Підстави виникнення сервітуту

1. за договором

2. законом

3. заповітом

4. рішенням суду

5. звичай

6. дозвіл власника

7. добросусідство

Припинення сервітуту

+поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власни­ка майна, обтяженого сервітутом;
+відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
+спливу строку, на який було встановлено сервітут;
+припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
+невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
+смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (лат. predium- маєток, земля). Оскільки в цей час земля в Римі була общинною власністю, то земельні ділянки надавалися окремим сім'ям на праві користування. Однак надані у користування земельні ділянки не були рівноцінними, зокрема на одних ділянках була вода, на інших її не було. Зрозуміло, що власник ділянки з водою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. З виникненням приватної власності на землю задовольнити потребу однієї Ділянки за рахунок іншої стало важко, а іноді й неможливо. Звичайно, можна було домовитися з сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер. Якщо власник ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусіду в користуванні водою, а тому потрібно було знайти більш стійкі засоби речового характеру. І такі засоби були знайдені - римляни встановили право власника земельної ділянки, позбавленої води, користуватися нею на сусідській землі незалежно від волі власника. До того ж власник ділянки, яка забезпечувала водою іншу ділянку, зобов'язаний був терпіти дії суб'єкта сервітутного права, а в деяких випадках навіть сприяти йому.

Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою; земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, називалася ділянкою, що служить. Власнику ділянки, що служить, за загальним правилом, не можна пред'являти вимоги щодо збільшення доходів панівної ділянки або, навпаки, претензії, пов'язані з її збитковістю. Однак і право, і звичай вимагали від власника панівної ділянки особливо турботливого ставлення до ділянки, що служить.

 

Емфітевзис -це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися останньою для сільськогосподарських потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на умовах постійного користування чи на умовах оренди.

Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться у приватній, комунальній або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги, а також несільськогосподарські угіддя (ст.22 ЗК). Таке користування має обмежений характер, оскільки власник передає емфітевті право володіння та право цільового користування земельною ділянкою, зберігаючи за собою право розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки, наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під ріллю або багаторічні насадження тощо.

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки. Водночас реалізувати це право раніше, ніж будуть встановлені межі ділянки на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, виникає ситуація, подібна до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід речового права не збігаються в часі (ст.334 ЦК).

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

У класичному праві терміном емфітевзис (грецьк. - обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Така тривала спадкова оренда, добре захищена від свавілля і за порівняно невелику плату за землю, притягала багатьох безземельних і малоземельних селян. Початок емфітевзисному володінню землею був покладений у великих імператорських маєтках, які потребували обробки. За прикладом імператорів церква, міста, а потім і приватні особи - великі землевласники - почали віддавати в таку оренду свої необроблені земельні ділянки.

Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняється насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, орендатор та його спадкоємці зберегли за собою землю. Договір про встановлення емфітевзисного користування містив у собі таке зобов'язання власника: наймач не буде позбавлений Держання, поки вносить плату згідно з договором.

Друга відмінність від звичайної оренди полягала в тому, що орендатор наділявся правом застави і навіть відчуження емфітевзиса - повністю або час­тково, - щоб тільки не постраждали інтереси власника. Право на відчуження емфітевзиса обмежувалось обов'язком суб'єкта емфітевзиса попередити власника землі про можливе відчуження емфітевзиса, але за власником визнавалося право переважної купівлі, яким він міг скористатися протягом двох місяців. У випадку відчуження емфітевзиса власник мав право на одержання двох відсотків купівельної ціни.

 

Суперфіцій, у Римському праві —це спадкове і відчужуване право на користування будівлею, що зведена на чужій землі.

Особливість суперфіція полягає в тому, що таке право може відчужуватися землекористувачем або передаватись у порядку спадкування на підставі договору або заповіту, а також дає право землевласнику на прибуток від промислових об'єктів, збудованих на наданій земельній ділянці на умовах суперфіція. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк. Проте таке право може бути припинено в разі:

· поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

· закінчення строку права користування;

· відмови землекористувача від права користування;

· невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років поспіль;

· за рішенням суду в інших випадках, установлених законом.

Суб'єктами суперфіція можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи.

Об'єктом суперфіція є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіціарія набути право власності на них та для землевласника — отримувати частку прибутку землекористувача. При наданні земельної ділянки в користування з метою забудови необхідно, щоб її подальше використання відповідало цільовому призначенню ділянки. Установлення цільового призначення земель відбувається шляхом їх віднесення до тієї чи іншої категорії і здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (частина перша ст. 20 Земельного кодексу). Підставами встановлення суперфіція є договір між власником земельної ділянки та майбутнім забудовником, а також заповіт. Заповіт також може бути підставою встановлення суперфіція в разі наявності в ньому заповідального відказу, яким заповідач зобов'язує спадкоємця надати іншій особі право користування для забудови земельною ділянкою, що входить до складу спадщини.

