Особливості конституційного права як галузі права. Конституційне і державне право.

Особливості конституційного права як галузі права. Конституційне і державне право.

Конституційне право – пріоритетна галузь публічного права, норми якої регулюють політичні та інші тісно пов’язані з ними суспільні відносини.

Політичні відносини – відносини, що складаються з приводу управління суспільством на основі публічної влади (це відносини з приводу влади). Конституційне право регулює державно-політичні відносини.

Підходи до визначення відносин, які регулює конституційне право:

- державно-політичні відносини владарювання (Шаповал) – державне управління;

- відносини, що складаються між особою, суспільством і державою на основі і зв’язку зі здійсненням державної влади;

Три групи таких відносин:

1) відносини пов’язані з економічною, соціальною, політичною і духовною організацією життя суспільства;

2) відносини, що складаються з приводу організації і функціонування державної влади;

3) відносини між особою і державою:

Конституційне право конкретної країни – система юридичних норм, що закріплюють засади організації економічного, соціального, політичного, духовного життя суспільства, визначають організацію і функціонування державної влади та основи взаємовідносин держави і особи.

Конституційне право – провідна галузь права країни, тому що норми і принципи конституційного права є визначальними щодо принципів і норм інших галузей права (адміністративного, цивільного, кримінального).

Термін конституційне право вживається переважно в тих країнах, найбільш характерними рисами конституційного устрою яких є громадянське суспільство і правова держава (Великобританія, Франція, США). У країнах, становлення і розвиток яких супроводжувалося абсолютизацією ролі держави, використовується термін “державне право” (Німеччина, Росія).

Основні етапи історії розвитку правового регулювання політичних відносин.

Предмет і методи науки конституційного права.

Конституційне право як наука досліджується спеціальною наукою – наукою конституційного права.

Складові науки:

- конституційне право окремої країни;

- конституційне право національної держави;

- понятійно-категоріальний апарат
(система політологічних і юридичних термінів);

Наука конституційного права – система знань про правове регулювання відносин між особою, суспільством і державою, що складається на основі і у зв’язку зі здійсненням державної влади.

Функції науки конституційного права:

1. Теоретична (пізнавальна) полягає в тому, що на основі вивчення конституційного права різних країн, ця наука формулює закони, закономірності, норми і принципи.

2. Методологічна – норми і принципи конституційного права є визначальними щодо норм і принципів інших галузей права.

3. Прикладна – конституційне право орієнтує особу, соціальні спільності, політичні організації у їх практичній діяльності.

Методи науки конституційного права:

1) системний;

2) структурно-функціональний;

3) порівняльно-правовий (найголовніший);

4) історичний;

Система конституційного права.

Система конституційного права – сукупність загальних принципів, правових норм, що закріплюють засади, визначають організацію та функціонування.

Система конституційного права – сукупність конституційних принципів, інститутів і норм конкретної країни.

Конституційні принципи – закріплені в конституції загальні, основоположні засади, відповідно до яких вона виступає як система правових норм і здійснюється регулювання суспільних відносин.

У конституційному праву розрізняють загальні принципи – загальні положення конституції (принцип поділу влади, принцип суверенітету, принцип рівноправ’я, принцип верховенства права, принцип непорушності прав особистості).

Конституційно-правова норма – встановлена або санкціонована державою і спрямована на регулювання відносин сфери дії конституційного права, загальнообов’язкове правило поведінки дотримання і виконання якого забезпечується шляхом переконання і державного примусу.

Конституційно-правові норми складають зміст конституційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються низкою особливостей:

1. Регулюють найбільш широкі

2. Мають найвищу юридичну силу;

3. Характеризуються високою стабільністю, установчим характером дії;

4. Встановлюються в особливому порядку і мають найвищий рівень охорони з боку держави.

Конституційно-правові норми мають наказовий (домінує), зобов’язальний, заборонний характер.

Соціальний інститут – стійка форма суспільних відносин.

Правовий інститут – певна сукупність правових норм.

Конституційно-правовий інститут – система норм конституційного права, що регулюють певну групу однорідних і взаємопов’язаних суспільних відносин.

Конституційно-правові інститути:

1. Загальні конституційно-правові інститути (найбільш складні, мають комплексний характер) – інститут засад економічного, соціального, політичного, духовного життя суспільства, інститут організації і функціонування державної влади, інститут взаємозв’язків держави і особи;

2. Головні (інститут громадянства, інститути окремих органів держави, інститут парламенту);

3. Початкові (інститут набуття громадянства, інститут втрати громадянства);

5. Суб'єкти та основні види конституційно-правових відносин.

Суб’єкти конституційного права – це потенційні носії конституційних прав і обов’язків.

Такими суб’єктами можуть бути суб’єкти політики, але тільки ті, статус яких регулюється конституційним правом.

Суб’єкти конституційного права поділяються на 3 основні групи:

1) індивіди (громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства, депутати представницьких установ, виборці);

2) соціальні спільноти:

- соціально-класові

- соціально-етнічні (нації, народності, етноси, національні меншини)

- соціально-демографічні (діти, молодь, чоловіки, жінки, особи похилого віку)

- соціально-професійні (службовці, селяни, промисловці)

- соціально-територіальні

3) організації:

- політичні організації – держава в цілому та її структурні елементи (Глава держави, Парламент, Уряд), політичні партії;

- громадські організації;

- органи місцевого самоврядування;

Відповідно до суб’єктів конституційного права виокремлюють основні види конституційно-правових відносин:

1. відносини між вищими органами державної влади;

2. відносини між центральними органами державної влади та органами суб’єктів федерації;

3. відносини між громадянами та вищими органами державної влади;

4. відносини між вищими органами державної влади та органами місцевого самоврядування:

5. відносини між громадянами та органами місцевого самоврядування;

Спільні риси конституцій та особливості їх прояву в різних країнах.

Перші конституції були прийняті вже у ХVІІІ ст. (США – 1787). На теперішній час у світі понад 100 конституцій (більшість були прийняті після ІІ. св. війни).

Основні риси конституцій:

1) у тій чи іншій формі проголошують ідею народного суверенітету (народ визнається верховним носієм і єдиним джерелом влади в державі).

2) у тій чи іншій формі закріплюють інститут приватної власності.

3) закріплюють принцип поділу влади.

4) встановлюють форму правління даної держави (республіка чи монархія).

5) закріплюють форму державного устрою (унітарна чи федеративна).

6) Закріплюють основні права і свободи людини і громадянина.

7) Встановлюють систему вищих органів влади, порядок їх формування та функціонування (Глава держави, парламент, уряд, вищі суди).

Класифікація конституцій.

Конституція-головне джерело конституційного права.

Класифікація

За формою

-писані. Конституція - єдиний акт або система із кількох актів.

-неписані. Сукупність юр. норм, що містяться у великій кількості НПА.

За способом внесень доповнень та поправок

-жорсткі. Писані К.

-гнучкі. Неписані, норми змінюються і доповнюються так само як і звичайні закони. -змішані. Норми змінюються в різних порядках.

За часом дії

-постійні. Не містять визначеного терміну дії.

-тимчасові.

Структура конституцій.

· Приамбула (Урочисті форми проголошення кнституції, цілі прийняття конституції, посилання на попередню конституцію).

· Основна частина (складається з части, глав, розділів, статтей та додатків, які конкретизують основний текст./ роділ про внесення змін і доповнень, основні принципи, прва і свободи особи, розділ про главу держави, розділ про судову владу.)

o Розділ про права і свободи

o Розділ про статус глави держави

o Розділ стосовно судової влади

o Розділ про порядок внесень доповнень і змін до конституції

o Розділ про місцеве самоврядування.

· Перхідні положення або супровідні додатки (мають тимчасовий характер під час впровадження певних норм конституції) - это ка папка «темп» в компютере. Больше ты нигде не найдёшь.

 

Стадії виборчого процесу.

Виборчий процес — законодавче вста­новлений порядок організації, підготовки і проведення виборів.

