Східні слов'яни у давнину. Антський союз племен.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Східні слов'яни у давнину. Антський союз племен.



 

МЕТА ВИВЧЕННЯ. Засвоєння конкретно-історичного матеріалу та вивчення літератури з проблем заселення території України, формування та розвитку первісного суспільства.

ЗАВДАННЯ. На основі вивчення даної теми необхідно засвоїти конкретно-історичний матеріал про найдавніші сліди перебування людини на нашій землі, проаналізувати процес формування та розвитку родового ладу на українських землях, особливості духовної культури тих часів. Слід також вивчити проблеми етнічного походження українства, соціально-економічного ладу, еволюції суспільно-політичного устрою, духовного життя.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: періодизація; кам’яний вік; мідно-кам’яний вік; бронзовий вік; ранній залізний вік; археологічна культура; плем’я; рід; фратрія; “неолітична революція”; трипільці (пеласги); індоарії; кіммерійці, скіфи, “Велика Скіфія”; слов’яни; анти; язичництво, волхви; городи; князь; віче; держава.

 

1. Прочитайте, законспектуйте основні положення:

Важливе місце в системі наук гуманітарного циклу педагогічного належить курсу історії України. Він покликаний дати майбутнім учителям сучасні наукові знання з історії своєї Вітчизни, необхідні як у період навчання в університеті, так і по його закінченні.

Термін “історія” - давньогрецького походження і в перекладі означає розповідь, оповідання. З грецької мови цей термін перейшов до латинської і поширився в усіх країнах Європи. Під терміном “історія” ми розуміємо життя та розвиток людського суспільства. З одного боку це процес, рух у часі, а з іншого це пізнання цього руху у періоді та часі. Якщо мати на увазі історію нашої країни, то предметом курсу історії України є вивчення розвитку людини та людського суспільства на українських землях з найдавніших часів, тобто з часу появи людини і до наших днів.

Курс історії України достатньо великий і складний за обсягом проблем. І тоді той хто ставиться з інтересом до власної історії, отримає насолоду від цікавого й корисного її прочитання. Адже історія таке ж багатство, як і власна земля та все, що на ній створено.

Чому вивчення історії своєї країни необхідне вчителю?

По-перше, вивчаючи історію, фахівець оволодіває необхідними для навчання в університеті загальнонауковими методами пізнання об’єктивного буття, які стануть у пригоді, як при вивченні усіх інших наук, так і у діяльності фахівця по закінченні університету.

По-друге, з самого початку своєї діяльності вчитель працює з дітьми, а з часом буде очолювати педагогічні колективи, або можливе стане державним службовцем і для проведення роботи з дітьми та дорослою аудиторією вирішальним може стати звернення до фактів історичних подій, до досвіду минулого.

По-третє, інтерес до минулого своєї країни зумовлений надією знайти в ньому пояснення сучасному та засади виходу на майбутнє.

По-четверте, процеси національно-державного відродження українського народу також стимулюють інтерес до вивчення історії Батьківщини.

Той, хто не пам’ятає уроків історії, приречений пережити їх ще не раз. Саме цим і пояснюється те, чому історія України у вищих навчальних закладах країни є однією з найважливіших гуманітарних дисциплін.

2. Прочитайте, виділіть і запишіть основні періоди історії людства та їх характеристику:

За найновішими даними, людина з'явилася на Землі приблизно 2,5- З млн. років тому. Надзвичайно важливу роль у з'ясуванні цієї дати відіграли експедиції 60 - початку 90-х років XX ст. в Південно-Східній і Східній Африці та розкопки, проведені Робертом та Луісом Лікі в Олдувайській ущелині (Танзанія). На основі їхніх досліджень було переглянуто ряд положень теорії антропогенезу. Тепер вважається, що безпосередніми предками сучасної людини були мавпи, які стояли на порозі олюднення - австралопітеки Південної та Південно-Східної Африки У цьому ж регіоні виникла й перша розумна істота - Ното Наbilis (людина вміла), з діяльністю якої пов'язуються найдавніші знаряддя праці у вигляді оббитих гальок (чопери й чопінгі). Дещо пізніше сформувалися інші типи людини - Ното erectus (пітекантропи, синантропи), котрі розселилися вже й у південній частині Азії і Європи. Всіх їх разом називають архантропами. Близько 150тис. років тому виник неандерталець (палеоантроп - стародавня людина), а 40 - 35 тис. років тому - кроманьйонець (неоантроп - сучасна людина - Ното Sаріепs).

Наші знання про спосіб життя, знаряддя праці, досягнення первісної людини ми одержуємо в результаті археологічних розкопок. Писемні ж джерела про життя минулих поколінь з’являються значно пізніше. Добу, що не залишила нам письмовихпам'яток, називають - дописемною. Її поділяють за археологічними знахідками (знаряддями праці) на декілька періодів, - кам'яний, мідно - кам'яний, бронзовий, залізний віки.

Кам'яний вік додатково поділений на періоди відповідно до специфіки технології виробництва. 1) Палеоліт - (від грецьких слів "палайос" - стародавній і "літос" - камінь), від появи людини до X тис. до н.е. У цей час основні знаряддя праці людина виготовляла з каменю, тому що цей матеріал у великій кількості зустрічався у природі.

На думку вчених, розселення первісної людини в межах Східної Європи, зокрема України, відбувалося, головним чином, через Балкани, Угорщину, південь Німеччини й Карпати. Якщо територія Лівобережної України та Криму заселялась через Кавказ і Центральну Європу, то в степову частину південно - східної частини України люди йшли з південного Середземномор'я.

Найбільш давні стоянки первісної людини періоду палеоліту знайдені на Закарпатті, Житомирщині, упродовж середньої течії Дністра, в Донбасі та Криму. Так. Біля села Королево Закарпатської області на високому березі Тиси на глибині 12 м від поверхні було виявлено 15 культурних пластів палеолітичної доби. У найнижчому з них знайдено скребки, рубала, наконечники із каменю, вік яких досягає одного мільйона років.

Протягом палеоліту змінювалась людина. Первісні люди цієї доба займа­лись збиральництвом та полюванням. Близько 150 тис, років тому з явився неандерталець. Обсяг їхнього голов­ного мозку сягав 1250-1600 см3. вони вміли робити з кремнію вістря для списів, ножі, будували примітивне житло, користувалися вогнем. Неандертальці колективно полювали на бізонів, мамонтів, оленів, диких коней.

Зароджуються членороздільна людська мова, родовий устрій об’єднання людей одного роду -"родичів". Головну роль у цей час у роду відіграє жінка. Тому в цей час панує матріархат (родинні зв'язки встанов­люються по материнській лінії).

В Україні археологи дослідили понад 200 стоянок неандертальців від Донбасу до Закарпаття і дійшли висновку, що найбільш залюдненим толі б> в Кримський півострів.

40-12 тис. років тому територію України покривали степи й лісотундра. У цей час з'явився кроманьйонець, що належав до типу Ното Sаріепs - "людина розумна".

Кроманьйонці вже об'єднувалися в племена, які успішніше могли полювати па великих звірів. Максимального розвитку досягають полювання й рибальство, люди навчилися робити до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамонтів, оленячих рогів, дерев'яних брусків, покривалися шкірами. У поселеннях проживало від 25 до 70 чоловік. Середня тривалість життя кроманьйонців, найімовірніше, не перевищувала 23 - 26 років. На всій території України (в сучасних її межах) тоді проживало не більше 25 тис. людей.

У період пізнього палеоліту виникає релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці).Язичницька релігія постає у формах: І) анімізму - вірив душу, якою володіє кожен живий та неживий предмет;

2) тотемізму - віри у походження людини від одного пращура - тварини або птаха;

3) магії - чаклування перед полюванням;

4) фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

Кам'яний вік, крім палеоліту, поділяють на: 2) Мезоліт (середньокам'яний вік: Х –VІ тис. до н.е.) та 3) Неоліт (новакам'яний вік – VI –ІV тис. до н.е.).

У мезолітичну добу людина робила нові успіхи в обробці каменю. Наконечники, леза ножів, списи виготовлялись у вигляді вкладишів із тонких крем'яних пластинок. Людина починає використовувати кам'яну сокиру, лук. Крім збиральництва та полювання, людина мезоліту займається ще і рибальство., У зв'язку з тим що в цей період зникли мамонти та деякі інші звірі змінився характер полювання: від колективного полювання на стадну дичину переходили до індивідуального чи групового промислу невеликих звірів, посилається міграція людей, укріплюються племінні структури. Було одомашнено собаку, 8 тис. років тому в Азії одомашнили кіз, потім овець, і тому на українські терени вони прибули як свійські тварини. Десь 6,5 тис. років тому приручили свиней, що суттєво збільшило харчовий раціон людини.

Цікавою пам'яткою епохи мезоліту є печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої розмальовані зображеннями людей та звірів, мисливців, танцюючих чаклунів.

Протягом Неоліту в житті людства відбувся якісний поворот –від збирання дарів природи та примітивного полювання люди перейшли до відтворювальних видів діяльності, тобто обробітку землі та розведення свійських тварин. Британський вчений Г. Чайльд невипадково назвав цей процес "неолітичною революцією''. Формування аграрної та скотарської культури спричиняло, в свою чергу, соціальні зміни, тому що збирачі й мисливці розглядали раніше здобуте ними продовольство спільним для всіх членів роду, а в неоліті воно стало належати окремим групам чи особам. Поява надлишків продовольства стимулювала виникнення військової касти, адміністративного персоналу, служителів культу та інших спеціалістів, що безпосередньо не здобувала його. І невипадково соціально-структуровані суспільства виникали там, де знаходились центри розподілу продукції.

Для неолітичної доби характерна поява шліфування та свердління знарядь праці, поділ луків та стріл відповідно до різних видів дичини, поширення керамічних виробів (кераміка-суміш глини, піску, товченого граніту, тощо, випалена на вогні), посуд ліпили без використання гончарного круга. Людина займається прядінням (для одержання ниток спочатку використовували волокно диких рослин, а потім вовну). Разом з прядінням виникає ткацтво. З'являються перші ткацькі верстати. Прядіння породило появу першого колеса-прясла, Людина почала використовувати видовбані із стовбурів дерев човни для пересування по ріках, а по суходолу - лижі та сани. Основним заняттям неолітичного населення, що проживало на території України, було землеробство. Воно забезпечувало людей постійним харчуванням та зменшувало їх залежність від примх природи.

На зміну родовій організації людей приходить сусідська община(об’єднання громад різних родів) та плем’я я. З'являються поселення, оточені захисними спорудами. На чолі племен стоїть чоловік. Панує патріархат.

Середня тривалість життя слала складати для жінок - 32,5 року, для чоловіків - 35,6.

На півночі й північному сході України в неоліті жили племена, які в основному займалися полюванням та рибальством, а на південному заході населення надавало перевагу землеробству й скотарству (вирощували: часник, цибулю, ячмінь, пшеницю; використовували приручених коней).

На території України археологами виявлено понад 10 неолітичних культур. Природно, вони відрізнялися одна від одної походженням, побутом, звичками, віруваннями.

Від середина IV до ЦІ тис. до н.е. на території України триває Доба мідно-кам'яного віку (енеоліту). Прикладом культури нього віку на території України є Трипільська культура (IV- III тис. до н.е.).

У 1893 р. археолог Вікентій Хвойко відкрив поселення давніх землеробів біля села Трипілля на Київщині. Трипільська культура існувала на величезній території: від сучасної Румунії до річки Псьол на Сумщині.

Вона існувала в період, коли в Єгипті будувалися славнозвісні піраміди. Сформувалася трипільська культура, найімовірніше, шляхом злиття культур тих племен, що прибули зі східного Середземномор'я та Балкан, імісцевими культурами.

Трипільці селились в басейнах рік й полишили цікаві пам'ятники - невеликі поселення, а також поселення-гіганти (інколи вони мали значну площу-до 400 гектарів). Подібні поселення, своєрідні "протоміста", - Майданецьке, Тальники, Доброводи, Костенівка, Великий Кут. У "містах" жило 10-20 тис. населення. Але процесу урбанізації не сталося через періодичні переселення (кожні 50-100 років у зв'язку з виснаженням ґрунту).

Трипільське населення жило в постійних оселях, які являли собою чотирикутні будинки: у землю були вбиті дубові стовпи, а між ними були поставлені стіни з плетеного хмизу, обмазані глиною, на стовпи опирався чотирисхильний, вкритий соломою або очеретом дах з отвором для диму. У хаті будували велику піч, а біля неї лежанки з випаленої глини. Стіни й піч іноді розмальовували. Житла вонибудували як одно - так і двоповерхові, навіть триповерхові.Таке чітке уявлення про житло трипільців нам дають розкопки трипільських селищ, а також знайдені глиняні модельки так званих "хаток".

Основним заняттям населення трипільської культури було землеробство. Трипільці сіяли жито, пшеницю, просо, ячмінь. Вирощували: абрикоси, сливу, аличу. Займалися й скотарством, мали розвинені ремесла, особливо гончарне.

Особливо цікавим явищем трипільської культури є мальована кераміка- глиняний посуд, який випалювався в спеціальних печах: горщики, миски, великі посудини для зберігання збіжжя розмальовувалися чорною, білою, темно-червоною фарбами. Гончарні вироби мали орнаменти, що складалися з символічних малюнків у вигляді спіралей, трикутників, кіл, фігурок людей та тварин. Вчені гадають, що ці малюнки є піктографією (початком писемності у малюнках).