Існуючий суперфіцій також може переходити у спадщину як на підставі заповіту, так і шляхом спадкування за законом. При цьому, оскільки право користування земельною ділянкою для забудови та право власності на зведені на ній споруди, що входять до складу спадщини, є пов'язаними між собою речовими правами, зазначені права у разі поділу спадщини між різними спадкоємцями не можуть передаватись окремо.

Строк суперфіція може бути визначеним або невизначеним. Мінімальний та максимальний строки суперфіція в Цивільному кодексі не визначено. Якщо суперфіцій установлено на невизначений строк, він вважається безстроковим і може бути припиненим за бажанням сторін у будь-який час.

Суперфіцій може бути передано іншій особі за будь-яким цивільно-правовим договором. Укладення такого договору не вимагає погодження його умов із власником земельної ділянки та є для нього обов'язковим. Суперфіціарій не зобов'язаний повідомляти власника земельної ділянки про наступне відчуження суперфіція, оскільки в Цивільному кодексі (на відміну від правил про відчуження емфітевзису) не закріплено переважне право власника перед іншими особами на купівлю права користування нею. Власник ділянки, у свою чергу, зобов'язаний зберігати той характер відносин з новим суперфіціарієм, який існував з його попередником відповідно до умов договору про встановлення суперфіція. При цьому слід розуміти, що відчужується або успадковується не земельна ділянка, а право користування нею.

На відміну від сервітуту суперфіцій не може бути безоплатним. Власник сервітуту має право на відшкодування збитків від установлення суперфіція. По суті, при укладенні договору суперфіція право користування, володіння й розпорядження власником земельної ділянки, щодо якої встановлено суперфіцій, не вилучається. Водночас право тимчасового користування землею власник передає за плату іншій особі, що породжує між ними земельні й цивільні правовідносини.

Чинним законодавством не передбачено окремої форми договору про встановлення суперфіція, але враховуючи ту обставину, що такий договір не може бути виконано сторонами в момент його вчинення, він має бути лише письмовим.

 

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника. Право господарського відання — правова форма, яка згідно з ч. 1 ст. 136 ГК застосовуєть­ся для встановлення правового титулу майна, закріпленого лише за суб'єктом підприєм­ництва. При цьому, як випливає зі змісту ч. 2 коментованої статті, такий суб'єкт підприєм­ництва має бути заснований в організаційно-правовій формі підприємства.

За суб'єктами господарювання, які не належать до суб'єктів підприємництва, майно не може закріплюватися на праві господарського відання. Щодо них застосовуються інші правові титули (право оперативного управління, право користування тощо). Для порівняння зазначи­мо, що за законодавством Російської Федерації майно на праві господарського відання нале­жить лише державному або муніципальному унітарному підприємству (ст. 294 ЦК РФ), а за законодавством Республіки Казахстан (статті 102, 196 ЦК РК) — державному підприємств (казенним підприємствам майно належить на праві оперативного управління — статті 102,104, 202 ЦКРК).

Право господарського відання — це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само, як і власник, володіє користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника мають абсолютний характер, то суб'єкт підприєм­ництва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, реалізовувати яке (повноваження) він може лише за згодою власника. Випадки одержання такої згоди передбачені ГК та іншими законами. Наприклад, згідно з ч. 5 ст ГК державне комерційне підприємство, майно якого закріплюється за ним на праві госпо­дарського відання (ч. 2 ст. 75 ГК), не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить,і, як правило, на конкурентних засадах.

Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядження окремими видами майна необхідністю згоди власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль можездійснюватись власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Однак у будь-якому разі такий контроль не повинен призводити до втручання в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Право господарського відання захищається за допомогою тих самих положень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарського відання має вказівка закону (ч. 2 коментованої статті) на те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє такому суб'єкту підприємництва не лише закріпити за собою майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, а й звертатися до суду за захистом порушених майнових прав і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника. Крім того, цей статус передбачає, що суб'єкт підприємництва відповідає за своїми зобов'язаннями закріпленим за ним майном. Таким чином, право господарського відання — це право юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність, тобто є суб'єктами підприємництва, похідне від права власності, з обмеженням повноваження розпоряджатися окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу).