II. Із циклу «секрети». «я її вбив»

 

…Щось вони поміж собою гомонять, Адька і цей лисоподібний дядечко зі скорбним ротом і ріденьким безбарвним волоссям під колір залисинам (як йому на ім'я, я вже забула), Адька виймає якусь течку, шарудить паперами, дядечко витягає окуляри й чіпляє на носа, – все це як за склом. Не можу я дослухатися, не можу брати участи в розмові. Тільки хлебчу вино, як воду, і вряди‑годи, коли дядечко непевно поглипує на мене з‑під окулярів, означую мирний характер своєї присутности вимученою посмішкою, – придається звичка контролювати обличчя перед камерою. Хай би вже швидше собі йшов. І комірець у нього несвіжий.

– Чому ти нічого не їси? – помічає турботливий Адька.

Чому? Та тому, що мені й без їди з душі верне. Просто фізично тяжко зараз – глитати шматки чийогось печеного м'яса. Якогось безневинного теляти, що в цвіті юности дістало довбнею по голові. Ніби спускаєш по стравоходу каменюки, які так і лишаться лежати там у шлунку навіки. Знову мовчки всміхаюся, цим разом вибачливо, – і знову хапаюсь за келих з вином, як за поручень у розхитаній маршрутці (в цій кнайпі так само переповнено, і так само тхне, як у маршрутці, – мокрим одягом і тютюном). Отак воно люди й спиваються.

Вадим мене не прийняв би, якби знав, із чим я до нього прийшла. Можна не сумніватися – сховався б, і телефона б не брав. Він і так останнім часом мене уникає – невже гадає, що я стану пред'являти йому за Владу якісь рахунки? Зразу ж, мов виправдовуючись, ринувся мені за Катруську оповідати – що недавно з нею бачився і що на канікули возив її до Швейцарії кататися на лижах, як мило з його боку. Ніби я про це не знала ще раніше, від Ніни Устимівни. Говорив і говорив, мов боявся, що я його переб'ю. І яка Катруська вже велика дівка, і як за нею там в Альпах упадав німецький хлопчик. Тільки я від Н. У. знала й дещо інше – що, крім Катруськи, з ним літала ще й його масажистка, якась Свєточка. Що ж, життя триває, і не вік же в жалобі ходити, еге? Чоловік, звиклий до моногамного зв'язку, пропаде, як звір із зоопарку, коли пустити його назад на волю, – хтось мусить доглянути осиротілого дядька. Свєточка, то й Свєточка. Хоч я й не думаю, щоб це було для дівчинки відповідне товариство.

(Мені взагалі не хочеться думати, що з неї може виростити Ніна Устимівна, – надто добре я знаю, скільки сил свого часу забрало Владі вивільнитися з‑під материного впливу. Якщо тільки вона дійсно вивільнилась, якщо таке взагалі можливо.)

Господи Боже, чим, ну чим її міг цей Вадим зачарувати?!

Адька, завваживши, що мій келих спорожнів, мовчки підливає з пляшки, не чекаючи на офіціанта, – Адька вміє поводитися з хворими, рідкісний хист для чоловіка. Та ні, він просто мене любить, моє сонечко, зайчисько клаповухий, а я – невдячна тварюка, аж сльози каяття раптом підступають до горла, пощипують у носі: Адюська, рідний мій!.. І чого тут сидить цей поношений лис, коли вже він забереться геть?.. О чорт, це що ж, я так швидко сп'яніла?.. Вже й піднебіння затерпло, мов металевою осугою взялося, – треба‑таки щось погризти, найкраще хлібчика з маслом, жир нейтралізує алкоголь, це я пам'ятаю ще зі студентських часів – жир нейтралізує алкоголь, цього мене ще Сергій учив. Чи, мо', не Сергій, а хтось інший?

Найгірше ж, що я тепер не можу позбутися паскудної, гнилої думки – як на колготках, вкралася «стрілка» й повзе, і нічим її не замажеш, – а як поводився б Адька, якби раптом загинула я?.. Чи здичавів би, чи теж би шукав заміни? Що ж, принаймні в мене немає дитини, це вже плюс. І картин я по собі також не залишу – а ретроспективи телепередач, слава Богу, ніхто ще не додумався влаштовувати: телепередача вмирає в ту мить, коли гаснуть титри й починається реклама. І людина так само: як тільки засипано могилу, починається реклама, небіжчик стає інформаційним продуктом, і нема вже способу відрізнити брехню від правди. І щодалі, то менше надії. Так, як відшукати коли‑небудь оті Владині картини з франкфуртського рейсу, – на що у Вадима, за його словами, «зараз немає часу». Вибори ж на носі, я що, не розумію? Ні, я не розумію. Хоч убий, не розумію, і ніколи не зрозумію: як можна було майже чотири роки прожити з Владиславою Матусевич – і навіть не здогадуватися, з ким ти жив.

