Легенда в українській літературі

В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог». Тоді ж виник збірник оригінальних легенд — «Києво-Печерський патерик». Пізніше легендами стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту з набожним і повчальним наставленням, про святі місця, притчі про походження тварин та рослин. З таких творів упорядкували численні збірники, які перекладали різними мовами, їх сюжети передавали віршами, використовували у шкільних релігійних виставах (містеріях, міраклях, мораліте).В Україні відомі Патерики — Синайський, Скитський, Афонський, Єрусалимський та ін. Сюжети легенд мали численні відображення в іконописі, рицарських романах і повістях. На них виросла така перлина європейської класики, як «Божествена комедія» Данте Аліґ'єрі

Легенда у фольклорі

Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійні сюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.

Характерні ознаки легенди

Легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно- або малоепізодні. Композиційна і сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі легенди — розмаїті.

Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, анекдотах та інших жанрах фольклору. За їх мотивами побудовані «Енеїда» Івана Котляревського, ряд творів Тараса Шевченка (поема «Марія»), І. Франка (поема «Мойсей»), роман В. Шевчука «На полі смиренному».

Різновиди літописних оповідань у Повісті минулих літ

Повість врем'яних літ — літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті врем'яних літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість врем'яних літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

В літературі Київської Русі повістями називали або літописи («Повість минулих літ»), або житія святих («Повість про Акіра Премудрого»), або воїнські повісті («Історія Іудейської війни» Иосифа Флавія). Співвіднесеність повістевої форми з розповідями про діяння реальних та легендарних осіб, викладом хроніки історичних подій якнайкраще відповідає етимології самого слова

Одним із найдавніших літописів є "Повість минулих літ", складений близько 1113 року монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. У літописі подаються відомості про походження давньоруського народу й держави, діяльність князів, про боротьбу східних слов'ян із зовнішніми ворогами. У літописі наявні не лише лаконічні записи, а й народні перекази, легенди, історичні пісні. Особливо єдність історичної достовірності з поетичним вимислом простежується в літописному оповіданні про єдиноборство руського юнака з печеніжином, у переказі про бєлгородський кисіль.

Літописи мали такі різновиди: щорічна хроніка та власне літописні оповідання, що мають відповідну літературну обробку. Літопис - інтеграційний жанр, що поєднує в собі і легенду, і вояцьку повість, житіє святого, і розмаїті документи.

Літописи формально не належать до художньої літератури, це жанр історичній, науковий, тому що в літопис автори стратилися зафіксувати відомості про раніше записані історичні події або про ти битви, вчинки князів, напади ворогів, що в продовж власного життя бачили самі. Але в літописах є також і вставні оповідання, основані на давніх переказах, історичних піснях, легендах. Під час переписування літопис доповнювався, змінювався; переписувач відповідно до свого розуміння описуваних подій, надавав творові іншого спрямування, вносив мотиви та образи усної поетичної творчості народу. До того ж виклад у літописах часто образний, емоційний, присутнє також художнє відображення картин. Отже, літописи є не лише історичними, а й літературними творами.

Українська житійна традиція

Житія́ — життєписи людей, прилічених церквою до лику святих. Такі люди удостоювалися церковного шанування і поминання, складання Ж. було неодмінною умовою канонізації, тобто визнання святості.

Церковно-службовим призначенням Ж. обумовлювалася вимога суворого дотримання основних принципів жанру: герой Ж. мав був слугувати зразком подвижника во славу церкви, в усьому походити на інших святих. Традиційною була композиція Ж: розповідь про дитинство святого, що уникає ігор з дітьми, істово віруючого, потім розповідь про його життя з подвигами благочестя і чудесами, розповідь про кончину і про посмертні чудеса. Агіографи охоче запозичають з інших Ж. і сюжет, і окремі колізії. Однак героями Ж. були, як правило, реальні люди (за винятком Ж. перших християнських мучеників), і тому саме в Ж. яскравіше, ніж в інших жанрах давньої української літератури, відбилося і реальне життя. Особливо сильно ця риса Ж. виявлялася в обов'язковому для них розподілі чудес. Більшість житійних чудес являє собою протокольно-діловий запис про зцілення хворих і стражденних людей від мощів святого або по молитві до нього, про допомогу святого людям у критичних ситуаціях, але чимало серед них життєво яскравих гостросюжетних оповідань.

У житійних розповідях про подвижників-ченців знайшли відображення усні монастирські легенди, риси монастирського побуту, обставини взаємин монастиря зі світом, мирською владою, реальні історичні події. Ж. засновників монастирів відбивають часом досить драматичні зіткнення засновника монастиря з місцевим населенням. У ряді випадків за традиційними житійними колізіями ховаються живі людські почуття і взаємини. Досить характерний у цьому відношенні епізод Ж. Теодосія Печерського, присвяченого традиційному житійному положенню - відходові юнака, майбутнього святого, з дому до монастиря. Протидія матері Теодосія його богоугодному прагненню залишити світ і присвятити себе служінню Богові трактується автором як прояв воражої волі, як результат диявольських намовлянь, але описується ним ця ситуація як життєво яскрава, драматична картина материнських почуттів. Мати любить сина і повстає всупереч його бажанню піти в монастир, але вона людина сильного, непохитного характеру, і через любов до сина і прагнення наполягти на своєму ця любов перетворюється в жорстокість - не домігшись свого домовленостями і погрозами, вона піддає сина жорстоким катуванням.

По типу сюжетів Ж. можуть бути розділені на кілька груп. У Ж.-мартиріях розповідалося про смерті святих, потерпілих за прихильність християнству. Це могли бути перші християни, замучені і страчені римськими імператорами, християни, що постраждали в країнах і землях, де сповідалися інші релігії, що загинули від рук язичників. У Ж.-мартиріях майже неодмінним сюжетним мотивом був докладний опис катувань, яким піддають святого перед смертю, намагаючись змусити його відректися від християнських поглядів. Інша група Ж. оповідала про християн, що добровільно піддавали себе різного роду іспитам: багаті юнаки таємно залишали будинок і вели напівголодне життя жебраків, піддаючись приниженням і глузуванням, подвижники, залишивши міста, ішли в пустелі, жили там у повній самітності (пустельники), страждаючи від злиднів і проводячи всі дні в безперестанних молитвах. Особливим видом християнського подвижництва було стовпництво - святий жили довгі роки на вершині кам'яної вежі (стовпа), у монастирях подвижники могли "зачинятися" у келії, що її не залишали ні на годину аж до смерті.

Святими були проголошені і багато державних діячів - князі, царі, імператори, діячі церкви (засновники й ігумени монастирів, єпископи і митрополити, патріархи, відомі богослови-проповідники). Ж. були приурочені до визначеної дати - дня смерті святого, і під цим числом входили до Прологів, мінеї (збірники житій, розташованих у порядку місячного календаря), у збірники стійкого складу. Як правило, Ж. супроводжувалися присвяченими святому церковними службами, похвальними словами на його честь (а іноді словами на знаходження його мощів, перенесення мощів до нової церкви тощо). У давній українській книжності книжності відомі сотні Ж., при цьому перекладні (візантійські, рідше болгарське і сербські) Ж. мали поширення не менше (а в XI-XV ст. і значно більше), ніж оригінальні руські Ж., тому що рівною мірою шанувалися православні святі, незалежно від того, хто були вони по національності й у якій країні вони жили і подвизались.

З візантійських Ж. найбільше поширення дістали переклади Ж. Олексія, чоловіка Божого, Андрія Юродивого, Варвари, Георгія Переможця, Дмитра Солунського, Євстафія Плакіди, Єфимія Великого, Єфросинії Олександрійської, Катерини, Єпифанія Кіпрського, Іоанна Златоуста, Косьми і Даміана, Марії Єгипетської, Миколи Мирлікійського, Параскеви-П'ятниці, Сави Освяченого, Сімеона Стовпника, Федора Стратілата, Федора Тирона й інших святих.

Ж. руських святих створювалися протягом усіх віків функціонування книжної літератури - з XI по XVII ст. Ж. ці також можуть бути систематизовані по типу героїв Ж.: князівські Ж., Ж. церковних ієрархів, Ж. будівельників монастирів, Ж. подвижників у славу церкви і мучеників за віру, Ж. юродивих. Звичайно, ця класифікація досить умовна і не має чітких границь; багато князів, наприклад, виступають у Ж. як мученики за віру, творцями монастирів виступали різні люди та ін. Ж. можуть бути згруповані за географічним принципом - по місцю життя і подвигів святого і місцю виникнення Ж. (київські, новгородські і залісські). Переважно імена авторів Ж., як і взагалі писемних пам'яток Київської Русі, залишилися нам невідомі, але в ряді випадків ми довідуємося імена авторів Ж з тексту самих творів, на основі непрямих даних. Найбільш прославлені серед авторів руських Ж. - Нестор (XI - поч. XII ст.), Єпифаній Премудрий (2-я пол. XIV - 1-я чв. XV ст.), Пахомій Логофет (XV ст.).

Перерахуємо деякі руські Ж., групуючи їх за характером героїв Ж.

Ж. подвижників у славу церкви і творців монастирів: Авраамія Ростовського, Авраамія Смоленського, Олександра Ошевенського, Олександра Свирського, Антонія Сийського, Варлаама Хутинського, Дмитра Прилуцького, Діонісія Глушицького, Зосима і Саватія Соловецьких, Іоанна Новгородського, Кирила Бєлозерського, Леонтія Ростовського, Павла Обнорського, Пафнутія Боровського, Сергія Радонежського, Стефана Пермського, Тихона Задонського, Інокентія Іркутського, Йоасафа Горленка.

Ж. ієрархів руської церкви - митрополитів: Олексія, Іони, Кипріана, Петра, Филиппа.

Ж. юродивих: Василя Блаженного, Іоанна Устюжського, Ісидора Ростовського, Михайла Клопського, Прокопія Устюжського.

З князівських Ж. найбільш відомі: Ж. Олександра Невського, Бориса і Гліба, князя Володимира Святого, Всеволода-Гаврила Псковського, Дмитра Донського, Довмонта-Тимофія, Михайла Олександровича Тверського, Михайла Всеволодовича Чернігівського, Михайла Ярославича Тверського, Феодора, князя смоленського і ярославського.

Жіночих Ж. у руській агіографії мало: Ганни Кашинської, Єфросинії Полоцької, Єфросинії Суздальської, Іуліянії В'яземської, Іуліянії Осор’їной, княгині Ольги.

Легендарно-казкові мотиви, місцеві перекази іноді настільки сильно впливають на авторів Ж., що до Ж. створені ними твори можуть бути віднесені тільки тому, що герої їхній визнані церквою святими й у заголовку їхній може фігурувати термін "житіє", а за літературним характером це яскраво виражені сюжетно-оповідальні твори. Це "Повість про Петра і Февронію Муромських" Єрмолая-Еразма.

"Повість про Петра, царевича Ординського", "Повість про Меркурія Смоленського". У XVII ст. на новгородській Півночі виникають Ж., цілком засновані на місцевих легендах про чудеса, що відбуваються від останків людей, життєвий шлях яких з подвигами во славу церкви не зв'язаний, але незвичайний - вони страждальці в житті. Артемій Веркольський - хлопчик, що загинув від грози під час роботи в полі, Іоанн і Логгін Яренські - помори або ченці, що загинули в морі і знайдені жителями Яренги на льоду, Варлаам Керетський - священик села Кереть, що убив дружину та наклав сам на себе за це тяжкі випробування і прощений Богом. Усі ці Ж. примітні чудесами, у яких барвисто відбите життя селян новгородської Півночі. Багато які чудеса зв'язані з випадками загибелі поморів на Білому морі.