Хвилюйся завжди, бо який ти до біса друг, якщо тебе не хвилює життя друга.

 

Питання, яким я тобі вже набридла: «Коли приїдеш?». А я й не думаю переставати його задавати. Ти можеш злитись, але, поки не доторкнусь до тебе, оте «коли приїдеш» читатимеш ще не один раз. Ще кілька хвилин і закипить чайник, ще кілька хвилин і закінчаться уроки-пари, ще кілька хвилин і автобус буде відправлятись. Чи думала я тоді, що ще кілька хвилин і ми не будемо бачитись роками? Моя свідомість вперто відмовлялася сприймати факт хоч якоїсь розлуки. Сказала звичайне «бувай», очікуючи завтрашнього «привіт». Хоч знала, що не буде такого. Діти завжди люблять думати, що їм море по коліна. Наївна вірила, що ігнорування факту щось змінить. А ти теж добрий. Сказав, що приїдеш, сказав, що це тільки на кілька місяців. Знав же, що не так. Тепер думаю, яке б то було прощання, якби ми обоє сприйняли правду, якби знали, що буде саме так.

 

Не бійся відпускати, але й не переставай чекати.

 

Я б шукала тебе як Герда Кая. Пам`ятаєш шкільну виставу за казками Андерсона? Правда не ти був Каєм, з яким я вирощувала троянди і не тобі казала: «Кай, милий Кай, невже тебе ніколи не побачу?». Попри всю мою симпатію, мій Кай залишався холодним до мене навіть тоді, коли за сценарієм Герда своєю любов`ю розтопила крижинку, якою стало його серце. Тепер смішно стає, як згадаю шкільні вподобання, які величались любов`ю. Я і це тоді обговорювала з тобою. Тоді думала, що і я трохи Снігова королева і в мені достатньо холоду. Ти сидів постійно на сцені в темній мантії і в окулярах на півголови – мій друг, Оле Лукойє.

 

Згадуй те, що було. Цього не повернеш, але воно зігріє тобі серце.

 

Одного разу ми йшли додому і була сильна ожеледиця. Я посковзнулась, впала і мій рожевий капелюшок відлетів на кілька метрів назад. А я як черепаха з рюкзаком лежу на землі і не можу встати. Як ти тоді сміявся. Який це був щирий сміх. А я аж плакала від сміху через таку кумедну ситуацію і те, як ти смієшся. Для мене ти будеш завжди людиною, яка регоче і я не зможу стриматись, щоб не підтримати тебе в цьому. Так смієшся тільки ти. Не загуби цього в житті. Життя не жаліє, але ти не переставай сміятись. Згадай капелюшок і смійся. Все ж ти подав мені руку, підняв мене та капелюх і ми пішли так щиро сміючись додому. Тепер думаю, що падала б постійно, щоб хтось сміявся так від душі. Тепер всі падають, але сміється не кожен, як і не завжди хтось подасть руку. І я бувало падала і підіймалась вже сама.

 

Смійтеся один з одного. Смійся, коли сміється друг. Смійся, бо колись, коли стане по-особливому сумно, єдине, що поверне тебе до життя – це згаданий щирий сміх.

Подай руку допомоги, навіть тоді, коли здається, що без неї можна обійтись.

 

Я пам`ятаю номер твого домашнього. Та ти це знаєш. Ти також мій номер не забув, хоча ми ще доки ти поїхав вже кілька років не користувались домашнім. Ти казав, що завжди хочеться набрати 2-26-82. А як тягнеться рука мені набрати 2-13-79. Тепер так може вислухати напевно тільки психолог, але для цього потрібні зайві кошти, яких я не маю. Ці телефонні розмови, коли мама завжди запитувала: «Ну про що можна говорити годинами? В школі ви разом, вдома телефон від вуха не відкладаєш. Ну про що ти можеш говорити з хлопцем?». А я й не думала, що ти хлопець. Мені як Америку відкрили. Скільки ми проводили часу разом і чи задумувався ти над тим, що я дівчина? Напевно теж ні. А про що ми говорили? Про все і про ніщо. Якщо ми говорили, то значить було про що. Щасливі безтурботні роки. Коли ти поїхав, то домашній телефон став непотрібним. А в телефонній книзі в голові так і залишився один самотній твій номер. Вже непотрібно, але й викинути не можу.

 

Дружба не знає, що таке стать.

