Визначення розміру страхової виплати та шкоди, заподіяної застрахованому майну

Визначаючи розмір заподіяної шкоди при страхуванні наземного транспорту, суди у разі виникнення спору щодо визначення розміру заподіяної шкоди, як правило, виходять із фактичної (реальної) суми, встановленої висновком судової автотоварозначної експертизи, або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля.

При цьому нерідко до виплати заявляється сума ремонту автомобіля з урахуванням податку на додану вартість (далі - ПДВ). Зазначена сума, виходячи з умов договорів, укладених на підставі чинного законодавства та правил, розроблених кожною страховою компанією, виплачується останньою або стягується судом після надання документів про такі витрати. Судам у таких випадках слід з'ясувати наявність двох обставин: 1) фактичне здійснення ремонту автомобіля; 2) чи зареєстрований надавач послуг з ремонту автомобіля є платником ПДВ.

Крім того, постановивши стягнути страхове відшкодування, суди не завжди звертають увагу, що страхові компанії, зазвичай, в умовах договору не беруть на себе відповідальність за втрату товарного вигляду транспортного засобу та до розміру страхового відшкодування включають відсоток зносу. Інколи суди не звертають уваги на франшизу та її розмір, встановлений відповідно до умов договору.

Поняття "франшиза" міститься у ст. 9 Закону N 85/96-ВР і його слід розуміти як частину збитків, що не відшкодовуються страховиком згідно з договором страхування. Крім того, застосування франшизи передбачено у ст. 12 Закону N 1961-IV. Розмір франшизи, що визначений у зазначеному Законі, встановлюється при укладенні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності та не може перевищувати 2 % від ліміту відповідальності страховика. На практиці у більшості досліджених договорів страхування, які знаходяться у справах, наданих для аналізу, встановлено більший розмір франшизи. Однак страхувальники ці умови договорів не оспорювали.

Якщо внаслідок ДТП, що сталася з особою, цивільно-правова відповідальність якої була застрахована, шкоду було заподіяно майну, то згідно з вимогами абз. 2 п. 12.1 ст. 12 та п. 37.5 ст. 37 Закону N 1961-IV компенсувати позивачу суму франшизи у повному обсязі має страхувальник або особа, відповідальність якої застрахована. Ухвалюючи рішення про стягнення зі страховика розміру франшизи, деякі суди роблять помилкові висновки про включення франшизи до суми майнового збитку та стягнення її зі страховика.

Матеріали аналізу свідчать, що правильною є практика місцевих судів, коли різницю між сумою відшкодування, визначеною цим Законом та фактичним розміром збитків, які підтверджуються належними та допустимими доказами у справі, суди постановляють стягнути з особи, винної у заподіянні збитків, яка також притягується до участі у розгляді справи як співвідповідач. У випадках, коли позивач такі вимоги пред'являв лише до страховика і в суді не порушувалося питання про залучення до справи особи, винної в заподіянні збитків, суди робили правильні висновки про відмову в задоволенні позовних вимог, розмір яких перевищував ліміти відповідальності страховика.

Проте не завжди при вирішенні питання про розмір збитків, завданих транспортному засобу, суд першої інстанції з'ясовував дійсну вартість автомобіля, вартість його ремонту та обставини щодо економічної обґрунтованості ремонту пошкодженого транспортного засобу, чим допускав порушення ст. 30 Закону N 1961-IV.

Наприклад, Корольовський районний суд Житомирської області рішенням від 18 травня 2009 р. постановив стягнути із ЗАТ "Українська страхова компанія "Княжа" на користь Л. 25 тис. 306 грн. 64 коп. недоплаченої суми страхового відшкодування. Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що при складанні висновку експертного автотранспортного дослідження від 6 березня 2008 р. N 88 була завищена вартість відновлювального ремонту автомобіля, що підтверджується висновком товарознавчого дослідження від 27 червня 2008 р. N 1159, згідно з яким розмір матеріального збитку становить 35 тис. 798 грн. 21 коп., який і був виплачений позивачу як страхове відшкодування відповідно до договору добровільного страхування транспортного засобу (КАСКО) від 22 грудня 2007 р.

За наявності двох суперечливих висновків автотоварознавчого дослідження щодо вартості відновлювального ремонту застрахованого автомобіля суд належним чином не перевірив заперечення відповідача на порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК, не роз'яснив останньому право заявити клопотання про призначення експертизи та розглянув справу без участі сторін у судовому засіданні.

Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування.

У разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої шкоди суди на підставі ст. 1194 ЦК постановляють стягнути з винної особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність на користь потерпілої особи, різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При вирішенні спорів щодо відшкодування шкоди, заподіяної у результаті пошкодження транспортного засобу, у більшості випадків ця різниця утворюється внаслідок того, що страхові компанії вартість відновлювального ремонту обраховують з урахуванням коефіцієнта зносу транспортного засобу, тоді як фактичні витрати на ремонт здебільшого перевищують зазначену суму.

Щодо вирішення цього питання слід звернути увагу й на практику Верховного Суду України.

Так, Верховний Суд України ухвалою від 11 березня 2009 р. скасував рішення Кіровського районного суду м. Донецька від 18 квітня 2007 р. та рішення апеляційного суду Донецької області від 26 червня 2007 р. у справі за позовом І. до Н. та ЗАТ "Страхова група "ТАС" про стягнення матеріальної та моральної шкоди і в зустрічному позові Н. до зазначеного товариства про стягнення страхового відшкодування, моральної шкоди, пені та судових витрат.

У результаті ДТП, яка сталася з вини відповідача Н., автомобілі останньої та позивача отримали механічні пошкодження. Страхова компанія прийняті на себе зобов'язання за договором добровільного страхування наземного транспорту та договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності не виконала.

Суд першої інстанції позовні вимоги І. задовольнив у повному обсязі та постановив стягнути на його користь зі страхової компанії матеріальну шкоду в розмірі 20 тис. 506 грн. 97 коп. та грошову компенсацію в рахунок відшкодування моральної шкоди - 10 тис. грн. Зустрічний позов Н. суд задовольнив частково і постановив стягнути на її користь зі страхової компанії страхове відшкодування в розмірі 19 тис. 942 грн. 46 коп., пеню в розмірі 40 тис. 854 грн., збитки від інфляції - 3 тис. 433 грн., три проценти річних у розмірі 1 тис. 125 грн. 42 коп. та грошову компенсацію в рахунок відшкодування моральної шкоди в розмірі 15 тис. грн.

Апеляційний суд своїм рішенням рішення місцевого суду в частині стягнення грошової компенсації в рахунок відшкодування моральної шкоди на користь І. скасував і в задоволенні цієї частини вимог останньому відмовив.

Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення, виходив із того, що відповідно до умов договору добровільного страхування наземного транспорту, укладеного між Н. та страховою компанією, страхування здійснюється з урахуванням коефіцієнта експлуатаційного зношення транспортного засобу.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. N 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", при стягненні на користь потерпілого вартості пошкодженого майна враховується зношеність пошкодженого майна. Розрахунок зношеності проводиться відповідно до Методики товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фондом державного майна України від 24 листопада 2003 р. N 142/5/2092 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 24 листопада 2003 р. за N 1074/8395).

Крім того, згідно з Положенням про порядок та умови проведення обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. N 1175, страхувальником відшкодовується третій особі завдана внаслідок пошкодження транспортного засобу саме пряма шкода, в якій враховується вартість пошкоджених деталей транспортного засобу на момент ДТП, а саме з урахуванням фізичного зношення транспортного засобу, а не вартість нових деталей.

Суди зазначені вимоги не врахували, що стало підставою для скасування судових рішень із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

У деяких випадках місцеві суди при вирішенні цієї категорії спорів зменшують розмір відшкодування шкоди, завданої особою, залежно від матеріального становища, посилаючись при цьому на положення ч. 4 ст. 1193 ЦК.

Так, у справі, що розглянув Вінницький районний суд Вінницької області за позовом ЗАТ "Страхова група "ТАС" до М. В. О. про відшкодування збитків (справа N 2-99/09), позивач пред'явив позов до відповідача про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП, у порядку регресу в сумі 11 тис. 19 грн. 11 коп. Суд рішенням від 27 січня 2009 р. постановив стягнути на користь позивача 3 тис. 500 грн. При цьому місцевий суд, зменшуючи суму стягнення збитків, послався на те, що відповідач має поганий стан здоров'я, на його утриманні перебувають члени сім'ї (інваліди II групи), його сім'я є малозабезпеченою. Зазначене рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося.

Цей суд аналогічно вирішив справу за позовом ЗАТ "Українська інноваційна страхова компанія "Інвестсервіс" до М. В. Н. про відшкодування завданої шкоди (справа N 2-98/09).

Слід враховувати, що коли до відшкодування заявляється вартість деталей в іноземній валюті, а робіт - у національній валюті, то суд може перерахувати вартість в іноземній валюті згідно з офіційним курсом Національного банку України на день ухвалення рішення.

У тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти, збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджено, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після зростання цін і тарифів (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. N 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди").