Мова і література як основи націєцентричного світогляду особистості

ВСТУП

Мова і література як основи націєцентричного світогляду особистості

Здобуваючи вищу освіту, з усіх наук людина найперше повинна опанувати мову, якою можна було б вільно і грамотно викладати свої думки в науковій і професійній діяльності. На сучасному етапі державотворчих процесів опанування норм української мови набуває особливої актуальності. У ХХ ст. у рамках експерименту „злиття націй” на території СРСР російська освіта поступово витісняла українську. В умовах духовного та інтелектуального відродження українського народу, гуманізації та гуманітаризації освіти вивчення української мови в навчальних закладах усіх рівнів набуває особливого значення: слід повернути українцям природне мовлення, що стосується передусім молодих фахівців. Безумовно, ще Закон УРСР „Про мови в УРСР”, ухвалений ВРУ 28 жовтня 1989 року, проголошував українську мову державною. Але одночасно в законі була поправка і на те, що зберігається вільний вибір мови навчання і правочинство російською мовою, що, по суті, знову ж таки позбавляло сенсу вивчення української мови як засобу професійної діяльності і подальшого кар’єрного зростання.

Згідно з ухваленою 26 червня 1996 року Ст. 10 Конституції України і Ст. 11 „Закону про мови” „мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова”.

Вивчення української мови у ВНЗ зумовлене передусім формуванням інтелектуального потенціалу нації, бо, як справедливо зазначили Л. Мацько та О. Мацько, мова є „екзистенцією інтелекту, каналом інтелекту, результатом мислення, відновником інформації, моделлю, картиною світу” всього народу.

Україна, український народ не можуть претендувати на місце серед розвинених народів, не дбаючи про свою мову, її розвиток, функціонування та науки про неї. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим більше в ньому цінується знання рідної мови. Виховувати повагу до мови, якою спілкуєшся, – це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури.

 

КУЛЬТУРА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

 

Українська мова як основа сучасного ділового спілкування

В основі ділової української мови лежить літературна мова. Слід розрізняти поняття національна мова і літературна.

Національна мова охоплює всі слова мови незалежно від стилю і сфери вживання (історизми, діалектизми, жаргонізми, розмовно-просторічні, нецензурні слова). Поняття „національна мова” дуже близьке до поняття „мова художньої літератури”, оскільки в художніх творах для створення історичного, територіального, соціального колориту використовуються майже всі слова мови.

Літературна мова – це не мова художньої літератури, а унормована відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує різні сфери суспільної діяльності людей. Це мова державних, громадських, політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, мистецтва, преси, телебачення. Сучасна українська літературна мова характеризується уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою і розгалуженою системою стилів. Формуючи себе як фахівця в галузі розумової праці й уявляючи, що така діяльність неминуче вимагатиме спілкування, слід відточити техніку свого усного та писемного мовлення.

Однією з визначальних ознак культури мовленняє правильність. Правильність мови – це насамперед дотримання тих літературних норм, які є усталеним зразком, еталоном для носіїв цієї мови. Відомо, що літературна норма утворюється як наслідок суспільно-історичного добору мовних елементів з-поміж наявних або тих, що створюються заново чи залучаються з пасивного запасу минулого й уявляються як правильні, придатні для загального вживання. Критерієм правильності є мовна дійсність конкретної епохи, а її еталоном – сувора відповідність правилам, за допомогою яких сформульовано норми.

Правило – це положення, яке виражає певну закономірність або пропонує нормативний спосіб використання мовних засобів у писемному та усному мовленні. Є правила орфоепічні, орфографічні, граматичні (регулюють застосування форм слів залежно від словозміни і словоформи), синтаксичні, пунктуаційні (корегують розстановку розділових знаків).

Головною ознакою літературної мови є унормованість.

Мовна норма (лат. norma – мірило, правило, установлений зразок) – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати і записувати слово; це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Унормованість охоплює:

· орфоепію (правильна вимова звуків і звукосполучень);

· графіку (передача звуків на письмі);

· орфографію (грамотне написання слів);

· лексику (доцільне слововживання);

· морфологію (правильне вживання морфем);

· синтаксис (способи поєднання слів у словосполучення і речення);

· стилістику (відбір слів залежно від ситуації спілкування);

· пунктуацію (правильне вживання розділових знаків).

Якщо в орфографії, орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці норма підпорядковується змісту, залежить від контексту. Мовні норми фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови. Культура усного і писемного спілкування передбачає досконале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм. Тому поряд із такими важливими питаннями культури мови, як оволодіння правилами граматики, правопису, вимови і наголошення, величезне значення має також вивчення і правильне використання лексичних засобів вираження думки залежно від мети і змісту висловлювання. Порушення норм слововживання призводить до змішування близьких, але не тотожних за значенням слів, які звичайно розрізняються своїми синтаксичними зв’язками, уживанням у певній мовній ситуації.

Мовлення – спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність, що виражається в процесах вираження й обміну думок. Це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою; це діяльність за допомогою мови, особлива психічна діяльність. Функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення – як процес.

Мові, справочинству (діловодству) українською мовою відводиться важлива роль у формуванні ділового іміджу сучасного українського інтелігента, ділової людини. Допущена помилка в документах, наукових працях – зайве підтвердження професійної непридатності спеціаліста і життєві проблеми для нього як пересічного громадянина.

Факт правильного мовного оформлення того чи іншого офіційного документа набуває великої юридичної та практичної значущості. Метою навчальної дисципліни є вивчення мови ділових паперів, спеціальних текстів, вироблення стилю спілкування під час виробничих нарад, засідань, формування мовленнєвого етикету.

 

Особливості вимови звуків

Орфоепія – це система загальноприйнятих правил як наголошувати слова, а також як вимовляти звуки в різних позиціях, у сполученнях з іншими звуками. Нормативна вимова має велике суспільне значення: вона підвищує рівень культури і полегшує спілкування. Адже відхилення від літературної вимови заважає взаєморозумінню між мовцями, відвертає увагу слухача.

Загалом, порівняно з російською мовою, в українській мові вимова звуків чітка і виразна. Найчастіше написане читається без усяких особливостей, тобто при вивченні української мови універсальним є принцип „які звуки чуємо, такі літери й пишемо, які літери бачимо, такі звуки й вимовляємо”, але слід пам’ятати деякі моменти:

1. Наголошені голосні вимовляються ясно і не плутаються одна з одною. Ненаголошені голосні [е], [и] менш виразні: ненаголошений [е] наближається у вимові до [и], особливо перед складом з [и], [і], [у], у свою чергу ненаголошений [и] наближається до [е], наприклад: [ве^изут'], [ли^емон], [ме^ине], [не^исут'], [дере^иво], [викри^еви^ети].

2. Звук [р] в українській мові ствердів і твердо вимовляється в кінці слова чи складу: [бурйан], [зв‘ір], [бур‘а], [бур‘ак], [мат'ірйу].

3. Губні [б], [п], [в], [м], [ф] в усіх позиціях вимовляються твердо: [бити^е], [л'юбоў], [пеўни^ей], [пйат'], [мйата], [вйут']. Але перед [і] та в деяких словах перед [а] губні вимовляються напівпом’якшено: [в‘іхоть], [м‘ірка], [скуп‘і], [ц'в‘ях].

4. Звуки [дж] та [дз] в коренях слів завжди вимовляються як один звук: [бдж‘ілка], [йіжджу], [др‘іждж‘і], [п‘ідтвердже^ин'і], [кукурудза], [дзеркало].

5. Дзвінкі приголосні і в кінці слова, і в середині слів перед глухими вимовляються дзвінко: [л'ід], [в‘іза], [н'іжка], [кладка], але! [лехко], [вохко], [н'іхті], [к‘іхт'і].

6. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова одзвінчуються: [айзберг], [фудбол], [молод'ба], [воґзал].

7. Шиплячі звуки в кінці слова і складу, а також перед голосними [и], [е], [а], [о], [у], крім подвоєних, вимовляються твердо: [п‘іч], [н'іч], [жур‘і], [жити^е], [бро^ушура], [парфуми^е], [плата], [тиша], [шости^ей], [шеп‘іт], [шчо], [чорни^ей] [кулаж].

8. Перед голосними [е], [и] приголосні вимовляються твердо: [лекц'ійа], [котлета], [де^икан], [ди^езел'], [липе^ин'], [в‘іне^игрет], [ле^икаж].

9. Звукосполучення [тц] [шц], [чц], [жц], перед кінцевим звуком [і] в давальному і місцевому відмінках однини звучать як [ц':], [с'ц], [з'ц], наприклад: [руц':і], [ниц':і], [викруц':і].