Цікавими знахідками керамічних виробів трипільців є статуетки з глини; фігурки різних тварин та фігурки жінки. Фігурки жінок, вважають вчені, є зображенням богині плодючості - Великої Матері, що було цілком природним в епоху матріархату. У центрі населених пунктів споруджували родоплемінні культові храми, де відбувалися жертвопринесення, в тому числі й людські.

Трипільці мали широкі зв'язки ізМалою Азією, Фессалією, Трансільванією, Середньою Віслою, Кавказом. Антропологічно вони були схожі на вірменоїдів, мали невисокий зріст, характерну вузьколицість і прямими предками українців не вважаються.

Сьогодні вчені сперечаються, чому занепала ця культура. Причини цього, певно, криються у надмірному виснаженні землі: щоб прогодувати велику кіль­кість людей, треба було розорювати все нові площі. Але ж земля не безмежна: за лісостеповою смугою землі були менш родючими. Окрім того, якщо землю не вдобрювати, вона виснажується, дає малі врожаї. Мабуть, трипільці те не навчилися використовувати добрива, вивозити на свої поля перегній або попіл. Скрутні умови й викликали поступовий занепад цієї культури.

ІІІ - І тис. до н. є. - бронзовий вік. Головною особливістю епохи бронзи було відділення скотарських племен від землеробських, широке розповсюдження при цьому процесу оранки землі.

Слід зазначити, що господарство тоді мало комплексний характер, тобто поєднувало землеробство та скотарство, зберігалися регіональні відмінності, спричинені природними умовами, а можливо, й традиціями. Це відбилося у співвідношенні питомої ваги землеробства й скотарства у лісостеповій та степовій смугах. У лісостеповій ці галузі були більш - менш урівноваженими, у степовій -провідна роль належала скотарству.

Поява знарядь праці зі сплаву міді та цинку - бронзи - була головним досягненням цієї епохи, що призвело до зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу дало змогу значно вдосконалити транспортні засоби і знаряддя виробництва.

Швидко розвиваються різні ремесла: гончарне, каменярське, бронзоплавне. Відбувається другий суспільний поділ праці, пов'язаний із відокремленням торгівлі. Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині них.

Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур – ямна, зрубна, культура багатокружкової кераміки, катакомбна тощо.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

3. Прочитайте та запишіть основні характеристики народів, що населяли територію нашої країни в давнину. Складіть хронологічну таблицю їх перебування на теренах України:

Територія України в нову історичну добу - Залізного віку - (І тис. до н.е.) була заселена різними за походженням і мовою племенами. Тут мешкали автохтонні землеробські племена - пращури слов'ян; іраномовні скотарські кочові племена; сюди переселяються греки-колоністи.

Степи Північного Причорномор’я це західна частина величезної території Євразійських степів, які простягнулися від Китаю до Дунаю. Плодючі землі обабіч Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Дніпра з їх численними притоками завжди притягували землеробів, а безкраї степи –кочовиків.

Першими з найдавніших жителів причорноморських степів, етнічну назву яких донесли до нас письмові джерела, були Кіммерійці (І тис. до н.е. - VII ст. до н. є.).

Згадки про них є в "Одіссеї" Гомера( "Закотилося сонце, і покрилися темнотою всі шляхи, а судно досягло меж глибокого Океану. Там народ і місто людей кіммерійських обкутані млою та хмарами...”), одній із найбільш давніх частин Біблії -"Книзі Буття", де плем'я "гімірра" - "це слуги Господні"; в четвертій книзі своєї "Історії" про них повідомляв Геродот.

Походження кіммерійців, як і їхня назва, не з'ясоване. Всі згадки про них у стародавніх джерелах пов'язані з військовими походами.

Кіммерійці вели кочовий спосіб життя, займалися скотарством, а також землеробством. Вони були прекрасними металургами: свої знаряддя праці та зброю виготовляли з бронзи. Одними з перших серед степовиків вони навчилися плавити залізо, кувати мечі завдовжки понад метр, залізні наконечники для стріл.

Вони утворили великі племінні союзи на чолі з царями. Відомо, що кіммерійці здійснювали походи на Близький Схід: в Ассирію, Урарту, Лідію. Серед кіммерійських царів під час військових походів особливою жорстокістю виділялися Дуграме (Лігдаміс) та Теушпа. Описи цих походів були знайдені під час розкопок в Ассірії.

