Прочитайте та законспектуйте положення, що стосуються тенденцій економічного, політичного та соціокультурного розвитку країни в повоєнний період.

Відбудова економіки в СРСР почалася зі складання ІУ п’ятирічного плану (1946-1950 рр.). Менш, ніж за 5 років суспільство зобов’язане було відновити довоєнний рівень економічного розвитку й перевищити його. План ІV-ї п’ятирічки передбачав підвищення продуктивності праці на 30%, щоб «догнати й перегнати Захід». Цифра, безумовно, була просто фантастичною. Результати п’ятирічки були такими ж неоднозначними, як і результати усіх попередніх. Важка промисловість, що поглинула 85% капіталовкладень, продемонструвала дива. У 1950 р. промислове виробництво в УРСР перевищувало рівень 1940 р. на 15%. На Західній Україні, де важкої промисловості практично не існувало, темпи були вражаючими: до 1950 р. промислове виробництво зросло на 230%. У 1950 р. Україна знову стала одною з провідних індустріальних країн Європи, будучи у цей час вже здатною конкурувати з Великобританією, Францією та Західною Німеччиною. Однак частка українського виробництва у загальносоюзному впала – нові центри за Уралом розвивалися ще швидше. Життєвий рівень людей залишався низьким. Легка промисловість на 1950 р. ледь досягла 80% довоєнного рівня. Купівельна спроможність людей ще й впала унаслідок грошової реформи 1947 р., що девальвувала карбованець і «з’їла» особисті заощадження. Хронічні хвороби радянського режиму вразили саме сільське господарство, яке під час війни зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість, а у 1946 р. ще й сталася посуха у східних регіонах України. Результатом був голод 1946-1947 рр., який увійшов в історію під назвою «невідомий», бо про нього інформація просто була відстерилізована. Проте звернемо увагу й на те, що саме у 1946 р. М.Хрущов розпочав втілювати у життя гучний проект «агроміст», при чому найперше що було зроблене, так це ліквідовано у селян присадибні господарства. Ось, вочевидь, – чи не найголовніша причина голоду, як також і його «невідомості». Щоправда, в Західній Україні в 1946 р. був нечуваний раніше врожай хліба і, за умови перерозподілу, можна було б уникнути голоду, але цього не сталося, й це вже було, можна твердити, рішення Сталіна: вже все було «розписане», бо режим Й.Броз Тіто в СФРЮ конче потребував хліба саме в цей рік, що перебувало вже у сфері міжнародної політики СРСР. Зерно в селян забрали, але голодуючі українці його не побачили. М.Хрущов злякався, почав вимагати допомоги від Москви й добився її таки. Після цього його забрали з УРСР до ЦК.

Політичний режим. Під час війни близько 98% українських комуністів знаходилися в евакуації (якщо в 1940 р. членів КП(б) У було 600 тис. чол., то лише 15 тис. з них перебували в Україні під час війни). Уряд УРСР знаходився в Уфі (Башкирія). Великий тягар відповідальності і за втрату України у війні, і за її величезні втрати, безумовно, ліг і на українських комуністів. Це відбилося перш за усе на їхній чисельності – у 1945 р. членів КП(б)У було 200 тис. чол.(разом з фронтовиками). Але відбудова партії й радянського режиму пройшла в УРСР доволі легко. Ті, хто перебували в країні під час війни (партизани, підпільники і їхнє партійне керівництво) склали міцний кістяк (майбутній радянський «партизанський клан», який пізніше виводив у керівництво СРСР багатьох осіб, включаючи Хрущова, Брежнєва, Щербицького та ін.) і згуртували партійну масу. І все ж головним завданням цього часу для КП(б)У було зростання її чисельності. З 1945 по 1950 р. кількість комуністів України збільшувалася у середньому на 100 тис. осіб на рік, й склала більше 700 тис. чол. Важливою особливістю КП(б)У повоєнного часу була зміна етнічного складу партії. У 1920 р. українці у ній складали 19%, а наприкінці 50-х рр. – вже більше 60%. Але більшість у керівних органах, як і раніше (на 1940-й рік), складали росіяни (чистки 30-х рр. лише прибрали звідти євреїв), але решту почали вже складати саме українці, а не євреї. Ще одною особливістю КП(б)У повоєнного часу була схильність приймати до своїх лав інтелігенцію. У 50-ті рр. кожен 5-й лікар і кожен 3-й інженер був членом партії у порівнянні з кожним 35-м робітником і 45-м колгоспником. КП(б)У у післявоєнний час ставала усе більш глибоко вкоріненим «істеблішментом». А оскільки у її керівництві більшість складали росіяни з їх мовою, то долю української мови в такому суспільстві вже можна було спрогнозувати.

Особливим дійством радянського режиму в післявоєнний період було те, що отримало в літературі назву «Поглинення Західної України». Воно включало в себе 3 головні блоки: 1) боротьба з УПА, 2) знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ), 3) колективізація. Ці блоки були між собою пов’язані. І слід одразу зазначити, що режим почав свої дії, перш за усе, з розв’язання у своєму стилі саме церковного питання. Це проявляє велику увагу Кремля до такого явища, як свідомість людей, а тому режим цією дією ліквідовував не тільки свого серйозного конкурента у цій сфері, а й вирішував ряд важливих геополітичних питань. Процес злиття у рамках УРСР двох століттями розділених гілок українського народу був не тільки важливим аспектом післявоєнного періоду в історії радянського суспільства в цілому, але й подією епохального значення в історії України. Але проблема була дуже складною, бо в Західній Україні режим мав справу з вороже наставленим до нього суспільством. УГКЦ, ця головна західноукраїнська інституція, абсолютно не стикувалася з радянською системою, селяни – тобто більшість населення регіону, жахалися перспективи колективізації, молодь, величезна маса якої була вихована в дусі українського націоналізму, ненавиділа СРСР. В принципі, у тому не було нічого дивного: західні українці, які були дуже релігійними, сприймали режим СРСР перш за усе як режим войовничого безбожництва, що одразу ж було цим режимом відчуте просто на ментальному рівні.

Ліквідація УГКЦ. Наступ на західноукраїнське суспільство розпочався з ліквідації УГКЦ, оскільки вона була міцним ланцюгом між Західною Україною і Європою і діяла як церква національна. Хоча до смерті митрополита Андрея Шептицького (1.ХІ.1944) кампанію почати режим не ризикнув. Він дозволив західним українцям гідно поховати свого духовного пастиря, М.Хрущов від Уряду УРСР навіть пролив на його могилі фальшиву сльозу і поклав вінок «від товариша Сталіна». Але після цього в пресі з’явилися статті, в яких УГКЦ звинувачувалося в колабораціонізмі з Німеччиною і підтримці українського підпілля. Особливо в’їдливі памфлети писав поет-комуніст Я.Галан. За газетною кампанією почалися арешти й заслання до Сибіру за сфабрикованими звинуваченнями всієї ієрархії УГКЦ, включно з новим митрополитом Йосипом Сліпим. В умовах політичного терору група священиків на чолі з священиком Г.Котельником, згідно з директивами партійних органів і РПЦ (яка взагалі не мала права розпоряджатися справами церкви, що підлягала юрисдикції Ватикану), 8-10 березня 1946 р. провела у Львові, поправши навіть видимість якоїсь церковної канонічності, «Собор УГКЦ», який скасував унію з Римом і об’явив про «возз’єднання» з РПЦ. Пізніше аналогічна процедура, яку супроводжувала несподівана смерть при «загадкових обставинах» єпископа Теодора Ромжи, була проведена з УГКЦ у Закарпатті. Духовенство й вірні, які протестували проти такого відверто неканонічного акту, проведеного під поліцейським тиском, були піддані репресіям. Але не слід вважати, що режиму вдалося вбити УГКЦ. Вона пішла у «катакомби» (нелегальне становище церкви).

