь –

зеленими підлідними очима,

і голова його була в снігу,

а щоки крила паморозь голчаста.

І раптом, тими самими очима,

я вгледіла – свою гарячу карість,

укритого вогню жаркий підшкірний відсвіт,

проскачу іскор в косах ворушких!.. –

а там, за мною, по мій бік порога:

палило сонце вибілений пляж –

пливли в очу жовтогарячі кола,

і плавилась од жару голова –

в червоних спахах заяскрілих щілин

на чорнім тілі дерева – вже рвавсь

назовні пломінь – з двиготом і гулом

розпростував злотисті язики

і танцював, обвалюючи крокви, –

і розверзалась спечена земля –

і вулканічна лава розчиняла

держави і міста – і сотня тисяч сонць

водночас загорялася у небі,

випалюючи зір! – відтак тяглас

п л ю с – н е с к і н ч е н і с т ь. Я явилась – звідти.

Ми з двох кінців шкали ішли собі назустріч.

А цей поріг є – позначка нуля,

де грудь-об-грудь судилось нам розбитись…

 

– О найдорожчий, кожен ад є ад!

Тож не дивись вперед, ані назад:

стань просто – мною. Я – тобою стану.

 

Кивнув.

І засміявся.

І – розтанув.

 

Друга спроба

І от – проламую головою

всі чотири стіни нараз!..

(На таку-то голову – стало ж у Бога міді!) –

Й опиняюся на твердому – хитаючись, мов водолаз,

Який замість перлів, нагріб по підводою – мідій…

 

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! – було б

Набагато гірше, аби не приніс нічого!

А що чорним струпом палає стовчений лоб –

То на мідь невразливу нема плавильні у бога!»

 

… Але я все волаю, що бачила перли – вони

Там і далі лежать на дні – лиш потрібно другої спроби!

 

… Але вже зімкнулись назад чотири стіни,

І на вік один – не дається нового лоба.

***

Так випало, і так припало пилом

В цім закапелку туги і нудьги –

Щоб словом, наче жестом неумілим,

Все ж поправляти мізки – і «мозги».

 

Так випало, так вивело, і згоди

Моєї не питало – певний знак,

Що вся моя жагуча хіть свободи –

Від здогаду: я б вибрала – не так.

 

Та воля не моя – Твоя, мій Боже:

Знать, треба, щоби хтось таке робив:

Уже не – як там? – Слово на сторожі,

А на сторожі Слова –

від рабів.

 

 

Василь Герасим’юк

Поет у повітрі

Яке зусилля пса стати ластівкою!

Ф.Г.Лорка, із книги «Поет у Нью-Йорку»

Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш,

який, ніби склеп, умлівіч

зламом блискавки виник.

Останні слова не догледиш, як нігті покійник,

і слово останнє усе-таки занапастиш.

 

Та спокій стрімкого склепіння усе-таки мав,

Забувши, кому і чому пропадати раптово.

В порожнім повітрі зірветься одне тільки слово –

не з губ, а з землі – із холодних космацьких отав.

Каральні, очисні стихії води і вогню!

Тяжіння землі після вас – то самотність на небі.

Поет – у повітрі. У легшім від ластівки склепі.

Належне віддав переможцю, змії і коню.

 

Під шкірою в нього вже ткалі божисті не тчуть.

То звідки ж ця музика, Господи?

Також пропаща?

Диявол думки не читає. А цей Тобі нащо?

Й так з нього, як маску,

небесне склепіння зірвуть.

 

Ти чув: перед півнями скверно

прокинулись пси –

яким же це вітром вертає пора наша рання?

Щоб жертви принесені знову нести на заклання?

Нема в Твоїм допусті – перемикати часи.

 

Є склеп, без якого розсиплеться вірш, ніби склеп,

який, ніби вірш, вибухає в землі умліока,

та нігті мерця вже видлубають глину з осколка

і слово прорветься в повітрі!

В п о в і т р і – п о е т.

Мешканець: сонет

Я в дереві жив. Ті роки – як віки.

Їм ліку нема – як в землі, як у слові.

Й спочатку нема, бо вони – смерекові.

Скінчились, коли я, немов пелюшки,

 

дошки розповив. І пішов навпрошки

на поклик – чужий мові й крові.

В смереці є дерево смерті. Трефові

мені випадали і дами, й шістки.