Пам'ятки кіммерійців у Північному Причорномор'ї - поховання, в яких знаходяться парадний глиняний посуд, кинджали, мечі східних типів, речі кінського спорядження, золоті і срібні, скляні прикраси. Також збереглося багато топонімів (географічних назв), в основі яких лежить етнічна назва цього народу: Боспор Кіммерійський, Кіммерійський вал, поселення Кіммерік, область Кіммерія. Кіммерійці, зазнавши поразки піл час скіфської навали, залишили свою країну.

Від VII до III ст. до н. е. жах на племена і народи Східної Європи та Близького Сходу наводило племінне об'єднання Скіфів.

Згідно з даними стародавніх істориків. спершу вони проживали в Середній Азії або у степах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом.

Найґрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив нам Геродот. Він віддав їм належне, як мудрому, працьовитому, лицарському народові. Геродот розділяв скіфів на царських, скіфів - кочовиків, скіфів - скотарів та хліборобів.

У скіфів панувала патріархальна система влади з чіткою соціальною диференціацією. Кожний дорослий скіф був вояком. У боях вони були немилосердні, полонених осліплювали або приносили в жертву богині домашнього вогнища Табіті, повелителю неба Папаю, богу війни Орею. У скіфів існував культ меча та обряд поклоніння йому. Одним із обрядів у скіфів було посвячення юнака у молодого воїна- вій мав випити кров першого убитого ним ворога.

Геродот описав і обряд поховання скіфського царя: тіло ховали у просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми. Біля царя клали золоті чаші, коштовні прикраси. Над гробницями насипалися величезні кургани: чим знатніший був цар, тим вищий курган.

Важливим джерелом пізнання скіфської культури стали царські кургани: Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила та інші. Поняття "скіфське золото", "скіфський звірячий стиль" стали синонімами високої художньої й технічної майстерності, хоча, як відомо виготовлені ці речі були грецькими майстрами на замовлення скіфської знаті відповідно до її смаків.

Скіфське суспільство поділялось на три основні верстви: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів та скотарів).Кожна з верств вела своє походження від одного із синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів - це була бойова сокира, для жерців - чаша, для общинників - плуг з ярмом. Очолювали скіфське царство царські скіфи, влада яких поширювалась і на слов'янські племена.

Скіфська держава була першим політичним об'єднанням на півдні Східної Європи у ранньому залізному віці. Продовженням її було Скіфське царство 3 ст. до н.е. зі столицею у Неаполі -Скіфському у Криму (центром Скіфії у V - III ст. до н.е. було Кам'янське городище- неподалік Нікополя)

Свою силу в Північному Причорномор'ї скіфи продемонстрували в боротьбі з персами. У 512 р. до н.е. перський цар Дарій І рушив через Балкани на скіфів. Як пише Геродот він хотів помститися скіфам за їхнє вторгнення в Мідію. У боротьбі зперсами скіфи використали тактику партизанської війни: не вступаючи у відкриту битву з ними, вони відступали у глиб степів, постійно нападаючи на перське військо невеликими загонами. Зазнавши величезних втрат, Дарій І змушений був покинути Скіфію.

Найвищої могутності скіфи досягли в ІV ст. до н. е. за правління царя Атея. У цей час із Північного Причорномор'я до Персії вивозили дуже багато зерна і скіфська верхівка нечувано збагачувалася на цьому. Скіфські правителі починають карбувати власну монету. Цар Атей звертає увагу на захід: якась частина скіфів осідає в Добруджі (район сучасної Румунії), і Атей обкладає тяжкою даниною фракійців - населення Балкан. Однак інтереси Атея на Балканах зіткнулися з інтересами не менш могутнього правителя - царя Македонії Філіппа. У 339 р. до н.е. в віці 90 років Атей гине в битві із Філіппом і скіфи залишають Добруджу.

В ПІ ст. до н.е. степи запустіли. Колишні кочовики-скіфи осідають у пониззі Дніпра та в Криму (Мала Скіфія). Тут вони займаються землеробством та ведуть осіле, доволі скромне життя. А степи України зайняли нові кочовики - сармати.

Сармати -III ст. до н. є. - III ст. н. є. - іраномовні племена з-за Уралу та Поволжя. Вони проживали там кілька століть, розподіляючись на язигів, аланів і роксоланів. У своїй масі сармати були кочовими скотарями, їхні житла, зброя майже не відрізнялись від скіфських. Жили сармати на возах - халабудах, а напівосілі сармати - орачі - в наметах. Назва сармат походить, можливо, від іранського слова "саоромат", що означає - "перепоясаний мечем ". Дійсно, головним предметом їхнього культу був меч - уособлення бога війни. Сарматська кіннота вважалася непереможною, до того ж жінки й дівчата теж майстерно володіли верховою їздою, зброєю, брали участь у походах.Вони нарівні з чоловіками їздили на конях, стріляли з лука, добре кидали дротини, билися мечем. Воювали до одруження. Дівчину, що не вбила трьох ворогів ніхто не брав за жінку. Звідси мабуть, побутує записана Геродотом легенда про походження сарматів від шлюбів скіфів з амазонками, а також прізвисько сарматів - "покірні жінкам".

У І ст. до н. є. племена язигів та роксоланів проникли на землі Римської імперії, а грецькі міста - колонії Причорномор'я й Криму сплачували їм данину. Наприкінці І ст. об'єднання сарматських племен, прозване аланами, підкоривши інші споріднені народи, примусило до сплати данини й Рим. Через деякий час сарматів розгромили гунни і частина сарматів разом з ними рушила у Європу, а звідти - до Африки. Невелика частина сарматського населеним влилася в праслов'янське середовище.

У середині VII ст. до н. є. на узбережжя Чорного моря прибувають греки-колоністи. Вони шукали вільних земель, ринки збуту товарів, вигідних партнерів для торгівлі, притулок після поразок у політичній боротьбі в Елладі.

Перші міста виникали там, де була вода для пиття, зручний порт, місцевість, яку було б зручно захищати.

У VII ст. до н.е. в гирлі Дунаю греки заснували Істрію, на острові Березань (під Очаковом)- місто Борисфеніду. Потім у VI-V ст. до н.е. виникли такі колонії, як Ольвія - на березі Бузького лиману (в перекладі з грецької означає "щаслива"), Херсонес, Пантікапей, Тіра, Феодосія (в Криму); на північ від Азовською моря - Танаїс. На сході Криму 480 року до н. є. сформувалося Боспорське царство.

Ці міста-держави (поліси) являли собою окремі рабовласницькі демократичні республіки. Поліси мали свої ради та народне віче, а виконавча влада належала колегії архонтів або тиранам. Крім найманого війська з греків, скіфів, фракійців, воїнами в разі необхідності ставали всі дорослі чоловіки.

У причорноморських містах сходилися торговельні маршрути, які з'єднували Європу та Азію. З колонії вивозили пшеницю, рибу, шкіри, сіль, хутро, мед, віск, будівельний ліс, продукцію тваринництва, рабів. Лише до Афін у ІV ст. до н. є. щороку поставлялося понад 16 тис. т зерна.

Колоністи виробляли багато предметів із золота, срібла, бронзи (дзеркала, гребні, намисто, підвіски, сережки, персні та ін.)

Міста-поліси, що мали розвинуту економіку, карбували золоту і срібну монети, були незамінними посередниками між материкового Грецією та варварами.

Крім того, колонії являли собою культурні центри зі своїми школами, вченими, письменниками, філософами, поширюючи еллінську цивілізацію аж до міста Лубни на Полтавщині, де археологи відкрили залишки храму Діоніса, Артеміди й Аполлона.

Грецькі поліси довгий час жили в мирі та злагоді з місцевими племенами, але на кінець І тис. до н.е. починається наступ місцевих племен на античні міста. Так, у Vст. до н. е. Ольвія потрапила в залежність від скіфів; сарматські царі правили на Боспорі; експансія з боку варварів примусила античні міста запросити до себе римські легіони. У І ст. н. є. римські гарнізони з'являються в Ольвії, Тірі та інших містах, а самі грецькі міста-держави ввійшли до складу римських провінцій.

Протягом ІІІ-1V ст. під ударами готів та гунів античні міста-держави припиняють своє існування в умовах так званої доби Великого переселення народів.

Протягом IV - VII ст. тривала Епоха Великого переселення народів. У той час багато різних племен рушили з місць первісного розселення у пошуках нових земель та завоювань. Особливо активними виявились германські племена, які жили на південному узбережжі Балтики - готи.

Прабатьківщиною готів була Скандинавія, звідки вони на початку нашої ери прибули до південного узбережжя Балтики. Згодом вони почали подальший свій рух па південь, і в перших століттях н. є.., пройшовши через землі балтських та слов'янських племен, вийшли на берег Чорного га Азовського морів, утворивши тут союз племен, так звану Готську державу (200 - 375р,р.) - "Гетику", столицею якої стало місто Данапарштадир на Дніпрі у порогів. Найбільшої могутності ця держава досягла за часів короля ("рекса", "конунга") Германаріха (350 – 375 рр.)