10.Буквосполучення -ться в дієслівних формах звучить як -цця [ц':а], наприклад: [коле^иц':а], [наўчиц':а], [знайомл'ац':а].

У деяких випадках вимова [г] і [ґ] залежить від потрібного значення слова: глей (мул) – ґлей (вишневий клей), грати (гратися) – ґрати (решітка), газель (тварина) – ґазель (вірш у східній поезії), голка (швейна) – ґолка (сорт пшениці), гніт (гноблення) – ґніт (у свічці).

 

Види усного мовлення

Залежно від способу сприймання інформації, кількості учасників, можна виділити такі форми спілкування: контактне (безпосереднє), дистанційне (телефонне, селекторне), монологічне (доповідь, промова), діалогічне (бесіда), полілогічне (диспут), масове (збори, мітинг), офіційне, функціональне (пов’язане з професійною діяльністю), приватне, інтимно-сімейне, анонімне (між незнайомими – на вулиці, у транспорті). У професійному спілкуванні найбільш поширеними є такі види усного мовлення як бесіда, нарада, виступ, телефонна розмова.

Бесіда – це спілкування двох осіб (зазвичай ситуація „підлеглий – керівник”, „ділові партнери”). У процесі професійної діяльності доводиться спілкуватися з різними за віком, статусом і типом нервової системи людьми. Запорукою успішності ділової людини є не тільки компетентність, але й тактовність, доброзичливість, намагання оперативно вирішити проблему чи надати допомогу в її вирішенні. У розмові варто оцінювати психічний стан співрозмовника, давати можливість виговоритися. Чим детальніше буде висловлено проблему, тим більше буде можливостей знайти правильне її рішення. Важливо вміти ставити запитання і вислуховувати співрозмовника.

Тон будь-якої ділової розмови повинен бути нейтральним. Не можна розпочинати бесіду з відмови чи ствердження неможливості вирішити проблему, зазвичай це викликає негативну реакцію і призводить до конфліктних ситуацій у робочому колективі. Під час розмови не варто перебивати мовця чи займатися сторонніми справами, переривати бесіду телефонними розмовами. Якщо ж телефонний дзвінок пролунав, то потрібно вибачитися перед співрозмовником, зняти слухавку і перенести телефонну розмову на інший час.

Нарада – обговорення актуальних питань і ухвалення управлінських рішень. Оперативна нарада відбувається у точно визначені дні та години і скликається для отримання інформації про поточний стан справ. Інструктивна нарада організовується з метою доведення до працівників загального завдання чи розпорядження. На проблемну нараду скликається невеличке коло спеціалістів з метою вирішення виробничої проблеми.

Публічний виступ – це публічно виголошена доповідь, промова, лекція. Кожен виступ складається з трьох умовних частин:

1. У вступі окреслюється проблема і наголошується її актуальність для слухачів (наприклад: „ Якщо ви хочете вигідно вкласти гроші і не турбуватися про їх безпеку, то наші поради для Вас...” або „Якщо ви піклуєтесь про своє здоров’я і слідкуєте за своїм харчуванням, то цей виступ для Вас...”).

2. В основній частині, викладаючи матеріал, слід поєднувати теорію з яскравими прикладами, але водночас не перевантажувати виступ фактами. Щоб промова не була нудною, одноманітною, слід використовувати афоризми, крилаті вислови, а також замінювати часто вживані слова синонімами.

3. У висновку підбиваємо підсумок усього сказаного, наголошуємо і повторюємо ключові моменти виступу, даємо поради.

 

Практичні поради:

1. До виступу слід підготуватися: зробити нотатки, пронумерувати їх і при потребі підглядати в них. У тексті виступу слід надавати перевагу коротким реченням, оскільки вони легше сприймаються на слух.

2. Початково промову варто виголосити перед дзеркалом і прослідкувати за мімікою і жестами, а ще краще – перед кимось із близьких: сторонній неупереджений погляд одразу „зафіксує” жести-паразити (чухання вуха чи потилиці, тримання рук у кишені, нервове перебирання ґудзиків на одязі, авторучок) чи слова-паразити (ну..., е-е-е..., значить, це... та ін.).

3. Потрібно стежити за наголосом; у великих аудиторіях слід говорити голосніше, оскільки тихий голос справляє враження невпевненості в собі чи неволодіння матеріалом; у маленьких кімнатах не варто говорити надто голосно, бо це підсвідомо сприймається слухачами як агресія, викликає спротив і заважає неупередженому осмисленню матеріалу. Під час виступу слід використовувати помірний темп мовлення (60–70 слів на хвилину), уникати монотонності та розтягування слів. Для встановлення психологічного контакту з присутніми, варто періодично до них звертатися.

Останнім часом найбільш поширеною формою ділового спілкування є телефонна розмова, тому слід пам’ятати і про певні норми в телефонному спілкуванні.

Основні правила розмови, коли телефонують Вам, зводяться до наступних моментів: насамперед потрібно якомога швидше зняти трубку, привітатися, назвати організацію, яку представляєте, а також власне прізвище, ім’я, по батькові. Потім потрібно дати час представитися абонентові (при потребі слід занотувати ім’я абонента і в подальшому спілкуванні час від часу звертатися до нього). Телефон – це засіб короткої передачі інформації, тому, вирішуючи складні питання, варто домовитися про зустріч для детального обговорення проблеми.

Якщо потрібно потелефонувати незнайомій людині, слід поцікавитися заздалегідь як її звати. Поновлювати перерваний зв’язок і закінчувати розмову повинен той, хто телефонував. Але якщо телефонували Ви, а Ваш співрозмовник старший за віком, посадою або це жінка, слід дати можливість закінчити розмову їм (йому чи їй). Незалежно від того, хто телефонує, потрібно бути доброзичливими, не виказувати свого невдоволення чимось; уважно слухати і не перепитувати. Інформацію слід викладати чітко, стисло та по суті; нетактовно розмовляти грубо з абонентом, якщо він помилився номером.

ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ

 

1. Поставити наголос в українських словах

а) переклад, перелік, переляк, перепад, перепустка, переступ, перетин, переполох, примус, припис, похибка, прошарок, полудень, подив, позов, поклик, поступка, поклон, порожнява, порожняк, попри, попихач, постіль, поганий, погань;

б) новина – новини, обмін, обстріл, обраний, обіцянка, порука, огріх, окалина, околиця, оклик, окрик, опис, описка, олень, оправа, опріч (крім), осад, окріп, бесіда, листопад, випадок, скарга, стрибати, снага, смак – смаку – смакувати;

в) нахил, натяк, натиск, натовп, напій, напуск, наліт, налив, наплив, нарада, натура, наливка, негода, недолік, недоліт, недобір, нежить, незнаний, нелад, немічний, нелюд, непотріб, нехіть, смалити – смалиш, спина, барвінковий, гетьман;

г) закладка, гербовий, недарма, духмяніти, договірний, закладка, доважок, длубати, український, громадський, безвиїзний, безвилазний, вибоїна, вивідач, визнання, вимірний, вимова, випадком, уроздріб, виправний, відбірний;

д) відіпхнути – відіпхнутий, відірваний, втерпіти, відобразити, випередження, несмак, ведучи, везучи, возячи, листопад, випадок, одинадцять, чотирнадцять, сімдесят, вісімдесят, новий, старий, кухонний, подруга, розмір, перепис.

2. Визначити особливості наголошування поданих слів

Договір, добір, докір, дніпровий, доповідач, доповісти, заповідач, заповісти, недарма, нарівні, маячити, нудити, накидати, навпіл, курява, відповісти, голизна, гнисти, відтік, відчай, випробний, відправний, високо, надлишковий, людський, відповісти, різновид, оглядач, розбір, вогняний, біднота, газоспоживний, хаос, коледж.

 

3. Поставити наголос в іншомовних словах

Жалюзі, експерт, квартал, каталог, філолог, політолог, некролог, діалог, спаржа, оферта (діловий лист-пропозиція), офіра (жертва), нардек (варення з кавуна), айва, аристократія, маркетинг, аудитор, баржа, біжутерія, бакен, гуляш, графіті, атріум (будинок із внутрішнім подвір’ям), гіпотеза, адаптер, гондола, віолончель, аверс (лівий бік монети чи медалі), альянс, авізо (повідомлення про висилання векселя, товару, грошей), кулаж (скидка з ваги при закупівлі рідких речовин), лекаж (усушка товарів під час перевезень).

 

4. За словником наголосів у поданих словах визначити різницю у значенні.

а) Крéдит – кредúт, зáмір – замíр, зáраз – зарáз, мáрний – марнúй, кýбовий – кубовúй, брáти – братú, пóра – порá; кóлос – колóс; бáтьківщина – батьківщúна, дéрен – дерéн, зáклад – заклáд, до лáду – до ладý, зáмковий – замкóвий – замковúй;

б) артикýл – артúкул, крáсити – красúти, елéктрик – електрúк, нáзваний – назвáний, нáсип – насúп, нáбір – набíр, бàли – балú, лáсо – ласó, обсúпати – обсипáти відстрóчити – відстрочúти, вúщати – вищáти, вúкупати – викупáти глáдкий – гладкúй;

в) контрóлер – контролéр, нíколи – нікóли, нìчого – нічóго, пáрний – парнúй, пáрити – парúти, похóдити – походúти, шкóда – шкодá, пóтяг – потя'г, áтлас – атлáс, зáпал – запáл, звóдити – зводúти, бáсма – басмá, нáбір – набíр;

г) рáпорт – рапóрт, пóперек – поперéк, пóділ – подíл, прúклад – приклáд, прáвило – правúло, прáвий – правúй, плáкати – плакáти, óбід – обíд, зáмок – замóк нíяк – нія'к, вóдяний – водянúй, вугрóвий – вугровúй, ýчений – учéний;

д) вíдомість – відóмість, прóшу – прошý, пíдлий – підлúй, сáме – самé, сýдно – суднó, торóчити – торочúти, тóму – томý, вúгода – вигóда, брóня – броня', гáванський – гавáнський, вéрхом – верхóм, вáхтовий – вахтовúй, вершкóвий – вершковúй.

5. За словниками визначити значення поданих міжмовних українських та російських слів-омонімів

а) корисний – корыстный, вродливий – уродливый, баня – баня, вклонитися – уклониться, горілка – горелка, горóд – гóрод, дитина – детина, дурно – дурно, доля – доля, другий – другой, жалóба – жáлоба, жалувати – жаловать, заказати – заказать, застава – застава, лаяти – лаять, листівка – листовка, охота – охота;

б) лишитися – лишиться, запам’ятати – запамятовать, луна – луна, любий – любой, місто – место, мешкати – мешкать, падіж – падеж, питати – пытать, привід – привод, свита – свита, слабий – слабый, стирати – стирать, рушити – рушить, рябинка – рябинка, чинний – чинный, чоловік – человек, відноситися – относиться.

6. Прокоментувати значення слів залежно від написання

а) з міни – зміни, і де я – ідея, з води – зводи, в тих – втих, до волі – доволі, з ради – зради, в тому – втому, з Риму – зриму, з віт – звіт, не суть – несуть;

б) растр – растра, рат – рата, пар – пара, пік – піка, плат – плата, рік – ріка, плівка – пліва, образ – образа;

в) пропис – припис, прихід – приход, привид – привід, сполох – спалах, статик – статистик, суниця – синиця.

7. Користуючись різноманітними галузевими енциклопедичними, електронними словниками, визначити усі можливі значення поданих іменників

а) сума, примус, стан, нерухомість, стагнація, ставка, склад, справа, регламент;

б) оклад, ревізія, облік, оборот, обріз, розклад, одиниця, норма, нота, нотація;

в) серія, секція, сектор, пакет, порука, полотно, порив, порядок, поліс;

г) солянка, образ, свинка, сандал, партія, ордер, орден, пай, плебісцит;

д) підстава, перспектива, програма, прокат, пункт, рада, радикал, панама;

е) пам’ятка, блок, патент, табель, наряд, операція, сесія, покажчик, око.

8. Користуючись різноманітними галузевими енциклопедичними словниками, визначити різницю у значенні поданих паронімів

а) арсенід – арсеніт – арсенат; асортимент – сортамент – сортимент; базар – ринок – ярмарок; барель – бариль; берил – берилій – берилід; брижі – бриджі;

б) бутадієн – бутадіон; бутан – бутен; відбирати – вибирати – добирати – обирати; витрати – затрати; вітамінний – вітамінозний – вітамінізований;кредитуватися – акредитуватися;

в) вуглеводи – вуглеводні; гарнітур – гарнітура; гідрант – гідрат; гольф – гольфи; девальвація – вальвація – евальвація; декваліфікація – дискваліфікація;

г) дискант – дисконт; дискусія – диспут; дотувати – датувати; дуплет – дублет; екскаватор – ескалатор; еліпс – еліпсис; елювій – ілювій – алювій.

 

9. Враховуючи фонетичні засоби милозвучності мови, вибрати правильні варіанти прийменників

а) відсутність поправок (у/в) конституції; консультуватися (у/в) викладача; документи (в/у) виконавця; участь (у/в) роботі; багато (у/в) чому; другорядне (у/в) житті; діапазон вимірювання лежить (у/в) інтервалі; (у/в) банківській справі; (у/в) наступному документі; розібратися (у/в) суті; труднощі (у/в) роботі;

б) (у/в) кінці виступу; документ (у/в) папці; продукти зберігаються (у/в) терміналі; дослідження зразка (у/в) стані спокою; дисертація подається (у/в) належно оформленому вигляді; рухатися (у/в) київському напрямку; (у/в) номенклатурі; (у/в) практиці; підприємство (у/в) цілому.

10. Враховуючи фонетичні засоби милозвучності мови, вибрати правильні варіанти сполучників

Протоколи (і/й) акти; укладання (і/й) затвердження; вхідні (і/й) вихідні документи; паперові (і/й) електронні документи; аналіз (й/і) синтез; установи (і/й) архіви; фірми (і/й) організації; студенти (і/й) викладачі; шифр (і/й) номер справи; реферат (і/й) доповідь; періодичність (і/й) характер документів, запроваджених (у/в) діловодстві; спеціалісти дослідили (і/й)мовірність інфляції.

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Бабич, Н. Основи культури мовлення: навч. посіб. / Н. Бабич. – Л.: Світ, 1990. – 232 с.

2. ДСТУ 3582-97. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. – К.: Держстандарт України, 1998. – 27 с.

3. Зубков, М. Сучасне українське ділове мовлення: навч. посіб. / М. Зубков. – Х.: Торсінг, 2001. – 384 с.

4. Коваль, А. Культура ділового мовлення / А. Коваль. – К.: Вища шк., 1982. – 288 с.

5. Пазяк, О. Українська мова і культура мовлення: навч. посіб. / О. Пазяк, Г. Кисіль. – К.: Вища шк., 1995. – 239 с.

6. Стилістика української мови: підручник / Л. Мацько, О. Сидоренко, О. Мацько; за ред. Л. Мацько. – К.: Вища шк., 2003. – 462 с.

7. Український правопис / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні; Ін-т української мови. – К.: Наук. думка, 2010. – 240 с.

8. Шевчук, С. Українське ділове мовлення: навч. посіб. / С. Шевчук. – К.: Вища шк., 1997. – 271 с.

Словники і довідники

1. Антоненко-Давидович, Б. Як ми говоримо / Б. Антоненко-Давидович. – К.: Академія, 1994. – 254 с.

2. Антонович, Є.А. Російсько-український словник-довідник з інженерної графіки, дизайну та архітектури / Є.А. Антонович, Я.В. Василишин, В.А. Шпільчак. – Л.: Світ, 1999. – 240 с.

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / В. Т. Бусел. – К.: Перун, 2002. – 1440 с.

4. Вирган, І. Російсько-український словник сталих виразів / І. Вирган, М. Пилинська. – Х.: Прапор, 2009. – 864 с.

5. Головащук, С. Складні випадки наголошення: словник-довідник / С. Головащук. – К.: Либідь, 1995. – 192 с.

6. Головащук, С. Українське літературне слововживання: словник-довідник / С. Головащук. – К.: Вища шк., 1995. – 319 с.

7. Екологічна енциклопедія: у 3 т. / гол. ред. А.В. Толстоухов. – К.: Центр екологічної освіти та інформації, 2007.

8. Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера / за ред. Р. Дяківа. – К., 2000.

9. Зубков, М. Практичний словник синонімів української мови / М.Зубков. – Х.: Весна, 2008. – 720 с.

10. Математический энциклопедический словарь / гл. ред. Ю.В. Прохоров. – М.: Сов. Энциклопедия, 1988. – 847 с.

11. Нечволод, Л. Сучасний словник іншомовних слів / Л. Нечволод. – Х.: Торсінг плюс, 2008. – 768 с.

12. Новий російсько-український словник-довідник / С. Єрмоленко та ін. – К.: Довіра, 1996. – 797 с.

