Урядова політика та її об’єкти 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Урядова політика та її об’єкти



Урядова політика в умовах ринку зводиться, як правило, до державного регулювання економіки шляхом різноманітних важелів. При цьому необхідно зазначити, що в Європі державне регулювання економіки зародилося разом із зародженням капіталізму. Саме тоді з’явився централізований контроль над цінами, якістю продукції, відсотковими ставками та зовнішньою торгівлею. Щодо теорії державного втручання в економіку меркантилісти ще в XVII ст. писали, що тільки цілеспрямоване втручання уряду в господарську діяльність може забезпечити необхідний порядок у країні. Вони розглядали систему державного управління економікою як головний засіб, що забезпечує соціально справедливий розподіл доходів. Державне втручання в соціально-економічні процеси здійснюється з метою узгодження загальнодержавних, загальнонародних інтересів із вузькоекономічними егоїстичними інтересами підприємств та організацій усіх форм власності.

Основними чинниками урядової політики, які забезпечують оптимальні темпи зростання продуктивності, є: національна економічна політика та плани розвитку економіки; державні підприємства; трудове законодавство; контроль за забрудненням навколишнього середовища; законодавство з охорони здоров’я та безпеки праці; політика в галузі суспільного добробуту; монопольне право на використання патентів; обов’язкові ревізії діяльності підприємств; тарифи на імпортні квоти; податки й податкові пільги; законодавство з реалізації прав людини та підприємств; урядові дотації й субсидії; регулювання умов праці; стримування конкуренції; антитрестівське законодавство; закони, що стосуються заохочувальних платежів; безоплатне або субсидоване надання обладнання й послуг; контролювання цін.

Інституціональні механізми. Для тощо щоб забезпечити безперервне зростання продуктивності, держава, як правило, формує на національному, галузевому чи регіональному рівнях спеціальні інституціональні механізми, такі як різноманітні дослідні та навчальні центри, інститути, асоціації.

Інфраструктура економіки — це сукупність певних галузей, які забезпечують життєдіяльність країни, її населення. Інфраструктура економіки поділяється на виробничу, ринкову та соціально-побутову.

Виробнича інфраструктура — це галузі економіки, які забезпечують функціонування промисловості та сільського господарства. До виробничої інфраструктури відносять транспорт і транспортне господарство, лінії електропередач, трубопроводи, водопостачання, засоби інформації та зв’язку, організації й фірми, які забезпечують виробництво послугами технологічного та дослідного характеру.

Інфраструктура ринку (ринкова інфраструктура) — це різноманітні фірми, компанії, які своєю діяльністю сприяють оптимальному формуванню зв’язків між суб’єктами ринкових відносин.

Соціально-побутова інфраструктура — це всі галузі, які забезпечують життєдіяльність населення. До соціально-побутової інфраструктури входять організації охорони здоров’я, освіти, торгівлі, пасажирського транспорту, зв’язку для населення, міські комунікації, підприємства побутового та комунального господарства, громадське харчування тощо.

Внутрішній ринок споживчих товарів і послуг. Внутрішній ринок споживчих товарів і послуг — це система товарно-грошових відносин, яка формується між їх виробниками та населенням даної країни.

Фіскальна політика. Фіскальна політика — це система державного оподаткування фізичних, юридичних осіб, спрямована на досягнення певних соціально-економічних та екологічних цілей. До таких цілей слід віднести забезпечення високого рівня продуктивності й зайнятості, підвищення рівня екологічності довкілля тощо.

Державний бюджет. Державний бюджет являє собою план доходів і витрат держави. У дохідній частині бюджету вказані всі види надходжень у вигляді платежів із прибутку, різні види податків, доходи від зовнішньої торгівлі тощо. У витратній частині зазначені напрями витрат із рахунку держбюджету. Це — фінансування державного апарату управління, оборони, охорони здоров’я, освіти, культури тощо.

У капіталістичних країнах державний бюджет виконує такі основні функції: перерозподіл ВВП; державне регулювання та стимулювання економіки; фінансове забезпечення соціальної політики; контроль за утворенням і використанням централізованого фонду грошових коштів.

Державний борг — це борг держави юридичним та фізичним особам, які надали йому грошові кошти, матеріальні цінності чи господарські об’єкти. Існує зовнішній і внутрішній борг держави.

Зовнішній державний борг — це заборгованість держави іноземним громадянам, фірмам, підприємствам, зарубіжним державам, міжнародним організаціям і фондам.

Внутрішній державний борг — це заборгованість держави своїм громадянам, фірмам, підприємствам та установам даної країни [3].

Така заборгованість існує, як правило, у формі емісії урядом країни цінних паперів (облігацій, сертифікатів, іменних чеків та ін.). Запозичені кошти мобілізуються в основному двома шляхами:

• розміщенням боргових цінних паперів;

• одержанням кредитів у спеціалізованих фінансово-кредит-них інвесторів.

Кредитно-грошова політика. Кредитно-грошова політика уряду ґрунтується на таких економічних категоріях, як гроші та кредит.

Гроші — це особливий товар, який виступає як загальний еквівалент, тобто його можна обмінювати на будь-який інший товар [5].

Кредит — це система економічних відносин, які виникають між суб’єктами господарювання, коли одні із них надають іншим грошові чи матеріальні цінності в тимчасове користування на умовах добровільності, зворотності та платності [5].

Кредитно-грошова політика здійснюється для досягнення оптимально рівня зайнятості, недопущення інфляції та забезпечення високих темпів зростання економіки й продуктивності.

5.1 Соціально-економічне значення та проблеми вимірювання продуктивності

Вимірювання продуктивності має важливе значення для забезпечення оптимального управління економікою в усіх її макро- і мікрорівневих ланках.

Переважно за допомогою показників продуктивності визначають кількісні та якісні параметри економіки, її позитивного чи негативного динамізму, що значною мірою допомагає оцінити діяльність уряду в галузі соціальної та економічної політики, яка впливає на техніко-технологічний рівень виробництва, ціноутворення, систему оподаткування, індекс людського розвитку населення. Показники продуктивності допомагають також ставити реальні цілі та орієнтири для діагностичної діяльності, що допомагає виявити вузькі місця й перешкоди, які виникають у процесі виробничо-комерційної діяльності фірм і підприємств.

Найважливішими характеристиками витрат праці є: кількість виробничих робітників і «білих комірців», відпрацьовані години, базові середні ставки погодинної заробітної плати, загальна сума компенсацій, включаючи і переробіток, структура робочої сили, тобто співвідношення кількості кваліфікованих робітників, різноробів та осіб розумової праці, їх вік, плинність кадрів.

Необхідно зауважити, що в процесі вимірювання продуктивності виникають певні проблеми, які можна поділити на дві групи: технічні, пов’язані з технікою вимірювання, та організаційні, пов’язані з організацією процесу вимірювання.

Технічні проблеми вимірювання продуктивності. Оскільки в умовах ринку існують різні соціальні групи, як, наприклад, постачальники сировини й матеріалів, виробники, продавці, покупці й споживачі, зі своїми специфічними цілями, то це унеможливлює застосування якоїсь єдиної методики для вимірюванні продуктивності.

Аналітики, формуючи системи вимірювання продуктивності, як правило, стикаються із такими проблемами, як визначення алгоритмів із:

• зведення різних типів витрат ресурсів до одного прийнятного знаменника;

• урахування якісних параметрів витрат і продукції, що виготовляється протягом певного терміну часу;

• вибору правильного показника для визначення витрат і результативності.

Додаткові складнощі під час вимірювання продуктивності виникають у зв’язку з тим, що динаміка обсягів продукції не завжди перебуває в прямій залежності з динамікою витрат. Інколи непрямі витрати плутають із зайвими витратами, зумовленими недбалим виконанням спеціалістами своїх функціональних обов’язків.

Як правило, значні помилки вникають, коли під час вимірювання продуктивності враховуються обсяги незавершеного виробництва або обсяги нереалізованої на ринку продукції.

Аби домогтися достовірного вимірювання продуктивності доцільно, на думку спеціалістів, здійснювати:

• постійний контроль за динамікою таких показників, як обсяги реалізації товарів і послуг, прибутку і витрат;

• визначення віддачі кожного ресурсу, який використовується на виробництві (робоча сила, капітал, матеріали, енергія, земля);

• визначення розмірів прибутку, отриманого за рахунок підвищення продуктивності та підвищення цін (інфляції).

На вибір того чи іншого способу вимірювання продуктивності впливають різноманітні чинники. Ось чому перш ніж застосовувати той чи інший метод вимірювання продуктивності на практиці необхідно шляхом аналізу в кожній ланці економіки відібрати необхідні чинники та їх комбінаційні поєднання, які б найбільшою мірою відповідали її виробничо-комерційним потребам, забезпечували їх конкурентоспроможність.

До таких чинників належать:

• мета й споживачі — залежно від того, яка мета ставиться перед фірмою

• об’єктивна необхідність вивчення та освоєння керівництвом системи вимірювання продуктивності, яку передбачається запровадити в практику;

• визначення ступеня централізації чи децентралізації даного методу вимірювання продуктивності щодо вищих ланок економіки;

• запровадження в систему загального контролю організації методів вимірювання продуктивності, що застосовуються на практиці;

• органічне поєднання існуючого стилю управління з методами вимірювання продуктивності, які передбачається запровадити в практику.

Організаційні проблеми вимірювання продуктивності. Практика свідчить, що здійснення будь-яких організаційних заходів у системі виробничо-комерційної діяльності зустрічає опір певної частини персоналу. Тому можна стверджувати, що й запровадження системи вимірювання продуктивності в будь-якій ланці економіки не буде прийняте із задоволенням усіма працівниками.

 

 

5.2 Вимірювання сукупної та часткової продуктивності в різних ланках економіки

Поелементне визначення продуктивності на макрорівні має велике значення для економічного зростання, оскільки тільки на основі її показників можна оптимізувати структуру ВВП, коли досягається його найвища віддача.

Вимірювання продуктивності на підприємствах та в їх ви-робничих підрозділах. Існує чимало підходів до вимірювання та аналізу продуктивності на підприємстві. Це зумовлено тією об-ставиною, що до підприємства мають відношення різні групи людей (менеджери, робітники, інвестори, споживачі, профспіл-ки). Назвемо лише декілька практичних підходів до вимірювань продуктивності на підприємстві:

• вимірювання продуктивності працюючих;

• вимірювання продуктивності для планування витрат праці на один виріб;

• вимірювання продуктивності, спрямоване на оцінку рівня раціональності структури робочої сили;

• вимірювання продуктивності обсягів доданої вартості тощо.

Як правило, застосування того чи іншого методу вимірювання продуктивності визначається метою, яка поставлена перед під-приємством.

Існує три найбільш загальні цілі, що стоять перед підприємст-вом:

• порівняння показників діяльності підприємства з аналогіч-ними показниками конкурентів;

• визначення відносної ефективності роботи підрозділів під-приємства;

• порівняння віддачі різних типів витрат на виробництво з ме-тою використання цих результатів під час укладання колектив-ного договору та розподілу прибутку.

В умовах ринкової економіки для вимірювання сукупної та часткової продуктивності можуть бути застосовані показники товарної валової та реалізованої продукції.

Товарна продукція — це продукція, призначена для реалізації не своїм споживачам. Вона включає в себе готову продукцію, на-півфабрикати, різноманітні роботи й послуги. Валова продукція включає в себе товарну продукцію та неза-вершене виробництво.

Незавершене виробництво — це невиготовлена повністю згід-но з даним технологічним процесом продукція, яка з цієї причини знаходиться на робочих місцях.

Реалізована продукція включає в себе продукцію, що надійшла споживачам і за яку на розрахунковий рахунок постачальника надійшла грошова виручка, а також продукцію, отриману споживачами, але не оплачену, і продукцію, за яку надійшла передоплата.

 

5.3 Вимірювання продуктивності з урахуванням якісних параметрів продукції

Усі якісні параметри виробів можна класифікувати за трьома групами: техніко-економічні, соціальні, екологічні.

Техніко-економічні параметри виробу. За рахунок зростання техніко-економічних параметрів виробу відносно витрат, що бу-ли спрямовані на його створення безпосередньо, забезпечується зростання продуктивності. До техніко-економічних параметрів якості відносять віддачу виробу, вантажопідйомність, потуж-ність, моторесурс, дальність і тривалість пробігу, точність вимі-ру, довговічність, надійність, кількість відмов у роботі, зносо-стійкість, жаростійкість тощо.

Соціальні параметри виробу. До них можна віднести рівень шуму працюючого виробу, рівень його токсичності та опроміню-вання, кількість рухів працівника за одиницю часу в процесі екс-плуатації виробу тощо. Зростання соціальних параметрів виробів якості забезпечує покращання соціальних умов виробничої діяльності людей, що потребує менших витрат на відтворення робочої сили, отже, веде до підвищення продуктивності.

Екологічні параметри виробу. До екологічних параметрів якості виробу відносять всі ті його параметри, що позитивно чи негативно впливають на природне середовище. Зростання екологічних параметрів якості виробу забезпечує покращання стану довкілля, знижує рівень його забруднення і збереження наявної флори та фауни, отже, позитивно впливає на динаміку національної продуктивності.

Темпи зростання продуктивності виробу за всіма його техні-ко-економічними, соціальними та екологічними параметрами можна розрахувати на основі наведених нижче формул індексним методом. Усі інвестиційні вироби й товари довгострокового користування служать певний час, який впливає практично на їх віддачу.

 

Класифікація витрат

Усі витрати поділяють на дві великі групи: інвестиційні (пов’язані з капітальними вкладеннями) та поточні (операційні) витрати. Саме поточні витрати є фундаментальною основою виготовлення та реалізації товарів і послуг. Поточні витрати поділяються на циклічні та безперервні.

Циклічні витрати пов’язані з відповідними циклами виробництва, формуються протягом певного циклу виготовлення продукції і включають у себе витрати на придбання сировини й матеріалів, інструментів, на заробітну плату робітників, що безпосередньо займаються виготовленням продукції тощо.

Безперервні витрати не залежать від змін обсягів виробництва і пов’язані з оплатою праці вищого управлінського персоналу, утриманням основних виробничих фондів тощо.

Розрізняють загальні (сукупні) витрати і витрати на одиницю продукції.

Загальні витрати — це всі витрати, необхідні для випуску обсягу продукції за певний період.

Витрати на одиницю продукції обраховуються в серійному та масовому виробництві за певний період у середньому на одиницю виробу. Витрати на виріб в одиничному виробництві виступають як індивідуальні витрати.

Залежно від рівня однорідності витрати поділяють на елементні та комплексні.

Елементні витрати — це вихідні однорідні витрати, що мають однаковий економічний зміст. До елементних витрат відносять витрати на придбання матеріалів, оплату праці, соціальне страхування.

Комплексні витрати включають в себе окремі елементні витрати і тому за своїм складом є різнорідними.

Прямі витрати є базовою основою виготовлення будь-якого виду продукції, і тому їх з кожної одиниці продукції обраховують прямим додаванням.

Непрямі витрати — це витрати загальновиробничого характеру, безпосередньо непов’язані з виготовленням конкретних видів продукції.

Залежно від характеру зв’язку витрат з обсягами продукції, яка виготовляється, їх поділяють на постійні та змінні витрати.

До постійних можна віднести витрати, спрямовані на утримання та експлуатацію основних фондів, і в першу чергу її пасивної частини, на існуючу систему організації управління тощо.

Змінні витрати — це витрати, на величину яких впливає динаміка обсягів виробництва. Змінні витрати бувають пропорційними та непропорційними.

 

6.2 Кошторис виробництва та собівартість продукції

Згідно з чинним законодавством і нормативними матеріалами на підприємствах сукупні витрати поділяються на: валові витрати; кошторис виробництва; собівартість валової, товарної та реалізованої (проданої) продукції.

Кошторис виробництва. Щоб визначити величину витрат, необхідних для виготовлення певного обсягу продукції, складають кошторис виробництва на основі економічних елементів. До кошторису виробництва включають витрати незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції чи ні. Отже, кошторисні витрати не збігаються із собівартістю продукції. Кошторис виробництва складають на основі витрат, які за економічним змістом поділяються на такі елементи.

Матеріальні витрати, які включають в себе:

• сировину та матеріали, які є вихідною матеріальною основою виготовлення товарів і послуг;

• покупні вироби, необхідні для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);

• покупні напівфабрикати (поковки, штамповки тощо);

• паливо та енергію зі сторони (електроенергія, газ, пара то-що);

• допоміжні матеріали (фарби, інструмент, кріпильні деталі та матеріали);

• послуги сторонніх підприємств та організацій;

• відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі тощо.

Відрахування на соціальні потреби складаються із витрат на соціальне страхування, відрахувань до Пенсійного фонду тощо.

Амортизація основних фондів включає всю суму амортизаційного фонду на повне їх відтворення, яка обчислюється за встановленими нормами від їх балансової вартості.

До інших витрат відносять витрати різного призначення: оплата послуг зв’язку, обчислювальних центів, охорони; страхування майна; винагороди за винаходи та раціоналізаторські пропозиції; витрати, пов’язані із сертифікацією продукції; орендна плата тощо.

 

6.3 Система управління витратами

Система управління витратами являє собою механізм постійної оптимізації рівня витрат за їх ресурсними видами. Управління витратами є складовою системи управління продуктивністю на підприємстві.

Система управління витратами ґрунтується на функціональній та організаційній підсистемах. До організаційної підсистеми відносять: виявлення джерел економічних ресурсів; нормування і планування витрат за їх ресурсними видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зменшення витрат. Організаційними системами, як правило, керують відповідні функціональні підрозділи підприємств (відділи, бюро тощо).

Норми витрат — це максимально допустимі витрати ресурсів за даного організаційного та техніко-технологічного рівня виробництва. У процесі управління продуктивністю встановлюються допустимі витрати на одиницю певного виду продукції шляхом додавання граничних витрат ресурсів, що входять до її складу.

Місця витрат і центри відповідальності. Система управління витратами включає в себе такі елементи, як місця витрат і центри відповідальності.

Місця витрат — це витрачення ресурсів у певних підрозділах підприємства (виробничі дільниці, бригади, робочі місця).

Центри відповідальності — це структурні підрозділи підприємства, що відповідають за рівень витрат певних ресурсів. У практиці управління виходять із того, що місця витрат і центри відповідальності збігаються, хоча й не завжди це твердження справедливе.

Місця витрат і центри відповідальності класифікуються за функціональними та територіальними критеріями. Функціональний критерій передбачає зосередження витрат у певних функціональних сферах (система маркетингу, підготовка виробництва, матеріально-технічне постачання, система виробництва та управління). Територіальний критерій визначає місця витрат і центри відповідальності за структурними підрозділами підприємств (робочі місця, бригади, виробничі дільниці, цехи). Як правило, за центрами відповідальності формуються планові кошториси (планові витрати) і обраховуються фактичні витрати, а за територіальними місцями витрат, тобто виробничими підрозділами, визначається собівартість одиниці товарів або послуг. Це забезпечує високоефективний контроль за використанням ресурсів. Висока ефективність контролю не в останню чергу зумовлюється тією обставиною, що всі витрати у кожному центрі відповідальності поділяються на прямі та непрямі, змінні та постійні.