 

І каменю я поклонився. І він

забрав мої хвойні слова, а взамін

дав первісний спис, аби ним, наче Один,

 

до древа життя сам себе я прибив.

До дерева того, в якому я жив.

І жити не годен. І вмерти не годен.

 

***

Ліс небеса вибирає у мене з очей

і западає середину… тисне у скроні

чимось таким, що, здається, було вже в людей,

і нагадає про себе в години солоні

 

Раптом – цимбал брязкіт! –

ліс розступається вмах

в грудях… і

з гір у снігах,

з ночі,

з вовчого виру

сходить весілля з танцем на жовтих ногах…

Сходять і сходять… І вранці поклоняться звіру.

Елегія до Ольги

Обожнений росою ранній птах

ці непритомні ночі покидає.

Крильми повітря вдихнуте займає

у грудях, як займає в небесах –

 

це осінь, Ольго, осінь. Це вогонь –

мій ангел глянув з-за Дніпра і часу,

бо чути браму шкірою долонь,

яким нарешті піддається засув.

 

Це осінь, Ольго, осінь. Ти засни.

Ти відпочинь біля Дніпра і слова.

Ця осінь вічна. Ця юдоль шовкова.

Це досвіток такої тишини,

 

коли на віях тріскає роса,

й любити буде той, хто більше втратить.

Це вітер – демон мій – вогонь кошлатить.

В імлі палає ліс в подобі пса.

 

***

Ти кажеш: нині день наш такий.

Нехай буде як буде.

Я кажу: днина така сліпа. Котрусь не переживу.

Я кажу: куля сліпа.

Котрась потрапить у груди.

А вона сама, ніколи сама не падає у траву.

 

Ти кажеш: я тебе не люблю.

Цей день сама перебуду.

Ти кажеш мені: в пустелі пустель я сьогодні одна.

Я кажу тобі: в пустелі пустель

сьогодні багато люду.

Ти кажеш мені: в пустелі пустель

самота не страшна.

 

Ще трава легка, та важка роса згинає нас.

Нижче.

Нижче.

Я кажу тобі: доля сліпа. Ти кажеш мені: іду.

Ще трава легка, ще роса важка,

ще сліпа біля скроні свище,

а вона сама, ніколи сама не спиниться на льоту.

 

Чоловічий танець

Ти мусиш танцювати аркан.

Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути,

як тяжко рветься на цій землі

древнє чоловіче коло,

як тяжко зчеплені чоловічі руки,

як тяжко почати і зупинити

цей танець.

Хоч раз

ти стань у це найтісніше коло,

обхопивши руками плечі двох побратимів,

мертво стиснувши долоні інших,

і тоді в заповітному колі

ти протанцюєш під безоднею неба

із криком по-звіриному протяжному.

Щоб не випасти із цього грішного світу,

хоч раз

змішай із ближніми піт і каров.

Сину людський,

ти стаєш у чоловіче коло,

ти готовий до цього древнього танцю

тільки тепер.

З хрестом за плечима.

З двома розбійниками.

Тільки раз.

 

Жива ватра

Дерево тремо об дерево,

доки не народиться вона.

Вона помирає тільки раз,

тому бережемо її.

Ми знову виведем наші отари на наші гори

і за древнім полонинським звичаєм

проженемо крізь неї –

щоби ніяка пошесть не напала,

щоби жоден хижак не внадився,

щоби громи і блискавки не розігнали,

щоби підступний гад вим’я не виссав,

щоби злий дух у провалля не завів.

Ми бережемо живу ватру.

Ми заледве не стали отарою

на високім пасовиську.

Але коли ми навіть, як отара,

пройдемо крізь неї,

тоді дамо іншим дорогу до Сінаю.

Нас оберігає жива ватра,

але ми добре знаємо,

що кого жде

на високім пасовиську.

 

Павло Вольвач

 

***

І все-таки прийшло до мене слово,

Наприкінці прибилось крадькома.

А я вже думав, що мене – нема

І далі бути не обв’язково.

 

Напівпустий. Розхитаний трамвай,

Якісь колони, осінню набряклі.

Жовтавий присмерк протинали краплі,

І щось мені з’явилося. І край.

 

***

Жив би в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребовлі,

Ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний.

