Історія та сьогодення пам'ятки

Історія та сьогодення пам'ятки

Першим власником палацу був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац звели у середині XIX століття.

1869 року цукровий завод — перший на Житомирщині, збудований у 1843 році, і графський маєток у синів Станіслава Бержинскього придбав Артемій Терещенко, що започаткував династію підприємців-цукрозаводчиків і меценатів. У часи Миколи Терещенка цегляний палац складної форми був перебудований у стилі французьськогонеоренесансу.

Після жовтневої перевороту (1917) 25 січня1919 року в Андрушівському палаці Терещенків був організований матросом-балтійцем М. Попелем перший Волиньревком, а в червні 1920 року тут же розмістився штаб Першої кінної армії, і зокрема, на мітингу перед місцевими селянами виступав Семен Будьонний з гарячою революційною промовою, про що дотепер сповіщає меморіальна дошка. Тоді ж палац був розграбований будьонновцями, а при відступі червоні вояки збирались підірвати споруду, але андрушівці вмовили їх дозволити розмістити в ній школу^[2], що й було зроблено.

У 1975 році палацова споруда зазнала реконструкції — було добудовано другий поверх над оранжереєю, яка з'єднувала палац і господарський корпус, що втім докорінно не змінило задум і стилістику першобудівничих^[3].

У палаці Бержинських-Терещенків дотепер міститься Андрушівська ЗОШ I-III ступенів № 1. Зберігся досить непогано, хоча нині (2010-ті) очевидною є потреба ретельної реставрації пам'ятки, яку ані фізично, ані морально не спроможні здійснити Андрушівка чи навіть район, а тим більше навчальний заклад.

Андрушівська астрономічна обсерваторія (м. Андрушівка),

Андрушівська астрономічна обсерваторія «Липневий ранок» — приватна астрономічна обсерваторія, розташована в с. Гальчин поблизу м. Андрушівка (Житомирська область, Україна). Історія

Обсерваторія побудована Юрієм Іващенком, дитинство котрого пройшло в Андрушівці.

Почала будуватись в 1998 році. Була домовленість з АН України про використання 8-метрового цейсівського куполу. Він уже близько десяти років лежав у розібраному стані (маса шість тонн) в Головній астрономічній обсерваторії НАН України. Через розпад СРСР Академія не мала коштів на реалізацію попередніх планів з його встановлення.

Телескоп був наданий Міжнародним центром астрономічних та медико-екологічних досліджень (цей центр є складовою частиною Національної АН України) й переправлений з піку Терскол (Росія) як майно України. Багато часу й зусиль пішло на монтаж та налагодження обладнання.

12 квітня2001 року, коли людство святкувало 40 років першого польоту в космос, Андрушівська обсерваторія розпочала свою наукову роботу. Під час відкриття обсерваторію відвідала делегація учених-астрономів, серед них були Ярослав Яцків, Клим Чурюмов, Василь Івченко, Віталій Кислюк, Ростислав Кондратюк, директор Житомирського музею космонавтики ім. С. П. КорольоваОльга Копил. Українська астрономічна асоціація визнала Андрушівську обсерваторію як таку, що вступила в дію, i прийняла її до своїх лав колективним членом.

Обсерваторія має поетичну назву «Липневий ранок» («JulyMorning»).

Перші успіхи

Спершу в обсерваторії постійно працювали п'ять ентузіастів. У ніч з 18 на 19 вересня 2003 року під час спостереження за транснептуновим об'єктом вони побачили потік астероїдів. Сім з них раніше не були відомі науці, про що андрушівські астрономи негайно повідомили у Міжнародний центр малих планет, що розташований у Гарварді. Звідти прийшла відповідь, що п'ять об'єктів вже зафіксували американці, проте два зарахували Андрушівці.

Малій планеті Сонячної системи під номером 117240 Міжнародна астрономічна спілка у 2006 році присвоїла ім'я українського обласного центру — Житомира.

У 2005–2012 роках Андрушівська обсерваторія входила до 20 найплідніших обсерваторій світу за спостереженнями малих планет.^[1]

Обсерваторія та обладнання

• 8-метровий купол та касегренівський рефлектор з діаметром головного дзеркала 60 см. Zeiss-600, головний павільон
• Телескоп-рефлектор з діаметром головного дзеркала 60 см S-600 для спостережень за об'єктами техногенного походження та космічним сміттям (з 2009 р.), південна вежа павільйону «Східне око»
• Телескоп-рефлектор з діаметром головного дзеркала 12 см для аматорських спостережень, північна вежа павільйону «Східне око»
• CCD-Камери S1C-017 (Електрон-Оптроник, Санкт-Петербург), PL0900 та PL16803 (FLI, США).

Астрономічні відкриття

Серед інших в Андрушівській обсерваторії було відкрито два астероїди групи Амура — 2007 QA₂ та 2008 KB₁₂.^[2]

Фасад

Фонтан

Зі сторони

В середині

Костел святої Клари (с. Городківка),

Костел Святої Клари — римо-католицька культова споруда, пам'ятка архітектури місцевого значення у с. Городківка, Андрушівський район, Житомирська область.

Костел розташований у південно-західній частині Городківки, біля дороги, що веде до Бердичева, на невисокому березі річки Лебедівки. Побудований в еклектичному стилі з елементами неоготики та модерну XX століття.

Історія

На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 року називалася Городківка) в 1818 році паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована кам'яна каплиця святої Клари — філія костьолу святого Антонія села Білопілля (тепер Козятинського району Вінницької області, за 17 км від Городківки).

Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку тісно пов'язана з життям родини Івановських. Так, у 1782 році село стало належати летичівському скарбничому Мацеєві Івановському, по його смерті — його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. У 1844 році помер Д. Івановський, а в 1848-ому на 30-му році життя померла його дочка Фабіна (в одруженні Міхаловська). Клара Івановська ставить і освячує біля каплиці пам'ятний знак чоловіку й дочці з сірого нешліфованого граніту. Синові Євстахію вона заповіла побудувати костел, однак здійснити цей задум йому не вдалося. По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Їхнім батькам, Анні та РомуальдуЖмігродзьким, які проживали в с. Кашперівка, вдалося нарешті втілити в життя волю К. Івановської.

У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри та жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі під керівництвом будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака. На кам'яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Костьол відзначався акустикою інтер'єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами, посеред святині під стелею висіла кришталева люстра. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну.

Пробощем новозбудованого костьолу став Станіслав Гурський (відомостей про його діяльність і долю не залишилося). З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім'я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця).

У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері біля входу збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу зробили колгоспну комору.

Під час Другої світової війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський, що відіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Як активного бердичівського настоятеля його запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир. Відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945–1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.

Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Культові речі, орган, розписи на стінах було знищено.

У 70-х роках костьол справив велике враження на художника І. Я. Стадничука. Приїжджаючи з родиною у Городківку, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину «Бальзак», художник з чотирьох сторін змалював храм св. Клари (картина була написана вже в Алма-Аті). У 1982 році він намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів — художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда, — але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав.

У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За кошти громади проведено ремонт, здійснено перекриття даху; богослужіння відновлено.

 

 

Опис колишнього костелу

Костел в стилі бароко, вибудований з червоної цегли, потинькований. Кінець будівництва — 1786 року. Належить до типу тринавних, чотиристовпнихбазилік з гранчатимпресбитерієм и прямокутними сакристіями, з гвинтовими дубовими сходами (аналогічні гвинтові сходи були розміщені по обидва боки головного входу и вели на хори). Центральна нава вища за бічні, склепіння — напівциркульні. На фасаді центральна нара прикрашена трикутним фронтоном, поєднаним волютами з бічними навами. Склепіння в бічних навах хрещаті. Архітектурний образ споруди справляє враження благородної пам'ятки архітектури високого мистецького щаблю, нечастого на теренах Житомирщини.

