ТОП 10:

Політична думка Відродження. Політичний реалізм Н. Макіавеллі.



Лейтмотив епохи Відродження полягає у визнанні самодостатньою значимості людської особистості, гідності і автономії всякого індивіда,надання кожному можливості власними силами домагатися свого щастя.

Мислителі цієї епохи постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували і використовували.

Сформована в цей період соціально-політична думка ("громадянського гуманізму") трансформує ідею про свободу волі (свободи особистості) у політичну теорію республіканізму. Монархія представлялася республіканським ідеологам як узурпація главою політичного тіла усього загального блага, тоді як республіка вважалась як справедливий розподіл загального блага між народом, кращими (аристократією) і володарем. Загальне для всіх "змішане" республіканське правління, на противагу правлінню монархічному, надає максимальну можливість для реалізації людської свободи і, в цьому сенсі, є зразком організації будь-якого справедливого і гідного людського співтовариства взагалі.

Однією з головних рис епохи Відродження є відмова від переважної орієнтації всієї ідеологічної системи на надприродне, духовно-релігійні цінності, «порятунок душі» і поворот у бік земних природних потреб та інтересів людини. На передній план у ту епоху виходять мирське життя, діяльність людини в цьому світі, заради цього світу, для досягнення щастя людини у цьому житті, на Землі.

У політичній думці епохи Відродження на місце релігійного, теократичної пояснення політики, держави і права приходять світські концепції, в яких висувалися і відстоювалися вимоги незалежного від церкви держави, єдиної та централізованої державної влади.

Тепер мислителі не займаються конструюваннямідеальних моделей держави моралізаторськими повчаннями, а більше прагнуть зрозуміти і пояснити природу існуючих політичних відносин.

Особливості політичних вчень епохи:

1)розробка проблем природних прав і свобод людини;

2)аналіз причин і наслідків політичної діяльності;

3)розробка політичної теорії під кутом зору гуманізму;

4)відокремлення теорії політики від впливу релігії і церкви;

5)початок розробки раціоналістичної концепції політики.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) - флорентійський (італійський) політичний діяч, дослідник політичних проблем. Відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513). «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519). «Історія Флоренції». Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики.

Мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи людей, а мають об’єктивний характер. Вважав, що влада, політика за своєю природою є позаморальними явищами.

Сфера владно-політичних відносин, на його думку, має власні закономірності чи правила розвитку, які не збігаються і навіть протилежні імперативам поведінки в інших сферах життєдіяльності. Наприклад, те, що може бути "благом" для влади, цілком може не бути таким з точки зору моральності. Тому головне завдання політичної науки Макіавеллі бачить у формулюванні працюючих політичних принципів, здатних лягти в основу стратегії дій государя, республіки, держави.

Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Введення самого терміна stato, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном.

Він розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими і недовготривалими. Найкращою є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи різні форми правління, Н Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людях патріотизм. Народ він вважає розумнішим від монарха.

Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Політика – це сфера підступності і віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Він сформулював низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного реалізму. Свої теоретичні висновки він будував на дослідженні історії та узагальненні особистого досвіду, отриманого на посту канцлера Флорентійської республіки.

Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Діяльність людей визначається тим, що вони "прагнуть досягнути однакової мети — слави і багатства". Він наголошував, що люди можуть змиритися із втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи і нікому не простять втрати власного майна.

На думку Н. Макіавеллі, зіткнення людських чи державних інтересів породжує насильство, а єдиним способом уникнути цього у крайніх формах чи захистити державу від зовнішніх ворогів є жорстка політика, позбавлена тісного прив'язання до моралі та релігійних канонів. Він стверджував, що критерієм успішної зовнішньої політики може бути лише доцільність, тобто її спрямованість на досягнення блага держави, яке, відповідно, є благом громадян. Політика має бути побудована на моральних принципах, але така її якість доцільна лише доти, доки вона ефективна. Інакше кажучи, якщо політик в екстремальній ситуації мусить розв'язувати дилему, як діяти — морально чи аморально, що призведе відповідно до катастрофи або успіху, він має, не вагаючись, обрати другий шлях. У відносинах з іншими державами монарх, не вагаючись, має застосовувати воєнну силу тоді, коли це потрібно для захисту держави від загарбання. "Війна, воєнне мистецтво і дисципліна мають бути найважливішим предметом турбот кожного монарха... Нехтувати воєнним мистецтвом — означає йти до загибелі, досконале володіння ним є запорукою можливості отримати верховну владу".

Успішна зовнішня політика держави має ґрунтуватись на дотриманні семи найважливіших правил:

1) Будь-які дії щодо інших держав мусять опиратися на достатній рівень сили та можливостей, оскільки створювати певні плани та намагатися їх реалізувати, не маючи для цього відповідних засобів, — нерозумно та небезпечно.

2) Дії держави мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні, як традиційно діяли мудрі римляни. Вони "підтримували менш могутніх сусідів, не даючи їм змоги посилюватись, і заважали усталенню в їхніх країнах впливу могутніх іноземців".

3) Держава має діяти превентивно, не допускаючи посилення та об'єднання своїх ворогів, навіть тоді, коли такі дії створюють небезпеку втягнути її у війну.

4) Жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є, абсолютно надійною запорукою її безпеки, позаяк кожен із них є об'єднанням сильних і слабких, причому сильніші держави, на допомогу яких розраховують слабші, підпорядковують їх собі.

5) Жодна держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному зростанню могутності останньої, оскільки вона лише ускладнює власне становище.

6) Жоден тріумф над іншою державою не буває абсолютним, щоб дати підстави переможцеві принижувати переможених та "порушувати будь-які умови, й особливо умови справедливі".

7) Виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь призму їхньої відповідності ситуації. Н. Макіавеллі стверджує, що розумний монарх "не повинен виконувати своїх обіцянок та зобов'язань, якщо таке виконання для нього шкідливе, а всі мотиви, які змусили його їх давати чи приймати на себе, ліквідовані".

На його думку, образи потрібно завдавати швидко і разом, а благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.25.104 (0.004 с.)