Сон і золоте слово Святослава

А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах. «В цю ніч з вечора одягай мене,-рече, - чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино з горем змішане, сипали мені з порожніх сагайдаків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі золотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря».

І сказали бояри: «Уже, княже, туга [твій] ум полонила; себо два соколи злетіли з отчого стола золотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця пови-тинали поганих шаблями, а їх самих опутали в пута залізні. Темно було бо в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились І з ним молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули, і велику зухвалість подали ханові. На ріці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило насильство на волю, уже кинувся див на [Руську] землю. І от готськії красні дівчата заспівали на березі синього моря: дзвонячи руським злотом, оспівують часи Бусові, леліють помсту Шарукана. А нам уже, дружині, жодних веселощів!»

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, з ельозами змішане, і прорік:«О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сивині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата його Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з татранами, і з топчаками, і з регувами, і з ольберами. Це ж вони без щитів з ножами [лише] захалявним кликом полки добивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви ж сказали: «Мужаймось самі - минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!» А чи дивно се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл линяє - високо [він] птиць ганяє: не дасть гнізда свойого в обиду. Та се зле: князі мені - не пособники, нінащо година обернулась. Се в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину Глібовому!»

Великий княже Всеволоде! Не мислю б тобі прилетіти іздалека - отчий золотий стіл постерегти! Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти! Коли б ти тут був - то була б рабиня по ногаті, а бранець - по різані. Ти бо можеш посуху живими самострілами стріляти - удалими синами Глібовими!

Ти, буй Рюриче, і Давиде! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім? Вступайте, господарі, в злоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди радячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями. Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в смілості здолати. Єсть бо у вас залізні молодці під шоломами латинськими. Од них [молодців] загула [Руська] земля, і багато країн - Хинова, Литва, Ятваги, Деремела, і половці сулиці свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже, княже [Романе], Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не лихого гнізда шестикрильці! Ви не правом переможців володіння собі захопили! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці ляськії, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Уже бо Сула не тече струменями срібними для города Переяслава, і Двина болотом тече для тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, погубив славу діда свого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві [теж був] порубаний литовськими мечами. Ісходить юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птиці крильми одягли, а звірі кров полизали!» Не було тут [ні] брата Брячислава, ні другого, Всеволода. Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла через золоте ожерелля. Посмутніли голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки ВсеславовІ! Уже понизіть стяги свої, вкладіть [у піхви] свої мечі пощерблені: уже бо вискочили ви з дідівської слави! Ви бо своїми крамолами почали наводити поганих на землю Руську, на добро Всеслава. Через незгоду бо настало насильство од землі половецької!

На сьомім віці Трояна кинув Всеслав (князь полоцький) жереб на дівицю собі любу. Він обманом обперся на коней і скочив до града Києва і діткнувся ратищем золотого стола київського. Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя тричі: одчинив ворота Новгороду, розбив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були засіяні - засіяні кістьми руських синів. Всеслав князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тму-торокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоч була й віща душа в смілім тілі, та часто біду терпів він. Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні смілому, ні чаклуну вмілому - суда Божого не минути». О, стогнати Руській землі, спом'янувши колишню годину й колишніх князів! Того старого Володимира ніяк було прикувати до гір київських; ото ж бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії-Давидові (князь смоленський), та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!

Плач Ярославни

На Дунаї Ярославнин голос чути, зозулею, незнаєма, рано кує: «Полечу, - рече, - зозулею по Дунаєві, омочу бобровий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі!»

Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хиновськії стрілкй.на своїх легесеньких крильцях на моєї лади воїв? Мало тобі було вгорі під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»

Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи:«О Дніпре Словутичу! Ти пробив єси кам'янії гори через землю Половецькую. Ти леліяв єси на собі Святослава насади до полісу Кобякового. Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано».

Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «Світле і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сагайдаки стягло?»

Втеча Ігоря з полону

Заграло море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві князю Бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому золотому столу. Позгасли вечірні зорі. Ігор мислію поля мірить од великого Дону до малого Дінця. Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою, велить князю розуміти: князю Ігорю не бути кликаним! Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комиші і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком, І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав, струшуючи собою студену росу: підірвали бо [вони] своїх бистрих коней. Донець рече: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові прикрості, а Руській землі веселості!»Ігор рече:«О Донче! Не мало тобі величі, що леліяв ти князя на хвилях, слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах». Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маючи, пожерши [під час паводі] чужі ручаї і струмки, розширена в усті, вона юнака князя Ростислава скрила [у своїх водах] на дні при темнім березі; Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квіти жалобою, і дерево з тугою к землі приклонилось.

Повернення Ігоря. Величання

То не сороки заскрекотали - по сліду Ігоревім летить Гзак з Кончаком. Тоді ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не скрекотали, полози повзали тільки. Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ провіщають.

Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда летить - то ми сокільця опутаємо красною дівицею». І каже Гзак Кончакові: «Коли його опутаємо красною дівицею, не буде нам ні сокільця, ні нам красної дівиці, і почнуть нас птиці бити в полі половецькім».

Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього, - Ярослава, Олега княжого: «Хоч і тяжко голові без плечей - зле й тілу без голови», - [так і] Руській землі без Ігоря. «Сонце світиться на небесах - Ігор князь в руській землі», - дівчата співають на Дунаї, в'ються голоси [їх] через море до Києва. Ігор їде по Боричевім [узвозі] до святої Богородиці Пирогощі. Землі раді, го-роди веселі. Заспівавши пісню старим князям, потім і молодим [треба] співати: «Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу!» Здоров'я князям і дружині, що борються за християн проти поганих полків! Князям слава і дружиш! Амінь.

 

«Повість минулих літ»

 

І. Про заснування Києва

Коли ж поляни жили особно | по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра — волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів — і де Риму, од Риму ж — і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів.

Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на березі.

А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору.|

І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,— який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться,— здивувався їм.

І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев’яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб’ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть. І так /4/ творять вони повсякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши, [римляни] дивувалися. Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп.

Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,— бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм,— то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж /5/ вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би /6/ він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,— котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].

А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю І вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.