Її посмертну виставку в Нацмузеї Вадим, правда, зафундував, найняв куратора, – як сам хвалився, найкращого (у Вадима завжди все найкраще!), в дійсності ж тільки найрозкрученішого: я тоді марно намагалась йому втовкмачити, що це не одне й те саме. Ото від того вернісажу вперше війнуло мені, як несвіжим віддихом із пофарбованого рота, якимось вульґарним, купецьким душком, який за життя до Влади не приставав: не потрібен там був громохкий рок‑гурт при вході, всі ті музики в льотчицьких шоломах, що потім никали по залах із благісно обдовбаними усміхами, ані ґотичного вигляду дівулі з кошиками живих троянд, якими вони навіщось посипали підлогу (креатив модного куратора, котрий знає, як роздути кошторис!), і відео, нарізане, як салямі, з роликів тих європейських музеїв, де виставлялися Владині роботи, теж було якесь несмачно претензійне, наче реклама тураґентства, і так народом і сприймалося: «А ето хдє, хдє?» – з ожилим інтересом – куди більшим, ніж до розвішаних по стінах полотен, – перепитували в своїх супутників з'юрмлені перед екраном дами, вистроєні як на гламурну фотосесію, декотрі навіть із пір'яними боа на плечах у тон сукням, – втім, кілька було серед них і правдивих красунь, як завжди на вернісажах, і всі показували на чиюсь модельку з білим, як льон, волоссям у кінський хвіст, що це, мовляв, справжня проститутка – з Криму, з ялтинського готелю. Проститутка, чи хто вона там була, швидко впилася шаровим вином і танцювала соло перед рокерами в шоломах, – на диво пластично, наче пантоміму грала, мені вона якраз сподобалась, думаю, й Владі сподобалась би також: проститутка, дійсно, була справжня. А так публіка була химерна, строката, як вінегрет, – дипломати, політики, чиновники, банкіри, митці, журналісти, – заповнивши собою зали, злившись барвним ряхтінням із картинами на стінах, вона немовби утворила з тими картинами якусь нову хімічну сполуку і в такий спосіб непомітно підмінила, сфальшувала Владу – Владу, якої вже не було і до якої цій публіці не було, властиво, ніякого діла. Я не побачила там майже нікого з її друзів, із тих, хто просто її любив, – може, тим, що до «віпів» вони не належали, їх і не запросили, – зате побачила кількох її колеґ‑художників, які за життя радо втопили б її власноруч у калюжі, ще й голову б придержали до останнього подриґу, а тепер так само радо наговорювали газетярам на диктофони про свою з Матусевич багаторічну дружбу, підрізаючи при тому краї своїх словесних групових знімків так, щоб самим виявитися з небіжчицею вже не просто одного зросту, а трохи навіть чи й не вищими, і вже пролунало й кілька разів було повторене слово «покоління», а що повторюється достатньо часто, те, як відомо, перестає бути брехнею… Не було серед запрошених і старіючої Рити‑Марґо, «святої Рити», всім відомої консьєржки при малярських майстернях на Печерську, котра завжди готова була хоч бавити, поки Влада малює, малу

Катруську, хоч бігти для Влади по молоко, – такі добрі янголи є у всіх, хто чогось досяг у мистецтві, для публіки вони переважно невидимі – самозречені, безвідмовні тіні, всі оті редакторки‑гримерки‑монтажерки, кого рідко вписують у програми й каталоги, хіба дрібним шрифтом десь на задах, куди ніхто вже не зазирає, але на них‑то все й держиться, це вони склеюють докупи, як ластівки гніздо своєю слиною, цілу споруду, на фасаді якої красується славне ім'я, і про Риту‑Марґо Влада завжди казала, що ось вона‑то і є ідеальний тип «дружини художника», – видать, порівнюючи її в думці зі своєю рідною матір'ю, яка в цій ролі прожила весь вік без особливих на те даних, тоді як Риті‑Марґо, з усіма її даними, не пощастило на чоловіка‑художника, і взагалі, здається, не пощастило на чоловіка, а тільки на сліпого сина, який щось там шив чи клеїв в артілі інвалідів… На вернісажі Н. У., хоч як сильно подалася після Владиної загибелі, все ще виглядала достойно: чорна сукня, чорна мереживна шаль, дружина й мати художників, – шкода тільки, що покійних. От їй якраз усе там сподобалося, все було, як вона й бажала: Дарочко, видихнула мені в туалеті з щирим піднесенням, ти подумай, у нас аж шість народних депутатів!.. Я саме промокала салфеткою грим перед дзеркалом, і мені стало її так жаль, як могло би бути жаль сліпого сина Рити‑Марґо, якби він раптом з'явився серед публіки, але від думки, що в цих шести гробаних депутатах (Вадимова робота!) вона вбачає смисл і виправдання не лише своєму, а й Владиному життю, зараз услід за тим наринула така пустка, що схотілося плакати – не на те, щоб виплакатися, а так, як оце тепер: без надії коли‑небудь перестати, тихою сльозотечею, як осіння сльота, ле санґльо льон де вйольон[21], пардон май френч, Ніно Устимівно[22]… Відколи я вийшла від Вадима, мені саме так хочеться плакати, а цього ні в якому разі не можна допускатися, – краще вже пити.

