Структура і характеристики системи освіти України

Незважаючи на фінансові труднощі система освіти України зберігає великі масштаби і забезпечує задовільну якість навчання.

Дошкільна освіта і виховання

Конституція України і Закон України „Про освіту” проголо­шують доступність і безкоштовність дошкільної підготовки дітей у мережі державних і муніципальних закладів. За роки незалежності ця частина системи безперервної освіти України зазнала значних втрат.

Програми підготовки у цих закладах акцентуються на фі­зичному і психічному розвитку дитини, формуванні навичок осо­бистої гігієни, соціальної поведінки, оволодінні рідною мовою, навчанні читанню, арифметиці і письму (курс підготовки до по­чаткової школи). Ще до прийняття Закону України „Про дошкільне виховання і навчання” (11 липня 2001 р.) Міністерство освіти і науки Укра­їни створило і затвердило Базовий компонент дошкільної освіти, що визначає мінімальний і достатній рівень навченості, розвитку й вихованості дитини на кожному віковому рубежі дошкільного дитинства. Протягом 3—5 років було заплановано створити про­грами навчання, що забезпечуватимуть досягнення зазначених цілей, а також їх перевірку в дошкільних закладах. Міністерство науки і освіти України розробило програму розвитку і вдоскона­лення дошкільної підготовки дітей, що враховує світові тенден­ції, національний досвід і досягнення.

Джерела фінансування дошкільної освіти різноманітні, вклю­чаючи центральний, місцеві бюджети, підприємства і кошти бать­ків. Проте майже 93 % засобів системи дошкільної підготовки надходить з місцевих бюджетів. Оскільки в деяких регіонах через повне зупинення підприємств припинилися надходження до місце­вих бюджетів, спостерігається значна нерівномірність забезпечення дитячих садків.

Середня освіта

Як і в інших країнах, середня школа в Україні є ядром систе­ми обов'язкового навчання і підготовки молоді. Конституція України і Закон України „Про освіту” проголошують безоплат­ність і доступність загальної середньої освіти для всіх громадян України, що має три рівні:

початковий -3-4 роки;

основний - 5 років;

середній - 2 роки.

Згідно з прийнятим у червні 1999 р. Законом України „Про загальну середню освіту” планується обов'язкова 12-річна серед­ня освіта з циклами тривалістю:

чотири (початковий) роки;

п'ять (ос­новний) роки;

три (старший) роки.

На останньому циклі законом проголошується профільне поглиблене вивчення групи предметів.

Професійно-технічна освіта

З поглибленням економічної кризи майже припинилося над­ходження ресурсів від підприємств, що раніше брали на роботу всіх або більшість підготовлених у системі професійно-технічно­го навчання кваліфікованих робітників. Система базової фахової підготовки опинилась у складному становищі. Уряд України по­чав рішучі кроки для виходу з кризи. Швидкими темпами було реформовано та оздоровлено мережу професійно-технічних закла­дів, зокрема Закон України „Про професійно-технічну освіту” від 10 лютого 1998 р. Нині, на відміну від дошкільних закладів, майже всі заклади системи базової професійної освіти фінансує центральний бюджет України.

Система вищої освіти

Як відомо, налічуючи понад мільйон студентів, вищі заклали освіти України утворюють мегасистему, що входить у групу найбільших у світі. Найважливіша її структурна зміна полягає в розпочатому в 1992 р. процесі перетворення з одноступеневої з єдиним дипломом спеціаліста на чотириступеневу з чотирма дипломами.

Виші заклади освіти поділяються на чотири групи за рівнями акредитації (І—IV).

Нижчу групу системи вищої освіти України становлять заклади фахової підготовки І і II рівнів акре­дитації, що приймають на навчання як випускників середніх шкіл, так і осіб з неповною середньою освітою. Трива­лість навчання в них – 2-5 років. Велика частина цих закладів надає дипломи молодшого спеціаліста із зазначенням відповід­ного профілю - медицина, сектор виробництва та ін. Провідні заклади II рівня акредитації дедалі частіше змінюють назву „училище”, „технікум” або „коледж”, дістаючи право (при забез­печенні належної тривалості й якості навчання) видавати дипло­ми бакалавра.

Ядром системи вищої освіти України запишаються університети, інститути, академії, консерваторії та ін. Це група вищих закладів освіти III і IV рівнів акредитації, що надають дипломи бакалавра (4 роки навчання на базі повної середньої школи), спеціаліста (5 років навчання) і магістра (5або 6 років навчання). Як і всюди у світі, лише для медичних профілів навчання триває довше.

Система післядипломного навчання

Створення і діяльність системи підготовки та вдосконалення кадрового потенціалу вищих шкіл і науково-дослідних закладів є однією з найважливіших і найскладніших завдань будь-якої роз­виненої держави. Успадкована Україною в 1991 р. система післядипломної підготовки не могла її задовольнити, оскільки була лише фрагментом цілісної структури СРСР. У період 1991-1995 рр. було зроблено організаційні та законодавчі кроки для консоліда­ції й розширення наявної мережі підготовки вчених і викладачів вищих кваліфікацій, аз 1995 р. триває процес поліпшення її діяль­ності. У ньому беруть участь уряд, кілька міністерств, академії наук та інші органи й об'єднання.

З 1991 р. розширились і диверсифікувались аспірантура (під­готовка кандидатів наук) та докторантура. Практично всі вищі заклади освіти мають аспірантуру.

Створення Міністерства науки і освіти України шляхом злиття двох профільних міністерств передбачає подальше вдосконалення системи підготовки та атестації науково-викладацьких кадрів ви­щої кваліфікації. Ця система фінансується з ресурсів державного бюджету з подальшим використанням випускників у державно­му секторі, а також приватних фондів і ресурсів зарубіжних країн (останнє стосується підготовки вчених для інших країн).

Частиною системи післядипломного навчання є окремі заклади і підрозділи вищих закладів освіти та інститутів, призначені для стажування і підвищення кваліфікації працюючих дипломова­них кадрів. В умовах скорочення бюджету відбувається санація цих структур, вони повинні розширити спектр своєї діяльності за рахунок надання платних послуг, брати участь у перепідготов­ці безробітних та ін.

Неформальна і безперервна освіта

Успадкована Україною система неформальної і безперервної освіти була інтегральною частиною доволі розвиненої та узго­дженої системи Радянського Союзу. Ця система складалася з двох великих частин - для дітей і дорослих. У пер­шу входило багато державних позашкільних закладів. Усі діти були учасниками позашкільної діяльності, понад 30 % навча­лися в особливих закладах (музичних, спортивних та інших школах).

Ліберальнішою була діяльність неформальною сектора з дорос­лими. Відвідування занять було добровільним, але часто керів­ництво примушувало своїх працівників старанно вчитися в не­формальному секторі. Важливу роль у цьому відігравали так звані народні університети, курси, гуртки, лекторії, центри навчання і творчості. Загалом у цих заняттях брали участь мільйони грома­дян України.

На початку 90-х років в Україні діяли понад 2200 позашкіль­них закладів, більшість з яких орієнтувалася на розвиток інтересу молоді до науково-технічної творчості, близько третини - на спортивну підготовку, не такими численними були музичні та інші школи мистецтв. Загальний контингент перевищував 1,9 млн. осіб (близько 30 % загальної чисельності школярів). У період 1992—1993 рр. лібералізація законодавства надала можливість за­снувати недержавні позашкільні заклади (мовні курси, лекторії з фінансів і бізнесу та ін.), що деякою мірою підвищило можливості неформальної освіти.

Відбулася значна деідеологізація всієї позашкільної роботи з дітьми, створено й упроваджено нові концепції і програми діяль­ності закладів різного підпорядкування. Було утворено нові об'єднання, серед яких найвідоміша всеукраїнська Мала Академія наук України. До традиційних напрямів діяльності додався великий сектор, пов'язаний з екологією, участю школя­рів у поглибленому вивченні стану навколишнього середовища та його захисті.

На жаль, скорочення можливостей державного бюджету нега­тивно вплинуло на фінансування мережі позашкільних закладів. Відбулося скорочення мережі позашкільних закладів, а із середини 90-х років їх існування підтримується не так центральним бюджетом, як зусиллями місцевих органів і опла­тою частини послуг батьками дітей.

Значних втрат зазнала система безперервного навчання доро­слих. Майже припинило лекційну і видавничу діяльність таке потужне об'єднання викладачів і вчених, як товариство „Знання” (підприємства і заклади не мають можливості оплачувати його послуги), зникли пов'язані з вищими закладами освіти „народні університети” (лекторії і курси для працюючих осіб) та ін. Одно­часно розширили активність державні та приватні курси інозем­них мов, лекторії з використання комп'ютерів тощо. Сформовано систему надання дорослим нового фаху за їхні власні кошти або кошти підприємств чи фондів (зокрема, зарубіжних).

Забезпечення якості освіти

Протягом 90-х років в Україні було сформовано цілісну сис­тему оцінювання і визнання навчальних закладів, а також конт­ролю їх поточної діяльності. Розв'язання першого завдання по­кладено на Державну Акредитаційну Комісію (ДАК), другого - на інспекторів при міністерствах, яким підпорядковані певні навчальні заклади. Для атестації кадрів створено аналогічні струк­тури (Вища Атестаційна Комісія та управління при міністерст­вах).

Збільшення кількості приватних ВНЗ - а їх понад 188 - ство­рює певні утруднення щодо контролю і забезпечення якості на­вчання в них. Якщо вони претендують на видання дипломів дер­жавного зразка, то повинні дотримуватися всіх вимог, передбачених для державних вищих закладів освіти.

Викладацький персонал системи освіти

В Україні підвищення освітньої кваліфікації і фахової компе­тентності вчителів вважається одним з найважливіших завдань державних органів. Вимоги до кандидатів у вчителі шкіл і викла­дачі ВНЗ включені в закони України, втім, як і положення про їх соціальний захист та фінансову винагороду.

Результатом подібного підходу є наявність спеціальної профе­сійної і психолого-педагогічної підготовки переважної більшості персоналу всіх навчально-виховних закладів. Звісно, рівень фор­мальних вимог до тривалості попереднього навчання штатних працівників підвищується від дошкільних закладів до універси­тетів, але незмінний загальний підхід - відповідність отриманої підготовки функціональним обов'язкам.

Вихователів, вчителів і викладачів в Україні готують заклади всіх чотирьох рівнів акредитації: І (училища і технікуми) та II (коледжі) - для дитячих садків і початкових шкіл, ПІ І IV - для підсистеми середньої загальної і професійної освіти, а також для вищих закладів освіти.

 

Розвиток програм, методик навчання і контролю його результатів

Навчальні плани і програми окремих дисциплін розробляють і пропонують до використання в державних навчальних закладах усіх рівнів експертами Міністерства освіти і науково-дослідних пе­дагогічних інститутів. Як і інші держави, Україна змушена практично безупинно вдосконалювати навчальні плани і програми дисциплін для біль­шості навчально-виховних закладів.

Демократизація звільнила вчителів від необхідності дотриму­ватися тільки однієї методики навчання - тієї, що рекомендова­на для конкретного навчального року Міністерством освіти. Нині вони практично вільні в цьому, вимоги до них стосуються тільки обов'язкового дотримання державного стандарту обсягу матеріалу, але не засобів викладання і методів роботи з учнями. Немає забо­рон і щодо перевищення стандарту. У нових умовах вчителі мають право використовувати саме ті методи і засоби, що відповідають їхнім індивідуальним особливостям. Важко знайти школу, де б кілька вчителів не працювали за авторськими методиками і навіть програмами. Це явище, безсумнівно, належить до позитивних змін в українській системі освіти.

Стандарти вищої освіти.

 

Стандарти вищої освіти закріплені Законом України «Про вищу освіту», освітньо-кваліфікаційними характеристиками та освітньо-професійними програмами.

Вищі навчальні заклади визначають спеціалізації за спеціальностями, за якими здійснюється підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста, спеціаліста та магістра. Назви спеціалізацій за спеціальностями відображають відмінності у засобах, умовах та продуктах діяльності в межах спеціальності.

Варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів, освітньо-професійних програм підготовки та засобів діагностики якості вищої освіти забезпечують підготовку фахівців за спеціалізаціями та спеціальностями з урахуванням особливостей суспільного поділу праці в Україні та мобільності системи освіти щодо задоволення вимог ринку праці.

Зміст варіативних частин освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів, освітньо-професійних програм підготовки, засобів діагностики якості вищої освіти, навчальних планів, програм навчальних дисциплін визначається вищим навчальним закладом у межах структури та форми, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Навчальні плани визначають графік навчального процесу, перелік, послідовність та час вивчення навчальних дисциплін, форми навчальних занять та терміни їх проведення, а також форми проведення підсумкового контролю.

Програми навчальних дисциплін визначають їх інформаційний обсяг, рівень сформоваиості вмінь та знань, перелік рекомендованих підручників, інших методичних та дидактичних матеріалів, критерії успішності навчання та засоби діагностики успішності навчання.

Навчальні плани та програми навчальних дисциплін розробля­ються вищим навчальним закладом відповідно до освітньо-професійних програм підготовки і затверджуються керівником вищо­го навчального закладу.

Зміст освіти -- науково обґрунтована система дидактичного та методично оформленого навчального матеріалу для різних освіт­ніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів. Визначається зміст освіти осві­тньо-професійними програмами підготовки фахівців з вищою осві­тою певних освітньо-кваліфікаційних рівнів; програмами навчальних дисциплін; структурно-логічною схемою підготовки; іншими норма­тивними документами та навчальною і навчально-методичною літе­ратурою.

Освітньо-професійна програма підготовки — перелік норма­тивних навчальних дисциплін із зазначенням загального обсягу часу, відведеного для їх вивчення та форм підсумкового контролю з кож-

ної навчальної дисципліни. Загальний обсяг часу для вивчення на­вчальної дисципліни охоплює час для аудиторних форм навчання і самостійної роботи студентів. Співвідношення між обсягами аудито­рних занять та самостійної роботи, форми і періодичність проміжно­го контролю визначаються навчальним планом вищого навчального закладу.

Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготов­ки встановлюються державними стандартами освіти (сукупність норм). Ці норми е основою оцінювання освітнього та освітиьо-кваліфікаційного рівнів громадян незалежно від форм освіти. Держа­вні стандарти освіти розробляються для кожного освітнього (освіт-ньо-кваліфікаційного) рівня та напряму підготовки (спеціальності) і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вони підлягають пе­регляду та перезатвердженню не рідше як один раз на десять років. Основні функції державних стандартів освіти полягають у забезпе­ченні досягнення і підтримання вищим закладом освіти високого рів­ня вищої освіти через реалізацію нормативної частини змісту освіти та самооцінки чи державної оцінки результатів роботи. Складовими державного стандарту освіти є освітня, освітньо-кваліфікаційна хара­ктеристики, нормативна частина освіти і вибіркова частина освіти.

Освітньо-квсіліфікаційна характеристика охоплює основні вимоги до якостей і знань особи, яка здобула певний освітній рівень. Зміст її як складової частини державного стандарту освіти визнача­ється Міністерством освіти і науки України окремо для кожного освітнього рівня: базова вища освіта; повна вища освіта. Освітньо-кваліфікаційна характеристика містить основні вимоги до професій­них якостей, знань, умінь фахівця, необхідних для успішного вико­нання професійних функцій, її зміст визначається Міністерством освіти і науки України для кожного освітньо-кваліфікаційного рівня: бакалавр, магістр.

Нормативна частина змісту освіти — це обов'язковий для за­своєння зміст навчання, сформований відповідно до вимог освітньо-кваліфікаційної характеристики як змістові модулі із зазначенням їх обсягу і рівня засвоєння, а також форм державної атестації. Згідно з чинними нормативними актами вищим закладам освіти надається автономне право щодо визначення змісту освіти, але він не повинен бути нижчим від нормативного. Нормативні навчальні дисципліни становлять до 75% обсягу годин, визначеного освітньо-професійною програмою. До нормативних навчальних дисциплін належать: цикл гуманітарних та соціально-економічних дисциплін; цикл фундамен­тальних дисциплін; цикл професійно-орієнтованих дисциплін.'

Вибіркова частина змісту освіти — це рекомендований для за­своєння зміст навчання, сформований як змістові модулі із зазначен­ням їх обсягу та форм атестації, призначений для задоволення потреб і можливостей особистості, регіональних потреб у кваліфікованих фахівцях певної спеціалізації, досягнень наукових шкіл і навчальних закладів. Вибіркові навчальні дисципліни запроваджуються, як пра­вило, у формі спеціальних навчальних курсів для поглиблення зага­льноосвітньої, фундаментальної і фахової теоретичної чи практичної підготовки. Обсяг навчальних дисциплін за вибором визначається як різниця між загальним обсягом годин і обсягом годин нормативних навчальних дисциплін і формується з циклу професійно-орієнтованих дисциплін за переліком освітньо-професійної програми, циклу дисциплін за вибором вищого навчального закладу, циклу ди­сциплін за вибором студента. Навчальні дисципліни за вибором охо­плюють дисципліни, що належать до різних циклів навчальних дис­циплін. Науково-методична комісія визначає перелік професійно-оріентованих дисциплін за вибором, що має рекомендаційний харак­тер. Освітньо-професійна програма встановлює мінімальний обсяг годин для засвоєння дисциплін, вільно обраних студентом (не менше від 10% загального обсягу годин).

Навчальний план -- документ, складений вищим навчальним закладом освіти на підставі освітньо-професійної програми та сгрук-турно-логічної схеми підготовки, який визначає перелік і обсяг нор-мативних та вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх ви­вчення, конкретні форми проведення навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми і засоби здійснення поточного й підсумкового контролю. У навчальному плані відображено, окрім обсягу часу на аудитори! заняття, обсяг часу, передбаченого на само­стійну роботу. Він розробляється на весь період реалізації відповід­ної освітньо-професійної програми підготовки (на термін навчання за ОКР «Бакалавр», «Спеціаліст». «Магістр») і затверджується керівни­ком вищого закладу освіти. З метою інтенсифікації навчального про­цесу у вищому навчальному закладі практикується складання студен­тами індивідуальних навчальних планів. Такий план є нормативним документом, за яким здійснюється навчання студента з огляду на ви­моги освітньо-професійної програми відповідного рівня підготовки та освітньо-професійних інтересів і потреб студента.

Навчальна програма —документ, який визначає місце і значен­ня навчальної дисципліни в реалізації освітньо-професійної програми підготовки, її зміст, послідовність і організаційні форми вивчення навчальної дисципліни, вимоги до знань і вмінь студентів. Компоне­нтами навчальної програми є пояснювальна записка, тематичний ви­клад змісту навчальної дисципліни і список літератури. Навчальні програми нормативних дисциплін належать до документів державно­го стандарту освіти. Навчальні програми вибіркових дисциплін роз­робляються і затверджуються вищим закладом освіти. Складовими робочої програми є: тематичний план, пакет методичних матеріалів для здійснення поточного і підсумкового контролю, перелік навчаль­но-методичної літератури, засобів наочності, технічних засобів на­вчання тощо. Для студентів, які навчаються за кредитно-модульною системою організації навчального процесу (КМСОНП, навчальна програма подається у вигляді «Опису дисципліни»

Підручник — книга, яка містить основи знань з певної навчаль­ної дисципліни, викладені на рівні сучасних досягнень науки згідно з цілями навчання, визначеними програмою і вимогами дидактики.

