Роль вихователя у формуванні позитивного ставлення дітей до природи

 

У процесі з’ясування ставлення дитини до довкілля важливе значення має моральне та інтелектуальне спрямування різних видів її діяльності, яким притаманна активність розумових дій та емоційність пізнання.

Прояви позитивних емоцій щодо об’єктів і явищ природи – не абстрактне почуття, а свідоме бажання дитини пізнати й захистити навколишній світ. З огляду на це вихователь, плануючи і здійснюючи природознавчу та природоохоронну роботу з дошкільнятами, має орієнтуватися не стільки в тому, що вони вже засвоїли, скільки у можливостях їхньої пізнавальної діяльності у подальшому.

Діти часто переймають від дорослих «на віру» зразки поведінки на лоні природи і стихійно вводять їх у свій власний світоглядний потенціал. Тож більшість із того, що вони висловлюють, аргументують, поціновують, ще не є результатом власних роздумів та спостережень, хоча в дітей уже склалися певні стосунки з природою через пізнання елементарних причинно-наслідкових залежностей.

Значні якісні зміни у формуванні елементів майбутніх переконань стануться за умови спеціального навчання, коли знання про світ стають більш повними, систематичними й узагальненими. Основою екологічного виховання дошкільнят мають стати формування емоційної сфери і розвиток естетичного почуття й любові до довкілля.

Дитина повинна бачити себе позитивним героєм і другом природи. Дорослі мають навчити дітей визнавати право на існування кожного компонента природи поза особистими симпатіями та антипатіями й самі мають так поводитись у природному довкіллі. Однак буває, що у свідомості дитини можуть існувати два паралельних ставлення до одного і того ж поняття, які по-різному виявляються у відповідях на запитання, у діях під орудою вихователя та у поведінці поза заняттями й поза дитсадком. Так, наприклад, вихователі навчають дітей оберігати перші весняні квіти, занесені до Червоної книги, але після відвідин лісу з батьками діти повертаються додому з букетами. Подібні суперечності негативно позначаються на почуттях і поведінці дитини, гальмують процес формування екологічної свідомості. Ось чому єдність педагогічних впливів з боку дошкільного закладу і сім’ї є необхідною передумовою високої результативності виховання.

Вихователеві не раз доводиться переконуватись у тому, що життєвий практичний досвід дітей переважає своєю дієвістю спеціально організовану в дитячому садку освітньо-виховну роботу. Адже в сімейному вихованні рушійною силою є емоції, глибокі почуття любові до батьків, і тому зразки їхньої поведінки є для дитини еталонами й не підлягають критичному осмисленню.

Отже, педагог має постійно закріплювати й розвивати у дітей розуміння сутності кожного поняття, поглиблювати його новими, більш яскравими переживаннями, що посилює інтерес дитини до їх пізнання, розвиває допитливість та позитивне емоційно-вольове ставлення до довкілля.

Вихователь повинен створювати такі проблемні ситуації, які б постійно вимагали від дитини не лише використання знань, а й прояву ставлень до об’єктів і явищ природи, що сприяє закріпленню вже сформованих уявлень і навичок пізнавальної та природоохоронної діяльності.

У дошкільному віці формування стосунків дитини з природою, як уже зазначалось, лише починається. Деякі уявлення, які лежать в основі почуттів, поглиблюються й конкретизуються в час шкільного навчання. Інші, розвиваючись і вдосконалюючись, переходять одне в одне, взаємодоповнюються і взаємозбагачуються разом із досвідом дитини. Проте саме в дошкільному віці закладається підґрунтя для їхнього усвідомлення, формуються уявлення про істотні ознаки явищ природи. Тож вихователь має цілеспрямовано повертатися до попередньо сформованих уявлень з метою їхнього закріплення, поглиблювати і розширювати зміст уявлень дитини.

Н.О.Ветлугіна вважає однією з умов позитивного емоційного ставлення дітей до природи сприятливі взаємовідносини дітей у колективі. Вона розповідає про педагогічні дослідження, які показали, що дитячий колектив (6-7 років) засуджує дітей нещирих, байдужих, які показують лише штучну зацікавленість об’єктом природи, намагаючись при цьому сподобатися вихователю своєю «емоційністю».

Н.О.Ветлугіна зазначає, що дитячий колектив здатний радісно оцінювати успіхи однолітків, їхні таланти, емоційні позитивні прояви, якщо поведінка дитини при цьому невимушена і не претендує на досягнення особливої ролі улюбленця. Дорослий відіграє важливу роль у житті дитини, особливо коли дитина ще мала. Лише за умови володіння педагогом професійною майстерністю, якщо він уміє зацікавити й організувати дітей власним прикладом, коли його вчинки, увесь його стиль життя не йдуть у розріз із його переконаннями, тільки тоді він зможе здійснити позитивний вплив на особистість дитини, на її світогляд у цілому.

Необхідно також зважати на те, що без достатнього нагромадження фактологічного матеріалу дитячі емоції й почуття можуть лишатися поверховими. На цю проблему та її вирішення звертає увагу доктор педагогічних наук Прикарпатського університету ім.В.Стефаника Н.В.Лисенко в своїй статті «Від почуттів - до дії». Науковець зазначає, що у процесі навчання важливо знайти правильне співвідношення між фактами, що подаються дошкільнятам, їхнім узагальненнями у процесі сприймання та ще й надати цьому процесові відносної завершеності. Автор зауважує, що одна група уявлень усвідомлюється і засвоюється дітьми вже на початковому етапі їх формування. При цьому позитивне емоційно-вольове ставлення рухає процес пізнання далі, а завдяки спостереженням, зіставлянням, пошуковій діяльності не лише знання засвоюються на якісно вищому рівні, а й почуття стають усвідомленішими й стійкішими. Друга група уявлень для їх поглиблення потребує більшої конкретизації.

Тому організовуючи спостереження дошкільнят за явищами живої і неживої природи, вихователь має враховувати такі моменти:

1. Природні явища постійно розвиваються і змінюються (ще вчора, наприклад, діти милувалися рожевими тюльпанами в квітнику, а сьогодні квіти відцвіли, потемніли і вже не викликають естетичних почуттів).

2. Природні явища взаємопов’язані і взаємозумовлені.

3. Їхній розвиток відбувається внаслідок ряду кількісних і якісних змін.

4. Кожне явище, набуваючи розвитку, не втрачає своєї сутності (наприклад, дерево восени, скинувши свої красиві листочки, не вмерло, не втратило для нас своєї цінності, воно просто приготувалося для довгого зимового сну).

5. У кожному явищі треба визначити його основний напрямок.

6. У процесі пізнання явищ природи через емоційне сприйняття вдосконалюється особистість дитини.

Н.Лисенко, визначаючи умови позитивного емоційного ставлення дошкільників до природного довкілля, зазначає, що на результати цілеспрямованих педагогічних заходів впливають:

- рівень розвитку пізнавальних інтересів дітей,

- співвідношення особистісних потреб кожної дитини у збагаченні знаннями, вміннями і навичками з потребами всіх вихованців групи,

- необхідність організовувати спілкування дітей з об’єктами природи у натуральному, а не штучно створеному середовищі,

- подання конкретних знань поряд із конкретними прикладами їх застосування, що дає змогу дітям глибше увійти в їхню сутність.

У статті «Як навчити дітей милуватися природою» (автор - кандидат педагогічних наук, доцент Вінницького педінституту Г.С.Тарасенко) на іншому рівні формулюються умови виховання позитивного емоційного ставлення дошкільників до природи, зокрема:

1) Процес емоційно-естетичного сприйняття залежить від культури сенсорної. Тому потрібно вчасно турбуватися про активізацію чуттєвих аналізаторів дитини, забезпечувати належну гостроту кольорового зору, слуху, тонку диференціацію запахів, тактильних та смакових відчуттів.

2) Дитина відчуває природу в русі. Отже, потрібно забезпечити необхідний діапазон видів діяльності та достатній рівень рухливості дошкільників у природі (музичні та пластичні імпровізації «Уяви: ти – соняшник», «Таночок осіннього листя», словотворчість, робота з природним матеріалом), а також цікаві форми емоційно-естетичного пізнання навколишнього світу (ігри, змагання, конкурси, трудові справи та інше).

3) Налагоджуючи безпосередній контакт із природою, необхідно підносити сприймання на належний емоційно-образний рівень та організовувати оцінну діяльність дітей. Умовою для цього є експресивність слова вихователя, виразність пантомімічних реакцій, а також вдалий добір та доречне застосування художніх активізаторів: пейзажної лірики, загадок, казок, пісень тощо.

Узагальнюючи погляди Н.Ветлугіної, Н.Лисенко, Г.Тарасенко, ми визначаємо умови виховання позитивного ставлення дітей до природного довкілля за такими пунктами:

1. Професійна майстерність вихователя, його організаторські здібності, власний приклад і ставлення до природи.

2. Організація пошуково-дослідницької діяльності дітей безпосередньо в природі.

3. Спільна і взаємодоповнююча робота вихователів і батьків.

4. Щирі й дружні стосунки в дитячому колективі.

5. Наявність базових знань у сфері природознавства і природоохоронної діяльності, постійне їх поповнення, узагальнення і систематизація.

6. Вдалий вибір та доречне застосування творів усної народної творчості, лірики, творів образотворчого мистецтва, музики.

7. Естетично оформлені приміщення дитячого садочка, прибрана і безпечна для здоров’я дітей прилегла територія.

8. Урахування індивідуальних особливостей дітей, визнання їх власної гідності, переважно позитивна оцінка і використання гумору для створення емоційного комфорту дитини.

У свідомості особистості людини має відбутися перехід від культури корисності до культури гідності у взаємодії з природою і всіх її компонентів. Дуже важлива в цьому плані роль вихователя і батьків, які починають формувати екологічний світогляд дитини.

К.Ушинський зазначав, що ніякі устрої і програми, якими б гарними вони не були, ніколи не замінять «живого джерела впливу» самого педагога. Перед дорослим стоїть важливе завдання створити для дитини атмосферу емоційної захопленості, насиченої свідомою спрямованістю до праці.

Оточуюча природа приваблює дитину, впливає на її емоційну сферу, спонукає до роздумів, пошуків відповідей на численні запитання. І дуже важливо, щоб у цей період педагог знаходився поруч з дитиною. Роль вихователя полягає в тому, щоб навчити малюка розуміти мову довкілля, відчувати себе його часточкою, ставитися до природного оточення з любов'ю і бережливістю.

Ведучи дитину по дорозі життя, педагог повинен ураховувати неповторність і короткочасність сензетивних періодів. Якщо він не навчить, не виховає, не розвине сенсорну культуру, мовлення, мислення, допитливість, спостережливість, чуття краси і любові, ніхто й ніколи не зможе відшкодувати для особистості ці втрати.

Неоціненна роль вихователя у формуванні перших естетичних почуттів, реалістичних уявлень про природне довкілля, перших природоохоронних вчинків і навичок. Бо все перше сприймається психікою дитини, немов лягаючи на чистий білий аркуш і стаючи основою для формування її подальшого життєвого досвіду й світогляду. І якщо перші уявлення дитини будуть позначені педагогічною помилкою, подальше засвоєння дитиною знань, умінь і навичок буде викривленим, неповноцінним чи носити недорозвинутий характер. А, як відомо, перевчати набагато важче, ніж вчити.

Роль вихователя в тому, щоб показати природу як могутній пізнавальний чинник, як невичерпне джерело активних вражень, радісних переживань і глибоких почуттів. Без цього неможливий гармонійний розвиток особистості. Вчити помічати прекрасне довкола, знаходити в природі те, що змальовується в поетичному творі, відповідає певному музичному настрою або сюжету картини художника, - надзвичайно важливе завдання для вихователя. Справжню ціну вихователю складає його вміння поєднувати, синтезувати всі види діяльності, усі засоби художнього впливу таким чином, щоб навчання для дитини стало для неї задоволенням, а праця переросла в потребу охороняти, примножувати природні багатства.