Про мистецтво ревнощів, поганські печери і крики по ночах

До речі, у Джульєтти подружки не було. Скажіть, а як щодо жіночої ненависті? Ганна з «Калинової сопілки» не з вас списана?

Завжди коли щось пишеш, вкладаєш у написане свої почуття та емоції. Інша справа, що потім ти доводиш у героїні ці почуття та емоції до тієї «кондиції», якої у своєму власному житті не взялася б розвивати. Якщо говорити про автобіографічний механізм, то мала місце, скажімо так, боротьба з Ганною у собі. Я б не принизилася до помсти (це щось дуже страшне і дуже архаїчне – щось таке від поганської печери, щось дохристиянське), до всепрощенства я теж не доходжу, всі урази і образи відчуваю, але на них просто треную душу. А людей, які мене по-справжньому ображали чи зраджували, я просто викреслювала. Хоча й тут бувало по-всякому – бували примирення, повернення, з’ясування стосунків... Але якби я кому-небудь по-справжньому мстила, то, повірте мені, я б не написала «Калинової сопілки».

Там із знанням діла описано, яка то розкіш «вгородити ножа просто в дишуче теплом тіло» суперниці... Ревнощі не є образою, то зовсім інше відчуття. Це бій за своє. Було у вас бажання знищити іншу жінку, яка ставала на вашому шляху?

Знищити – не знищити... Ревнощі – це тінь, яку відкидає любов... Я не вірю, що може бути любов без ревнощів, але ревнувати теж треба вміти. Мої ревнощі, коли вони навіть і були, проектувались не на суперницю, а на нього, на чоловіка. Це хіба що зовсім молоденькі дівчата можуть вірити, що «з нею він був поганим, а зі мною буде хорошим». Насправді чоловік з усіма жінками у своєму житті повторює одну й ту саму модель. Вважати, що поганою є суперниця, дуже наївно...

А чому ви, до речі, так не любите вашу «Калинову сопілку»? Мені, наприклад, вона подобається значно більше, ніж «Сестро, сестро», «Мілена», «Дівчатка»…

Вона тяжка... Нещодавно перечитувала – Господи, думаю, що це таке? Gothic story... Мрак... Причому найстрашніше там те пекло, в яке люди самі себе заганяють, а не диявол – він якраз найсимпатичніший з усіх вийшов. Тепер сама не розумію, як я це написала... Я тоді сиділа поза Україною, у Німеччині, у такій собі казці братів Грімм, там було відчуття великої психологічної захищеності, й тому писався такий фантасмагоричний текст. А насправді там закладені страшні речі...

Не погоджуюсь... «Сопілка», як на мій хлопський розум, сповнена дуже тонкого і дуже красивого еротизму. Бо з «Польовими дослідженнями» ви читача, власне, надурили – сексу там немає. Є «налупцьована матка», «вивалені цицьки», візити до гінеколога, згадка про болісні злягання, але жодного коїтусу. Це як у збірці О. Генрі «Королі і капуста», де є все, крім королів і капусти... А у «Казці про калинову сопілку» все оте статеве дозрівання Ганни, її ексгібіціонізм, її «перший раз» з інкубом і всі її наступні «рази» описані так збудливо і так оргаїстично, що забуваєш про всі жахіття з зарізаною сестрою...

О, так! Секс з дияволом – це щось... Що є, то є... Зараз, до речі, чехи по «Сопілці» мюзикл готують, і я від багатьох уже чула, що це – дуже кінематографічна річ. Мовляв, це вже готовий кіносценарій... Але в кожному разі це досить «смурна» штука. Історія гріха, історія падіння, історія гордині... До речі, «Сопілку» теж по-різному сприймають. Один мій читач казав, що як прочитав, то кричав по ночах. Тут чіпляє саме це – гординя, я вважаю... А моя перекладачка з фарсі просто «тащилась» від «красоти слога», ще й дитину народила, поки перекладала... Тобто жінка з мусульманської культури, яка на гординю не страждає, не мала зі спокійним сном ніяких проблем.

Про найближчі плани і головне кредо: бути не щасливою, бути – живою...