Так‑так, а масло, котре я зжерла, схоже, призначалося для цілого столу, ах як негарно вийшло, – лисячої породи дядечко націляється ножем на спорожнілу масничку, і на його блискучому писку, який теж би здалося промокнути (і від чого це він так упрів, коли з дверей дме, аж мене щоразу, як відчиняються, вкидає в дрож?) малюється неприховане розчарування: знов йому щось вихопили з‑перед носа, і так все життя! Ага, звідси, значить, і отой скорбний рот обійденого долею – все життя недоливали в миску, але чого ж так пітніти, га? В нього, певно, й руки мокрі, тепер пригадую, що при знайомстві не подала йому руки, інстинктивно ухилилась, кивнула тільки… Зла я якась роблюся п'яніючи, це щось новеньке, не було зі мною такого раніше, але щось мені, їй‑бо, обламалося всіх жаліти, якісь жалільні тренажери в мені, видно, надвередилися й потребують ремонту… Адька махає рукою офіціантові, лисий відкидається на спинку стільця і сміється дрібненько, по‑лисячому, хе‑хе‑хе. Як казав наш оператор Антоша – рятуймося, бо тверезіємо.

Вже тоді, на вернісажі мене не покидало враження, що Вадимові в дійсності начхати на всі ті картини – раз немає тої, котра їх написала. Йому потрібна була Влада, жива й тепла, – а Влади не стало, і залишені по ній роботи мусили своїм виглядом справляти йому біль так само, як її одяг у шафі – всі ті вигадливо‑артистичні сукні, які вона, коли ще мала більше часу, шила собі сама, і пізніші, вже придбані по фірмових бутіках, ціла зграя відзіґорних, різностильних, класичних, спортивних, аванґардових, а проте чимось невловно‑Владиним поріднених між собою убрань, наче екзотичних птиць, що позліталися до нього на Тарасівську з місць, де вона бувала без нього: блідо‑рожеве міланське фламінґо з крупними золотими ґудзиками, чорний із просинню паризький дрозд короткого плащика, строгий, під горлечко, яро‑червоний заокеанський пересмішник‑Talbot, куплений, коли вона мала виставку в Чикаґо, ще щось нестерпно‑ніжно‑голубе, тропічно‑хвилясте, що має так пасувати блондинці й од чого миттю вмикається в пам'яті спалах її волосся, – і як же вбитий горем чоловік зміг би жити з усім тим пташиним базаром, який, іно відсунеш дверцята шафи, криком кричав йому в лице про відсутність власниці? Це вже належало до Проблем‑Котрі‑Належить‑Розв'язувати, і Вадим одним махом її й розв'язав – викликав бригаду з секонд‑хенду, і та за кілька годин спакувала цілу пташину зграю в пластикові мішки, як розчленованого трупа, й вивезла в невідомому напрямі. Одяг по небіжчику завжди треба роздавати бідним, повчально заявив Вадим, коли я тільки ахнула на цю звістку: і ти що, все віддав?.. А ти що, щось хотіла взяти собі? – парирував він із похмурим глумом: мовляв, невже ж я залічую себе до бідних? (Вадим вміє й любить обеззброювати опонента приниженням.) – Там же були її авторські сукні, Вадиме, це ж теж спадщина, можна було б виставку зробити, – я навмисне вдалася до арґумента, що мав би звучати йому переконливо, до мови намацально твердих реалій, я вміла цієї мови задовго до знайомства з Р. і цілком вільно нею при потребі послуговувалась, і з чого б, питається, той‑таки Р. міг припустити, що ця мова мені нерідна?.. Виставка авторських суконь, авжеж, чим не діло, – а що я справді потай таки хотіла б, хай і не собі в хату, і не «щось», а всенький її гардероб залишити ненарушальним, як накрити склом і засипати ямку, аби тільки знати, що десь те її скинуте пір'я є, зберігається, застигло в чеканні на своїх пташиних жердках, і можна колись прийти на те місце, відсунути дверцята, що ведуть у землю: тук‑тук‑тук, – і розчищений «секрет» заграє тобі в очі живим розсипом кольорових скалок: ось Влада в червоному під горлечко, як пташка, повернута в півпрофіль, а в цій бузковій сукні, і така сама була шапочка з аметистами, я її побачила вперше, встигла тільки подумати: а це що за Білосніжка? – а вже наступної хвилини вона впритул підступалась до мене, розкручуючись знизу вгору з задертою голівкою, як кицька, що збирається заплигнути на дерево: добрий вечір, я Владислава Матусевич, – а ось шифоновий шалик злітає з поривом вітру, заплутавшись їй у волоссі, це серпень, кав'ярня в Пасажі, остання осінь, і її бліде личко виступає наперед у пронизливій оголеності безлистого дерева, як у монастирського служки перед постригом, – то таких арґументів я Вадимові викладати не збиралася, та й не настільки добре він мене знав, щоб сприйняти їх усерйоз: такі арґументи, висмикнуті з цілости нашого внутрішнього життя, завжди виглядають непереконливо й жалюгідно, то хіба Адьці я можу щось такого звірити, й він зрозуміє, а зі сторонніми краще триматися берега й не запливати задалеко… Питання: а з Владою – як далеко Вадим запливав? Виставку треба робити не так, – тільки й буркнув був мені тоді у відповідь: нічого образливого щодо Влади в тому, щоб так категорично позбутися з дому її речей (очі не бачитимуть, серце не болітиме!), він явно не згоджувався визнати, і ото невдовзі ту виставку й зробив: теж – так, як уважав за потрібне. На радість Ніні Устимівні. Може, йому взагалі треба було женитися не з Владою, а з нею?..