Виборчий процес має такі стадії:

І. Призначення виборів.

Встановлення дати виборів (голосування).

можуть бути визначені не дата, а умови проведення виборів (напр. після закінчення строку повноважень, протягом певного періоду після розпуску). В цих умовах видається відповідний акт про точну дату виборів.

Звичайно вибори президента призначаються парламентом, а вибори до парламенту — главою держави.

ІІ. Вста­новлення виборчих округів та виборчих дільниць.

Виборча дільниця— територіальна одиниця, що об'єднує виборців спільним місцем голосування.

Виборчий округ— територіальна одиниця, від якої обираються члени виборчих органів державної влади та органів місцевого самоврядування. (одномандатні, багатомандатні)

В.О. можуть бути загальнодержавними (при пропорційній виборчій системі, при виборах президента) і регіональними (завжди при мажоритарній виборчій системі, іноді при пропор­ційній виборчій системі).

Виборчі комісії бувають

- постійними і

- тимчасо­вими (створюються лише на час виборів).

У багатьох країнах (Великобританії, Італії, Франції та ін.) роль центральної виборчої комісії виконує міністерство внутрішніх справ.

ІV. Реєстрація (складання списків) виборців.

Реєстрація виборців— стадія виборчого процесу, на якій відбувається включення особи до списку виборців, на основі чого вона допу­скається до голосування.

Системи Реєстрації виборців.:

- (обов’язкової реєстрації, необов’язкової реєстрації)

- постійна (виборець, зареєструвавшись один раз, більше не зо­бов'язаний з'являтися для реєстрації), періодична (Перед кожними виборами громадяни реєструються знову) (у Ве­ликобританії, Канаді, Франції)

Особисті права і свободи.

Особисті права і свободи — категорія прав і свобод, що прямо не стосується стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права визнача­ються як індивідуальні права або свободи фізичної особи. Слід відрізняти громадянські права і свободи = особисті, і права і свободи громадянина!

Особисті права і свободи:

І. Група прав і свобод, які захищають людину від свавілля з боку інших людей:

1. Право на життя;

2. Право на фізичну цілісність і недоторканість;

3. Право на опір гнобленню;

ІІ. Група прав і свобод, які захищають людину від свавілля держави:

1. Право на недоторканість житла;

2. Право на свободу пересування, вільний вибір місця перебування і проживання;

3. Право вільно залишати країну;

4. Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

5. Право на недоторканість особистого та сімейного життя;

6. Право на захист своєї честі;

7. Право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх думок;

8. Право на свободу світогляду та віросповідання;

9. Право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю;

10. Право на судовий захист;

 

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста не­доторканність (особиста свобода), її головний зміст — захист від необґрунтованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесу­альна процедура «хабеас корпус» пе­редбачає перевірку в суді обґрунтованості арешту особи.

Загрозу недоторкан­ності особи становить проголошення надзвичайного стану.

Завжди існувала й існує проблема розмежування легальної та нелегальної прак­тики поліції, інших каральних органів, що безпосередньо зачіпає свобо­ди приватного життя. Нерідко розв'язанню цієї проблеми перешкоджа­ють самі законодавчі акти, невизначеність окремих положень яких доз­воляє припускатися різних тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й політичний характер.

Тоталітаризм

п'ять ознак: офіційна ідеологія, якої всі зобов'язані дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; єдина масова партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно; повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями; повний контроль над засобами комунікації; система тероризуючого поліцейського контролю з викори­станням фізичного і психологічного впливу. За тоталітаризму державне свавілля не знає обмежень, оскільки держава не контролюється громадянами і не зважає на світову громадську думку

Авторитаризм - політичний режим, який характеризується зосеред­женням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі

Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки: скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних; відсутність поділу влади, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості; звуження сфери гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної еліти шляхом призначення згори; застосування політичних репресій. На відміну від тоталітаризму авторитарним формам влади притаманні певні елементи демократизму, зокрема автоно­мія особи й суспільства в неполітичних сферах, відмова від тотального контролю над суспільством, єдиної загально­обов'язкової ідеології. За авторитарних режимів зберігається недержавний сектор економіки, держава безпосередньо не втручається в економічні процеси.

