Празькі» романи М. Айваза та Д. Годрової.

 

Про важливість ролі урбаністичного топосу в чеських творах 90-х років ХХ ст. свідчать назви багатьох із них. Саме слово “місто” присутнє у титулах “Болісне місто” (“Trýznivé město”, 1991) (Д. Годрова) та “Друге місто” (“Druhé město”, 1993) (М. Айваз), а у назві роману “Сім храмів” (“Sedmikostelí”, 1998) (М. Урбан) з підзаголовком “готичний роман з Праги” фігурує один із його ключових топосів – храм. Спільною ознакою творів 90-х років ХХ ст. є багатошаровість структури топосу Праги, створена поєднанням у ній щонайменше двох площин: світ живих співіснує зі світом мертвих (трилогія Д. Годрової), сучасне проламується минулим, а нерідко й майбутнім (романи М. Урбана, Д. Годрової), реалістичний хронотоп міста прорізує фантастичний (твори М. Айваза, Д. Годрової, М. Урбана), фіктивний романний світ переплітається з об’єктивним (тексти Д. Годрової). Складне поєднання реалістичного опису міської дійсності з містичними картинами паралельного виміру Праги домінує в усіх творах постмодерного “празького тексту”, адже постмодернізм завжди був “чутливий до незвичайного у його найрізноманітніших проявах, але більш за все – не до фантастики, а до фантасмагорії та гротеску, поєднання в тексті буденних реалій із подіями та перетвореннями, що буквально “не лізуть у жодні ворота” [3, с. 447]. Водночас постмодернізм дещо видозмінює традиційне уявлення про фантастичне: фіктивні світи на рівні подій суперечать реальності, а на рівні змісту – виявляються цілком адекватними. Письменники вдаються до “зіткнення” несумісних просторів (героїня “Болісного міста” крізь діру у стіні лікарняної палати бачить море і пляж, до вікон квартири одного з персонажів “Другого міста” підступило цунамі та застигло на відстані витягнутої руки). Таке поєднання різнорідних топосів (культурних і природних) народжує якісно новий – фантастичний простір. Чинником подібних перетворень є зміна автором звичних координат: річ, подія або простір “вирвані” із системи причинно-наслідкових зв’язків і перенесені до вигаданого світу.

Герой роману “Друге місто” М. Айваза прагне пізнати паралельний вимір Праги, віднайти його центр. При цьому не йдеться про конкретну підземну чи надземну цивілізацію, а про світ, що існує поза межами людського розуміння. Головний персонаж помічає проступання “другої” Праги у закутках реального виміру, розуміючи, що вона завжди існувала поруч і лише прихована від очей “непідготовлених”: кордони паралельного світу беруть початок у найвіддаленіших куточках квартир і будинків; його сліди з’являються на фасадах будівель, у тінях і силуетах. Паралельний вимір не протиставляється дійсності, а відокремлений від нього тонкою, створеною стереотипним мисленням межею, подолати яку героєві вдається вночі, коли раціональність людського розуму поступається уяві та підсвідомому. Ніч має для читача тексту міста амбівалентний характер: вона відкриває йому незнайомий, хаотичний, мультиперспективний простір, що лякає своєю відчуженістю, а з іншого боку – розкриває сутність міста у сконцентрованому вигляді, даючи в такий спосіб змогу встановити зв’язок із його аурою. Природа урбаністичного простору визначає ініціаційний шлях героя: отримавши першу підказку, він розпочинає свої пошуки центру “іншої” Праги ланцюжком міських топосів. Автор через пригоди, яких зазнає герой (боротьба з акулою на вежі храму, переслідування героя вулицями Праги морськими тваринами, продирання крізь джунглі, на які перетворилася бібліотека та ін.), та яскраві алюзії (у тексті є згадка про Мінотавра і книгу під назвою “Одіссея”) відсилає читачів до міфів про Одіссея і Тесея. Втім, пригоди героя не закінчуються поверненням додому або здоланням страшного звіра, оскільки сучасні тексти, на відміну від класичних міфів, ставлять під сумнів можливість кінця шляху героя.