У них тепер і справді щось на кшталт сім'ї – з Вадимом у ролі недільного тата для Катруськи.

I Свєточкою в ролі татової прислуги. Катруська поводиться з Вадимом достоту як зі своїм лабрадором, названим, на честь російського президента, Путькою: демонстративно тягає його на людях за нашийник, тобто за краватку, щоб ніхто не сумнівався, що цей здоровенний і, в її розумінні, всесильний дядько належить до неї, кличе його «Вадькою», як то чула від мами, і вчить різних розумних команд – як‑от носити за нею лижне спорядження і взагалі все, чого їй заманеться. Непоганий тренінґ для підлітка – колись ця баришня, вирісши, ще за нас усіх відомстить. Вадим на все те тільки сопе, як циганський ведмідь, вочевидь не без приємности, а Н. У. з вологими очима споглядає цю ідилію. Як подумати, то Вадим геть незле влаштувався – замість одної втраченої жінки отримав відразу трьох, повний комплект: душевна прив'язаність – Катруська, духовне розуміння – Ніна Устимівна, ну, й Свєточка з її постійно робочим масажним органом, куди завжди приємно встромити схарапудженого члена. Особливо в разі той невчасно озветься, ага, – приміром, коли Катруська з дитячою безневинністю залізе своєму Вадьці на коліна… Хоч я й маю величезні сумніви, чи взагалі існує щось таке, як дитяча безневинність, а надто в поколінні наших пост‑сексуально‑революційних діток: онде Мочернюччин малий уже встиг просвітити маму, що секс – це коли дядьо й тьотя цілують одне одного там, де роблять «пі‑пі», і запропонував мамі тут‑таки, в ванні, де вона його купала на ніч, у цьому ділі й повправлятися, – Ірка казала, найбільше її потрясло, як він при цьому хитренько, спідлоба на неї дивився: як мужик, ну точно мужик, Дарино, ти не повіриш!.. Фройд на тому світі затирає свої брудні ручки, а Катрусьці, нівроку, вже скільки ж це – ну так, тринадцятий минає, саме час пасти ягнята за селом… О Господи, щось уже й мені душно робиться – де пак тут стояла вода?.. Ага, а воду тепер скомуніздив лисий, ще й поставив коло себе, щоб під рукою була. Теж правильно: я щось забираю йому (масло), він забирає мені (воду), і таким чином у світі підтримується рівновага, і він (світ) продовжує крутитися. І так, стерво, крутиться, аж в очу темніє…

– Вибачте, водички – можна?..

Від мого голосу скло між нами тріскає, звуки сиплються на мене з загального гамору кнайпи, як ножі з мішка, кожен окремо: брязк тарілок із кухні, розпачливий рип вхідних дверей, різке, як авто‑алярм, сопрано за сусіднім столиком, і лисий теж прорізається несподівано показним, самозакоханим баритоном, звиклим, щоб за ним записували (викладач, чи що?..): можна, можна, аякже, з превеликою приємністю, він навіть і сам наллє, о, вже метушливо тягнеться через стіл (відкриваючи мокро стемнілі підпахви й без того не надто свіжої сорочки, видно, що не перший день брана), – який запобігливий! Адька сидить поруч із ним у своєму елеґанцько розстебнутому піджаку свіжий і спокійний, як шанхайський барс, аж серце тенькає від одного на нього погляду, – це його вміння в як завгодно фальшивих ситуаціях зберігати абсолютно невимушену погідність, і хто б подумав, що він тут за дириґента, завжди вправляє мене в стан німого захвату: невже це той самий чоловік, із яким ми минулої ночі кохалися й чиї клітини, либонь, досі кружляють десь у мене всередині, як мінеральні бульбашки?.. Ах он як, це «Пер'є». Дуже дякую, досить. Як, прошу? Ні, ви не помилилися, так, на телебаченні, саме так, «Діогенів ліхтар» (о Боже, ще й це мені тепер витримувати!..). Лисий сочиться маслом (і нащо йому ще вершкового було?) з усіх пор, як чудотворна ікона миром, і з ледь помітною повчальною зверхністю (точно, викладач!) пропонує мені звернути увагу на унікальну тему, досі, на жаль, ніяк не висвітлену в медіях, – герої київського мистецького андеґраунду 1960‑70‑х, цілий маловідомий пласт нашої культури, і то який пласт!.. Викладацький баритон набирає елегійно‑сповільненого темпу, мов готується тут‑таки перейти в популярну лекцію, – ні, от цього я вже не витримаю, завелика це мука на моє безробіття: слухати, надто коли щось цікаве, – й не мати куди цього переказати. Знати, що я вже цього з екрана людям не розповім: заглитаю отут, і так воно й лишиться лежати мені в шлунку неперетравленою каменюкою (а на екрані тимчасом буде повним ходом іти шоу «Міс Канал»…).

