Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Поняття зобовязання

Зобов'язанням є правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 Цивільного кодексу України).

Зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів та змісту.

Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Об’єкти зобов’язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).

Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 Цивільного кодексу України. Зобов’язання виникають за таких підстав: договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; через заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Крім того, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з акта цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акта органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевогосамоврядування, з рішення суду). У випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення зобов’язань може бути настання або ненастання певної події.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

 

Види зобовязань

Різноманітність цивільних зобов'язань потребує відповідної їх класифікації, яку може бути проведено за різними критеріями:

1) Залежно від спрямованості:

• регулятивні зобов'язання — зобов'язання, що спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в нормальному (непорушеному) стані, наприклад, договірні відносин, які здійснюються без їх порушення;

• охоронні зобов'язання — зобов'язання, які спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в анормальному (порушеному) стані та спрямовані на їх відновлення, наприклад деліктні зобов'язання.

2) Залежно від підстав виникнення зобов'язальних правовідносин:

• зобов'язання, що виникають з правочинів, до них, зокрема, належать договірні зобов'язання та зобов'язання, що виникають з односторонніх правочинів;

• зобов'язання, що виникають із неправомірних дій, до яких слід відносити зобов'язання, що виникають з деліктів, кондикційні зобов'язання;

• зобов'язання, що виникають з інших юридичних фактів, які охоплюють собою зобов'язання, в основі виникнення яких лежать юридичні вчинки та події.

3) Залежно від співвідношення прав та обов'язків учасників:

• односторонні зобов'язання — в яких одну сторону наділено виключно правами стосовно іншої сторони, а іншу сторону — лише обов'язками, наприклад, за деліктними зобов'язаннями одну сторону наділено виключно правом вимагати відшкодування шкоди, а інша — зобов'язана здійснити таке відшкодування;

• двосторонні (взаємні) зобов'язання — в яких кожну зі сторін наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками щодо одна одної, наприклад, за договором купівлі-продажу кожну із сторін наділено стосовно іншої правами та обов'язками.

4) Залежно від характеру правових зв'язків між їх суб'єктами:

• прості — в яких сторони наділені лише по одному взаємопов'язаному праву та обов'язку, наприклад договір позики;

• складні — в яких у осіб є по декілька взаємопов'язаних прав та обов'язків, наприклад у договорі підряду.

5) Залежно від визначення об'єкта зобов'язання:

• зобов'язання з конкретно визначеним об'єктом;

• альтернативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора за власним вибором одну з декількох дій, які передбачено в зобов'язанні, або відмовитися від учинення однієї з передбачених дій, наприклад, за договором особа повинна або передати певну річ, або оплатити її вартість. Логічна конструкція цього виду зобов'язань опосередковується алгоритмом: або — або. Причому вважаються, що боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту (ст. 539 ЦК України);

• факультативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора конкретну дію чи відмовитися від її вчинення, а у разі невиконання цього зобов'язання — вправі замінити його іншим конкретно визначеним зобов'язанням, наприклад, за зобов'язанням особа повинна передати певну річ, а у разі невиконання цього зобов'язання особа повинна передати іншу річ. Логічна конструкція цього виду зобов'язань опосередковується алгоритмом: якщо ні — то.

6) Залежно від значимості цивільних зобов'язань:

• основні зобов'язання — які можуть існувати самостійно, наприклад договір купівлі-продажу;

• додаткові (акцесорні) — які забезпечують належне виконання основного зобов'язання та виникають і існують лише за умови існування основного, наприклад, зобов'язання із застави, яке забезпечує виконання зобов'язання за кредитом.

7) Залежно від того, наскільки їх виконання залежить від персоніфікації суб'єктів:

• неперсоніфіковані зобов'язання — в яких для виконання зобов'язання не має значення суб'єкт зобов'язання;

• фідуціарні (особистісні) зобов'язання — в яких зобов'язання повинно бути виконано конкретною особою чи перед конкретною особою, а у разі відсутності цієї особи вони не переходять у правонаступництво та припиняються, наприклад, зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

 

Віденська конвенція ООН «Про договори міжнародної купівлі продажу товарів» 1980 р. (Україна – з 1991 року)

Розбіжності в національному праві різних держав з питань міжнародної торгівлі являють собою істотну перешкоду на шляху її розвитку.

Держави і міжнародні організації робили численні спроби уніфікації норм, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів. Метою такої уніфікації мало стати скорочення юридичних перешкод па шляху міжнародної торгівлі.

Професор А. Ландо є одним з найавторитетніших фахівців світу з міжнародного приватного та порівняльного цивільного права. Вчений отримав світове визнання служінням ідеї униформизма цивільного (приватного) права Європи. Професор О. Ландо опублікував сотні праць з цивільного та міжнародного приватного права. Серед останніх його публікацій широко відомі Принципи європейського контрактного права, частина 1 і 2 (1999 р.) та Принципи європейського контрактного права, частина 3 (2003 p.).

Саме праця з уніфікації норм контрактного права (а пізніше цивільного права) ЄС принесла визнання та славу проф. О. Ландо, який, мабуть, чіткіше за інших відчув потреби, пов'язані з інтернаціоналізацією усіх сфер життя, зокрема потребу в гармонізації, уніфікації та конвергенції приватного права на новому рівні та новими засобами.

Професору О. Ландо вдалося провести досить широку кодифікацію норм договірного права: крім загальних положень, "Принципи Ландо" містять положення щодо укладення договору; повноважень агентів; дійсності, тлумачення, змісту, виконання та наслідків невиконання договорів; множинності кредиторів та боржників; уступки прав та переведення боргу; заліку вимог; позовної давності та інших питань договірного права.

Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

 

Свобода договору

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості..
По-перше, особи за власним волевиявленням приймають рішення про вступ у договірні відносини (укладення договору). Це обумовлено вольовими засадами, що покладаються у підґрунтя цих відносин, адже договір є правочином, тобто усвідомленими діями осіб, які його вчиняють.
Проте така характеристика свободи договору хоча й є основоположною, але не абсолютною, оскільки існують випадки, коли особа мусить укладати договір. Певною мірою обмежується й свобода підприємця при укладенні публічного договору, від чого він не може відмовитися (ч. 4 ст. 633 ЦК України).
По-друге, у разі прийняття особою принципового рішення про те, що нею укладатиметься договір, вона на свій розсуд обирає того, з ким вступатиме у правовідносини. Втім й щодо цього аспекту свободи договору слід вказати на публічний договір, який укладається з кожним, хто звернеться до підприємця, який здійснює певні види діяльності (роздрібну купівлю-продаж, послуги зв'язку тощо).
По-третє, сторони самостійно обирають вид договору, який ними укладається та який найоптимальніше відповідає їхній меті й прагненням.
По-четверте,умови договору, що у сукупності являють собою його зміст, сторони опрацьовують самостійно. Згідно зі ст. 628 ЦК України умови (зміст) договору визначаються на розсуд сторін і погоджуються ними, якщо інше прямо не передбачено законодавством. У таких випадках певні умови договору бувають обов'язковими, і сторони не можуть відступити від приписів законодавства
По-п'ят е, принципом свободи договору охоплюється й обрання його сторонами місця та часу укладення договору
По-шосте, сторони договору вільні у виборі його форми та способу укладення. Згідно із ч. 1 ст. 205 ЦК сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше на встановлено законом. Прикладом можуть бути приписи закону про обов'язковість нотаріального посвідчення певних правочинів. Щодо способу укладення договору, то відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України це може відбуватись як шляхом фіксації його змісту в одному або кількох документах, так і шляхом обміну листами, телеграмами, а також за допомогою електронного чи іншого способу зв'язку.
По-сьоме, сторони вправі вільно домовлятися про свою відповідальність за порушення договірних зобов'язань, самостійно обирати форми такої відповідальності. Так, якщо це неустойка, то її розмір визначається сторонами з можливістю його збільшення або зменшення в разі, якщо неустойка визначається законом (ч. 2 ст. 551 ЦК)

 

Укладення договору

Оскільки договір є домовленістю двох або більше сторін, його укладення пов’язується з досягненням між ними у належній формі згоди з усіх істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Для того, щоб сторони могли досягти угоди і тим самим укласти договір, необхідно, принаймні, щоб одна з них зробила пропозицію про укладення договору, а інша - прийняла цю пропозицію. Тому укладення договору проходить дві стадії. Перша стадія іменується офертою, а друга - акцептом. Відповідно до цього сторона, що робить пропозицію укласти договір, іменується оферентом, а сторона, що приймає пропозицію, - акцептантом. Договір вважається укладеним, коли оферент одержить акцепт від акцептанта.

Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку. В той же час, коли пропозицiя укласти договiр зроблена усно без зазначення строку для вiдповiдi, договiр вважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила особi, яка зробила пропозицiю, про прийняття цiєї пропозицiї. Я кщо така пропозицiя зроблена в письмовiй формi, договiр вважається укладеним, коли вiдповiдь про прийняття пропозицiї одержана протягом необхiдного для цього часу.

Слід мати на увазі, що якщо з одержаної із запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була надіслана своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію, негайно повідомить іншій стороні про одержання відповіді із запізненням. У цьому разі відповідь вважається новою пропозицією.

Часто сторони самi визначають момент вступу договору в юридичну силу, тобто момент, з якого договiр вважається укладеним, про що прямо зазначають у договорi — д оговiр набуває сили з такого-то дня, мiсяця i року. В iнших випадках момент укладення договору визначає закон. Наприклад, договiр купiвлi-продажу жилого будинку має бути нотарiально посвiдчений, але юридичної сили вiн набуває лише з моменту його реєстрацiї в мiсцевих органах управлiння.

Визначення моменту укладення договору пов’язується, перш за все, з тим, яким (консенсуальним чи реальним) є договір, що укладається. Моментом укладення консенсуального договору визнається момент одержання оферентом відповіді від сторони, якій направлена пропозиція, про її прийняття (ч. 1 ст. 640 ЦК). Реальний договір є укладеним у момент передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК).

Форма договору має відповідати загальним положенням щодо форми правочину (статті 205-209 ЦК). Крім того, договір має укладатися у формі, встановленій законом для даного виду договору. У разі відсутності в законі спеціальних вимог щодо форми певного виду договору сторони можуть обрати будь-яку форму.

Важливе практичне значення має вирішення питання про місце укладення договору. Згідно зі ст. 647 ЦК, за загальним правилом, місце укладення договору пов’язується з місцем проживання фізичної особи (місцезнаходженням юридичної особи - оферента, тобто особи, яка була ініціатором укладення договору. Винятки з цього правила можуть бути встановлені сторонами у договорі.

Якщо ж договір підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, моментом його укладення є момент вказаного посвідчення або такої реєстрації. У разі, якщо нотаріально посвідчений договір потребує ще й державної реєстрації, моментом укладення є момент останньої (ч. З ст. 640 ЦК). Отже, у цьому не тільки форма договору, а й публічно-правова його легітимація набуває правоутворюючого (конститутивного) значення.

Генеральний делікт у ФЦК

Вперше на загальнодержавному законодавчому рівні у країнах континентального права цей принцип генерального деликту був закріплений у Цивільному кодексі Франції (Кодексі Наполеона) 1804 р. Гуго Гроцій сформулював принцип генерального делікту,який охоплює всі види правопорушень суб’єктивних прав особо-від вбивства до образи. Саме цей принципе в подальшому був покладений в основу деліктного права Франції.

Класична французька доктрина покладає в основу деліктної відповідальності вину заподіювача шкоди. Позивач, вимагаючи відшкодування шкоди, має довести її наявність, наявність вини у діях порушника, при- чинно-наслідковий зв'язок між шкодою та винними діями правопорушника. Цій традиційні теорії протистоїть теорія об'єктивної відповідальності, заснована на ідеї ризику. Відповідно до даної теорії кожний несе відповідальність за ризик, який він створює своєю діяльністю, навіть якщо в його діях немає вини. Позивач має довести тільки наявність шкоди та причинно-наслідковий зв'язок між діями заподіювача та шкодою.

Французький законодавець сприйняв теорію ризику у тому, що стосується нещасних випадків на виробництві, дорожньо-транспортних пригод. В тому ж, що стосується цивільних деліктів, судова практика продовжує виходити із ідеї вини. За загальним правилом, тягар доказування вини лежить на потерпілому. В разі відповідальності за дії третіх осіб, вина відповідальної особи презюмується та вона має довести, що є невинною

На сьогодні систему,яка передбачає наявність загального поняття протиправного діяння,яке застосовується до будь-яких фактичних складів цивільних правопорушень називають «Системою генерального делікту» або «Французькою системою»

Поняття зобовязання

Зобов'язанням є правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 Цивільного кодексу України).

Зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів та змісту.

Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Об’єкти зобов’язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).

Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 Цивільного кодексу України. Зобов’язання виникають за таких підстав: договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; через заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Крім того, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з акта цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акта органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевогосамоврядування, з рішення суду). У випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення зобов’язань може бути настання або ненастання певної події.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

 

Види зобовязань

Різноманітність цивільних зобов'язань потребує відповідної їх класифікації, яку може бути проведено за різними критеріями:

1) Залежно від спрямованості:

• регулятивні зобов'язання — зобов'язання, що спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в нормальному (непорушеному) стані, наприклад, договірні відносин, які здійснюються без їх порушення;

• охоронні зобов'язання — зобов'язання, які спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в анормальному (порушеному) стані та спрямовані на їх відновлення, наприклад деліктні зобов'язання.

2) Залежно від підстав виникнення зобов'язальних правовідносин:

• зобов'язання, що виникають з правочинів, до них, зокрема, належать договірні зобов'язання та зобов'язання, що виникають з односторонніх правочинів;

• зобов'язання, що виникають із неправомірних дій, до яких слід відносити зобов'язання, що виникають з деліктів, кондикційні зобов'язання;

• зобов'язання, що виникають з інших юридичних фактів, які охоплюють собою зобов'язання, в основі виникнення яких лежать юридичні вчинки та події.

3) Залежно від співвідношення прав та обов'язків учасників:

• односторонні зобов'язання — в яких одну сторону наділено виключно правами стосовно іншої сторони, а іншу сторону — лише обов'язками, наприклад, за деліктними зобов'язаннями одну сторону наділено виключно правом вимагати відшкодування шкоди, а інша — зобов'язана здійснити таке відшкодування;

• двосторонні (взаємні) зобов'язання — в яких кожну зі сторін наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками щодо одна одної, наприклад, за договором купівлі-продажу кожну із сторін наділено стосовно іншої правами та обов'язками.

4) Залежно від характеру правових зв'язків між їх суб'єктами:

• прості — в яких сторони наділені лише по одному взаємопов'язаному праву та обов'язку, наприклад договір позики;

• складні — в яких у осіб є по декілька взаємопов'язаних прав та обов'язків, наприклад у договорі підряду.

5) Залежно від визначення об'єкта зобов'язання:

• зобов'язання з конкретно визначеним об'єктом;

• альтернативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора за власним вибором одну з декількох дій, які передбачено в зобов'язанні, або відмовитися від учинення однієї з передбачених дій, наприклад, за договором особа повинна або передати певну річ, або оплатити її вартість. Логічна конструкція цього виду зобов'язань опосередковується алгоритмом: або — або. Причому вважаються, що боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту (ст. 539 ЦК України);

• факультативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора конкретну дію чи відмовитися від її вчинення, а у разі невиконання цього зобов'язання — вправі замінити його іншим конкретно визначеним зобов'язанням, наприклад, за зобов'язанням особа повинна передати певну річ, а у разі невиконання цього зобов'язання особа повинна передати іншу річ. Логічна конструкція цього виду зобов'язань опосередковується алгоритмом: якщо ні — то.

6) Залежно від значимості цивільних зобов'язань:

• основні зобов'язання — які можуть існувати самостійно, наприклад договір купівлі-продажу;

• додаткові (акцесорні) — які забезпечують належне виконання основного зобов'язання та виникають і існують лише за умови існування основного, наприклад, зобов'язання із застави, яке забезпечує виконання зобов'язання за кредитом.

7) Залежно від того, наскільки їх виконання залежить від персоніфікації суб'єктів:

• неперсоніфіковані зобов'язання — в яких для виконання зобов'язання не має значення суб'єкт зобов'язання;

• фідуціарні (особистісні) зобов'язання — в яких зобов'язання повинно бути виконано конкретною особою чи перед конкретною особою, а у разі відсутності цієї особи вони не переходять у правонаступництво та припиняються, наприклад, зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.