Поділ витрат на прямі та непрямі спрощує систему калькулювання собівартості продукції та одночасно забезпечує високу точність обрахунків. У зв’язку з цим нагадаємо, що прямі витрати безпосередньо відносять на товари і послуги центрів від-повідальності (місць витрат), а непрямі, виникають в таких центрах, розподіляються певним способом за окремими видами товарів і послуг. Щодо поділу витрат на змінні та постійні за центрами відповідальності (місцями витрат), то він має велике значення для формування гнучких кошторисів та аналізу діяль-ності структурних підрозділів, підприємства. Так, наприклад, на основі цієї диференціації витрат оперативно обраховуються кошториси для можливих обсягів виробництва продукції з метою визначення найбільш прийнятного з погляду економічної доцільності.

Потреби та ресурси

Під поняттям матеріальні потреби слід розуміти насамперед бажання споживачів придбавати й використовувати товари й послуги, які приносять їм корисність і задоволення. Їх перелік включає широкий спектр продуктів: житлові будинки, автомобілі, зубна паста, компакт-диски тощо.

Матеріальні потреби включають також потреби приватних підприємств та урядових відомств. Приватні підприємства прагнуть мати у своєму розпорядженні фабричні будинки, машини, вантажні автомобілі, склади, комунікаційні системи та ін., що дозволяє їм реалізувати виробничі цілі.

Уряд, відображаючи колективні потреби громадян країни або переслідуючи власні цілі, прагне будувати автостради, школи, лікарні, накопичувати військову техніку та зброю.

У своїй сукупності матеріальні потреби практично невтолимі або безмежні, а це означає, що матеріальні потреби в товарах і послугах повністю задовольнити неможливо.

Економічні ресурси — це всі природні, людські та створені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг. Вони включають у себе широке коло об’єктів: фабричні та сільськогосподарські будівлі, інструменти, машини, які використовуються у виробництві промислових товарів і продуктів сільського господарства, різноманітні засоби транспорту і зв’язку, землю та всілякі корисні копалини.

Класифікуються ресурси за такими категоріями:

• матеріальні ресурси — земля, або сировинні матеріали, і капітал;

• людські ресурси — праця та підприємницька здібність.

Категорії ресурсів. Земля. До поняття «земля» належать усі природні ресурси, всі «додаткові блага природи», які можуть застосовуватись у виробничому процесі.

Капітал. Поняття «капітал», або «інвестиційні ресурси», охо-плює всі вироблені засоби виробництва, тобто всі види інструментів, машин, обладнання, фабрично-заводські, складські, транспортні засоби.

Праця. Праця — це широке поняття, яке означає процес свідомої доцільної діяльності, в якому людина застосовує всі свої фізичні та розумові здібності для виробництва товарів і послуг.

Підприємницька здібність. Підприємницька здібність визначається такими характеристиками підприємця:

1) підприємець бере на себе ініціативу поєднання ресурсів зе-млі, капіталу й праці в єдиний процес виробництва товарів і послуг.

2) підприємець бере на себе важке завдання прийняття стратегічних рішень у процесі здійснення бізнесу, які визначають курс діяльності підприємства;

3) підприємець — це новатор, який має устремління запровадити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або нові форми організації бізнесу;

4) підприємець — це людина, яка завжди йде на ризик.

У капіталістичній системі підприємцю прибуток не гарантується. У результаті витрачених часу, зусиль чи здібностей він може отримати прибутки або зазнати збитків, а насамкінець може й збанкрутіти. Підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею й діловою репутацією, а й вкладеними коштами — власними та своїх компаньйонів або акціонерів.

 

 

Економічні витрати й зміни

Розуміння економістами сутності витрат ґрунтується на факті рідкісності ресурсів та можливості їх альтернативного використання. Тому вибір певних ресурсів для виробництва якогось товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару. Витрати в економіці безпосередньо пов’язані з відмовою виробництва альтернативних товарів і послуг.

Кількість інших продуктів, від яких потрібно відмовиться або якими потрібно пожертвувати, щоб одержати якусь кількість будь-якого іншого продукту, називається вміненими витратами виробництва цього продукту.

Точніше кажучи, економічні, або вмінені, витрати будь-якого вибраного ресурсу для виробництва товару дорівнюють його вартості, або цінності, за найкращого з усіх можливих варіантів використання. Така концепція витрат одержала яскраве втілення в кривій виробничих можливостей.

Внаслідок рідкісності виробничих ресурсів та межі, яку окреслює їх рідкісність перед виробничою діяльністю, сам обсяг виробництва обмежений. Саме рідкісність ресурсів зумовлює необхідність управляти ними в процесі виробництва, щоб мінімізувати їх витрачання та максимізувати результативність. Цей процес і виражається в зростанні продуктивності.

Зовнішні та внутрішні витрати фірми.

Якщо сума грошових надходжень перевищує економічні ви-трати фірми, то будь-який залишок накопичується в руках під-приємця.

Витрати на виробництво якого-небудь продукту даною фір-мою залежить не тільки від цін на ресурси, а й від технології та кількості ресурсів, необхідних для виробництва.

Постійні витрати. Постійними називаються такі витрати, ве-личина яких не змінюється залежно від зміни обсягів виробництва. Постійні витрати пов’язані із самим існуванням виробничого обладнання фірми, тому й мають бути оплачені, навіть якщо фір-ма нічого не виробляє.

Змінні витрати. Змінними називаються такі витрати, величи-на яких змінюється залежно від зміни обсягів виробництва. До них відносять витрати на сировину, паливо, енергію, транспортні послуги, більшість трудових ресурсів тощо.

Середні витрати, або витрати в розрахунку на одиницю продукції.

Середні загальні витрати (АТС) можна розрахувати шля-хом ділення суми загальних витрат на кількість виробленої про-дукції (Q) або ж шляхом складання AFC та AVC для кожного із десяти можливих обсягів виробництва. Тобто

Граничні витрати та гранична продуктивність.

 

 

Особливості вимірювання

Вимірювання продуктивності в обробній промисловості. В обробній промисловості зарубіжних країн, як правило, вимірюють сукупну та часткову продуктивність. Сукупна продуктивність залежно від поставлених цілей вимірюється на основі валового обсягу виробництва (товарна продукція) або на основі доданої вартості, які зіставляються із валовими витратами.

Часткова продуктивність вимірюється відношенням валового обсягу виробництва чи обсягу доданої вартості до чисельності працівників (робітників) або до відпрацьованих ними людино-годин.

Вимірювання продуктивності у сфері послуг. Основна складність у визначенні продуктивності працівників, зайнятих у сфері обслуговування, як відзначають спеціалісти, полягає у вимірюванні обсягів продукції та в приведенні різних витрат до загального знаменника.

Вартісний метод обчислення виходу продукції здійснюється на основі розрахунку поопераційних витрат.

Рівень продуктивності кожного виду діяльності може бути визначено відсотковим відношенням часу, витраченого на корисну та зайву працю.

У той же час, продуктивність у державних установах західних країн вимірюється здебільшого під час виконання внутрішніх виробничих операцій. Показники «внутрішньої» продуктивності державних установ використовуються для:

• визначення мети діяльності спеціалізованого урядового агентства;

• оцінки ресурсів;

• обґрунтування бюджету;

• розроблення необхідних організаційних змін та ініціатив ке-рівництва;

• оперативного контролю.

По суті, регулярна оцінка продуктивності, що здійснюється в цій установі США, є складовою управління соціальним забезпеченням. Необхідно зауважити, що визначення майбутніх заробітків персоналу та робочого навантаження на кожного члена колективу в будь-якій організації може бути визначено тільки на основі прогнозних оцінок щодо динаміки продуктивності. Обґрунтування бюджету також здійснюється з урахуванням темпів зростання продуктивності.

Продуктивність аналізується як складова виконання бюджету, а ресурси підлягають повторному перерозподілу, якщо запрограмовані показники продуктивності не досягнуті. Показники продуктивності використовуються для контролю та управління діяльністю периферійних відділень державних установ і для порівняння рівнів їх продуктивності.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; просмотров: 401; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.12.31 (0.115 с.)