З дияволом небезпечно, а з Богом нудно, чи не так? А що у вас у творчих планах – макабричного і не тільки? Я багато чула про ваш іще недописаний роман «Музей покинутих секретів»...

Я приблизно знаю, які книжки хочу написати, але ж, холєра, як довго треба жити! Життя коротке, і от з «Нотр-Дам» я сподівалась впоратись за рік, а витратила три. Я не люблю просто розповідати історії, мені цікаві почуття, і тут література незамінна. Бо історію на подієвому рівні – він її любив, а вона його покинула – вже перебрало на себе кіно і навіть телебачення у вигляді серіалів. У добу візуальної культури література вже може передати історію телебаченню, але в тому, що стосується почуттів, з літературою ще ніхто не змагався...

Розкрийте ваш секрет: ви – щаслива жінка?

Як казав Кузьма Прутков: хочеш бути щасливим – будь ним! Моє життя не було і не є легким. І я думаю, що це, мабуть, правильно. У повноцінному людському житті має бути все. Треба звідати життя по всьому діапазону з усією можливою інтенсивністю. Ще Берберова колись дуже гарно сказала: я ніколи не хотіла бути щасливою, я хотіла бути живою. От у цьому сенсі –бути живою – я дуже старалась...

11.3.5. «Мене сестриця з світу згубила...»

Фольклорна основа «Казки про калинову сопілку» Оксани Забужко [3]

 

У повісті-інтермедії «Казка про калинову сопілку» розповідається, як у звичайній сільській родині з’явилася на світ дівчинка з маленьким багряним серпиком на лобі. Мудра баба-повитуха знала, що місяць-недобір – на біду, але матір уперто казала, що то молодик, і передбачала своїй дитині князівство, а може, й королівство. От і росла маленька Ганнуся принцесою. Для матері вона була справжнім скарбом, бо її власне життя не склалося. І тепер у дочці вона хотіла відтворити все те, чого їй бракувало. Незабаром народилася іще одна дівчинка – Оленка, хвороблива і плаксива. Її Марія віддала Василю «на відчіпного». Як батьки не мали між собою злагоди, так і діти не мали сестринської любові одна до одної.

Час ішов, дівчата підростали... Одного разу до їхньої хати завітала бабуся-прочанка. Вона й розповіла Марії вперше, що старшенька обдарована надзвичайними здібностями, але вони можуть їй зашкодити. Незабаром ці здібності й проявилися – дівчина стала відчувати воду. Багато хлопців сваталося до неї, та вона всім відмовляла, навіть багацькому сину, який потім, щоб помститися, засватав Оленку. Ганнуся знайшла втіху в обіймах нічного гостя – демона, але в душі її зростала ненависть до сестри. Опинившись серед перебірців і не витримавши напруги останнього передвесільного тижня, Ганна повела Оленку до лісу, нібито по ягоди, і вбила. Ніхто не знав, що сталося у лісі, та сопілка, вирізана з калини чумаками, розповіла всю правду.

Розпочинаючи свою оповідь, авторка вводить нас у світ традицій, пов’язаних з народженням дитини. Упродовж віків породіллям допомагали баби-повитухи. На них покладалася велика відповідальність: якщо баба відверталася, чортиця могла підмінити людське дитя на своє («а вона, либонь, таки одвернулась була, чула за собою гріх»). Баба-повитуха також вважалася посередницею між людьми і Богом, знала і розуміла всі «не-од-людей післані знаки». Отож, помітивши місяць на Ганнусиному лобику, вона добачила в ньому не що інше, як «бусурменське тавро, бо знала: недобір – на біду».

Ще один обряд, описаний у повісті – сватання. Старости приходять у хату до дівчини і просять батьків видати дочку заміж. Старостами обирали літніх поважних людей, котрі добре знали обряд, уміли гарно говорити: «вже ж, повагом кивали старости, убрані, здавалось, у всеньку мудрість світу нараз». Дівчина в цей час мусила колупати піч, якщо була згодна вийти заміж за парубка, якого розхвалювали старости. Якщо ж вона відмовляла йому, то виносила гарбуза.