13. Новий тлумачний словник української мови: у 3 т. / уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2007. – Т. 3. – 864 с.

14. Новітній українсько-російський словник / за ред. Л. Пелепейченко – Х.: Прапор, 2002. –1085 с.

15. Російсько-український словник наукової термінології. Біологія, хімія, медицина / С. Бассер, І. Дудка та ін. – К.: Наук. думка, 1996. – 662 с.

16. Російсько-український словник наукової термінології. Фізика, математика / В. Гейченко, В. Завірюхіна та ін. – К.: Наук. думка, 1998. – 892 с.

17. Російсько-український технічний словник / М. Матійко, О. Матійко та ін. – К.: 1961. – 648 с.

18. Скрипник, Л. Власні імена людей: словник-довідник / Л. Скрипник, Н. Дзятківська. – К.: Наук. думка, 1996. – 336 с.

19. Словник іншомовних слів / Л. Пустовіт, Г. Сюта, Т. Цимбалюк. – К.: Довіра, 2000. – 1017 с.

20. Словник синонімів української мови: у 2 т. / А. Бурячок та ін. – К.: Наукова думка, 1999.

21. Словник-довідник сучасної української мови: Разом. Окремо. Через дефіс / Т. Співак, О. Якименко. – Х.: ФОП Співак В.Л., 2009. – 528 с.

22. Сучасний орфографічний словник української мови / В. Дубічинський, Н. Косенко. – Х.: Школа, 2009. – 1024 с.

23. Химическая энциклопедия: в 5 т. / И.Л. Кнунянц. – М.: Сов. энциклопедия, 1988.

24. Физический энциклопедический словарь / гл. ред. А.М. Прохоров. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 928 с.

25. Український орфографічний словник / за ред. А. Свашенка. – Х.: Прапор, 1999. – 846 с.

26. Український орфографічний словник / О. Улищенко, Н. Хрущова; за ред. А. Свашенка. – Х.: Прапор, 1999. – 846 с.

27. Українсько-російський словник наукової термінології: 100 000 / за заг. ред. Л. Симоненко. – К.: Ірпінь, 2004. – 416 с.

28. Універсальний словник української лексики. Синоніми, антоніми, омоніми / Л. Нечволод, В. Бездітко. – Х.: Торсінг плюс, 2009. – 768 с.

29. УСЕ Універсальний словник-енциклопедія. – К.: Ірина, 1999. – 1551 с.

[1] Бланфікс (фр.blanc-fixe – постійні білила) – біла, дуже стійка фарба; використовується для виготовлення глянцевого паперу

ВСТУП

Мова і література як основи націєцентричного світогляду особистості

Здобуваючи вищу освіту, з усіх наук людина найперше повинна опанувати мову, якою можна було б вільно і грамотно викладати свої думки в науковій і професійній діяльності. На сучасному етапі державотворчих процесів опанування норм української мови набуває особливої актуальності. У ХХ ст. у рамках експерименту „злиття націй” на території СРСР російська освіта поступово витісняла українську. В умовах духовного та інтелектуального відродження українського народу, гуманізації та гуманітаризації освіти вивчення української мови в навчальних закладах усіх рівнів набуває особливого значення: слід повернути українцям природне мовлення, що стосується передусім молодих фахівців. Безумовно, ще Закон УРСР „Про мови в УРСР”, ухвалений ВРУ 28 жовтня 1989 року, проголошував українську мову державною. Але одночасно в законі була поправка і на те, що зберігається вільний вибір мови навчання і правочинство російською мовою, що, по суті, знову ж таки позбавляло сенсу вивчення української мови як засобу професійної діяльності і подальшого кар’єрного зростання.

Згідно з ухваленою 26 червня 1996 року Ст. 10 Конституції України і Ст. 11 „Закону про мови” „мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова”.

Вивчення української мови у ВНЗ зумовлене передусім формуванням інтелектуального потенціалу нації, бо, як справедливо зазначили Л. Мацько та О. Мацько, мова є „екзистенцією інтелекту, каналом інтелекту, результатом мислення, відновником інформації, моделлю, картиною світу” всього народу.

Україна, український народ не можуть претендувати на місце серед розвинених народів, не дбаючи про свою мову, її розвиток, функціонування та науки про неї. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим більше в ньому цінується знання рідної мови. Виховувати повагу до мови, якою спілкуєшся, – це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури.