Кожний вірш – це “вибух почуттів”.

“Захалявні книжечки”

В перші роки заслання, перебуваючи в Орській фортеці, в Кос-Аралі, в Оренбурзі - “захалявні книжечки” - чотири окремі невеликі зошити, писані в 1847-1850 рр. Кожна річна книга складалася з декількох тоненьких зошитків – усього їх 27.

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись.

Мережать книжечки, співати,

І плакати у бур’яні,

І тяжко плакать…

Кожна книжка починалася авторським віршем-епіграфом:

I. “Думи мої…”, в якому йдеться про безперервний зв’язок з батьківщиною, що є сенсом життя поета:

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб”ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти…

II. “Анумо знову віршувать”, де вказує і на своє призначення, і на кровний зв’язок з Україною.

…нищечком

Буду віршувати,

Нудить світом, сподіватись

У гості в неволю

Із-за Дніпра широкого

тебе, моя доле!

III. “Неначе степом чумаки”, в якому поет говорить про поезію як сенс буття:

Та вже ж нехай хоч розіпнуть,

А я без вірші не улежу.

Уже два годи промережав

І третій в добрий час почну.

IV. “Лічу в неволі дні і ночі”, в якому звучить усвідомлення свого поетичного призначення – служити своєму народові, що його слова-думи

Мої мережані сльозами

І долетять коли-небудь

На Україну… і падуть

Неначе роси над землею

Мотив призначення поета і поезії

В Шевченковій поезії бачимо повне злиття особистого і громадянського, нотки нескореності, які звучать у віршах, написаних наперекір “всемилостивого” царського указу заборони писати: “О думи мої, о славо злая”, “Мов за подушне обступили” та ін.

Розвиває тему призначення поета і поезії, говорячи, що не слави він шукає в слові, а розради.

Слово для Шевченка – матеріальне, це не тільки духовна субстанція. Воно дає змогу не лише страждати, почувати, а дає поштовх його думці, є рушієм поступу суспільства. В слові закладені великі поклади енергії і інформації. Воно зв’язує людей, як сучасників, так і предків, і є містком до майбутнього:

Не для людей, тієї слави,

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я

Для себе, братія моя!

І робить вражаючий висновок:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється-ожива,

Як їх почує!… Знать од бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!

Мотив заперечення самодержавного ладу

Соціально-викривальні і патріотичні мотиви проймають як лірику, так і поеми поета-засланця. У цьому розумінні вся лірика Шевченка – громадянська.

ßßß

До Шевченкової лірики важко підійти зі звичним поділом на громадянську, філософську, пейзажну, любовну тощо.

Л.Новиченко

Інтимна лірика

Представлена лише 2 творами, але обидва вони – шедеври:

“Г.З.” (1848) і “Якби зустрілися ми знову” (1848), присвячені його коханню на волі “Ганні вродливій”, дружині поміщика Закревського.

Марієтта Шагінян відзначала, що ця жінка була єдиним справжнім коханням Шевченка, а вірш “Г.З” – найліричніший з усіх його віршів, такий глибоко інтимний, що здається – він вимовляє його пошепки, не вустами, а серцем”.

У цих пройнятих коханням і водночас таких цнотливих віршах виявилися кращі риси Шевченка-лірика:

Ø щирість,

Ø шляхетність почуття,

Ø тонкий психологізм у розкритті ліричного переживання.

Ці шедеври є віршами-спогадами про те, що було, але ще не згасло в поетовій душі. Їх можна назвати лірикою “пам’яті серця”:

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

 

Морально-етична проблематика

Існує думка, що і Святе Письмо, і священні тексти усіх релігій написані були на чужині в спробі віднайти розуміння Бога і віри, котрі спонукають народи до руху, усвідомити, чому бродять неприякані душі по землі.

Пошуками себе у світі, у людях божественного – людського пронизана уся творчість періоду заслання. Саме тому у творах цього періоду переважає морально-етична проблематика.

Тема деградації морально спустошеної людини, "бессознательного негодяя":

"Дурні та гордії ми люди”, “Чи то недоля чи неволя”. “Мені здається, я не знаю” та ін.

Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню абощо та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах.

ßßßßß

Графічна серія “Притча про блудного сина”.

Тема блудного сина: пригоди на чужині, каяття, повернення додому: наскрізна у всій творчості поета:

Ø рання творчість - образ сироти, блудного сина мимоволі.

Ø “три літа” - поеми “Тризна”, “Невольник”.

період заслання - образ солдата (“Рано-вранці новобранці”, “Не спалося, а ніч, як море”, “Москалевій криниці” тощо).

 

“Таким чином, це ще одна можливість полікувати розбитеє серце “ядом”, і не тільки ще одна спроба сказати гостре слово про порядки миколаївської держави, але й своєрідний вилив власного болю через самоочищення. З другого боку, тема людини, викиненої з рідної землі з різних причин, зокрема через руїнницькі заходи щодо родини та поневоленого, рідного блудному синові краю, краю антилюдської держави, входить важливим компонентом в універсальну картину світу та України, що її творив своєю творчістю Т.Шевченко”

В.Шевчук

Ідея добра

На засланні - одне з провідних місць.