Оленка теж, причепурена й уквітчана, підпирала собою піч і очей ні на кого не зводила. Але вона була молодшою дочкою, тому у відповідь старостам розгублено «замимрив батько, що наче ж не годиться, ловці-молодці, через голову скакати, і що в нього, мовляв, старша дочка на черзі, а меншій би не вадило й ще погуляти, дівоцький вік короткий… та кому б же то стало духа випустити з рук Маркіянів хутір!». Оленку засватали.

Для Ганнусі та її матері Марії це було справжнє нещастя. І мабуть, Марія його підсвідомо очікувала, бо «снився їй покійний батько, який лежав на лаві в їхній хаті, і вона так щоночі «зачиняла хату з мертвим тілом і йшла кудись на безбач – шукати помочі». Люди вірили у те, що сни можуть віщувати майбутнє, але правильно зрозуміти сон міг не кожен. За той сом Ганусина мати вже й у церкві була, і в знахарки питалася: та «зливала» на віск, тільки й віск показував на те саме – то гріб, то церква. «Маєте, Марійко, якийсь старий гріх у хаті», – ото й усе, що вона почула.

У «Казці» зображено також громадські стосунки між членами селянської общини, коли всі один одного знають і намагаються прищепити дітям загальноприйняті уявлення про життя. Усе це робиться для того, «аби дати дитині знати..., що негаразд, негоже бути такою пишною».

Важливу роль у повісті має образ місяця – мовчазного споглядача людських доль. Спочатку він етап віщуном, пророкуючи Ганнусі незвичайну (особливу) долю, але яку саме – ніхто напевне й не знав. Пізніше місяць став її другом, бо саме до нього несла Ганнуся свою радість, коли була малою. Тоді він «стояв високо, світив на повну силу недужим горючим сріблом у синцюватих протінях угловин і, своїм звичаєм, мовчав їй просто в лице так, ніби обіцяв колись заговорити». І він заговорив, щоправда, Василевим голосом, переповідаючи легенду про двох братів: Каїна і Авеля, яких Бог «поставив угорі над Землею, щоб люди бачили й не забували гріха».

Але якого саме гріха – Ганнуся тоді не зрозуміла. Не зрозуміла вона того й потім, коли прийшла за порадою до панотця, а місяць нагадав їй запитання, відповідь на яке вона не отримала в дитинстві. Щоправда тепер він був «повний..., жовтогарячий, як жар», неначе на себе перейняв усю ту жагу справедливості, яка сповнювала Ганнусю. І хоча місяць тут виступає і окремим персонажем, він насамперед є часточкою Ганнусиного образу.

У повісті всі події подаються через внутрішнє сприйняття головної героїні, тому з портретних характеристик найчастіше трапляються опис очей, адже саме вони розкривають внутрішній світ і стан душі людини. От наприклад, очі прочанки здалися Ганнусі глибоко запалими, неначе вуглиною обведеними, наче мило їм було власної колодязної чорноти». Та й очі героїні повісті змінюються так само, як змінюється її душа. Коли вперше прокинулася ота сила, що спочивала в Ганнусиній душі, очі її «горіли, як дві жарини», а коли вона віддалася силам зла, під очима з’явилися чорні «підкови», та й самі вони потемнішали. Але ця темнота свідчила не про мудрість (як у прочанки), а про те, що почала чорніти її душа. Коли вбивала Оленку, останнє, що побачила, був Оленчин погляд... такий поблажливо-зверхній, як звичайно до сестри, такий невразливо здивований, мовляв, ще чого?, і Ганнуся спостерігала, як оцей Оленчин погляд поступово повнився жахом. Незабаром Ганнуся стояла з тими ж «чорно запалими вглиб очима», з яких тепер «аж немов потріскав жар», бо вона чула пісню, призначену саме ту пісню, яку їй обіцяв «суджений».

Пісні, використані у творі, відіграють значну смислову та композиційну роль. Вони підкреслюють емоційний стан героїв, поглиблюють внутрішню напругу характерів. У кожного з персонажів була своя пісня: Маріїна – виплеском всього її життя, яке розвалилося на крихти через нещасливе кохання: «Ой піду я не берегом – лугом, та зустрінусь з несудженим другом... бувай здоров, несуджєний друже, любилися ми з тобою дуже». Виливав свою журу в пісні і Василь: «Любив дівчину півтора року, поки не дізналися вороги збоку». Почуття усіх споневажених парубків розкриває пісня: «А я з сестрою вечір постою, не та розмова, що із тобою».

Про Ганнусину спорідненість із надприродними силами свідчить епізод зустрічі з русалками. Русалки – це переважно духи померлих дівчат, які пішли з життя передчасно і аж ніяк не вважалися «добрими». Найстрашнішими для людей були ті з них, які померли ображеними або мали злий характер. Вони могли залоскотати до смерті, тому від русалок носили обереги: полин, часник, тощо.

Ганна дуже любила купатися в річці і часто розмовляла з русалками: «з очерету їй підухкували дражнячись русалки – ух-ух, солом’яний дух, – і вода скипала довкруги тіла білою піною, ніби од розжареного заліза, коли виринала на поверхню, – ба, брешете! – закинувши голову в плавуче небо, відгукувалась до русалок, голос розлягався далеко над водою: бо й насправді брехало чортове насіння, дух од неї був не солом’яний – хатній, – а якраз навпаки, полиновий, вона давно взяла собі за звичку натиратися всюди полином, і при поясі носила пучечок, тим-то вони, відай, і сердилися, і навіть на очі ніколи не показувалися, тільки ото пугукали з очерету, – але незло, скоріше навіть сумовито – ніби теж, на свій спосіб, її вітали – віддаючи данину її непереможеності». Саме вітали, можливо відчуваючи, що і в Ганнусі є «чортове насіння».

Ганнуся весь час ніби стоїть на перехресті і є героїнею одразу кількох казок, що, органічно переплітаючись, утворюють основу сюжету повісті. Одна з них – казка про Ганну-панну, «яка тричі приїздила на королівський банкет – спершу четвериком, тоді шестериком, а тоді восьмериком вороних». Цю казку часто розповідала дівчинці матуся, і пізніше Ганнуся стала уявляти себе цією чарівною Ганною-панною: «Вербо яра, відчинитися, Ганна-панна йде, – шепотіла, заходячи в берег і розпускаючи пояса до купелі, а в думці маючи – відчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пісочку, розступися, глибока річко, все, все довкруги мало податися їй назустріч, розгортаючись на всю шир, сміючись-вітаючись, плескочучи в долоні, берег – листом, ріка – хвилею, птахи – щебетом...».

Мрія Ганнусі про чудового принца пов’язана з казкою про дівчинку – золотоволоску, яку князенко підгледів у березі, коли купалася, а потім посватав.

У сюжет вплітається також «Казка про дідову й бабину дочку», що часто сварились між собою: «звичайно, як зведенята, – у них ніколи ласки нема». Так і Ганнуся з Оленкою. Спочатку Оленка доводила сестру до знавісіння, потім Ганнуся, відома на весь повіт і красою, і здібностями, стала зневажати сестру, а, зрозумівши, що саме Оленка, «ніяким світилом небесним не означена», виявилась обдарованою Божою ласкою, вбила її.

«Казка про дідову й бабину дочку» перегукується з біблійною легендою про Каїна і Авеля. Уперше про двох братів розповів Ганнусі батько: «то брат брата підняв на вила...» «А чому він його підняв на вила,... чи ж йому не болить? <...> Чому обох скарано однаково?» – питала Ганнуся, бо це питання їй дошкуляло, але батько не зміг нічого їй сказати.

Удруге це ж питання виникло у зв’язку з Оленчиним майбутнім заміжжям. Тепер вже Ганна звернулася до панотця: «...було собі два брати. Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж їм було приділено, одному статися жертвою, а другому вбійником?» «Панотченьку, мій солоденький, скажіть же мені, чому зглянувся Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувся?» – благала вона, але пояснення панотця так і не зрозуміла.

Ще одна легенда, описана у творі – це оповідь про Перелесника – літаючого духа, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними вночі й забирає їх силу і вроду. У «Казці» поява «судженого» Ганни супроводжується містичними дійствами: «До неї обізвався незнайомий голос, владний і ніжний, до кісток пройманий золотим приском». «Одчини, Ганно-панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш мені за дружину стати». Ганнуся «затремтіла цілим тілом», хоч у глибині душі твердо знала: «хто б не був, то й є її доля». Вікно розчинилося навстіж, і «ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив – заполонив усеньке тіло», і «вже її не було, тільки замерехтіли довкола зірки, переплутуючись, як світляне волосся, вогненими хвостами», а вранці сусідський хлопець прокричав через тин: «Тітко, а до Вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!».

І нарешті, наприкінці твору починається власне «Казка про калинову сопілку». Сестри пішли в ліс по ягоди, а коли поверталися додому, бабина дочка вбила дідову та й поховала. На тому місці виросла гарна калина. Одного разу їхали чумаки, вирізали вони з тієї калини сопілку, та й став один чумак грати, а сопілка говорить:

 

– Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,

Та не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця з світу згубила –

Ніж у серденько та й устромила.

 

Розповіли чумаки про це диво дідові з бабою. Тоді всі дізналися, що воно є.

«Молодий музика <...> щойно притулив до губ сопілку» – вона заспівала Оленчиним голосом: «помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай...» Водночас зойкнули батько з матір’ю, Василь, «тремтячи на тілі, як старий дід», взяв сопілку, і знову вголос заплакала Оленка: «помалу-малу, батеньку, грай, не врази мого серденька вкрай...» Тепер уже нікому не випадало «сумніватися, що тоді між сестрами в лісі направду сталося».

Надзвичайно мудро використала письменниця народний символ калинової сопілки. Адже в давнину калину завжди саджали на могилах загиблих, її червоні ягоди нагадували краплі крові. Про сопілку ж створено безліч легенд, переказів, пісень, у яких оспівується краса й емоційна сила сопілчиного голосу, який «розтинає білі груди, серденько виймає...». Є цікаве повір’я, що сопілка, зроблена з дерева, яке не чуло шуму води й крику півня, буде чарівною, під неї всі танцюватимуть і навіть мертві встануть з могили. Так і в «Казці» калинова сопілка не тільки розповідає про смерть Оленки, а й символізує «голос правди», який обов’язково всі почують, який прозвучить, як би його не приховували.

Повість-інтермедія Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку» – це один з найкращих зразків сучасної літературної казки. Багатство мови, фольклорні елементи, використані письменницею, створюють неповторну атмосферу української старовини. Легендам і переказам, що переплелись у цій казці, «ані ліку, ані віку», та у творі Забужко вони знов ожили й розквітли.

11.3.6. «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко як розповідь про нежіночу землю [4]

 

«Казку про калинову сопілку» Оксани Забужко можна прочитати як модерну інтерпретацію фольклорного тексту, історію сестровбивства, у якій побутове тло служить для розгортання міфологічного сюжету, жіночої інверсії сказання про Каїна й Авеля, як розповідь про нежіночу землю, про мінус-простір чи про відсутність простору, котрий утікає жінці з-під ніг, цілковито позбавляючи – у тісному й ворожому світі – будь-якої можливості самоздійснення.

Ганна, відзначена з-поміж гречкосійського загалу небуденною вродою, аристократизмом духу й даром чи не містичного відання й провіщення, терпляче чекає своєї непересічної долі. Обраниця не повинна заскніти у хатніх клопотах сільської господині, вона не для сусідських парубків з їхніми грубими пестощами й почуваннями. Однак перелік ролей, пропонованих соціумом жінці, дуже обмежений. Дівчина захотіла порушити зокрема ті межі, що продиктовані походженням, і стала заручницею міфу про щасливе заміжжя як найвищий жіночий осяг, про прекрасну царівну на кришталевій горі чи недосяжній вежі, куди обов’язково прийде визволитель-принц. Мотив, що добре нам знайомий не лише з дитячих казок, але й з модерної літератури. Адже на нього вже якось купилася одна з найяскравіших героїнь Лесі Українки (згадка про Лесю Українку при аналізі «Казки про калинову сопілку», здається, таки не уникна) – донна Анна в «Камінному господарі». їй теж бачилося, як «вбиваються і лицарі, і коні», здобуваючи принцесу на кришталевому шпилі. Але вочевидь переконавшись, що «лицаря щасливого немає ніде на світі», цілеспрямована Анна натомість обирає надійного «чоловіка-гору», вельможного Командора, котрий і забезпечив їй безпросвітно нудне й комфортабельне хатнє існування, де всі турботи обмежуються церковним казанням і вбранням, для того випадку замовленим.

Наша Ганна-панна з повісті Оксани Забужко покірно чекає заморського принца, підносячись «на височінь царівни на стовпі,куди найкращі лицарі важать доскочити найбаскішими кіньми».Однак лицарі ще барилися, а горда красуня вже сіллю в оці заважала поспільству, землякам, «котрі вперто тислися міряти її на свою мірку, а як вона під цю мірку не стала, настерлися, в далебі що безмірному вбожестві своєму, її зневажати».

Нешеренгова жінка, котра хоче вивищитися над оточенням,неминуче наражається саме на зневагу й ненатле бажання повернути її в ряд, поставити на оте раз назавжди визначене місце, нав’язати звичні й зручні для оточуючих стереотипи поведінки. Лише та, що цим вимогам, хоч би про людське око, улягає, і може здобутися на спочутливе ставлення й визнання.

Ворогування між сестрами, Ганною й Оленою, і спричинилося різницею між цінностями шеренгової собі дівчини та гордої обра ниці долі. Починалося все з дитячих кпинів: молодша шукала найменшої нагоди, «яку б устругнути капость, – звісно, невеличку, собі під стать», аби довести старшу до знавісніння. Ганнусі вже тоді найбільше боліла несправедливість батькового покарання, бо ж причиною й призвідницею сварки завжди була не вона. І так ця дитяча гостро пережита несправедливість пробуджувала найтемніші якісь сили в дівочому єстві. Ганнусі часом здавалося, що сестра й вигадувала свої дрібненькі образи для того, щоб мати задоволення «побачити Ганнусину злість, як виходить назверх, – тільки цього, й нічого більше, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти [...] – от Оленка її й пасла, і гуска вигулювалася й напасалася – досхочу. І знай гладшала».

Вузол конфлікту затягся у цьому жахному сюжеті на гріхові й спокуті, безвинній вині й такій самій карі. Ганна, материна пещена улюблениця, мусила віджити не лише своє життя, але й мате рине – занапащене, знівечене, збудоване на озлобі й силуванні. Батькова заборона вийти за єдиного й жаданого змушує непокірну Марію хоча б і розбитим життям своїм таки довести неправоту батькового присуду – «якщо не за ним, то от вам моє життя, нате, – як мискою об долівку, розіб’ється – чорт із ним, заціліє забирайте собі, бо мені вже однаково». З того герцю між батьком і дочкою постало невдатне й нещасливе Маріїне подружжя (в якому покірний її Василь, Ганнин батько, був лише несвідомим за ручником) – «на зло», «ото щоб знав». Цим «ото щоб знав» ще не раз і не два керуватимуться тут героїні Оксани Забужко у різних життєвих тарапатах. Отож на Ганнину долю тисла й вагота материного гріха і водночас материнських неприховуваних сподівань щодо доччиної винятково щасливої долі, яка мала б стократ від шкодувати недодане самій Марії. Ганні було вділено ніби й щедрий завдаток, тоді як її сестра, така непомітна й зниділа поруч зі старшою, усе шукала чийогось співчуття. Так вони й поділили ся: материна гідна панна та батькова на позір тиха й скромна мізинка. їй старалися вгодити люди, бо ж не щедро вділено Богом. Оксана Забужко намагається підважити ту саму заповідь, яку оскаржувала століття тому й Леся Українка (скажімо, в «Одержимій», у драмі «В катакомбах») – постулат в богодухості якнайщедріше винагороджуваної чесноти. Якщо царство земне й небес не належиться лише вбогодухим, тоді спервовіку немає в ньому місця виборним таланам. Ганнусі судилося стати у ряд цих не піддатливих бунтарів. Прочитана з тіней на місяці історія гордого Каїна викликає в неї бажання й тут допевнитися справедливості. Чому ж тоді вони обидва виставлені перед очі людські, чому ж покарано смертю й смиренного Авеля: «Якщо їх виставлено там на кару, то чому обох скарано однаково?»

А Ганнине життя виявляється, попри сподівання, якось зовсім не казковим/королівським. Світ сей належить-бо покірним, звичайним, не обтяженим шуканням високих осягів. Героїня «Калинової сопілки» мусила переконатися, що дозволено їй небагато,що «я всього тільки й можу, що винести на тарелі гарбуза, та й то коли самі по нього прийдуть». Порив у височінь і бунт проти того, що здається несправедливим, – гріх. Такий гріх бунту проти батька тяжить над Марією. Його десь успадковує й первістка-донька,але це вже бунт проти Всевишнього Батька. Карою за гріхи має,зрозуміло, стати нещаслива доля. Але – і тут, можливо, маємо ще один перегук з Лесею Українкою – щастя шукають лише пересічні натури, точніше, такі, як Ганна, трактують щастя інакше, ніж загал. Узвичаєно-доступне щастя – це, швидше, стан незрілої, нечулої душі. Леся Українка у листі до Ольги Кобилянської 1901 року пише про вищість таланту, «іскри в серці» над тим, що називають щастям: «Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці,огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище од щастя» (XI, 267). Те, що Оленці, всім односельчанам видається жар-птицею, – маловартісне для Ганнусі. І в зв’язку з цим також постає проблема нежіночої землі. Щоб існувати інакше, не тим буденним жіночим щастям між колискою й господарством, Ганна потребує життєвого простору. Але сестра позбавляє її навіть найзвичайніших побутових можливостей розширити життєві обрії. То примудрялася застудитися серед літа – «і акурат тоді, як Ганнусю мали виряджати з іншими жінками й дівчатами не куди-небудь, а до самого Києва – з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько». То Оленка хворіла, як раз коли старша була запрошена на весілля... «Виходило геть по-дурному, а скабка, відчуття, немов сестра її не п у с к а є, – не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо [...] не пускає у її, Ганнусину, власну долю – ніби ревне пильнувала якоїсь межі, за котрою й мало починатися для Ганнусі щось своє, осібне[...] тягла її назад, у непролазні хатні будні, як корову за налигач». Єдиним способом уникнути буденного жіночого приділу для Ганнусі міг би стати монастир. І вона не раз шкодувала, що цим шансом знехтувала. В ідеальній монастирській спільноті жінка мала шанси майже необмеженої реалізації своїх саме жіночих якостей, «адже в християнській громаді, – писала Джин Бетке Елштайн, – жінки стали громадянами. У тій новій спільноті, жінок вітали, й вони поділяли норми, заняття й ідеали, що були її живою тканиною. Жінка переконувалася (спробуйте-но самі призупинити часопростір, уявивши себе жінкою першого сторіччя після Христа в Іудеї – жінкою, котра якраз чує цю благовісті»!), що тут звеличують якості, котрі найчастіше пов’язуються з її діяльністю як матері: етику відповідальності перед безпомічними, ранимими, слабкими; лагідність, милосердя й співчуття. Царство необхідності породило свою власну святість. Жінок, як і чоловіків, можна було закликати вмирати за справу: не як гомерівських героїв, що вимахували величезними мечами, а як свідків сили їхньої внутрішньої переконаності й живих жертвоприносин злу, що його волочить за собою абсолютна політична влада».

Але монастирська цнота означає зречення власної тілесності. Хоч якась жіноча свобода уможливлюється лише через заперечення статі. Юлія Крістева писала, що відповідати жіночому ідеалу у патріархальному суспільстві може лише черниця або заміжня жінка, якщо вона поставлена чоловіком, родиною у виняткові обставини, що визволяють від «земних» умов і готують до «найвеличнішої сублімації відчуження від власного тіла». Жіноча унікальність, вважає Крістева, аналізуючи різні християнські концепти жіночості, можлива лише через мазохізм. Але навіть і цим запропонованим долею шансом вирватися з буденщини ціною зречення статі й тілесності Ганна скористатися не насмілилася чи не змогла. (До речі,саме монастир став у схожій ситуації порятунком для небуденної героїні Марка Вовчка – Катрі з психологічної повісті «Три долі»,так що жіноча ситуація вочевидь повторювана, а варіативність життєвого вибору завжди мінімальна.) Натомість, зоставшись у грішному світі, Ганна, вкотре повторивши досвід безлічі жінок, мусила переконатись, що її врода пробуджує лише чоловічу жадобу, провокує насильство як найпевніший (з погляду сильної статі) спосіб заволодіти жінкою.

Магічні знаки, явлені дитині з народження, з перших літ життя, віщували таки виняткову долю, тільки Ганна (чи її мати) спершу помилилися в трактуванні тої винятковості. Дівчина, повторюся, стала заручницею уявлень про щасливе одруження, про принца-благодійника як єдиний шанс, гідний жінки та доступний їй. Однак Ганнина виняткова доля – це не доля прекрасної царівни. Та й хіба, врешті, так різниться, чи твоя свобода й самодостатність нищаться в отуплюючому хатньому клопотанні, «щоденному поранні-шпортанні, хата-поле-город-кури-гуси-свині-корови», чи в не менш згубному, тільки що по-іншому, безпотрібному нидінні в палацовому інтер’єрі.

Загнана у найглухіший кут, Ганна підіймається на прю із самим Богом, прагне усправедливити світобудову. Якраз на це її, мабуть,і було помічено/обрано. Але вона, можливо, знов-таки помилилася у виборі засобів – проте чи ж той вибір був?! Бо усправедливлення світу через нищення зла здебільшого те зло у світі й примножує. Дійсність таки справді творила найсприятливіші умови для розростання Ганниної озлоби, найтемніших первнів її душі. Надусім її єством запанувала ота, якщо процитувати «Польові дослідження з українського сексу», «лотра», що в душі-в’язниці «мешкала десь у найдальшій камері». Убивство, вчинене Ганною, можна потрактувати як повторення того давнішого материного жесту:коли не можна жити, як хочеться, – «то от Вам моє життя, нате [...] бо мені вже однаково». Тільки жест ще крутіший і безповоротніший, жест, який довів вину цілого світу перед цією героїнею, жест,адресований самому Всевишньому. Світ таки винен. Але чи кара його змінить і очистить? Чи недосконалість світобудови й незгода з її законами знімає з самої людини потребу власного вибору між добром і злом? Нас тисячі разів переконувано, що зло незнищенне, що відрубані голови змія множаться стократ. Для Ганни шлях помсти видався безальтернативним. Вона не лише для себе, але й для тої стражденної істоти, яку вона, може, породить на світ, обрала шлях бунту, кривавої помсти й ще глибшого западання у лячну безодню й безвихідь. Вибір вочевидь не найкращий. Свідків своєї трагедії Ганна звинуватила у тому, що вони світові «всю неправду розкажуть». Може, трагедія і була спричинена цим прагненням утвердити власну правду як одну-єдину, всупереч неправді усіх. Може, таким винятковим, безоглядно грішним жестом Ганна-панна хотіла вирватися з жіночого, сказати б, семантичного простору, що завжди інтерпретується як побутовий. Жіночий-бовчинок за будь-яких обставин страктують як приземлено-дрібний,спричинений хатнім егоїзмом і бажанням вивищитися з-поміж своєї статі. До шляхетніших мотивацій жінка ніби й не може бути причетною. Ймовірно, якраз у цьому й Ганнин найвищий – через трагедію – осяг: вона ціною злочину, ціною найстрашнішого гріха поставила себе у ряд богоборців, – поза побутом, поза всім тим приватним світом, за межі якого так рідко вдавалося будь-коли вийти жінці.

 

 

[1] Таран Л. Жіноча роль. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2007. – С.56–65.

[2] Щур О. //Український тиждень. – 2010. – №1 (45). – С.33–34.

[3] Павлюк П. // Українська мова та література. Число 2–4 (498–500), 2007. – С.68–70.

[4] Агєєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. – К.: Факт, 2003. – С.296 – 302.