 

Я люблю коли ти пишеш, хоча й без того знаю, що ти є. Я знаю, що ти є, нехай далеко, нехай між нами багато кілометрів, але між нами немає стіни. Між нашими думками, спогадами ніколи не буде відстані. Буває, що я відчуваю, що між мною і людиною, яка тільки за півкроку від мене, така прірва, яку я ніколи не перестрибну, така відстань, яку ми ніколи не подолаємо. А тут все навпаки – я відчуваю тебе поряд. Я не згадую тебе. Я насправді ніколи не забувала. Для мене це як рятівний круг – прокручувати в голові все, що було. Тебе також накривали хвилини спогадів, я знаю це з того, що ти писав. Тобі повинні бути знайомі і деякі мої відчуття.

Знаєш, мене деколи лякає те, що після тих всіх переписок, коли не було живого спілкування, я буду збентежена при зустрічі, буде важко знову взнати, що в тебе є тіло і ти можеш ходити і говорити. Коли я молюся Богу, то думаю, що Він – дух. Я не можу уявити його тілесного. А тебе колись могла. Чи зможу й тепер? Я скільки часу писала до твоєї свідомості, твоїх думок, відчуттів, що й сама перетікала в інший вимір і ставала безтілесною.

Але треба бути або божевільно щасливою, або дуже ненормальною, щоб при зустрічі задавати собі подібні запитання. В мене можливі обидва варіанти.

Я завжди хочу сказати: «До швидкої зустрічі». Я хочу вірити, що за спиною стоїть мій ангел з пошарпаним блокнотом. Хочу вірити, що в нього не закінчується чорнило-туш, не перестає писати фломастер-ручка-олівець чи будь-що інше, чим він старанно, виводячи кожне слово, записує моє заповітне бажання у найближче моє життя.

 

Віра в друга допоможе скоротити відстань. Віра в чудо допоможе скоротити час.

 

Я дуже не любила твою впертість. Бувало, що ненавиділа її. Можливо, це тому, що своєю впертістю не поступалась твоїй. Наші суперечки були запальні, довгі, емоційні. Я не пам`ятаю, щоб хтоськолись поступався, але вкінці-кінців все завершувалось миром і кожен залишався при своїй думці. Нам вистачало поваги. Кожен з нас був людиною зі своєю думкою і нам це подобалось. Я знала, що, коли тобі щось скажу, то, можливо, не почую очікуваних слів, але почую тебе, можливо, не почую «так, ти права», а почую все прямо. Ти говорив так, як бачив і я чи не найбільше цінувала прямоту.

 

Майте повагу один до одного. Те, що ви друзі, ще не означає, що ви одинакові. Кожен з вас – особистість, яка має все своє: думки, вподобання, мрії…

 

Бували моменти, коли мені треба було побути інтровертом, яким я і завжди була. Тебе ставало так багато в окремих днях, що я починала задихатись. Я починала розширювати коло спілкування. Я починала менше часу приділяти тобі і розділяла свій час на інших. Я не дуже спішила примирюватись після суперечок і уникала, коли була можливість, спілкування з тобою. Це було інколи дуже егоїстично і мене їв зсередини маленький клубок совісті. Та це ігнорування тривало не довго. Дуже швидко моє перенасичення змінювала пустка. Відстань, на яку я віддалялась, була занадто велика. Я спішила знову все повернути. Ми ж з тобою як пазли, які ідеально підходять один до одного. Ми – друзі, які знайшлись.

 

Дружіть віддано, але пам`ятайте, що на Землі ще багато хороших людей, спілкування з якими зробить вашу дружбу ще цікавішою. Втомлюйтесь один від одного і відпочивайте. Люди ж вони такі: їм властиво втомлювати один одного. Але водночас вони не перестають бути взаємозалежними.

 

Колись я знала твій день майже по хвилинах. Я знала з ким ти говорив, про що думав, кому писав, що робив, кого зустрічав, що плануєш. Тепер не так, але «не так» ще не означає, що все так погано. З кожним роком дорослішання все менше часу залишається на те, без чого колись не жив. Я знаю, що можу будь-коли отримати повідомлення від тебе і воно завжди буде приємним сюрпризом. Я знаю, що ти не забудеш про мій День народження і Міжнародний жіночий день, що ми обміняємось привітаннями на Великдень, Новий рік і Різдво чи інші свята. Я можу й сама написати тобі будь-коли і про що-небудь або про все. Я знаю, що ти не розсмієшся з дурних моїх проблем. Принаймні я не побачу це у повідомленні. А якщо й сміятимешся, то буду рада, що принесла тобі радість. Подарувати сміх – деколи це так цінно. Така постійність і стабільність додає сил. Саме існування людини, яка вислухає завжди і щось порадить, тримає на світі, коли земля дрижить і розколюється під ногами. Тепер мені про тебе відомо тільки поверхнево. Я знаю про деякі події і ситуації. Я бачу тільки оболонку твого життя, фон, на якому все відбувається. Я не бачу картин. Я не знаю, що ти малюєш і якими деталями постійно доповнюєш їх. Я все рідше являюсь штрихом чи мазком пензлика на твоїй картині. Все ж завжди є можливість знову появитись там.

 

Пиши або дзвони відразу, коли тільки подумаєш щось написати чи розповісти. Можливо саме зараз той момент, коли твоє повідомлення чи твій голос потрібні як ніколи. Використовуй свята як портали у той спільний світ, який ви собі колись разом створили.

Я скажу ще багато-багато слів... і бажаю тобі щастя ♥.

 

Я хотіла вивести які-небудь правила, передати комусь незаперечні істини. Щось на зразок: “Роби так і буде тобі добре”. Адже це та дружба, яку я ще тримаю, яка досі зі мною. Що ж допомогло її втримати? Що допомагає мені її тримати? А потім дійшла висновку, що найважливіше правило — це жити без правил, коли слухаєш своє серце, навіть коли мозок шепоче: “Абсурд...”. Я можу виділяти слова, все ж таки інколи вони так багато означають, але слово — ніщо, коли ти не проживаєш його кожною клітинкою тіла.

 

 

☼ 2

Людина, з якою я дихаю

 

Здається саме так я назвала тебе одного разу. Я тоді написала про тебе і виклала це в мережі. Ось та історія:

Документ “МОЯ”:

Як все починалося? Я витекла…витекла з останньою пущеною сльозою, викрикнулась з останнім нестриманим словом. Все почалося, коли ще нічого не закінчилось. Я жила, я була, я існувала…

 

З’явилася, як немовля появляється на світ…так і я… Воно рефлекторно починає кричати, сповіщаючи про свій прихід, хоч навіть не усвідомлює, що це складний процес, що це йому дано, що має кричати допоки стане сил, бо колись це стане ненормальним, колись не дадуть, колись такий крик викличе агресію в оточення, колись закриють, а зараз…зараз плачуть від щастя, що кричиш і ці твої звуки, як масло на груди, як звучання ангельського хору.

Але я не тепер народилася. Це скоріше оновлення (як вірусна база даних, тільки зовсім інакше). Взяла ручку і почала писати. Без тями… Я кричала про появу…появу нової мене. Я ТУТ! Я ПИШУ! Я ЖИВУ!...Народилась наново. Може вже остаточно.

Серце. Скільки часу воно ще проб’ється, якщо все так, як є, чи, якщо б усе було зовсім інакше? Постійні імпульси. Кожне слово – сигнал, удар, дотик. Все проходить через серце.

Щось точно стане останнім. Може і болю не буде. Все просто, як і все на світі: серце – вичерпний ресурс. Скільки імпульсів воно спроможне витримати? Якої частоти? Якої потужності? Чи все сприймає однаково чи кожен удар по-іншому? Не знайшла відповідей. Ніхто таке не вираховував, ніхто не записав. Кожен просто жив. І я живу.

З кожним днем все важче. Боюсь не встигнути розказати, написати, щось створити. Поетом чи письменником є кожен, бо кожен має що сказати, але важко знайти себе, важко наважитись на крок.

Все в уповільненій зйомці. Чи так має бути? Напевно, нарешті зуміла вимкнути прокрутку. Оминаю поглядом і руками страшну клавішу «СТОП»…ще поборюсь…

Йду без оглядки вперед і згадую те, що вже пройдено. Краще повернутися, забутися, встати, зупинитися, не спіткнутися, а немає за що зачепитися. Мало сенсу собі створила. (Чи мало його відкрилося переді мною?)

Кожен сам творець своєї долі.

Народжуєшся вперше, помираєш востаннє. Одне життя і один ти (чи я?)…один кожен.

Чекати, щоб озвучити найважливіше, чекати, щоб сказати таке важливе «люблю», втрачати секунди, які будь-коли можуть обірватися. У цьому всі ми…такі-от люди…

День, як день

Люди, як люди

Думаю про те,

Що буде, як буде

Течія несе…

Щось б’є у груди

Хто для мене все,

Той і не забуде.

Дружба – це нитка, яка чіпляє за життя; сльози, труднощі, пошуки спільної мови, довгі розмови, взаємне мовчання, невимушеність, простота, довіра, любов, спорідненість, розуміння, сварки, образи і прощення зі сльозами на очах… постійна боротьба з собою: радій, бо другу добре…підтримай; плач, бо плаче друг…підтримай… подай руку, бережи, люби, цінуй, будь вдячним…не будь егоїстом (егоїст ніколи не стане другом).

Свого друга я знайшла в 16, хоч майже щодня ми проводили кілька годин в одній кімнаті (однокласники). Цей період – від 6 до 16 років – я назвала «сліпота» і виправдала так невиправдану себе.

6 років: «Давай будемо дружити?»

7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16…секунди? хвилини? дні? – ні, роки.

16 років: «ходи до нас», «ну не сиди сама», «дивись, що в мене є», «знаєш, що сталося?»,

«ти мені потрібна».

Так я стала частиною, частиною нас, нашої дружби. Так легко стало казати: «Я тебе люблю». Так легко було відповідати: «Я теж». Було легко сміятися, а згодом – і плакати.

З мене тікає інфантильний підліток, бо ми відповідаємо за тих, кого приручили. Почала вчитися правильно переходити дорогу. Колись перебігала не дивлячись, а тепер…тепер хапаю її за руку, а вона часто мене… Дивлюсь на дві сторони, бо мені є кого втрачати, за кого переживати, бо ніколи собі не пробачу… Я маю кого берегти.

Не плач і я не буду… Сльози – не сором. Сміх і сльози – ознаки життя. Але не плач…важко…важко, коли тобі важко. Я не вмію підбирати слова. Їх надто багато, щоб знайти потрібні, а знайдеш, то важко озвучити.

Ти малюєш. Тобто вона малює (привикла звертатися). Нехай малює, нехай творить. Я ніколи не просила, щоб малювала мене…і не тому, що малюнок має йти від душі, за власним бажанням, а тому, що й я не хотіла. Я хочу завжди бути поряд така, яка я є, реальна, жива. Намалюєш і привикнеш до зображення. Я тут…я завжди…

Сніг. Зима. Перекидання в сніг (ще шкільні роки). Зима, а тепло…тепло на душі.

“Налигатися” снігу - основне зимове завдання (без цього не можна). Йти під руку і їсти морозиво в заметіль, шокувати перехожих, урізноманітнювати будні, йти проти системи, ламати стандарти.

Всі дороги ведуть в «Чікен» (заклад швидкого харчування – правда в нас виходило довге). Наші зовсім некорисні обіди, але так, як сміх продовжує життя, то все нормально.

Концерти. Так мало можливостей – такі необмежені бажання. Мрійниці… Колись скажемо чи мрії здійснюються, а зараз мріємо. Все ще буде…має бути.

Весна. Її День народження. Я щаслива в цей день, на відміну від свого дня. І вона ніколи не забуває привітати мене з 8 березня (свята співпали). Так мало, а так багато… Люди ніколи не розуміли, що коли мало – це все, а коли багато – нічого. А я, як завжди буду вітати її через Інтернет, по телефоні, напишу багато повідомлень, скажу багато слів, хоч пам’ятаю, як вона любить живі розмови і яскраві тюльпани… І кожного року думається, що не час щось змінювати.

Сестра. Кожній людині дається сім’я, хоч на різний період, а дехто її навіть ніколи не бачить. Людям дана також воля, щоб вибирати людей і створити сім’ю обраних, найрідніших. Не важко здогадатися, хто для мене обрана сестра...

Щастя. Не обов’язково мати своє. Можна радіти за щастя близьких, або вчитися радіти…

Я кричала собі: «Вона щаслива! Чому тобі погано? Радій! Ти ж цього хотіла, цього просила…щастя для неї». Так я навчилася бути щасливою, тому що вона була такою… мій Друг. А я ще своє пошукаю, почекаю… Ціную те, що маю.

Коли закриєш очі, то літаєш вище хмар

Усе незвичне, бо не викривлене зором

Малює уява безліч світів-примар

І кожен диригент керує своїм хором.

Керувати собою, свої хором, щоб стати справжнім, щоб самому стати другом.

Наші друзі і знайомі. Ми такі різні, що я повірила у закони фізики, що протилежності притягаються. Вже багато перебрали собі звичок одна одної і часто навіть думаємо однаково, розуміємось з півслова. Одночасно такі схожі…

Вона: притягує людей своїм оптимізмом, щирістю, поведінкою…; до неї завжди тягнуться гарні люди (не про зовнішність)… в ній енергетика, магніт…вона чудова у всіх своїх позитивних якостях і недоліках; відкрита; така, яких мало (якщо ще такі є – не зустрічала).

Я: не люблю про себе багато говорити; замкнута (все в собі – ніколи нікому не відкривалася повністю); оптимістична, але з частими приступами песимізму. Не знаю, як вона у мені розгледіла людину, якою я є. А я людину полюбила в ній.

Книги. Джерело натхнення, предмет залежності, теми для захоплень і розмов; те, що вдосконалює., змушує прагнути до кращого, змушує жити, коли важко… книготерапія… коли так мало слів. Та книги не рятують, коли дійсно самотньо. Це тільки часткове забуття.

Самотність. Переживає кожен… навіть ми, такі, що для нас не існує поділу…тільки маленьке слово «ми». Комусь з нас боляче, а хтось щасливий – у кожного свій період – це нормально. Підтримуємо одна одну, плачемо і сміємося разом, але десь в голові деколи загоряється лампочка «САМ». Всі проблеми в наших головах.

Крик. Все у віршах. Якби не вони, то, мабуть, багато людей би оглухли від того, як ми кричимо. Наші вірші і невірші – частинки наших душ, частинки нас самих.

Розмови. Наповнення, зарядка, батарея, паливо, заповнення порожнечі. Чорна діра поглинає все і тільки розмови залишають слід…

Порожні дні. Сьогодні вже третій день ми нормально не говоримо. Вчора були по два слова, та й то по справі і все… тому зараз найкраще можна би було описати порожнечу, але не можу… Так порожньо, що вилетіли всі слова.

Коти. Вона любить котів…любить цілих, а особливо чорні цяточки біля вусів. А в мене алергія, але погоджуюсь, що їх не можна не любити. А ще вона схожа на кота. Тому можна сказати, що в нас двох є свої улюблені коти.

Одяг. Тепер він не має значення: навчились бачити в людях людей.

Бути собою. Не грати. Не обманювати. Кажемо те, що думаємо, або взагалі мовчимо. Головне – це не соромитись. Нерозумний, дитячий, занадто дорослий, інфантильний, божевільний – яким би не здавався, що б у тобі не бачили, але це ти, вірний собі, незмінний, без заморочень і підпорядкувань правилам. Оригінальні, само мислячі… Людина красива у своїй природності. Ми такі, які ми є.

Хтось так гарно сказав, що дружба – це подвоєне щастя і поділене горе.

- Люблю тебе страшно!!!

- А я тебе безстрашно…

Сміх. З причини чи без неї. Сміх продовжує життя, об’єднує, дарує тепло і в ньому якась дитяча щирість, наївна простота, наше первоначало… Тут ми справжні.

Її життя наповнювалося життям все більше і більше і я просто не могла жалітися на те, що наші зустрічі вже не такі часті…

Телепатія назавжди. 23:55 кожного дня. Розмова – щира, потрібна, рідна, важлива, оздоровлююча від всіх хвороб життя, лікувальна від всіх ран, повертаюча до світу, до реальності, рятуюча… Говорю-говорю-говорю… До свисту в вухах, до пищання тиші, до розмитості в очах, до трясіння рук, до заплітання язика і відключення…Я вимовлю кожне слово, на яке стане сили, я продумаю кожне речення, проживу цей день знову, заново, щоб показати їй, щоб не упустити жодну деталь. Я знаю, що і вона говорить. Коли говориш до рідної людини і знаєш, що вона говорить до тебе, то слова відходять на другий план. Є голос, який проходить через кілометри, який адресовано тобі, і є твій голос, який адресовано їй. Взаємна важливість. Дякувати за те, що є…цього мало, бо тоді треба кожну секунду присвячувати словам подяки. А чи потрібно це, коли ти можеш зробити щось взамін, коли ти будеш дарувати щодня…дарувати невидиме, обіймати щодня…поглядом, думкою, словами.

А я завжди чекаю на голос…чекаю, щоб почути…на думку…чекаю доторку до моєї підсвідомості…чекаю, щоб зрадіти…чекаю, щоб жити…

 

Я дихала майже чотири роки разом з тобою. Я, мабуть, і зараз дихаю з тобою, хоч і не дуже це відчуваю, точніше зовсім цього не відчуваю. Здається, що задихаюсь тепер я сама. А, може, це все так само як з киснем: він є, ми ним дихаємо, без нього ми не живемо, все ж майже ніколи не думаємо про нього.

Мій лист, написаний колись подрузі, знайшов тебе. Ти – втілення мого довгоочікуваного друга, моя мрія, яка набула тілесного вираження.

Знаєш, що найсумніше? Я б ніколи зараз не сказала таких слів. Я вважаю, що все в минулому, бо там воно і є.