Володимир даниленко: «туга за ідеалом підносить нас над світом інстинктів»

Гомер не переймався любовними стражданнями. Зевс у його епосах не співав під балконами серенад, а, як півень, наскакував на все, що понад ним пробігало, і не рефлексував стосовно морально-правових наслідків своїх нестримних бажань, пов’язаних із можливими публічними скандалами, судами, аліментами чи розподілом майна. Платон запліднив аскетичне лоно середньовіччя думкою про ідеальні статеві пари, вправно перетасовані богами, наче колода гральних карт. Тож із часів середньовіччя література захищає ідеальну любов, яка передбачає вихід за межі буденного в стихію великої пристрасті, жертовності, благородних вчинків, і засуджує лицемірство узаконеної форми любові, благословенної церквою і державою. І поезія трубадурів, і лицарські романи, і література ХІХ та ХХ століть пропагували ідеальну любов, що проросла з платонівської ідеї пошуку своєї загубленої половинки. Відтак ідеальна любов увійшла в свідомість багатьох поколінь як художньо вдосконалений образ гармонійної пари, почуття якої випробовує фатум. Тому в ідеальній любові затемнені побут, матеріальні проблеми, сварки і все, що руйнує чи спотворює образ романтичних стосунків між чоловіком і жінкою.

Однак читачі, виховані на романтичних образах Трістана й Ізольди, Данте і Беатріче, Ромео і Джульєтти, Івана й Марічки з повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», Скарлетт O’Хари й Ретта Батлера із роману Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром», Делла і Джеймс із оповідання О’Генрі «Дари волхвів», Олівера та Дженніфер з повісті Еріка Сігала «Історія любові» чи героїв Януша Вишневського з роману «Самотність у Мережі», будуть розчаровані оглядом сучасної української літератури.

Що ж сталося з українською літературою? Чи дійсно зникли у ній високі ідеали? І чи так погано усе, як здається?

У суспільстві, де розмиті релігійні, моральні, етичні, патріотичні, ділові та будь-які інші принципи (а саме таким є сучасне українське суспільство), аморальність і цинізм панують в усіх сферах. І література, як одна із цих сфер, не виняток. В українській масовій свідомості деформовані ідеали, і тому письменники, які хочуть бути популярними, підігрують саме цим деформованим ідеалам. Якщо судити за домінуючими тенденціями в сучасній українській літературі, то ситуація виглядає саме так: любов у її духовному прояві підмінена коханням, з якого вилучену романтичну складову і залишено тільки спримітизований секс.

Однак ситуація була б не настільки безнадійною, якби в Україні була незаанґажована критика, яка є на шпальтах будь-якої зарубіжної масової газети. Того літературного потоку, який, попри мовні та економічні проблеми, створюється в Україні, цілком вистачає, аби з його маси відібрати зразки, що несуть ідеал, який можуть наслідувати читачі.

Між тим, в Україні є поезія і проза, герої якої здатні на благородні переживання і вчинки. І якщо я назву імена Ліни Костенко, Грицька Чубая, Наталки Білоцерківець, Віктора Кордуна, Лялі Рубан, Юрка Ґудзя, Олега Романенка в поезії чи Олександра Жовну, Валентина Тарнавського, Василя Слапчука в прозі, то цей список буде далеко не повним, щоб означити аристократичний, а не плебейський, дискурс сучасної української літератури.

В Україні немає критичного осмислення літературного потоку, занадто великого і каламутного, щоб у ньому розібратись. Ви скажете, що в усіх великих країнах він великий, але Україна не схожа на інші країни. Вона велика за територією і кількістю населення (за європейськими мірками), але колоніальні комплекси роблять її культурним карликом, меншим за Естонію. І якщо цей карлик ще має талант щось написати чи намалювати, то не має ні розуму, ні бажання це осмислити, бо всі, хто може мислити, або куплені політиками, або виїжджають в інші країни. Колоніалізм насамперед вражає гуманітарну сферу, яка заважає його експансії, і в першу чергу – розвиток критичного мислення.