Знищення українського повстанського руху. Введенню компартійного політичного режиму в Західній Україні чинила активний спротив УПА і українське підпілля – ОУН. Після війни УПА виросла настільки, що в ній було більше бійців, ніж вона могла озброїти. Політика УПА полягала у тому, щоб, по-перше, чекати розвитку подій у Європі й початку війни між союзниками по антигітлерівській коаліції, і, по-друге, заважати вкоріненню радянської влади в Західній Україні. Головною тактикою УПА була партизанська війна, яка суттєво відрізняється від бойової тактики регулярних армій. Вона включала такі форми боротьби: 1) засідка; 2) напад; 3) терористичний акт (здійснювався по відношенню до окремого представника влади, який був винний у злочинах проти українського народу, що їх чинив режим); 4) саботаж (підрив мостів, комунікацій і т.п.); 5) рейд (зв’язаний був з найбільшими труднощами й ризиком, вимагав дуже серйозної підготовки); 6) прорив з оточення (був питанням життя й смерті партизан. Йому приділялася особлива увага, тому УПА володіла вельми відточеною технікою прориву); 7) конспірація (повстанцям доводилося зимувати у криївках, які ретельно замасковувалися, тому техніка будівництва бункерів в УПА розвинулась у важливу галузь військового мистецтва. За помилки ціною було життя). Після 9 травня 1945 р. комуністичний режим розгорнув систематичні й широкі заходи по знищенню УПА. Спочатку проти неї було вирішено використати сили Червоної армії. Але вона виявилася небоєздатною проти УПА (регулярна армія не може воювати проти партизанської армії, вона для цього непристосована. Тим більш вона не може брати участь у облавах мирного населення, знущаннях над ним і т. ін.). Повстанці швидко розагітували солдат. Вони зверталися до почуттів червоноармійців, доводили їм, що їхня перемога, яка була здобута ціною життя мільйонів простих солдат, не дала нічого народам СРСР, трудящим масам, окремій простій людині, а навпаки, принесла ще більший гніт з боку партноменклатурних вельмож. І багато людей, дійсно, замислювалися над тим, за що вони боролися, вмирали, що змінилося в їхньому стані. Відповіді на ці питання намагалися дати повстанці в своїх листівках. Політруки, що обробляли червоноармійців до їх приходу в регіон діяльності УПА, змальовували українських повстанців у самих темних фарбах: і «бандити» вони, і «гітлерівські запроданці», і «вороги українського народу», «вбивці жінок і дітей!» і т.п., говорили, що повстанці розстрілювали всіх полонених червоноармійців під час німецької окупації, стріляли із засідок і т.п. Повстанці спростовували й ці звинувачення у своїх листівках, пояснюючи зміст ідеології УПА. Червоноармійці, які спочатку дивилися з недовірою і пересторогою на дії повстанців, скоро почали розуміти їхню логіку й їх ставлення до них почало змінюватися. Вже через декілька днів свого перебування у регіоні дій УПА вони почали висловлюватися, що повстанці не стріляють у солдат, а борються з енкаведистами і «тиловими крисами», яких самі солдати ненавиділи не менше. Червоноармійці, які було потрапили в полон, поверталися і розповідали, що «бандери» їх нагодували й відпустили зі зброєю й своєю пропагандивною літературою. І тоді прості солдати, саме ті, ім’ям яких і досі клянуться ті, хто знищив УПА, вирішили, що з повстанцями вони воювати не будуть. І підкреслимо, що це своє рішення вони виконали. Цілі частини ЧА відмовлялися воювати проти УПА. Випадки, коли частини ЧА залишали при відході з села зброю і боєприпаси, були звичайним явищем. Мали місце й антирежимні виступи солдат, збройні сутички з енкаведистами, а були й випадки безпосередньої допомоги повстанцям. Є дані, що деякі червоноармійці просилися в УПА, але вона їх прийняти не могла, оскільки переходила до нових, підпільних, форм боротьби, тому повинна була мати справу тільки з перевіреними людьми. Щоб знищити симпатії до УПА серед солдат, політруки почали розпалювати серед них почуття російського шовінізму. Але фронтовиків важко було пройняти фальшивими гаслами, тим більш, що для них війна була закінчена й вони не мали бажання марно, заради примх і кар’єр політруків ризикувати головою, тому зберігали відносно УПА насторожений, але нейтралітет. А коли солдат примушували брати участь у облавах, вони своїм здоровим, гучним реготом, перекликаннями в лісі та безладною стріляниною «у небо» більше завдавали шкоди облаві, ніж допомагали.