– Це правда, один лише Грицюк чого вартий, – притакую, проте, покірно: Грицюка Влада вважала генієм, казала, що то був один із найліпших скульпторів двадцятого століття.

Дядечко якось тьмяніє, немило заскочений моїм усезнайством: може, це його коронна тема, і він воліє сам‑один бути володарем таємного знання? – але зараз же себе й опановує і поблажливо оскіряється, тепер він – сама поблажливість:

– Мишко, хе‑хе, Мишко Грицюк, бідолаха… Йому було важче, ніж нам усім, – репатріант усе‑таки, звик до вільного світу, хоч і в злиднях виріс у тій своїй Арґентині… Скільки його довелося вчити, а до багатьох наших реалій він так і не звик…

Ага, то це, значить, не стільки лекція заповідалася, скільки меморіал собі‑коханому – з Грицюком і всіма іншими померлими в підніжжі. Тільки телекамер і бракує (їх маю забезпечити я). Вираз мироточивої фізіономії недвозначно дає при цьому зрозуміти, що один із найліпших скульпторів двадцятого століття Михайло Грицюк, для мого візаві просто Мишко, якщо й був чогось вартий, все ж складався переважно з гідних співчуття слабостей (може, навіть шкарпетки йому смерділи?), – втім, слабостей простимих, надто між друзями, не ображайся за наїзд, старий, ми тут всі свої… «Покоління», еге ж, – як, складаючи руки циркулем, повторював той неприємно вертлявий художник на Владиному вернісажі, – тільки той був подібний до щура. І чого вони всі подібні на якихось тварин – на щурів, на тарганів, на лисів, чи це в мене шизуха така починається?.. Така собі галюцинація в стилі Гойї: зграї істот із тваринячими головами никають довкола, посмикуючи носами, зазираючи в маснички, – спочатку загризши тих, хто був чогось вартий, а потім бенкетуючи на їхніх кісточках. В пам'яті зринає писок тої старої поетеси, від якої я колись дві години вислуховувала прокльони на адресу страшного радянського режиму – що не влаштував їй ювілейного вечора в рік, коли Стус одержав свою смертну «десятку»: у тої теж був такий самий – жовчно ображений, присьорбуючий при розмові рот, її миску теж обійшли при роздачі, тільки старуха хотіла в ту миску вже не просто уваги телекамер, як цей мистецтвогриз, а, бери вище, – мученицького вінця, і терзала мене на те, щоб я їй підпряглась його плести… Тоді в мене теж був жорстокий депресняк, і я так само тупо бухала, і навіть зовсім неподалік звідси, через дорогу, – в «Барабані», нашому улюбленому журналістському стійлі, куди більше не піду, бо не хочу зустрічати своїх колишніх колеґ – і бачити, як вони одводять очі. І на яких тварин робляться схожі.

І тут відбувається дивна штука. Може, я справді вже п'яна, але чогось мене буквально прошиває дрожем, наче бозна‑яке відкриття, цей збіг, як повтор у танці тої самої фігури, – місця, часу (тоді також була зима, сніг лежав!) і дійових осіб: те бабисько і цей лисий, мій тодішній давучий жаль од марности батькового життя, як тепер – Владиного: і тоді, й тепер на мені висить по небіжчику, чиє життя вже по‑справжньому нікого, крім мене, не обходить, і мене як магнітом знову приводить туди само, на той самий міський п'ятачок, у кнайпу, де я так само сиджу за столиком і п'ю, щоб хоч трохи розчинити той неперетравний, як заковтнута каменюка, жаль у пекучому плині алкоголю, – бо той жаль вимагає собі вологи, авжеж, і недарма в народних піснях завжди мовиться про те, щоб «утопити жаль», як не в мед‑горілочці, то глибше – в річці, в морі, бо якщо його нічим не розвести, він сам, своєю вагою, буде чавити з тебе вологу як патоку, як сироватку з сиру, тихою сльозотечею без кінця‑краю, як осіння сльота, аж доки не вичавить із тебе до краплі всі жизні соки, і ти стверднеш і задубієш, остаточно зрісшись із ним, зробившись ним – отим непідйомним жалем, каменем, соляним стовпом… І я таких жінок і зустрічала – серед матерів, що втратили дітей: що отримували їх із Афганістану «грузом 200», в залютованих трунах і, припавши до цинкових бортів та дряпаючи їх пальцями, допитувалися: «Синку, синоцю, чи ти тут?..», – а через двадцять років згадували те чування при безликому гробі й свій порив кинутись за ним у яму, коли спускали, як останню годину, коли були ще живі… Ніні Устимівні таке, здається, не загрожує, вона сама якось казала, що вже виплакала всі сльози, але періодично ще проливається, раз у раз прикладає в розмові хусточку до почервонілих очей, – значить, іще не всі, в ній ще багато вологи, вона навіть за гороскопом – Водолій, живлюща стихія… Ну а про Вадима й мови нема – Вадим не хранитель чомусь, що пішло в землю. Але, до холери, хтось же мусить подбати про те, щоб добути з Владиного життя «сторі», не може ж воно просто так, урвавшись, розсипатись, як намисто з порваної шворки, – жодне людське життя не повинно так розсипатись, бо це б означало, що воно нічого не варте, нічиє взагалі, і якого хріна ми тоді всі тут товчемося?..

Я знову чую в устах цей смак нерозчинного жалю – той самий, що й три роки тому, і назавтра похмільна згага пектиме в устах так само – содою й сіллю. І цей повтор через три роки того самого сюжету, тільки з іншими учасниками на тих самих ролях, чомусь видається мені неймовірно значущим, сповненим якогось мало не містичного сенсу, – милий Боже, а що, коли ціле наше життя й складається, тільки ми цього не помічаємо, з власне таких повторів, як геометричний орнамент, – і в цьому й є розгадка, головний секрет, закладений у кожному людському житті?..

Два яскраво освітлені, як вікна серед ночі, епізоди на відстані трьох років, наче розміщені на витку невидимої спіралі, що сполучає єдиним, наскрізним смислом «тоді» й «тепер», – в міжчасі між ними клубочиться тьма‑тьмуща інших епізодів і зустрічей, і може, якісь із них теж колись так само повторяться, винесені невидимою пружинкою нагору, спалахнуть із такою ж обпікаючою силою пам'яти, виявивши свій, наразі нерозглядний, смисл, – як спалахував у дитинстві темний оскалок розбитої пляшки, коли глянути крізь нього на сонце: ефект, якого прагнула домогтися Влада в «Секретах» (застиглий, як гречаний мед, бурштин, прокреслений колихливим золотим стібком…), – після такого погляду світ першої миті видається посірілим і збляклим, як у рентґенівському кабінеті. Я могла б тепер розказати Владі, за чим то вона цілих десять років шукала: не за технікою, не за кольором, – за ось цією незримою пружинкою, що пронизує час. Що робить «тоді» й «тепер» однаково ввімкненими й ніколи‑невимикальними, бо такими вони в дійсності й є, – тільки ми цього не бачимо.

Але Влади нема, і розказувати нема кому. В посірілому й збляклому, як у рентґенкабінеті, світлі, в сизих паволоках диму, Лисий з Адькою, гойдаючи головами, мов ляльки в анімаційному фільмі, провадять між собою якусь нуднющу, до гикавки пустопорожню гру – як у більярд перекочуються словами:

– Ви, Миколо Семеновичу, обов'язково мусите про це написати…

– Дорогенький ви мій, уся підготовча робота в мене давно скінчена, залишається тільки сідати й писати, але ж ви знаєте мою зайнятість…

– Ум‑гу, і ще й я забираю у вас час… Але мушу, вибачайте вже, – де я такого, як ви, спеціаліста знайду! Та в мене, власне, вже й все, довше вас не буду затримувати – досьє вам залишу, роздивитеся собі вдома як слід, а висновок напишете, коли буде вільна хвилинка…

– Ох і на шахрайство ж ви мене, старого, підбиваєте!..

– Ну яке ж шахрайство, Миколо Семеновичу, ви ж самі кажете – ймовірність авторства Новаківського фіфті‑фіфті, отже, думки експертів можуть розділитися – хтось скаже «так», а хтось «ні», то що ж поганого в тому, що сказати «так» нам із вами в даному випадку ще й пряма вигода?..

– Та я давно знаю, що ви демон‑спокусник, перед вами, мабуть, жодна дама ще не встояла… До речі, а чому це ми досі не випили за прекрасну даму за нашим столом?