Короткочасна історія існування Готської держави "Гетики" в Північному Причорномор'ї характеризувалась постійними війнами проти грецьких міст -держав (зруйнували Ольвію та Тіру), антів та малоазійських міст.

У IV ст. готи прийняли християнство у формі аріанства. Першого готського єпископа Ульфилу було висвячено у 341 р. у Константинополі. Ульфила був творцем Готського алфавіту і, можливо, автором перекладу на готську мову Біблії.

У 370 р. нашестя гуннів поклало край державному утворенню готів на Причорномор'ї.Але частина готів укрилась в Криму, де в горах заснувала нову державу Феодоро зі столицею Мангуп (тільки в І475 р. турки штурмом оволодіти фортецею Мангуп).

Готи воювали зі своїми сусідами антами, але між ними була і співпраця, торговельні і культурні контакти. Про це свідчить запозичення слов'янами деяких готських слів, що сьогодні перейшли до української мови: крам, скот, тин, хата, хліб та інші.

У ІV ст. в південні степи України із Забайкалля прибули гуни (хуну). У 70 - х роках IV ст. гуни розбили в Приазов'ї аланів, а перейшли Дон. Угорські вчені вважають, що гуни являли собою конгломерат різних племен, у тому числі алтайців, готів, слов’ян, аланів та інших.

До 377 р. гунська держава простягалась від Волги до пониззя Дунаю, а на початку V ст. ставка їхніх царів знаходилась у Північному Причорномор'ї. З 445 р. володарем
гунів був звісний Аттіла, під керівництвом якого відбувалися походи на Візантію.
Галію, міста Італії. Центр імперії він переніс до Угорщини, залишивши правити в
Причорномор'ї сина. Початок занепаду гунської державності логічно
датувати 451 р., коли в ході Каталунської битви на території сучасної Франції між
гунами й римлянами обидві сторони втратили понад 180 тисяч воїнів. Через 2 роки
після цього помер Аттіла, а протягом 465-470 рр. припинила існування і його імперія.
Через 90 років народи Північного Причорномор'я зазнали навали уйгурських племен
аварів, які проривалися до Дунаю.

4. Прочитайте та визначте основні джерела про давніх слов’ян, з’ясуйте характерні особливості їх культури та побуту, політичної організації та релігійних уявлень:

На території сучасної Європи живуть 15 слов'янських народів, що поділяються на три групи: західні, південні, східні. Історія України І тис. н. є. — це історія праслов'янських і власне слов'янських племен (поняття „слов'янин” зникає в X ст., замінюючись назвами конкретних племен і племінних союзів).

Етногенез східних слов'ян остаточно не з'ясовано. Ранні писемні відомості про життя слов'ян під ім'ям венедів містяться у творах античних авторів І-ІІ ст. римського історика і географа Плінія Старшого, римського історика Корнелія Тацита і грецького астронома і географа Клавдія Птолемея.

За їх відомостями, венеди займали значну територію Східної і Центральної Європи, між Дніпром і Віслою, від Північного Причорномор'я до узбережжя Балтійського моря.

Назва ж "слов 'яни" вперше з 'явилась у творах візантійського історика Прокопія Кесарійського "Війна з готами", та імператора Візантії Маврикія Стратига "Тактика і стратегія", або "Стратігікон" (VI ст.).

Проте навіть сьогодні неясно, де знаходилась прабатьківщина слов'ян. Чеський славіст П. Шафарик вважав нею землі сучасної Волині, Подолії, Галичини, а його земляк Л. Нідерле - регіони від р. Ельби до р. Десни. Л. Гумільов і Я.Чекановський шукали її між р. Віслою та р. Одером. Історики В. Сєдов (Росія), В. Балушок (Україна) стверджують, що вона знаходиться на території сучасної Польщі і північно-західної України - південніше р. Прип’яті і на захід від р. Дніпро. Археологічні дослідження ітеоретичні висновки сучасної науки дозволяють вважати прабатьківщиною слов 'ян з II ст. дон. є. територію між Одером на заході та басейном середнього Дніпра на сході. її північним кордоном було лівобережжя Прип'яті, південним - рубежі лісостепу й степу.

Археологічною відповідністю слов'янам була так звана зарубинецька культура, яка була залишена осілим землеробським населенням лісостепової зони Східної Європи (кінець III ст. до н.е.-ІІ ст.н.е.), а також пам'ятки пшеворської культури у верхній течії Вісли (II ст. до н.е.-ІV ст.н.е.). На зміну зарубинецькій культурі у лісостеповій зоні сучасної території України у ІІ ст. н.е. прийшла черняхівська культура.