Шевченко пропагує не абстрактний гуманізм, а філософію творення реального добра реальним людям. Людина повиннаробити людині добро, а в суспільстві залишити після себе глибокий слід. Саме таким є герой поезії “Буває іноді старий” (1849), в якій старий чоловік молодіє, світліє від однієї думки, що треба комусь якесь добро зробить. І сам поет робить висновок:

 

Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Особливо яскравий розвиток ця ідея знайшла у поемах.

“Варнак” (1848)

В основі -історія юнака, котрий став розбійником, щоб поквитатись із світом, який його скривдив. Він “різав все, що паном звалось”, убивав без розбору всіх, навіть дітей. Згодом, впившись кров’ю своїх жертв, герой розчаровується, його гнітить непотрібна, безглузда жорстокість. І він пішов “суда людського у людей просити”.

Вперше в укр. літературі - образ, якого роздирають внутрішні суперечності, сумніви, голос сумління, докори за загублені людські душі. З одного боку, справедлива розплата за насильства і знущання, які не могли не сприйматися, як закономірні акти справедливості. Він народний месник кривдникам за занапащену долю. Але в ньому раптом перемагає месника друга людина, що довго була пригнічена його особистою кривдою та людським горем. Та друга людина – це заряд людяності, людської теплоти. Це та народна мораль, народна етика, яка оберігає людське суспільство, висока правда добра, любові, співчуття і милосердя.

Шевченко обстоював думку, що людина скрізь, навіть у вияві своєї помсти, повинна залишатись людиною, вміти собою володіти, бачити добро і зло, знаходити правду. Людина – це не звіряча руйнівна сила, яка без розбору нищить усе на своєму шляху. Не можна виборювати світлі ідеали, а самому залишатись у світі злодійства і безглуздих вбивств.

Вперше показано, як у людини просинається звіряче нутро. Тому й показав свого героя у розвитку. Спочатку він розправляється з носіями суспільного зла, відбирає у них награбоване добро і віддає тим, кому воно належить. Під кінець він почав убивати заради вбивства, а помста його почала перероджуватися у зло. Сліпа помста більше не вдовольняла його, натура жадала чогось більшого, справедливішого. Він збагнув, що став “окаянним”, “недолюдом”, що “знівечив свій вік”, зрозумів, що завинив перед людьми, бо розтоптав святі принципи правди і добра, борця за правду, перетворився у розбійника.

Боротьба потрібна осмислена, освітлена ідеєю знищення зла. Переродження у героя відбулося, коли він побував у Києві, побачив його красу і почув божественні звуки, що осінили небо:
Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О Боже мій милий!

Який дивний ти. Я плакав,

До полудня плакав.

Так мені любо стало:

І малого знаку

Нудьги тії не зосталось,

Мов переродився…

Поет звернувся до мотиву розкаяного розбійника, щоб відкрити людству ту моральну катастрофу, яка чатує на порушників законів людинолюбства. Пізніше ця тема знайде своє продовження у романі братів Рудченків “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”.

 

“Петрусь” (1850)

Показується психологія подібного, хоч і не тотожного вчинку (“Варнак”): Заможні батьки силоміць видали свою дочку за старого, але багатого генерала. Молода дружина нудилась, побивалась, а потім закохалася зовсім природно у молодого козака Петруся. Довго боролася із своєю любов’ю. Молилася, була у Києві і Почаєві, а згодом таки отруїла чоловіка. Чи мала вона право на такий крок?

Автор наче підкреслює, що інакше вона не могла, іншого виходу не бачила, довше терпіти сили не стало. Та чи можна заради свого щастя вбивати іншу людину, навіть осоружного нелюба? Громада не виправдовує такого вчинку, вона вказує на винуватицю цього злочину:

Тепер скажіте, християни,

Хто отруїв його? - Гудуть,

Мов стиха дзвони. – Пані! Пані! –

Громада зично загула.

Є щось, чим громада не може поступитися, проти чого не може піти. Вона співчувала, як і автор, молодій пані, чия доля була занапащена, продана за палати, але особисті пристрасті повинні поступитися вищим принципам – правді.

 

У поемах “Москалева криниця”(1857) і “Титарівна”(1848) - проблема злочину і відповідальності злочинця перед людством і власним сумлінням.

Герої поставлені в екзистенційні, пограничні ситуації на межі життя і смерті – їм доводиться вибирати між власним природним правом на існування і самопожертвою, помстою і прощенням.

 

“Титарівна” (1848)

Найтрагічніша: її герой досяг найвищого вияву жорстокості – його помста за юнацьку образу багатої титарівни, що насміялася з його юнацьких почуттів, викликає осуд людей і Бога. Звівши титарівну, він викидає, як щеня, їхню спільну дитину, стає дітовбивцею. Злочин, за який немає виправдання ні на цьому ні на тому світі:

…Покарав