Кремль встав перед серйозною проблемою: що робити вже не з УПА, а з Червоною армією? Її треба було якнайшвидше виводити з регіону дій УПА, допоки вона остаточно не розклалася. І тоді дивізії, укомплектовані головним чином українським особовим складом, були кинуті на Далекий Схід, де війна з Японією поставила перед ними нові завдання військового характеру. До кінця 1945 р. фронтові дивізії ЧА залишили Західну Україну, а на їх місце прибули з Сибіру й Центральної Росії свіжі дивізії ВВ НКВД. Демобілізованих з ЧА українців режим намагався використати для місцевих винищувальних батальйонів («стрибків»), що створювалися спеціально для дій проти УПА, але й з цього нічого не вийшло. Усі спроби розколоти українців і викликати в Україні громадянську війну не мали успіху. Щоб налякати населення і відірвати його від УПА, НКВС використовував ряд жорстоких тактичних методів. Кожна сім’я повстанця заарештовувалася і вивозилася в Сибір, її майно конфісковувалося. Масово виселялися люди й просто з районів розташування УПА. Звірства чекістів були вражаючими. Ось що, наприклад, почув у розмові з одним чекістом, слухачем Вищої партшколи, й записав з його слів у своєму Щоденнику (так досі повністю й не виданому) у 1945 р. Олександр Довженко: «Одного націоналіста я повесил вниз головой и жарил на медленном огне, вырезал из него куски мяса, а он, гадюка, так и умер с криком «Славься, Украина». Сколько я их перемучал…». Садизм НКВД-МДБ не знав меж. Було відновлено середньовічну практику публічних катувань і страт. На площу зганяли місцевих жителів, приводили полонених важкопоранених бійців УПА (бо ті, що мали сили, відстрілювалися до останнього патрона, а останньою кулею стрілялися – таким був вимушено жорстокий закон в УПА: живим не здаватися). На очах у людей влаштовувалися варварські катування цих бійців. Були випадки, коли люди, яких примушували дивитися на ці страшні звірства, божеволіли. В селах діяла сітка донощиків (сексотів), а з польських шовіністів, колишніх москвофілів, кримінальних елементів та заляканих, морально зламаних терором місцевих людей і створювалися загони «стрибків Вони складали велику небезпеку для УПА, адже знали мову, психологію місцевого населення і тому досягали певних успіхів у діях проти УПА. Особливо єзуїтським був такий захід МДБ: при арешті родини повстанця та її депортації в Сибір вилучався молодший брат повстанця і силою включався до винищувального батальйону, а потім його кидали у бій. Ясно, що перша ж його жертва назавжди прив’язувала його до системи – хлопець знав, що цього йому ніколи не простять. Вже на 15 лютого 1946 р. нараховувалося 292 таких батальйони з 24 тис. чол.

Найулюбленішою формою роботи МВС-МДБ були різні провокації. Наприклад, – підробка заяв. Якщо чекістам вдавалося захопити когось з командирів УПА (це було надзвичайно рідко, але було), вони його знищували, бо він все одно не погоджувався на співпрацю, а потім публікували від його імені «покаянну заяву». Так було з поручиком Зміюкою (всі повстанці діяли під псевдами), сином видатного діяча ЗУНР – полковника Дмитра Вітовського. Не гребували чекісти й переодяганням у форму УПА, вирізаючи при тому цілі сім’ї, а то й села. Підкреслимо, що певну правдоподібність цим чекістським провокаціям надавало з свого боку безжальне знищення сексотів силами СБ – таємної поліції ОУН. Провокації, правда, швидко виявлялися – по акценту, поведінці нападників. (Тут слід мати на увазі, що в УПА піддавали жорстокій карі за мат). За період 1946-1952 рр. режим знищив більше 600 тис. людей в Західній Україні (пор.: навіть за радянськими даними, УПА в цей же час знищила 30 тис. чол.), їхнє майно було просто розкрадене. Відвертий грабунок західноукраїнського населення з боку «визволителів» з НКВД тривав протягом 1945-1950 рр. й у процесі безперервних примусових виселень, що трактувалися державними чинниками як «дополнительные меры по борьбе с бандитизмом». Так і виникають парадокси історії, коли злочинці виступають в ролі праведників, а їхні невинні жертви – в ролі бандитів. Але, зрештою, це явище було закономірним, бо відносилося до одного з численних методів колоніальної більшовицької тактики підкорення народів. Так що, усе – об’єктивно. В діях проти УПА застосовувалася також і пропаганда через листівки – ліси були буквально ними засипані. В них за вихід з лісу обіцялися всілякі милості. І деякі люди не витримали й вийшли з лісу. Доля їх була страшною.

Важко вдарив по УПА й ще один захід влади з того, що зветься «поглиненням Західної України», – колективізація. Колгоспи знаходилися під жорстким контролем і селяни вже не могли доставляти провізію УПА. У співдії з диким терором, що застосовувався проти бійців УПА це призвело до різкого зменшення кількості УПА. Але вона не капітулювала, а шукала й знаходила інші форми боротьби проти радянського режиму. УПА перейшла від повстанських форм масової збройної боротьби в глибоке підпілля, головним завданням при тому стає організаторська й широка політико-пропагандистська робота при збереженні неухильного опору режимові. Боротьба, дійсно, велася не на життя, а на смерть, мала жорсткий, відчайдушний характер з обох боків. Але слід мати на увазі, що повстанці захищали свою землю, рід, сім’ї. Така боротьба людством протягом його історії завжди вважалася гідною поваги. У 1948-49 рр. МДБ організувало вбивство священика Г.Костельника і письменника Я.Галана, що було об’явлено «справою рук бандерівців» і використано для нової хвилі репресій проти української інтелігенції. Одночасно почалася т.зв. «розробка» кожного окремого командира УПА з метою пошуку підходів до нього та його фізичного знищення. УПА почала нести важкі втрати. І ось 5 березня 1950 р. у с. Білогорща під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, які спеціально заради цього прибули з Києва, загинув головний командир УПА, генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Про це шеф МДБ Абакумов одразу проінформував особисто Й.Сталіна. Жорстокі репресії, підступність і військова міць комуністичного режиму призвели до того, що вже у 1951-53 рр. збройна боротьба ОУН і УПА закінчилася поразкою, хоча окремі батальйони протрималися до сер. 50-х рр. Певну роль у припинення боротьби зіграла й деяка лібералізація режиму після смерті Сталіна та зміни у внутрішній політиці СРСР за часів М.Хрущова. На кінцевій стадії боротьби ОУН і УПА встановили слабкі й спорадичні контакти з британською та американською спецслужбами, але це не мало серйозного значення. До того ж англійський розвідник Кім Філбі, який працював на радянські спецслужби, регулярно сповіщав радянську сторону про засилку збройних груп на терени СРСР, де їх ще при підході вже чекали спецвідділи МДБ. Деяку частину відділів УПА Миколі Лебедю вдалося вивести через Чехословаччину й вони склали на Заході контингент ЗЧ ОУН.

Окремою сторінкою, яка, тим не менш, відноситься до загальних заходів радянської влади проти УПА, було перепинення її діяльності на польському боці кордону – на теренах, заселених українцями-лемками. У 1944-47рр. УПА наносила польським військам важких втрат. У березні 1947 р. було вбито знаменитого польського генерала, заступника міністра оборони ПНР Кароля Сверчевського, що був для поляків національним героєм. Це дало змогу польському уряду настроїти остаточно всіх поляків проти українців і успішно провести операцію під кодовою назвою «Вісла» у співпраці з радянською й чеською сторонами. УПА на Лемківщині була оточена з усіх боків і знищена. Трагічна доля чекала лемків, які переховували повстанців – майже усіх їх(біля 150 тис. чол.). без попередження було вигнано з рідної землі і частково винищено (у т.ч. в польському концтаборі «Явожно»), а решту розселено по всій Польщі (по 2-3 родини у селі, не більше – для скорішої асиміляції). Тільки таким чином поляки, нарешті, позбулися «української проблеми», що переслідувала їх протягом століть. У 1991 р. Парламент Польщі прийняв постанову, в якій визнав цю акцію несправедливою. Ні Москва, ні Київ і досі не ухвалили нічого подібного.

Таким чином, УПА, що виникла у жовтні 1942 р. може бути визначеною як форма самозахисту частини українського народу проти німецько-нацистської окупації. Вона внесла свій внесок у розгром фашизму. Після закінчення Другої світової війни УПА вступила у смертельний бій з більшовицьким режимом, який розцінювала як людиноненависницький, безбожницький. Ця боротьба була надзвичайно виснажливою, важкою і кривавою. Такою вона й залишиться в глибинній пам’яті народу.

Колективізація та індустріалізація в Західній Україні. Тільки у 1944-48 рр., коли головний спротив УПА комуністичний режим зламав, він зміг розпочати в Західній Україні справжню колективізацію. Вона повторювала модель колективізації Східної України. На щастя для західних українців їхня колективізація не йшла поруч з голодом, як це було в 30-х рр. в УРСР. Друга відмінна риса цієї колективізації – те, що її супроводжувала збройна боротьба послабленої, але від того не менш смертоносної УПА. Однак спротив колгоспам був марним, і до 1955 р. майже всі 1,5 млн. селянських господарств Західної України були колективізовані. Як і слід було очікувати, колективізація йшла паралельно з індустріалізацією. У австрійський і польський періоди Західна Україна була вбогим, економічно відсталим, експлуатованим регіоном, який слугував у якості ринку збуту дорогої готової продукції й майже не виробляв її у себе. Розуміючи, що змінивши цю систему, можна здобути собі політичні дивіденди, режим зробив великі капіталовкладення у промисловий розвиток регіону. Таким чином він ще й створював для себе тут соціальну базу – пролетаріат та свою номенклатуру. Старі виробництва (нафтове та ін.) були розширені, створені нові галузі (автомобілебудування, виробництво радіоапаратури, фармація тощо). Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були новими й оснащені обладнанням, вивезеним з Німеччини (як і прибалтійські), вони стали одними з найсучасніших на той час в СРСР. До 1951 р. промислове виробництво Західної України складало вже 10% промислового виробництва УРСР (у 1940 р. – 3%). Швидко зростаючий Львів став одним з промислових центрів республіки. За індустріалізацією настали відповідні соціальні зміни в краї. Початковий брак фахівців і кваліфікованих робітників призвів до масового переселення в регіон росіян. Але одночасно розвивався й місцевий робітничий клас, як і заклади його освіти й професійного навчання. Так під егідою радянської влади давно назріла й запізніла економічна модернізація Західної України швидко рухалася вперед.

Однак режим в цьому регіоні України все одно не відчував себе упевненим і вкоріненим. Комуністів тут навіть у 1950 р. нараховувалося 88 тис. чол., що складало мізерну кількість населення. До того ж, більшість партійців були приїжджими зі Сходу. Причому, на селі комуністів практично не було, що свідчило про те, що глибоких коренів радянська влада серед селян – головної маси західноукраїнського населення, незважаючи на колективізацію, так і не пустила. Унаслідок цього у західних українців сформувалося схоже з прибалтійським психологічне враження, що вони живуть під окупацією, яке дуже довго трималося тут і дало свої ремінісценції під час розвалу СРСР.

 

2. Прочитайте та визначте особливості розвитку України у 2-й пол. 50 – на поч. 60-х рр. ХХ ст.:

«Десталінізація». СРСР, в складі якого перебувала Україна, був тоталітарною державою. Це була така етатистська, централістсько-бюрократична система управління суспільством, що базувалася на комуністичній ідеології та російських державних традиціях, мала чітку внутрішню ієрархію і повністю поглинула собою суспільство. Першою підвалиною цієї системи був масовий терор. Другою підвалиною була глибока соціальна опора на соціалістичну бюрократію, що відчужила трудящі маси від власності тотально. Фізична смерть Й. Сталіна (5.03.1953 р.), культ якого в суспільстві був фактом, нанесла дошкульного удару системі, але це не означало кінця тоталітаризму. Його викорінення у суспільстві потребувало довгого часу й не могло бути безболісним. Проте ясно, що зміни в режимі обов’язково мали зачепити основні підвалини цієї системи. Прикметно, що, хоча такі зміни проходили і на рівні центрального керівництва, і в усіх республіках, в УРСР ці зміни були особливо виразними й вартими уваги. Період після смерті Й.Сталіна був періодом, який давав змогу затвердитися на чолі держави новій сильній людині. Спочатку здавалося, що це буде Л.Берія. Але він потерпів поразку, за що заплатив життям (це була остання страта переможеного політичного супротивника в СРСР). Переможцем став М.Хрущов, чия кар’єра була тісно зв’язана з Україною. Це був росіянин з України, якому не був чужим певний «місцевий патріотизм» (дуже обмежене в умовах радянської влади явище). КПУ була першою республіканською парторганізацією, яка підтримала його у боротьбі за владу і була його надійною опорою. Хрущов цього не забув. Д.Коротченко скоро став головою Верховної Ради, Н.Кальченко – головою Ради міністрів. Так виникло т.зв. «правління трьох К». Крім того, урядові посади отримали: досі паплюжений драматург О.Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника – Семен. Українські комуністи поширили впливи не тільки в УРСР, а й на союзному рівні. Високе положення займали маршали Радянського Союзу Малиновський, Москаленко, Гречко (був міністром оборони СРСР); Семичасний став головою КДБ СРСР, а Кириленко, Підгорний, Полянський і Шелест були серед 11 членів Політбюро ЦК КПРС – найвищого органу влади в СРСР. Ясно, що вони були українцями тільки по паспорту, це були звичайні партійні кар’єристи, доля власного народу яким була, по великому рахунку, байдужою. Але їх присутність на «кремлівському Олімпі» свідчила про зростаючу в цей час вагу як українських комуністів, так і їхньої республіки.

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства в СРСР з надзвичайною помпою було проведено святкування 300-річчя Переяславської Ради (що було назване «возз’єднанням України з Росією»). ЦК КПРС опублікував 13 тез, в яких доводилася теза «Руси як колиски» та непохитності «вічного союзу» українців з росіянами. Акт відзнаки 300-річчя Переяслава вінчав «царський подарунок» – акт передачі Криму до складу УРСР. Але це не було такою вже й щедротою. Оскільки Крим був історичною батьківщиною кримських татар, яких Й.Сталін під час війни виселив звідти, то усі проблеми, пов’язані з їх претензіями на повернення, тепер будуть мати українці. Крим звалив тепер вже на Україну масу своїх економічних та інших проблем. Крім того, після прилучення Криму до УРСР республіка отримала 860 тис. чол.. росіян, яким Україна була абсолютно байдужою, і лише 260 тис. українців. І хоча після 1954 р. Київ стимулював переселення сюди українців, росіяни, агресивно не сприймаючи нічого українського, залишалися тут переважною більшістю населення й формували самосвідомість регіону відповідно до своїх інтересів. Тому кримський «дарунок» не тільки додав економічних клопотів Києву, а ще й помітно посилив російський елемент в УРСР. У цьому розумінні він дійсно став достойним відзначенням 300-річчя Переяслава.

Щодо періоду змін в радянському режимі після смерті Сталіна в літературі вживається термін «десталінізація». Підходи до модернізації економіки шляхом терору, примусових методів колективізації та позаекономічного примусу до праці, які мали місце під час правління Й.Сталіна, були ефективними, але штучними методами й не могли тривати довго. М.Хрущов зробив ставку не на примус, а на переконання, не на задушливий контроль, а на ефективність, не на революційний запал. а на гнучке управління. Але, щоб перейти на нові методи, треба було покінчити зі старими. 1956-й рік увійшов в історію СРСР як рік ХХ з’їзду ВКП(б), на якому М.Хрущов виступив зі знаменитою промовою, в якій викрив «культ особи Сталіна», і яка викликала шок у старих парткадрів. Цей з’їзд започаткував політичну лінію, яка пізніше отримає назву «відлиги». Це був перший маленький крок у напрямку демократії. З тюрем та сибірських поселень були випущені мільйони людей, багатьом з яких вдалося повернутися додому. Для українців це було уперше за 300 років «братніх обіймів», що час від часу виявлялися аж занадто міцними. Ніколи раніше українців з Сибіру в Україну не повертали. Однак слід сказати, що реабілітація торкнулася переважно тільки репресованих свого часу комуністів. Кремль дав ясно зрозуміти, що інтегрального націоналізму ОУН не допустить: у 1954р., саме у розпал святкувань 300-річниці «возз’єднання», був страчений В.Охрімович – провідник ОУН в еміграції, який був скинутий на терен СРСР американцями з літака, і спійманий. У 1956 р. відбувся ряд показних процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. А в 1959 р. Б.Старшинський – агент КДБ, вбив в Мюнхені С.Бандеру (а до цього – Л.Ребета). Було ясно, що комуністичний режим буде терпіти український інтерес тільки у певних межах і буде безжальним щодо тих, хто зайде «надто далеко» у відстоюванні інтересів України.

Першою в Україні на «відлигу» відреагувала інтелігенція. Вона перш за усе почала скаржитися на жалюгідний стан української мови. Навіть партчиновники приєдналися до такої позиції. Другим питанням був занепад української науки. Кремль відреагував: у 1957 р. з’явився «Український історичний журнал», з 1959 р. почалося видання «Української радянської енциклопедії» (правда, це було більше реакцією самого Хрущова на появу в діаспорі «Енциклопедії українознавства» під ред.. проф.В.Кубійовича), з’явилися багатотомні: «Словник української мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва», детальна «Історія міст і сіл Української РСР», подібної якій не мали навіть росіяни, та ін. Проте українська інтелігенція вимагала дати можливість розвиватися й дослідженням з ядерної фізики й кібернетики. Так наприкінці 50- на поч.. 60-х рр. з’явився Інститут кібернетики АН УРСР, який став провідним в СРСР; численні україномовні журнали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта явно збиралася використати відкриті «відлигою» можливості розвитку сучасних знань саме українською, а не російською мовою. Література й мовознавство під час короткої «відлиги» стали головним фронтом протистояння Москві. А втім, мова, література, культура – це велика політика завжди. Хоча в цій ділянці усе відбувалося якщо й не «в рукавичках», то в рамках дозволеного радянською моделлю, фактично саме тут відбулася контратака проти русифікаційного тиску, який хоча й послабився, але місце все-одно мав.

М. Рильський з початком пожвавлення національно-культурного життя в УРСР проявляв особливу активність, ініціюючи видання творів письменників, яких раніше не можна було друкувати. Він домігся посмертної реабілітації поетів Олеся, Вороного, перевидання творів видатних українських композиторів ХУШ-ХІХ ст. Березовського, Бортнянського, Венделя. Коли письменник К.Паустовський висловився із зневагою про українську мову, якою говорили в Західній Україні, як про «галицьку говірку», Рильський сприйняв це як особисту образу й надрукував свою різку одповідь йому, де сказав, що «галицька говірка» – це мова великого Франка і насміхатися над нею не личить культурній людині. З поширенням культурних зв’язків із закордоном Рильський від іноземних ансамблів, що приїздили в Україну на гастролі, вимагав: кожному дорогому й шанованому гостеві належить включити до свого репертуару також твори народу, землю якого він відвідує, бо цього вимагає етика й елементарна культурна чемність.

У 1956-1958 рр. вдалося реабілітувати, нажаль більшість посмертно, репресованих українських літераторів. Після цього й детальної перевірки йшли видання деяких їхніх творів, правда, з численними купюрами. Наприклад, таке сталося з романом З.Тулуб «Людолови». У травні 1958 р. ЦК ВКП(б) видав спеціальну постанову, в якій визнавав неправильною й однобічною оцінку опери «Богдан Хмельницький», дану в редакційній статті «Правди» 20 липня 1951 р., а ті недоліки, що в ній малися, не були «великими ідейними пороками» і не заслуговували на таке суворе засудження.

Сільське господарство. М.Хрущов перш за усе звернув увагу на стан хронічно хворої галузі радянської економіки – сільське господарство. Вирішивши, що роки, проведені в Україні, зробили його спеціалістом з сільського господарства, Хрущов вдався до змін на селі. Для України, цієї житниці СРСР, його заходи мали особливе значення, оскільки вже в котрий раз Україна мала слугувати майданчиком сільськогосподарського експериментаторства. Загальновідомим проектом Хрущова було підняття цілини, розпочате в 1951 р., і яке потребувало величезної кількості людських і матеріальних ресурсів. Велику частину цих витрат узяла на себе Україна, що вичерпувало з неї ресурси й послаблювала її власне сільське господарство. Іншим експериментом було засівання полів кукурудзою. Цю ідею Хрущов привіз із США й намагався використати для корму в тваринництві. Експеримент з тріском провалився, бо Америка входить у світову маїсову зону, а ми ні. Ця культура може вирощуватися у нас вельми обмежено. Експериментом була й нова система сівозміни (без чистих парів), яка теж не мала успіху. Ясно, що головний тягар всіх нововведень несла Україна. А ось ліквідація МТС була сприйнята в Україні позитивно. Техніку задешево придбали колгоспи. До того ж робітники МТС виконували на селі функції політичної поліції, чому селяни їх терпіти не могли. Усе – так, але техніка скоро зламалася й тепер уже у колгоспів почалися ті проблеми, з якими мали справу МТС. Зміни у сільському господарстві потребували кадрів. В УРСР розпочалася їх поширена підготовка. На селі з’явилася нова соціальна група – «сільськогосподарських технократів». Її доповнювала широка допомога селу з боку великих підприємств. Тим часом уряд підняв колгоспникам зарплатню й розрив між ними і промисловими робітниками почав меншати. Однак, незважаючи на експерименти, планованого підвищення сільськогосподарського виробництва досягти не вдалося. Уряд відмовився надати селянам достатні стимули для кращої праці, чиновники з Москви продовжували вирішувати, що сіяти колгоспові й як, а селян карали штрафами за обробку крихітних присадибних ділянок. Вбогі досягнення в сільському господарстві мали, проте, важливі політичні наслідки для КПУ. Хрущов дуже покладався на неї в своїх аграрних реформах. Але Київ вже був незадоволений надто високими вимогами, що висувалися перед ним. Кремль у свою чергу робив свої висновки. Теплі стосунки між ним і Києвом стали холоднішати.