Суспільно-політичні уявлення Стародавнього світу

 

Складність і мінливість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного концептуального доробку наших пращурів неможливе глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного розвитку.

Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи - у IV-III тис. до н. є., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення, а мислителі стали замислюватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5- 3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Шан Яна, Платона, Аристотеля, Цицерона та інших мислителі, перетворилися на політичну науку. З часом з'являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Слід зазначить, що особливість політичних течій Стародавнього сходу полягала у тому, що вони: обґрунтували божественне походження влади; ототожнювали державну владу зі владою царя або імператора; визнавали божественне втручання в управління державного і визначення людської долі; проголошували верховенство етичних принципів над політичним; мали прикладний характер, тобто торкалися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.

У Давньому Єгипті творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам - Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим». Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої - боги і фараони, підніжжя - народ. Між ними - жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо. Духовні вчення народів, що населяли Індостан з середини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пізніше - у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведійського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунтовує панування космічного абсолюту - Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вважати першоелементами теорії державного управління. Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставивши в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства. Небо і в китайців «контролює» всі події в піднебессі, надає «небесний мандат» земному правителю або відкликає його і передає більш гідному. Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. є. Найпомітніший серед мислителів - великий мораліст Конфуцій, вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього — турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Конфуцій розглядав державу як велику сім’ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації.

Правитель повинен мати шляхетне походження, із зброєю в руках захищати достаток народу. У свою чергу, народ повинен проявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази. Квінтесенція політичної філософії Конфуція містилась в тезах: “керувати народом за допомогою доброчесності й вносити порядок у народ за допомогою правил поведінки”. Ефективне політичне адміністрування повинно базуватися на таких принципах, як етичні нормативи внутрікланового патерналізму, ненасильницькі принципи доброчесності, серед яких ключові позиції займає людяність. Головний акцент при вивченні давньокитайської конфуціанської теорії ставиться на характеристику етичних норм внутрішнього кланового патерналізму. Політична думка ще не виділилась в самостійну галузь знання, відображалась в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх представників. Державне правління, за легістами, могло ґрунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з легістами, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Головні риси закону:верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) - матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Даосизм - його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Дао де цзінь» (III ст. до н. є.). Згідно з ученням, Дао - найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина - природна частина Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання - це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість - затворництво, відмова від усього штучного. Головними методами державного управління принцип у-вей (не діяння) не діяння краще ніж діяльність без меж, «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації, найкращій правитель той, про якого народ нічого не знає.

 

Політична думка античності

 

Слід зазначити, що античний період (від 5ст. до н.е. до 5 ст. н.е.), що охоплює політико-філософську думку стародавніх Греції та Риму, характеризується тим, що має місце поступове звільнення політичних поглядів – міфологічної форми, відокремленість їх як відносно самостійної частини філософії; аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої ідеальної форми управління.

Платон пояснював генезис держави як природне призначення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава за Платоном, має служити високому ідеалові – наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концепції держави: ідеальну; реальну.

Основними ознаками ідеальної держави є загальність і постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави. В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з них повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належать правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби, всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування. Їхня чеснота – поміркованість. Два перші стани повинні жити за комуністичними принципами – без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання.

Аналізуючи проблеми державного життя,громадянських обов'язків, справедливості, права, Сократ створив світську концепцію «об'єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права». Справедливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо - це одна з чеснот, а будь-яка чеснота - це знання, це морально-прекрасне. Добро і зло в політичній діяльності - наслідки наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те й справедливо». Божественне, природне право і позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони - понад усе. Державу й громадян пов'язують договірні стосунки. Політична свобода - це панування справедливих законів. Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Критій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо. Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм державного правління: 1) істинне правління; 2) законна монархія (царська влада); 3) незаконна монархія (тиранія); 4) законна влада небагатьох (аристократія); 5) незаконна влада небагатьох (олігархія); 6) законна демократія (на основі законів); 7) незаконна демократія (за відсутності законів); 8) тімократія (ненависний Платону тип владування). Демократія — лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію — «панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників». Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався в чужі справи («кожному - своє»). Політика - «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті правити людьми. Політичне мистецтво - це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про закони — найважливіша наука вдосконалення людини.

Отже, ідеальна форма державного правління, за Платоном, існувала в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці «Закони» проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закон – володар над правителями.

Згідно з концепцією Платона, ідеальна держава базується на наступному: 1) спокій у державі забезпечується стабільністю її державних органів; 2) згідно з розпорядком праці кожний займається своєю працею; 3) суспільним життям керують найосвіченіші люди, а саме, філософи; 4) чітко визначена ієрархія станів: трьом основним станам відповідають три складники душі: філософам – мудрість; воїнам – мужність; ремісникам – планування над самим собою.

До першого стану належали філософи, чеснотою яких була мудрість до другого стану – воїни, які дбають про цілісність держави, чеснотою яких є хоробрість; до третього стану належали ремісники, купці, хлібороби,

На відміну від Платона, Аристотель зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства.

Аристотель, розглядав людину як об'єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один — монархія або тиранія; декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або демократія. Форми держави він класифікував за двома критеріями: 1). Пильністю правителів; 2). Метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам).

Відповідно до цих критеріїв Аристотель виділив правильні і неправильні форми держави. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси (тиранію; олігархію; демократію). Ідеальна форма - політія - своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів.

Аристотель відкидав ідею Платона про усуспільнене майно, з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму.

Слід зазначити що представники Стародавнього Риму, зокрема, Марк Тулій Цицерон (106 - 43 р. до н. е.) заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а й передусім як узгодженого правом їхнього спілкування, загального правопорядку. Він обґрунтував республіканський принцип побудови держави. Основна мета державної влади – безпека громадян, подолання у них страху однин перед одним.

Цицерон виступив за змішану форму держави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (перед усім це влада консулів), аристократична – в повноваженнях сенату, демократична – в повноваженнях зборів.

Управління державою яка, на думку Цицерона, є поєднанням науки і мистецтва, вимагає знань, чесності і практичних навичок.

Мудрий державний діяч повинен передбачити у політичних подіях, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в період небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок.

Вищий закон – це благо народу, “спільна справа”. Головний обов’язок кожного громадянина – це підкорення законам. “Хай загине світ, але буде дотриманий закон” – основна підвалина існування Давнього Риму.

Влада в державі розподіляється в залежності від кількості осіб – суб’єктів влади: 1.монархія (царська влада); 2. аристократія (влада оптиматів); 3. демократія (влада більшості), при чому наполягав, що у природі існує кругообіг цих форм. У своїх практиках “Про державу”, “Про закони”, “Про межі добра і зла”, “Про обов’язки” він суттєво розвиває вчення про “правове спілкування, яке виростає згідно божественною настановою природним шляхом із сім’ї, природодержавної потреби жити разом, що переслідує мету загального блага вільних громадян, захисту їх приватної власності. Громадянське суспільство поєднує у собі такі найважливіші сфери суспільства, як сім’я, релігія, освіта, культура. Цицерон розробив такі концепції, як “істинного правителя”; “ідеального громадянина”; “істинного права”; “істинних законів”.

Стабільність “змішаної держави” гарантується шляхом послідовного впроводження рівномірного запровадження прав, обов’язків і повноважень.