Підручник має забезпечити науковість матеріалу, точність, доступ­ність його викладу, чіткість формулювань, правил, законів, ідей, пра­вильний розподіл навчального матеріалу за розділами і параграфами. Основний матеріал повинен бути проілюстрований малюнками, схе­мами, діаграмами. Складовими підручника є два компоненти: тексто­вий, який містить основний, додатковий і пояснювальний тексти, і позатекстовий, до якого належать: апарат організації засвоєння (за­питання, завдання); інструктивні матеріали (пам'ятки, зразки розв'я­зання задач і прикладів); ілюстративний матеріал (фотографії; малю­нки, плани, карти тощо); апарат орієнтування (вступ, зміст, бібліог­рафія). За основним методом викладу матеріалу розрізняють тексти: репродуктивні (високоінформативні, структуровані, зрозумілі студе­нтам, які відповідають завданням пояснювально-ілюстративного на­вчання); проблемні (переважно проблемний монолог-, у якому для створення проблемних ситуацій висувають суперечності, розв'язують проблему, аргументують логіку розвитку думки); програмовані (по­даються частинами, а засвоєння кожного «кроку» інформації переві­ряється контрольними запитаннями); комплексні (містять певний обсяг інформації, необхідний студентам для розуміння проблеми, а проблема визначається за логікою проблемного навчання). Окрім основного тексту підручник містить додаткові тексти, які покликані розширити, поглибити знання студентів з важливих компонентів змі­сту навчального матеріалу (документи, історичні довідки тощо).

Останнім часом широкого застосування в навчальному процесі набули електронні підручники. Вони можуть бути доповненням до класичного підручника, замінити його цілком, тобто стати альтерна­тивою друкованому підручнику. За схемою викладу матеріалу виді­ляють кілька типів електронного підручника: текстовий підручник; гіпертекстовий (виклад у вигляді «дерева»); довідковий (виклад ма­теріалу у вигляді довідника): ігровий (виклад матеріалу у вигляді ді­лової гри). Навчальний матеріал у них може мати вигляд статичний (змінюється під впливом управлінських команд студента) і динамічний (змінюється під впливом програмного налаштування), одноко­льоровий і багатокольоровий, без звукової підтримки, зі звуковою підтримкою. За характером взаємодії студента і комп'ютера ви­окремлюють підручники: інформаційні (виклад у класичному навча­льному вигляді); «запитання — відповідь* (виклад з акцентуванням на окремі запитання, проблеми і задачі); інформаційно-контролюючі (чергування навчального матеріалу і перевірочних запитань); зі зво­ротним інформаційним зв'язком (інтерактивний підручник, що пе­редбачає постійне оцінювання знань студента і рекомендації щодо подальшого «руху» матеріалами підручника); з пороговими рівнями контролю (перехід до наступної частини матеріалу тільки після опрацювання контрольних запитань).

Навчальні посібники — навчальні видання, що доповнюють або частково (повністю) замінюють підручник, а також методичні вказів­ки — навчальні або виробничо-навчальні видання роз'яснень з певної теми, розділу або питань навчальної дисципліни, виду практичної діяльності.

Галузь знань •• певна частина, ділянка науки. Наприклад, економічні спеціальності згруповані за певними галузями: «Економіка і підприємництво», «Менеджмент»

Спеціальність (лат. кресіаііз — особливий; від зресіек — род, вид) — комплекс набутих людиною знань і практичних навичок, що дає їй можливість займатися певним родом занять у якійсь галузі діяльності; конкретна галузь академічних наукових, учбових та інших знань; окрема галузь науки, техніки, мистецтва і т. ін.; сфера чиєїсь діяльності або вивчення чого-небудь.

Спеціалізація - це набуття спеціальних знань і навичок у пев­ній галузі; зосередження діяльності на відносно вузьких напрямках вивчення або діяльності.

Дисципліна (лат. сНзсірІіпа - навчання, виховання) - - згрупова­на інформація, частина інформаційного матеріалу з певної галузі знань, певне коло знань.