 

На відміну від традиційного розуміння поняття хронотопу в літературі, у якому провідна роль належить категорії часу, у романній трилогії “Болісне місто” Д. Годрова актуалізує параметр простору. Саме в просторі, що постає резервуаром пам’яті, нівелюються опозиції минуле-сучасне, сучасне-майбутнє, різночасове- одночасне, звичайна річ набуває характеру конотативного знаку. Події романів розгортаються в Празі неподалік Ольшанського цвинтаря, який стає своєрідним центром фіктивного світу трилогії. Часопростір міста – носія колективної та особистої пам’яті – зображений як складне поєднання історій (історії країни, історій героїв та історій речей) у магічному топосі, де можливим стають вільні фантастичні подорожі часом і простором, співіснування живих і мертвих. Теперішній час оповіді активізує синхронність сприйняття читачем подій у творі, що надає фантастичним явищам реалістичного характеру. Такий прийом наближає текст роману до міфологічних структур, за законами яких не існує ані минулого, ані теперішнього, ані майбутнього – все акумулюється в єдиній мультичасовій формі. Подібна часова специфіка міського простору пояснюється здатністю міста заново переживати власне минуле, виводячи його на один рівень із сучасним; утворюється особливий спосіб регулювання часу, метою якого є реалізація одночасності. Першість циклічної моделі над лінійною віддзеркалена і в категорії простору: Д. Годрова надає перевагу не традиційному горизонтальному руху, а вертикальному (відтворення архаїчної моделі вертикально розташованого світу, переходи між світами живих і мертвих, численні зльоти й падіння) та круговому руху (“заляльковування” персонажів, обертання на кріслі, катання на каруселі). У русі по колу прихована магія перетворень, що керує художнім світом трилогії: “одне переходить в інше дуже плавно, і мить, і місце переходу невловимі” [9, с. 44]. Такі містичні стосунки взаємоперетворень є однією з ключових рис міфологічної структури. На думку Л. Леві-Брюля, ці відносини певною мірою передбачають наявність співпричетності між істотами та предметами, асоційованими колективним уявленням. Принцип, який керує механізмами асоціативних процесів у міфологічній свідомості, дослідник називає “законом партиципації”. Згідно з ним, істоти, предмети та явища мають змогу водночас бути собою та чимось іншим, “вони випромінюють сили, здібності, властивості, містичні дії, які відчуваються поза ними, не припиняючи перебувати в них” [4, с. 139]. Місто, символізуючи всесвіт, зображено авторами-постмодерністами як лабіринт, що має амбівалентний характер: він загрожує персонажам небезпекою, є територією неспокою і водночас постає простором, що виконує охоронну функцію, є важливим місцем ініціації героя.

Ключові культурно-історичні орієнтири Праги (Градчани, храм святого Віта, колишнє гетто Йозефов, Старомнєстська площа, район Мала страна), перетворені на марковані домінанти “празького тексту”, нерідко зазнають змін усталених значень шляхом активізації їхньої другорядної конотації. Так, Карлів міст у романі М. Айваза, деміфологізуючись у контексті міфу доби національного відродження, виконує функцію межі, стає місцем фатальних зустрічей, знаком зв’язку або, навпаки, його відсутності. Реміфологізацію у новому культурному коді переживає і Старомнєстська площа. Найголовніша функція храму – бути осереддям богослужінь – у художній літературі кінця ХХ ст. відходить на другий план у порівнянні з вторинними значеннями цього топосу

Важливою складовою культурного міфу Праги є мотив “пам’яті місць”. Міські храми, будинки, вулиці походять із різних історичних епох, зберігаючи в собі частинку минулого; предмети обертаються носіями пам’яті про своїх попередніх власників і колишні часи. Відтак, міський простір сам перетворюється на своєрідний акумулятор минулого: певні місця виконують роль брами до історії. Минуле у “празькому тексті” має неоднозначний характер: з одного боку, постає “славетне минуле” як один із найважливіших концептів чеського національного відродження, а з іншого – образ “трагічного минулого” нації. Д. Годрова неодноразово порушує питання можливості зміни минулого, переоцінки вчинків, уже зроблених, у тому числі певних подій у діапазоні національної історії.

Письменники, виходячи за межі дискурсу міської міфології, орієнтується на архетипні константи людського буття: пошук, шлях, дитинство, старість, смерть та ін. У романах актуалізований міфологічний комплекс ініціації героя, яка зводиться до подолання межі, віднайдення центру як джерела гармонії і розуміння власного Я. Д. Годрова уподібнює місто мандалі (стародавньому сакральному символу буддійської міфології), медитація над якою виконує ритуальну функцію пізнання внутрішньої сутності і призначення людини. Герой М. Айваза проходить ініціаційний шлях лабіринтом у пошуках центру “другого” міста. Зрештою письменники роблять висновок про неможливість існування універсального єдиного центру (що цілком відповідає постмодерністському принципу ризоми), він індивідуальний для кожного і може водночас існувати і бути відсутнім у всьому. Дійсність у творах письменників неоднозначна, вона приховує у собі безліч незнаних реальностей, проте не протиставляється об’єктивному світоустрою.