Прекрасна дама – це я. Така в цьому фільмику моя роль. Всміхаюсь і покивую головою, мов на шарнірах, поки Лисий (стоячи, аякже, ґаспада ґусари, стоячи, і Адька також підводиться – знехотя, як підліток, змушений бавити малу дитину, сяйнувши мені водночас змовницьким і поблажливим, як здвиг плечима, поглядом: мовляв, що вдієш…) несподівано жадібно, мов нарешті допався, вихиляє одним духом півкелиха коньяку, знов демонструючи мокрі підпахви своєї бідної сорочки, – і видно, що насправді йому зовсім не хочеться нікуди звідси йти: що ніяких гіперважливих справ у нього немає, нічого важливішого й любішого серцю, аніж ось так сидіти в люднім теплі кав'ярні, втішатися надурняк ситою стравою й доброю чаркою – і мати перед ким говорити. Говорити й говорити, от що найважливіше. М'яти своє життя словами, як ріденько напхану подушку, щоб надати йому форми. Український андеґраунд, маловідомий пласт нашої культури, ми з Мишком Грицюком. Утовкти, укласти, випхати своє життя вмовленим у нього значенням: поки говориш, і ще якийсь час по тому, форма держиться, – а потім знов усе розлазиться до попереднього стану. Тому треба говорити без упину. І те старе бабисько, що трусило переді мною фарбованими кучерями, мов старлетка перед грошовитим «папіком», – вона теж хотіла наговорити собі якесь інше життя, аніж те, благополучне й нікчемне, котре прожила. Заднім числом вставити в нього ту пружинку, якої в ньому не було.

Господи Боже, та чи я довіку приречена їх усіх жаліти?!..

І я знову хапаюся за свій келих, бо що маю робити? Тим більше, вони ж із Адькою пили «за дам» – виходить, нібито до мене пили, а значить, мені тепер слід відповісти тим самим, не сидіти ж ступою, – випити до них, ґендерно симетричним жестом: дай Боже здоров'я, і вам також усіх гараздів, многая літа… Тьху, блін, що я плету, яка многая літа – це ж не іменини, це вже радше поминки. Мої поминки по Вадимові, угу. По Вадимові, який теж нічого не може зробити, бо в нього вибори. Ні, гірше – по Вадимові, який виявився Владиною поразкою: виямом, у який ускочило її життя – мов «гарлі‑девідсон» із розгону на трасі.

Ні‑ні, коньяку мені не треба, дякую.

Адька каже, що в нього, до речі про дам, є ще одна невеличка справа, в якій цей Коньяк Семенович міг би йому допомогти, себто не йому, а одній дівчині, – і Лисий радісно нашорошується, носом і окулярами, мов лис, зачувши курник: так‑так, і що ж за справа?.. Він щасливий уже з того, що його ще не женуть, свято триває. Натомість неприємно ціпенію я: що за дівчина?.. Адька вічно кимось клопочеться, комусь допомагає, а всі ці молоді дівки, що, мов із цепу зірвавшись, кидаються тепер під кожного сяк‑так грошовитого хлопа, як Анна Карєніна під поїзд, взагалі ніякого стриму не знають, ні стриму, ні страму, і я легко можу собі уявити, як яка‑небудь така ляля‑барбі, свіженька й тугенька, щойно з конвеєра, – ой ні, краще не уявляти… Це теж щось нове, раніше в мене таких клінічних нападів ревности не бувало, а тут я вже кілька разів за вечір ловлю себе на тому, що мене дратує оте надміру голосисте, «всі‑дивіться‑на‑мене» сопрано за сусіднім столиком – із розкішною, так і хочеться занурити туди руки, каштановою Ніагарою волосся, як у рекламі шампуню, – і що добре, що Адька сидить до цієї Ніагари спиною, а це вже параноя в повному цвіту, приїхали… Ага, а дівчина, про яку мова, це, значить, Адьчина секретарка. Так, звичайно, я її пам'ятаю, бачила (шльондра, що ніде проби ставити, нахраписта й хитра, не його тип).