Слова безсилим бадиллям не застрявали б у горлі,

Співав би я «Ще не вмерла» і «… нам Україну храни».

 

В УНСО і районній «Просвіті» Вітчизні приносив би користь,

Традиціями наповнений, як зерням – тугий кавун.

І стрийко у мене був би Богдан, чи, може, Орест,

І був би у мене дідо – потомственний член ОУН.

 

А ще би я мав Свят-Вечір, Маланку, вертеп і гаївку,

Напам’ять навічно завчений карбований «Декалог».

Не «Русскую», розумієте, а рідну би пив горілку

З товаришами вухатими, чи краще з одним – удвох.

 

«Героям слава!» кричав би, рвійний і розпросторений.

Рота кривив би – ур’яд, оркестра, ґаз, парлямент.

І був би я весь вишиваний, різьблений і інкрустований,

І В’ячеслав Максимович був би мій Президент.

 

Я мав би багато дечого, тож заздрю Стриям і Десятинам.

Народом були б сусіди і навіть черга в пивній.

А ви попробуйте жити серед цієї телятини

Понурих «тожеукраїнцев», в підпіллі слів і надій.

 

І де ті в біса Заліщики? Тоскні, наче шинелі,

Снують суцільні «согражданє», «женщіни» і «мужчіни».

І тінь моя неприкаяна в’язне у цій пустелі,

І маю я тільки згарище з присмаком Батьківщини.

 

***

цей літній дощ як оплески далекі

шипить словами «шина» і «спориш»

і жити знову свіжо і волого

хоча й набридло добирати рим

та нащо рима до куща жасмину

хай просто мокне хай собі цвіте

цей дощ розрізав навпіл огірок

посипав сіллю і натер до піни

і рипнувши дверима на балкон

душа постоять хоче на причілку

котрий до яворів мовчить про те

як за Махна він їздив на тачанці

з руки годую думкою про смерть

ще не приручену але принишклу душу

а в білім небі визріває Бог

освітлене вікно саднить як несмак

і стане чути коли стихне грім

як хрестик хилитається

на шиї.

 

Маріанна Кіяновська

***

отрута у в’язниці

солодка й така

що пахне

димом і порохом

 

нікотин нікому не скаже

справді нікому

про голод посеред ока

про світ попереду

 

цигарка це гра

 

коли проціловуєш

єдину розвагу

в неволі

 

є полум’я потім дим

подробиці попелу

дрібниці

ну добре

спробую припустити

що стін не три а чотири

нас двоє

 

наприкінці початку осені

немає війни

 

але дим пахне солодко

як там де вмирають

 

***

а знаєш

є така страва холодна вода

це коли маєш спрагу або приреченість

випливаєш зі сну чи шукаєш для себе світу

мусиш прийняти її і визнати

її Бога живого

Бога живого

її

***

Танцюватимем дощ. У калюжі пірнатиме грім,

Наполоханий нами, а місяць, щоразу сухий,

Ніби зроблений з воску,

засвідчить солодке убивство.

Я ніхто, як метелик, з пилком,

що намокнув на крилах,

А тому ти так тяжко, так вічно належиш юдолі.

Так нічого не тямиш в дощі, що полює за смертю,

Так ховаєш мене в перламутровий ящичок ночі…

Я прозора, як ті, що хотіли вступити у воду,

А тоді заблукали, в дочасній воді розчинившись…

І тому-то ти мій – на межі, за межею і ген…

Я вдивляюсь в обличчя –

і бачу здощемлене наше…

 

***

небесні дівчата

вишні

спльовують кісточки граду

влучають у голову

в око

під серце

 

я підняла ту кісточку

я сама її проковтнула

б о г р а д

 

Ігор Римарук

Діва Обида

Стали над прірвою – хто потойбіч?

темні обидва.

Плакала в ніч із коханих облич

Діва Обида.

 

Хтось упаде – бо немає для двох

місця на світі.

Душу якого заманює Бог

в порвані сіті?

 

Вже прикипіла до тисячі пліч

траурна бинда…

Кликала пріч із пекельних сторіч

Діва Обида.

 

Вже перейшли чудеса і хрести,

нетрі і скали.

Люто гнучи задубілі хребти,

що там шукали?

 

Віщого слова? погибелі? чи

їдла для бидла?..

Ще озирається, нитку рвучи,

Діва Обида:

 

може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє…

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?