І причиною цього є навіть не патріархальне суспільство, що передбачає диктат закону, моралі, традиції, церкви, нації, регламентовані обмеження жінки. В цьому сенсі Україна – не патріархальна країна. Патріархальні – Ірак, Іран, Афганістан, Туркменістан, Казахстан та інші мусульманські, африканські чи латиноамериканські країни, навіть сусідні Росія і Білорусь порівняно з нами – патріархальні монстри. Всі ж розмови про глибоку патріархальність українського суспільства провокуються здебільшого жінками, що пишуть наукові праці про фемінізм, або живуть за рахунок грантів, наданих феміністичними центрами. Українське суспільство насправді ментально фемінізоване – м’яке, безлике, рефлексуюче, хаотичне. У ньому немає чіткого розмежування між добром і злом, його закони однаково лояльні до чужинців, убивць і професійних казнокрадів. А те, що в Україні ще не узаконили одностатеві шлюби і Міністерство освіти досі не підготувало законопроект щодо відкриття гей-клубів при школах, гімназіях і ліцеях – недоопрацювання депутатів, яке, зрештою, можна виправити. Україною керують фемінізовані чоловіки і маскулінізовані жінки. То чи може при такому державному менеджменті суспільство бути патріархальним?

У літературі, якій в Україні відвели роль високого канону, немає пошуків ідеальної любові. Ця література, що претендує на роль законодавців мод, наповнена героями-маргіналами: богемою, бомжами, грантоїдами, оскільки самі автори такої літератури іншого досвіду виживання не знають. Однак туга за великим коханням є в сучасній українській масовій літературі. І тут одна Ірен Роздобудько чого варта.

Коли скептики говорять, що ідеальних пар не буває, бо це романтичний міф, смію заперечити, що в житті такі пари є. Хоч і не такі яскраві, як у літературі чи в кінематографі, бо життя – це все-таки не література, воно складніше й заплутаніше за найскладніший роман. Тому сучасні Ромео і Джульєтти ходять серед нас, ревнують, страждають і переживають великі пристрасті. Та їхні пристрасті недоступні для сторонніх очей, як усе глибоко інтимне, сховане від чужих поглядів. Тож письменникам, одержимим ідеєю створення благородних героїв, доводиться вигадувати сюжети і щось запозичувати з власного життя, а щось із життя знайомих.

І доки в людини живе мрія про благородні вчинки та ідеальну любов, доки жінки шукають своїх лицарів, а чоловіки – даму свого серця, людство не здеградує, бо туга за ідеалом підносить нас над світом інстинктів.

11.3.4. Оксана Забужко: Я приблизно знаю, які книжки хочу написати, але ж, холєра, як довго треба жити!

 

Про одну некруглу дату

Нині виповнюється 11 років з моменту виходу «Польових досліджень з українського сексу». Після цього ви не написали більше нічого, що мало б таку ж пронизливість. Чому? Ви досягли свого інтимного Евересту і почали сходження з нього?

Я так не вважаю... До «Досліджень» в Україні взагалі не було такої книжки, яка б отримала хоч трохи подібний суспільний резонанс. Відбувся пробій на рівні чуттєвості – і це при тому, що книжка ця дуже по-різному прочитується і сприймається. Словом, вона вже давно не моя. Я її сприймаю відсторонено і можу говорити про неї відсторонено. Це був незвичний голос, перший направду потужний жіночий голос, який змінив і канони літератури, і спосіб буття в літературі, і тематично заявив про нові напрями... Знаєте, Юлія Тимошенко у нас з’явилася вже потім, а те, що жінка має свій власний голос, вперше прозвучало саме в цій книжці... Що вона для мене? Відмінність її героїні у тому, що вона – поетеса. Відповідно, її мова відрізняється від того, як би подібну жіночу історію оповідала б бухгалтер, чи менеджер, чи журналістка, чи будь-яка інша жінка. Власне, її несамовита мова – напластування неологізмів, архаїзмів, вплетення віршів абощо – працює на оту рольову маску, з якою вона говорить від імені України, з якою перепускає через власне тіло українську історію і трагедію української історії. Скажу словами одного шведського рецензента: ця книжка про поразку і про те, як культура робить з цієї поразки – проговорюючи вустами героїні – особисту трагедію, і як з цієї трагедії героїня виходить – виходить саме мовою, саме мова її витягає! Зрозуміло, що вдруге я такої книжки не писатиму. Але я на ній дуже багато чого навчилася.