Компетенція парламентів.

Функції парламенту:

- законодавча – розгляд законопроектів і прийняття законів

- Фінансова – повноваження із встановлення загальних зборів, затвердження бюджету, контроль за виконанням бюджету

- Установча – бере участь у формування уряду, президентства

- Контрольна – контролює діяльність уряду

- Судова – формування суддівського корпусу, право оголошувати амністію

- Зовнішньополітична – ратифікація міжнародних договорів

Обов'язки депутата.

Депутат зобов'язаний

- бути присутнім на сесіях парламенту

- брати участь у пленарних засіданнях палат, у роботі постійних комітетів.

- У багатьох країнах усі парламентарії зобов'язані перебувати хоча б в одному постійному комітеті парламенту, іноді депутати перебувають у складі декількох комітетів (комісій).

Припинення повноважень депутата парламенту відбувається одночасно з припиненням повноважень парламенту у зв'язку із закінченням строку скликан­ня парламенту або його дострокового розпуску чи саморозпуску.

Підставами дострокового Припинення повноважень депутата парламенту можуть бути:

- складення повноважень за особистою заявою депутата;

- набрання законної сили обвинувальним вироком щодо депутата;

- ви­знання депутата судом недієздатним або безвісно відсутнім;

- припинення грома­дянства депутата або виїзд його на постійне проживання за межі країни;

- несуміс­ність мандата депутата парламенту і певних позапарламентських посад;

- обрання депутата з порушенням законодавства;

- неучасть депутата у роботі парламенту;

- вихід депутата із фракції партії, від якої він обраний до парламенту

- (дефекація);

- смерть депутата.

Парламенти і бюджет.

- Принципово важливим є те, що бюджет завжди розглядається і затверджується у пред­ставницькому органі. Готує ж проект бюджету в усіх випадках уряд.

- Тільки уряду належить бюджетна законодавча ініціатива.

- В Росії законопроекти щодо бюджету можуть бути внесені в парламент тільки за наявності відповідного висновку уряду.

- У цілому ряді країн бюджет не розглядається як законо­проект, а є своєрідною фінансовою програмою.

- Не сприймається як закон бюджетний акт в Ісландії, Норвегії, Фінляндії та Швейцарії. Тут бюджету надається форма спеціального уря­дового акта, що потребує затвердження в парламенті.

- Зокрема, в парламентах з нерівноправними палатами проект бюджету звичайно вноситься в нижню палату і верхня палата мало торкається його.

- В країнах, де палати парламентів є рівноправними. У США фінансові законопроекти спершу передаються на розгляд палаті представ­ників, але сенат має право вносити де них поправки. У будь-якому випад­ку ці законопроекти вважаються прийнятими лише після затвердження їх обома палатами.

- Часто парламент не може збільшувати податки, чи витрати.

- Практично в усіх країнах у структурі парламентів створено одну або кілька постійних комісій (комітетів) з бюджетно-фінансових питань. В них здійснюється відповідна стадія проходження бюджету в парла­менті. Іноді до повноважень спеціально утворюваних комісій відносять контроль за сферою бюджетно-фінансової діяльності уряду.

Способи формування урядів.

Структура урядів.

Компетенція урядів.

Компетенция. Можно констатировать, что в большинстве конституций компетенция правительства очерчивается самым общим образом. Это дает основание считать, что компетенция правительства, осуществляющего текущее управление страной, охватывает любые вопросы государственной жизни, поскольку они не отнесены к ведению других государственных органов. Конституция может определять компетенцию правительства как такового, но может и выводить ее из компетенции главы правительства. В государствах с парламентарной формой правления правительство на практике осуществляет всю или в подавляющей части компетенцию главы государства, имея подчас и собственные конституционные функции и полномочия. Конечно, нечеткое определение полномочий правительства открывает путь для их необоснованного расширения в практике правительственной деятельности, но с другой стороны, в демократических странах существуют конституционные институты (прежде всего административная юстиция), позволяющие удерживать правительственную активность в законных рамках.

Для «социалистических» конституций, как и для ряда демократических, характерно более подробное регулирование компетенции правительств (часто, однако, в виде каталога функций, а не полномочий), и эту традицию унаследовали некоторые пост - «социалистические» конституции.

Естественно, что в федеративных государствах, а также децентрализованных унитарных (Испания, Италия) компетенция правительства укладывается в рамки общегосударственной (федеральной) компетенции.

субделегация — передача регулятивных полномочий отдельным ведомствам, хотя иногда она бывает запрещена.

Сфера внешней политики остается в решающей мере доменом правительства (в президентских и многих смешанных республиках — главы государства). В этой сфере огромное место принадлежит конфиденциальным отношениям между государствами, которые уже в силу этого их характера, как правило, не становятся достоянием ни парламента, ни общественности.

При авторитарных и тоталитарных режимах правительство представляет собой административный инструмент, с помощью которого глава государства или диктатор, не занимающий государственной должности, руководит всей государственной машиной. Ему часто передаются законодательные полномочия.

Система судової влади.

Основними елементами системи судової влади є суди.

Суд – орган держави, який здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, адміністративних, конституційних та інших категорій справ.

В залежності від категорій справ розрізняють юрисдикцію судів.

Юрисдикція суду – предметна та просторова діяльність суду.

Розрізняють суди:

І. Конституційної юрисдикції (конституційні справи – тлумачення конституції);

ІІ. Загальної юрисдикції (всі інші справи):

- загальні (кримінальні і цивільні справи);

- спеціалізовані (адміністративні – розглядають справи між органами державної влади і громадянами, господарські, військові, трудові, сімейні, ювенальні суди).

Суди поділяються на:

- звичайні;

- надзвичайні (створюються за певних надзвичайних умов), створення яких заборонене конституціями більшості демократичних країн.

За інстанційністю суди поділяються на:

- суди першої інстанції;

- суди апеляційні;

- суди касаційні;

За територіальною ознакою суди поділяються на:

- місцеві суди;

- окружні суди;

- верховні суди (вищі суди відповідних спеціалізованих судів);

Мирові суди – первинна ланка судів загальної компетенції.

До системи судової влади входять органи досудового слідства (досудове розслідування):

- Прокуратура;

- Судова поліція (діє при судах і підкоряється судам).

Особливості конституційного права як галузі права. Конституційне і державне право.

Конституційне право – пріоритетна галузь публічного права, норми якої регулюють політичні та інші тісно пов’язані з ними суспільні відносини.

Політичні відносини – відносини, що складаються з приводу управління суспільством на основі публічної влади (це відносини з приводу влади). Конституційне право регулює державно-політичні відносини.

Підходи до визначення відносин, які регулює конституційне право:

- державно-політичні відносини владарювання (Шаповал) – державне управління;

- відносини, що складаються між особою, суспільством і державою на основі і зв’язку зі здійсненням державної влади;

Три групи таких відносин:

1) відносини пов’язані з економічною, соціальною, політичною і духовною організацією життя суспільства;

2) відносини, що складаються з приводу організації і функціонування державної влади;

3) відносини між особою і державою:

Конституційне право конкретної країни – система юридичних норм, що закріплюють засади організації економічного, соціального, політичного, духовного життя суспільства, визначають організацію і функціонування державної влади та основи взаємовідносин держави і особи.

Конституційне право – провідна галузь права країни, тому що норми і принципи конституційного права є визначальними щодо принципів і норм інших галузей права (адміністративного, цивільного, кримінального).

Термін конституційне право вживається переважно в тих країнах, найбільш характерними рисами конституційного устрою яких є громадянське суспільство і правова держава (Великобританія, Франція, США). У країнах, становлення і розвиток яких супроводжувалося абсолютизацією ролі держави, використовується термін “державне право” (Німеччина, Росія).