Секретарки, масажистки, етажерки, асистентки – який же, коли вдуматися, широкий у платоспроможного мужчини вибір на ринку молодих і спраглих кращої долі жінок! І як мені було попервах подобалося, коли при появі на людях із Р. там, де нас не знали, мене до тієї самої ринкової категорії залічували на око офіціанти, готельні служби чи стюардеса на літаку (я перехопила її погляд, коли Р. на тому амстердамському рейсі гладив мені стегна під відкидним столиком), – як це було феєрично‑весело, як заводило!.. Таке постійне хихотливе, шампанське збудження: королева на карнавалі, перебрана за пастушку. О'кей, бос, як скажете, бос, – дико сексуальна гра. Я тебе хочу прямо тут і прямо зараз. Мовчання його водія, який віз нас в аеропорт, – професійне мовчання, непробійне, як яйце Курочки‑Ряби, дід бив‑бив, не розбив, – таке мовчання оплачується окремо, такі мовчуни інтерв'ю не дають (а шкода, і тоді мені було шкода, все‑таки журналіст у мені не вмирав ніколи!). Коли довкілля приймає тебе за шлюху і мовчить або ввічливо шкіриться, як той портьє, що вручав Р. ключі од номера (хоча розмовляла з ним я, а Р. тільки сопів поруч, бо по‑англійськи не шарив, от і ще одна категорія, до якої мене можна було віднести, – перекладачки!), – то тим самим ти ніби отримуєш мовчазну суспільну санкцію на те, за що, як гадають вони, цей сопучий тип тобі й платить, і так статевий акт починається, по суті, вже біля стойки рецепції, і поки ви дістаєтеся номера в нетерплячому, набрякаючому, як роздута жила, мовчанні ліфта (де якийсь росіянин чи турок, перейнявшись атмосферою, на виході обстрілює тебе вогневим поглядом, даючи знати, що він упорався б незгірше од твого супутника, – атож, це передається як струм, чоловіки завжди спалахують, як лампочки в гірлянді, коли на їхніх очах жінку везуть трахати, і ця еротична ілюмінація – теж частина програми!), – то в номері, іно зачинивши за собою двері, ви вже просто мусите негайно гепнутись на ліжко й зайнятися цим не роздягаючись, то ти, значить, у нас перекладачка, а ну‑ко переклади ось це ось сюди, умммм!.. У цьому є щось від групових оргій, це майже публічний секс, за яким спостерігають крізь стіни десятки очей, – секс інформаційної доби, секс без privacy, як на стадіоні з юрбами вболівальників: прожектори наведено, оле‑оле‑оле, go‑go‑go, го‑о‑ол!.. І в результаті – півтора‑два тупі, механічні оргазми й незмінно вибулькуюче в голові посткоїтальне запитання: а на фіґа, власне, я це роблю?.. Фіґ його й зна, але хай уже, та й для здоров'я ж треба… А на зворотному рейсі – вже знаючи, після того ранку з вікном на мокрі дахи, що з Р. треба невідкладно рвати, і то якраз для здоров'я, принаймні душевного, – я, як на гріх, завважила була якраз таку тугеньку лялю, недавно з конвеєра, хоч уже й не зовсім свіжу, ледь підпсуту нальотом уживаности, з недвозначним, як уніформа, прикидом: розпущене вороне волосся врівень сідниць, золоті ланцюги, срібні стилети‑«алеґро», що робили її на голову вищою од супутника, з виду десь чи не втричі од неї старшого, вони всілись акурат за нами, і тамтой – видать, також бізнюк, що всюди літає з власною масажисткою (на перекладачку ляля не тягнула!), – одразу занурився в якусь російську книжкову лабуду, якогось Гітлера‑Сталіна‑Жукова в полум'яній обкладинці (яскраве, вони люблять усе яскраве, щоб очі зривало, вічно голодні на блискуче діти сірих заводських окраїн та шахтарських посьолків!), – і за цілу дорогу озвався до своєї супутниці єдиний раз – коли принесли напої: «Шва будеш?» – так я розмовляю з маминим Барсиком: кісточку будеш?.. І я ніби вгледіла себе з Р. у кривому дзеркалі – передражненими цією парочкою, котра куди ліпше за нас відповідала класиці жанру «багач і його курва», аж до кічу (бо ж кіч – то й є класика жанру, очищена від будь‑якої індивідуальности!), – і ще й посаджена була, наче вмисне для наочности, зараз за нами – як наступний щабель еволюції, коли дивитися на картинку згори, очима вже не стюардеси з проходу, а якогось злостивого божка, котрий увесь цей жартик із нас чотирьох і виклав – і десь там нагорі міг похихикувати собі в хмарну бороду, нас споглядаючи… На відміну від нас із Р. (якому я спеціально дозволила оплатити ту поїздку, для повноти відчуття, щоб уже викупатися в ньому з головою, як свиня в баюрі!), – на відміну від нас, кічева парочка не гралася, не удавала боса й секс‑служницю, а справді ними була, – і жодної еротичної іскри за тим не проскакувало. Так‑таки геть нічогісінько не проскакувало й не проглядалося – крім тупої, самовдоволеної пихи: бос пишався прибраною, як новорічна ялинка, молодою коханкою, вона – золотими ланцюгами, срібними «алеґро», торбами покупок у багажному відсіку і всією цією поїздкою, якою буде хвалитися подружкам, і вони їй заздритимуть: інших стимулів до злягання в цих двох не було. Секс у такій версії був мертвий – як мертвий був би він і у нас із P., якби я повсякчас не робила його грою в чуже життя.

Я тоді збагнула, що мав на увазі P., коли – на радощах після одного нашого, як на мене, геть не вартого якихось особливих радощів акту – дозволив собі на відвертість, загалом йому непритаманну, сказавши по‑російськи (в інтимних ситуаціях він завжди збивався на російську): «Какая ты у меня… яркая – во всем, я никогда не знал такой женщины, как ты…»