Фасади костелу прикрашені подвоєними пілястрамиіоничного ордеру з гирляндами в капітелях. Фасад із заходу облямований аркою з тосканськими колонками. Костел мав цегляну огорожу з брамою та трипрохідною (триаркову) дзвіницею, поруйновані залишки якої без дзвонів збережені. Костел в Старій Котельні відомий метричними записами католиків навколишніх сіл Житомирщини. Сам костел розташований на пагорбі на території старовинного городища, яке височить над річкоюГуйвою. Збереглись також залишки валу, яким було оточене городище.

Історія

Відоме з 1740 року. Старовинне село Яроповичі виникло на місці літописного градаЯрополча ХІІІ ст.

Походження назви

Назва села пов'язана з іменем київського князяЯрополка Святославовича, який у 970-х роках збудував біля витоків річки Ірпінь тимчасове польове укріплення. Відомо, що на горі, яка й досі піднімається серед рівнин, стояв красивий і величний замок князя Ярополка. Владика часто сюди повертався з походів, бо дуже любив цю місцевість. Багато походів зробив князь. Чимало воїнів мав у себе в дружині — хоробрих, дужих богатирів. Та найбільше князь любив людей, які приходили до нього з околиць великого замку, тому що мали вони красну вроду і велику силу. Таких князь Ярополк вважав справжніми воїнами. Вони ж, в знак поваги до князя Ярополка, називали себе ярополківцями. А через багато років за горою, що лишилась від замку, виросло велике поселення. Люди дали йому ім'я хоробрих воїнів Ярополка, назвавши Ярополковичі, а згодом трохи змінилась назва населеного пункту і стала Яроповичами.

Раніше село називалось Ярополча, Яроповці, Ярополковиці.

Період до XX ст.

В 1736 році Яроповичі належали Станіславу Тища-Биковському, а через 4 роки були під опікою судді Київського Нітославського; в другій половині 18 ст. він записав (з 1757 р.) Ходарківському домініканському монастирю.

в 1855 році в Яроповичах було декілька панів, яким належала певна частина землі цього села, а саме: Тит Карлович Трщецяк мав землі 8068 десятин, кріпаків 507 душ. Ієронім Мікецький відповідно 572 десятини землі, 31 душу кріпаків. Василь Ярмолович — 111 десятин, 17 душ. Три брати Клюковські — 3 десятини, 10 душ.

Село входило до складу Київської губернії, Сквирського повіту. Центр волості. До 1858 року більша частина Яроповичів належала Титу Трщецяку, який у 1859 році продав садибу Сигизмунду Антоновичу Котюшинському. У 1865 році ним було збудовано цукровий завод. Однак скоро Котюшинський збанкрутував, передав і садибу, і завод своїм кредиторам, товариству цукровиків. В роки революції цукровий завод згорів.

Радянський період

В січні 1918 року встановлена Радянська влада. Комсомольський осередок у селі виник 1921 року. Перше колективне господарство — ТСОЗ організовано восени 1927 року.

На території села була розміщена центральна садиба колгоспу ім. Я. М. Свердлова, за яким було закріплено 4031,8 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 3362,9 га орної землі. Провідними сільськогосподарськими культурами були пшениця, ячмінь, цукрові буряки, кормові культури. Було розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. В господарстві також були млин, механічна і деревообробна майстерні, пилорама. В селі знаходився відділок Андрушівського бурякорадгоспу.

Німецько-радянська війна

У Другій світовій війні взяло участь 405 жителів села, з них 190 — загинуло, 202 — нагороджено орденами й медалями.

Економіка

Економіка представлена підприємствами та фермерськими господарствами в аграрній сфері. Підприємства спеціалізуються переважно на вирощуванні зернових та технічних культур.

Освіта

Яроповицький дошкільний навчальний заклад «Теремок», Яроповицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.

Охорона здоров'я

Лікарська амбулаторія

Релігійне життя

Церква споруджена в ім'я великого мученика Дмитра, дерев'яна, побудована в 1851 року.

Історичні пам'ятки

Городище Ярополк

На південь від села в урочищі Замок знаходиться городище літописного міста Ярополча, яке є пам'яткою археології (IX–XIII ст.). Вперше городище згадано в літописі під 1160 р^[1]. Підйомний матеріал: давньоруська (XI-ХIII ст.) гончарна кераміка.

Дерев'яний палац з парком

У центрі села зберігся парк (XIX ст., 6 га) зі ставком. В середині парка — панська садиба XIX ст. Дерев'яний будинок, збудований в стилі українського барокко. В ті часи вже мав каналізацію, сантехнічне оснащення, обігрів взимку здійснювався за допомогою теплих потоків повітря і диму, які надходили від котла, що стояв у підвалі, і підігрівали підлогу. До 2008 року плац служив приміщенням для школи. В будинку планується розмістити краєзнавчий музей.

В центрі села Яроповичі стоїть двоповерхова кам'яниця з контрфорсами XIXст. Можливо вона мала промислове призначення, точно дізнатися не вдалося. По непідтвердженим даним - побудована на кошти Терещенків.

Городище

Опис

При заснуванні площа парку становила 37 гектар^[2]. Станом на 21 століття територія парку в тричі скорочена. Парк розташований посеред села. З архітектурних споруд на його території залишились центральні ворота та залишки побудованих веж^[2], які при побудові були стилізовані під сторожові. Господарський будинок також розміщений на території парку. Природоохоронна територія містить ставки^[4]. Струмки поєднують ці водні об’єкти з річкою Ів’янкою. При заснуванні був створений регулярний тип садово-паркового ландшафту^[2]. Розташовувався на території парку палац^[5], який налічував два поверхи. Ця споруда не збереглась. У парку зростають дерева ясена звичайного, граба звичайного, вільхи чорної, клена гостролистого, липи серцелистої, гіркокаштана звичайного, ялини європейської, сосни звичайної, сосни Веймутової та в’яз^[2]. Ялина звичайна була посаджена на території парку у 1950-х роках^[2]. Загальна кількість видів дерев і кущів становить 45 видів. Є близько 800 дерев, які були посаджені більше 2 століть тому^[4].

 

 

Церква Пресвятої Богородиці (с. Іванків),

Сучасність

Починаючи з моменту окупації села і до сьогоднішнього дня церква діюча. Належить до Української православної церкви Московського патріархату Житомирської єпархії. Богослужіння – щонеділі та у визначні православні свята, при внесенні мощів святих і т. д. Відправа зазвичай супроводжується співом «півчих» — жителів с. Іванків, сусідніх сіл.

Храм Різдва Святої Богородиці заслуговує на особливу увагу з точки зору розвитку суспільно-історичних процесів, оскільки будувався як греко-католицький (уніатський) з метою навернення православного населення у римо-католицизм; і в сучасність є православним.

Архітектура

характеризувався завершальним етапом стилю бароко та поширенню класицизму, що прийшов на противагу пануючому тут досі бароко. Цікавим є композиційно-планувальне вирішення храму. У будівлі дивним чином поєднались простота і раціональність, властиві класицизму, відхід від колишньої Храм Різдва Святої Богородиці розташований поблизу пологого берега р. Гуйви, замикаючи перспективу однієї з периферійних сільських вулиць. Оточений металевою огорожею, поблизу якої, на схід від церкви, знаходиться могила Вікентія Тарасевича.

З північної сторони храму стояла кам'яна, низька, «чисто в польському стилі» дзвіниця^[26]. Не збереглась.