Дані антропології вказують на близькість антропологічного типу черняхівців та літописного східнослов'янського племені полян, що свідчить про безперервну традицію заселення цієї території слов'янами.

У той же час не з'ясовано остаточне навіть походження самою терміна "слов’яни": одні історики вважали, що в його основі лежало поняття "слава" чи "слово", римляни виводили його від слова “склавін”. Радянський мовознавець О. Марр виводив його від назви скіфів - сколотів. Вже згаданий вище Л. Нідерле взагалі дійшов висновку, що походження назви слов'ян пояснити неможливо.

Нещодавно представники київської археологічної школи висунули власну концепцію етногенезу слов 'янства. Вона виходить з того, що на рубежі III - II ст. до н. є. слов 'янська спільнота формувалася, насамперед, у регіоні Вісли й частково на Волині, а потім центр слов 'янського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли та Дніпра.

Пошук відповіді на питання далеко не закінчено, хоча із певною долею ясності можна стверджувати, що протослов'янські землеробсько-скотарські племена в кінці ІІІ та II ст. до н. е. розселилися на просторах між р. Дніпром на сході, Карпатами на південному заході, р. Одером на заході, Балтійським морем на півночі.

Ранні слов'яни жили невеликими селищами, що простягалися вздовж річок та водойм. Житла будували з дерева: стіни виплітались з хмизу та обмазувались глиною; опалювались переважно вогнищами. В Україні виявлено понад 100 поселень ранніх слов'ян. Багато відомостей про життя племен слов'ян одержано вченими при археологічних дослідженнях поселень: Лютіж, Пирогів, Ходосівка, Суботів та Канів на Черкащині, Могиляни на Рівненщині.

Населення користувалося залізними знаряддями праці: наральниками до дерев'яних рал, серпами, сокирами, ножами, свердлами та ін. Частина речей виготовлялася з кісток тварин (проколки, гребінці), прикраси - із заліза, бронзи, срібла.

Ранньослов'янські племена займалися землеробством, розведенням домашньої худоби, полюванням, рибальством, промислами. У землеробстві застосовувалась перелогова система, коли землю використовували протягам кількох років, а потім давали їй відпочити до відновлення родючості. Вирощували злакові культури, плодові дерева. На поселеннях розводили велику та дрібну рогату худобу. Волів використовували як тяглову силу. Взимку худобу тримали у закритих від негоди місцях, годуючи сіном.

Ранні слов'яни жили ще за традиціями родоплемінного устрою. У них існували великі роди - патріархальні сім'ї, що спільно володіли майном, насамперед, землею. Але поступово утверджувалась нова форма співжиття - сусідська община, в якій люди об'єднувались не тільки за спільністю походження, але і за місцем проживання. Суспільний устрій ранніх слов'ян мав перехідний характер; на зміну первісному демократизму виникає нова форма суспільної організації - військово-племінний союз, де влада зосереджувалась у руках сильних вождів (князів), яких спочатку обирали на народних зборах (вічі) разом зі старійшинами, а згодом їх влада стає спадковою.

Одним з перших відомих політичних об'єднань слов'ян було військово-політичне об'єднання Антський племінний союз (V- V II ст.,).

Візантійський історик Йордан писав, що "плем'я антів походить від одного кореня, мешкають на території від Дністра до Дніпра".

У джерелах анти постають як землероби та скотарі, "...вони плекають багато різної худоби та збіжжя",- писав Феофілакт.

Слов'янські землі продовжували зазнавати нападів різних племен: готів, гунів, аварів, хазарів ти ін. Тому для оборони слов'яни будували земляні вали довжиною на сотні кілометрів, які мали слугувати перешкодою для ворожих вторгнень. Для свого захисту слов'яни також використовували "Траянові вали", споруджені римлянами після завоювання Дакії. Залишки Траянових валів збереглися до наших днів на території Вінницької, Хмельницької. Тернопільської областей (Поділля).

Анти не тільки оборонялись від нападів сусідів, а й самі вели постійні війни. Так, у третій чверті IV сі. анти розбили готів, але незабаром готський король Вінітарій у 386 р. захопив у полон антського князя Божа з синами та 70 старійшинами, яких за його наказом було розіп'ято на хрестах. Пам'ять про цю криваву розправу надовго залишилась у нащадків. На Київщині і зараз стоїть курган, який називають Божою горою.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.236.13 (0.028 с.)