Храм побудований в архітектурних формах класицизму з елементами пізнього бароко, тому вже позбавлений монументальності та різноманітності планів. Кінець XVIII ст., характерної для бароко, перенасиченості прикрасами, проте зі збереженням творчого використання ордеру. Будівля храму – мурована, тинькована, є хресто-купольною в плані, одноглава, з прямокутною в плані апсидою, до якої з півночі і півдня примикають ризниця і пономарня, розміщені між рукавами хреста. Характерна класицистична ознака будівлі – симетрія відносно осі фасаду. Архітектурна особливість споруди в тому, що апсида є прямокутною, на відміну від класичної напівкруглої, що також можна пояснити впливом класицизму. Масивні двоярусні об'єми рукавів хреста прорізані по осях порталами (із заходу, півночі і півдня) і невеликими з лучковими перемичками вікнами, розчленовані декількома рядами лопаток-лізен і увінчані трикутними фронтонами. Яруси розділені широким горизонтальним підвіконним поясом; такий же пояс розкріпований по всьому периметру храму, під вінчаючимкарнизом. Таке геометричне членування фасаду створює враження строгості і сухості, що посилювалось колористичним вирішенням білих лопаток і рожевого поля стіни (сучасна споруда пофарбована у блакитний колір).

Особливу увагу привертає головний фасад будівлі, розміщений з заходу, який є найбільш барочним: вертикально розвинений портал з округленими кутами, пілястрами, що вивершуються простими капітелями, підтримуючи розкріпований карниз, над якими погляду відкривається чиста видовжена площина антаблементу. Фронтон складається з двох доричних колон з капітелями, на абак яких спирається неповний антаблемент. На антаблемент, в свою чергу, спирається архітрав з романським архівольтом. Ніша містить арочне вікно з напівциркульною перемичкою. Стіни цього фасаду спираються на цоколь, увінчаний поясом.

Храм увінчаний куполом з цибулинною главкою. Восьмигранний барабан прорізають чотири арочні вікна, барабан декорований добре виявленим дощатим рустом. Вікна обрамлені плоскими широкими лиштвами, з'єднаними в рівні замків широкою горизонтальною підкарнизною тягою. Цікавим оригінальним елементом є підвіконна слабо виявлена фільонка, що дзеркально повторює обрис люнету.

Особливістю споруди є лаконічний екстер'єр і пластично насичений, складний і динамічний інтер'єр. Класична схема хрестового плану з коробчастими склепіннями і куполом в середохресті, завдяки барочному трактуванню внутрішнього простору, набуває гостроти й напруженості. Вона досягається за рахунок активного вертикального членування стін нішами і фільончастими пілястрами складного профілю, декором капітелей пілястрів і карнизної плити імпостасклепінь, що обігає храм майже по периметру.

Монументальний живопис

Найбільшу цінність храму становить інтер'єр, прикрашений унікальним монументальним розписом, фресками, що дивним чином збереглися до нашого часу майже у їх первинному вигляді. Їх автором є Йосиф Прехтль (Йозеф Прагтль) – відомий маляр-монументаліст, який працював на Поділлі та Волині на замовлення магнатів та шляхти^[27].

На жаль, майже всі роботи живописця-монументаліста були таким чи іншим чином знищені повністю, або збереглись частково. Так, розписи його пензля на стінах Шарівського домініканського костелу на Поділлі, що були виконані у техніці alfresco темперними фарбами, були забілені вапном^[28]. Така ж доля спіткала і більшість інших його робіт. Залишки настінних розписів, сюжетних та декоративно-орнаментних мотивів у дуже поганому стані зараз можна побачити в Браїлівськомутринітарському монастирі^[29].

Єдина з робіт Прехтля, у церкві Різдва Святої Богородиці с. Іванків, збереглася до сьогодення. Агапій Буйницький, священнослужитель Пряжевської церкви, звітує, що після ремонту, станом на 1796 рік «всередині розписані стіні залишились майже незачепленими; тільки виправлено декілька ікон. Неторканий живопис в деяких місцях носить польський характер, як і залишок колишньої унії. Загалом, внутрішній вигляд храму справляє доволі приємне враження на відвідувача»^[30].

Чудові пізньобарокові фрески повністю вкривають всі стіни і склепіння храму. Монументальний живопис у храмі Різдва Святої Богородиці один з останніх, виконаних темперними фарбами. Існують суперечності, щодо техніки виконання: alsecco (темперою по сухій штукатурці) чи alfresko (по вологій). Можливо, митець володів обома техніками. Проте не викликає сумнівів ідейний зміст мальовил: євангельських притч, поєднаних з ілюзіоністичним грізайлевим малюванням. Патетичні, апофеозні, адоративні композиції, до краю сповнені рухом і експресією, калейдоскопічним багатством фігур та пишних драпіровок, різноманітність сюжетів, алегоричних зображень та символів, застосування прийомів світлотіньової передачі – характерні ознаки цього монументального живопису. Усі мальовані сцени добре впізнаються, серед них: «Вигнання торговців з храму», «Символ Святого Духа», «Повернення блудного сина» та ін. Чітко й виразно виступають у них добре й зле, боротьба і страждання, утвердження принципів простої, та суворої моралі. Носіями більш земної, ніж потойбічної правди, виступають у цих розписах святі, праведники, великомученики. Характерною ознакою цих розписів є відходження від канонічних стандартів, індивідуалізація рис з прагненням до життєвості образів, експресії, «олюднення» святих, наближення небесного, високого – до земного. Все це засвідчує вплив на маляра традицій так званого українського бароко, з притаманними йому рисами, що де в чому відрізняються від західноєвропейського.

Прехтль вдало користувався прийомами ілюзіоністсько-перспективного живопису, використовуючи величезну кількість архітектурних мотивів: колони, розірвані архітрави, багатопрофільованігзимси (карниз), найрізноманітніші перспективні елементи. Завдяки цьому створюється враження перспективності, глибоких провалів площі склепінь та стін, крізь які глядач може спостерігати далекі небесні сфери, складні багатофігурні, подані в найсміливіших ракурсах сцени та групи, охоплені екстатичними рухами, сповнені патетичних емоцій. Художник намагається об'ємно, ілюзорно трактувати форму за допомогою світлотіні та тонкого, відточеного малюнка. Тут проявляється бароко, з його прагненням до безкінечності і містицизму.

Розписам Прехтля у Іванкові властивий вишуканий, стриманий колорит. Тонке поєднання теплих рожево-золотавих і вохристих тонів з холодними – сіро-зеленим, блакитним свідчить про те, що маляр був також і вишуканим колористом. Приглушеність і пастельність тонів може вказувати на елемент рококо, що в синтезі з пізньобароковими мотивами мальовил становить цікавий, проте виключно гармонійний синтез. Окремі кольорові акценти, які контрастують зі тлом, наприклад, синє вбрання Богородиці на жовтому тлі, зумовлені тим, що художник акцентує, переносить увагу спостерігача на головний об'єкт, виокремлюючи його серед другорядного. Проте вони все ж не виокремлюються кричуще, а органічно вписуються в загальну тональність розписів.

Інтер'єр храму Різдва Святої Богородиці – рідкісний зразок монументального живопису кінця XVIII ст.

Ремонт храму у 2012 році

В зв'язку з відсутністю державного фінансування та з огляду на незадовільний стан будівлі, у 2012 році сільська громада власним коштом оновила облицювання будівлі. Приймаючи рішення про необхідність зовнішньої обробки храму, ініціатори оновлення, як зазвичай, керувалися естетичними причинами, ігноруючи колористичне формоутворення архітектурної форми, та, як результат, повністю змінивши початковий вигляд споруди у кольоровому рішенні екстер'єру. Проте об'єктивна необхідність у проведенні косметичних робіт все ж була – виділення коштів на реставрацію будівлі з боку держави навряд чи передбачалося, тим часом руйнується цінна пам'ятка сакральної архітектури. Через вік, а також великий проміжок часу з останніх ремонтних робіт, штукатурка осипалась, призводячи до часткового руйнування елементів споруди і псування пам'ятки в цілому. Якщо вирішити подібну проблему ззовні будівлі вдалося, то інтер'єр продовжує піддаватись процесам руйнації.

Примітки

Походження назви

Щодо походження назви села “Брівки” існує три легенди.

Перша роповідає, що на місті села було два великі озера. Люди почали селитися навколо цих озер, і дивлячись звисока, неважко було помітити, що будинки були ніби брови над очима. І саме на честь цього незвичного явища поселення назвали Брівками.

Інша розповідає,що жив тут пан,який мав у своєму розпорядженні велику територію. І була в нього дочка з надзвичайно красивими бровами. Саме на честь краси брів своєї доньки він назвав одне із сіл Брівками.

Третя легенда розповідає, що в нашому селі за часів козаччини жив козак на ім'я Бровко. У селі він побудував красиву церкву і саме на честь засновника цієї споруди село було назване Брівками.

Історія

Мапа 1860 р.

Під час правління польського короля Сигізмунда III село було колонізоване польським дворянством. Воно було власністю князів Любомирських, а потім Рогожинських. Починаючи з 18 століття, селом, яке входило до Сквирського повіту, володів рід Сцібор-Рильських. Село мало власну церкву та вітряний млин.

З 1834 року селом, разом із сусідніми Ярешками (загалом — 412 чоловіч. душ), володів Діонизій-Каетан (Діонисій Антонів) Рильський — двоюрідний брат Теодора Рильського — прадіда Максима Рильського і онук відомого Шимона Рильського, що належав до гербу Остоя. Протягом трьох років згідно з вибором місцевого дворянства ДіонисійСцібор-Рильський був сквирським повітовим суддею. У 1870 населення становило 723 православних і 39 католиків.^[1]

До 1918 селом володів Оскар Сцібор-Рильський (OskarŚcibor-Rylski) разом з дружиною Марією з роду Раціборовських.

За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинуло 19 людей^[2].

 

 

Персоналії

ЗбігнєвСцібор-Рильський

• ЗбігнєвСцібор-Рильський (ZbigniewŚcibor-Rylski) (10 березня1917), генерал польської армії (капітан Армії Крайової під час Другої світової війни), учасник Варшавського повстання 1944 року. Разом із сестрами Калиною (*1910), Євою (*1912), Данутою (*1915) народився в родовому маєтку свого батька Оскара в Бровках (який володів також навколишніми селами - Ярешки, Шпичинці, Волиця). Незважаючи на революцію, стосунки з місцевим населенням були добрими, що дозволило родині рік проживати у власному маєтку, але вже 1918 року сім'я змушена була залишити Бровки і в 1920 році виїхала з України до Польщі. Оскар Сцібор-Рильський помер 1931 року.^[3]

• Шевченко Олесь Євгенович (22 лютого1940), народився в м.Сквира Київської обл. Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч, кавалер ордена "За мужність" 1 ступеня. У 1957 р. закінчив десятирічку у школі, що розміщувалася в маєтку Сцібор-Рильських. Надалі навчався й мешкав у Києві. Одружений з Лідією Шевченко (дів. - Сидоренко, с. Бровки, 16 липня 1946), яка по материнській лінії (Шостаківські) є прямим нащадком діда президента УНР Михайла Грушевського Федора Грушевського.

• З Бровками пов'язнані дитячі спогади Максима Рильського, який гостював у родичів по батьковій лінії, маєток яких знаходився в Бровках. Ці спогади знайшли відображення у перших віршах поета:

 

 

ДИТИНСТВО М.Т.Рильський На стільці я їду по Сахарі,Пелікана з палички стріляю,Поринаю в піну Ніагари, Океан на трісці пропливаю. Вчора був я лоцманом. СинілиІ ревіли темнокосі хвилі,А сьгодні я господар вілли, Де в саду блукають пави білі. Взавтра маю їхати в Пампаси, Де бізони бродять табунами, І складаю їстівні припаси: Сухарі, консерви, сир од лами. А Ясько готує томагавкиІ бурмоче, чистячигвинтовки, Що, мовляв, бізон - не для забавки, А Пампаси - не Криве й не Бровки. 1911-1918

Маєток Сцібор-Рильських (1914 р.) Інтер'єр маєтку Сцібор-Рильських (1914 р.) Марія й Оскар Сцібор-Рильські - останні поміщики

 

Марія Сцібор-Рильська (Раціборовська) (1914 р.)

Стара школа - в минулому маєток Сцібор-Рильських

 

 

Городківка. Карл у Клари…

Невеличке село на півдні Житомирщини де нині мешкає біля тисячі жителів, до 1936-го року звалася Хлаїмгородок. Не можу стверджувати напевне, але здається, що в історії поселення не залишило особливих слідів. Сюди, як і, певно, сто чи більше років тому, веде брукований шлях.

Але дорогу цю, важкувату для автомобіля, варто здолати. Бо шлях веде до костелу Святої Клари, який невтомний templar_ua справедливо називає найкращим на Житомирщині.

Храм, котрий і нині обслуговують католики-кармеліти споруджено коштом А.Жмигродського у 1913-му році. Хоч насправді той лише виконував останню волю місцевого шляхтича Євстахія Івановського.

 

 

Ревний католик, публіцист, мемуарист Івановський народився тут же, в Хлаїмгородку. Від родинної садиби до наших днів вціліло кількадесят метрів підмурівку і симпатична цегляна сторожка, вельми схожа на палац у сусідньому Червоному, про який я ще розкажу. (Це, до речі, її вікно ретельно заклеєно нотами “Інтернаціоналу”.)

Батько Євстахія був маршалком Житомирського повіту, мати Клара – донька депутата польського сейму. Юнак навчався у знаменитому Кременецькому ліцеї. Поступово все глибше він цікавиться історією, а в 1850-х роках вважається вже серйозним літератором.

Більшість часу Івановський проживає у рідному селі. Допомагає місцевим селянам, будучи католиком бере участь в облаштуванні православного приходу.

В одному з публіцистичних творів Іванківського описується польські заворушення в Бердичеві. Як свого часу Річ Посполита не надто прихильно ставилася до православних, Росія в ті роки гнобить католиків.

 

 

Обурені закриттям місцевого костелу кармелітів парафіяни намагалися перешкодити поліції. Певно те, що збудований за його волею костел Святої Клари є кармелітським стало своєрідною відповіддю владі від патріотично налаштованого історика.

Євстахій Івановський помер в 1903-му році. Біля храму, названого на честь його матері, стоїть меморіальний знак з іменами Євстахія та Клари. Могили їх не вціліли.

 

 

Казковий костел з баштою, контрфорсами, кованими дверима нагадує скоріше готичний замок.

Якби не костел – Городківка могла б зацікавити хіба поціновувачів усамітнення. На річці Гуйві, яка служила колись за кордон між Київщиною і Волинню, пустими вікнами дивиться на запруду не дуже старий млин.

 

 

Хіба що в’їзний знак натякає на щось особливе.

І не обманює.

 

 

 

Іванків

В цьому невеличкому житомирському селі зберігся чудовий (перероблений на церкву) костел Вознесіння Божої Матері фундації Павла і Гелени Борчиків.

На жаль, це мало не перший мій випадок, коли я не зумів виудити в інтернеті аніякої інформації. Тому доведеться “злизати” в Дмитра Антонюка, відомого також як templar_ua, довідку про цей храм.

Костел спорудили біля 1800-го року. В ньому повністю збереглися фрески роботи Йозефа Прехтля. Католицький художник-монах розписав чимало костелів, зокрема тринітарські монастирі в Луцьку й Браїлові. Більшість з його розписів, на відміну від костелу в Іванкові, загинули.

В усьому іншому Іванків – звичайне і малоцікаве село. Якщо не рахувати розташований тут обласний інтернат для колишніх ув’язнених. Можу лише уявити, наскільки таке сусідство до смаку іванківцям. Напевне, саме на мешканців інтернату пеняють через кількаразове пограбування храму.